Оцінюючі ознаки у кримінальному праві

До оціночних можна віднести, зокрема, такі поняття, як «значна шкода», «явна необхідність», «достовірні дані» . Застосовуючи їх, суб’єкт встановлює, які конкретно визначені обставини мають узаконену соціальну значущість, що відповідає вказаному у нормі оціночному поняттю і породжує певні юридичні наслідки .

Викоремлюють цілу низку специфічних ознак оціночних понять, як-от те, що вони фіксують лише найзагальніші ознаки відображених у них явищ; як правило, не конкретизуються і не роз’яснюються законодавцем у правовій нормі; конкретизуються у процесі правозастосування у кожному окремому випадку, забезпечуючи можливість індивідуального підходу до кожного суспільного відношення.

Оціночні поняття надають правозастосувальним органам можливість «самостійно» оцінювати факти в межах, передбачених оціночною нормою, тобто створюють можливості для дискреції суб’єкта при реалізації та застосуванні їх на практиці. Таким чином, сама природа оціночних понять зумовлює потребу в їхній конкретизації з боку суб’єктів правовідносин. Зміст оціночних понять та їхній обсяг можуть змінюватися у часі та залежати як від контексту норми, так і від особливостей конкретного випадку.

Оціночне поняття - це виражено в юридичній нормі абстрактну характеристику соціальної (особистої, групової) значущості реальних або потенційних фактів, яка неодмінно має бути конкретизована при застосуванні до них чи реалізації відповідної норм, завдяки чому забезпечується юридичне реагування держави на всі індивідуалізовані факти, яким притаманна така значущість.

У кримінально-правовому сенсі оціночне поняття можна розуміти як поняття, що відображає кількісну або якісну кримінально-правову характеристику, яка конкретизується безпосередньо правозастосувальним суб’єктом у кожному окремому випадку, оскільки, будучи формально однаковою за формою зовнішнього прояву, вона може мати різну соціально-правову значущість у кожній конкретній ситуації.

Особливістю оціночних понять є і їхнє місцерозташування у структурі юридичної норми, найчастіше в її гіпотезі, меношою мірою – у диспозиції та практично ніколи – у санкціях. Це зумовлюється тим, що закріплена в оціночних поняттях загальна характеристика значущості фактів за змістом найближче стоїть до такого елемента правової норми, як гіпотеза, оскільки саме у ній окреслюються умови виникнення прав та обов’язків, передбачених диспозицією.

Водночас властивості оціночних понять створюють умови для індивідуального підходу суб’єкта правозастосовчої діяльності до кожного випадку, оскільки право конкретизувати закріплену в оціночній нормі соціальну значущість, що може мати різне вираження у конкретних правовідносинах, є його прерогативою.

Здатність оціночних понять виступати у ролі джерела права виявляється у здатності виступати ідейною основою як суб’єктивного, так і об’єктивного юридичного права.

Виступаючи джерелом права, оціночні поняття відображають загальну соціальну значущість, що конкретизується не тільки у правозастосовчій діяльності, але й у «похідних» нормативно-правових актах.

Таким чином, вбачається можливим виокремити такі основні властивості оціночних понять у праві, як їхня здатність виступати формою юридичного права, а також джерелом суб’єктивного і об’єктивного юридичного права.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.