Корабель пришвартувався в звичайнісінький порт. Мене зустріли сірі будинки безлюдні

Грані

То була прекрасна травнева ніч, яка заходила у мій скромний будиночок через відкриті вікна. Вона не лише заходила в мій дім. Ніч, ця чорна повелителька, яка навесні ставала така свіжа і чарівна, вривалася в мою таку щасливу душу і наповнювала її своїм свіжим подихом, заставляючи тріпотіти кожну струну моєї бандури. Я просто не міг цієї ночі заснути, я був у передчутті моєї майбутньої подорожі по безкрайому плесу солоної води. А звуки моєї бандури лунали, лунали, луна…

У моєму дворі підіймалась на небосхил гаряча-гаряча і щира вранішня зірка. Я подивився на то багряне, зашаріле від уваги самого сонця склепіння і в мої голові пролунало: «Пора!». В цю ж мить в мене на плечі опинилася моя вірна подруга бандура і ноги самі почимчикували по знайомій мені дорозі . Вона пролягала крізь кольорові будиночки, на дахах яких сиділи їхні житель. Розумієте, традиція була у них така, всі громадяни цієї держави в час нічний рахували зорі під звуки моєї бандури. Всі жителі зі мною голосно прощалися, деякі просили залишитися, а хтось просто бажав щасливої дороги. Однак, найбільшого я чекав від останнього оранжевого будинку, який стояв на красивому березі. Там жила щаслива, як і всі люди цієї країни, бабуся. Для мене вона була особлива тому і її особливих побажань я чекав найбільше. Колись давно як тільки я прибув сюди вона навчила мене любити вірити і… просто бути щасливим! Бабуня просто взяла промінчик сонця і заховала його у моїх грудях. Вона мене вже чекала з пакунком теплих рум’яних пиріжків з абрикосами і словами: «Диви мені тільки не загубись!». Я подивився у її глибокі сірі очі і, не повірите, мої груди наповнилися легким відчуттям блаженства. Я ще так міг простояти годин зі сто, але прибув мій корабель, який відкривав мені ще одне нове життя.

ІІ

Кинувши погляд на берег, на якому стояли яскраві будиночки і стрибали не менш яскраві Люди, я задумався чи потрібно все таки їхати з цього маленького Раю, чи потрібно починати нове життя. Кажуть, що не можна прожити декілька життів. Кажуть, що воно одне і треба прожити його сповна, а якщо прожити декілька доль, втілити у собі декілька ролей. Скажете: «Не можливо!». А я б з вами посперечався. Уявіть собі, що можна зірватися зі свого насидженого містечка і просто поїхати в нове місто в нову країну, де тебе ніхто не знає і почати все заново. А ваші відмовки типу «життя одне і треба прожити його сповна» - це відмовки, для здійснення дурниць. І на цьому кораблі, вмираю я «старий» і народжуюся я «новий». Єдине, що я беру з собою в нове життя, це моя бандура. Тут я змию всі свої спогади про все своє минуле. Про перше життя в країні Прагматиків, яке мені дали батьки, про другу мою долю на острові Щасливчиків – про все це я згадаю останній раз. Мої очі без мого на те дозволу піднялися до неба. Той небокрай вбив ті спогади. Хто б міг подумати, що той хто вчора був спокійним ввічливим математиком, той чий батько є найрозумніший вчений-фізик, матуся ас у астрономії, візьме до рук бандуру і втече з той прагматичної країни. Там таке спокійне розмірене життя, що аж нудить! Всі жителі тієї країни просиналися йшли на роботу, ввечері приходили додому лягали спати і на наступний день все спочатку… І як так можна жити… От і я не витримав. І знаєте куди я потрапив у зовсім протилежну країну. Державу ВІЛЬНИХ ЛЮДЕЙ, не можна сказати, що в них не було правил, що ніхто з них не ходив на роботу. В них було все те, що і в країні де я народився, але відмінність була в тому, що вони робили все те з такою легкістю і це давало їм стільки щастя, що це було місце по істину щасливих людей. Кожен вечір вони, щось святкували і кожної ночі рахували зірки і чекали поки повернеться у їхній край тепле сонце. А ще там постійно була весна, на початках мені було трохи не звично тут, адже в країні, де я народився була суцільна зима, а потім звиклось. Тут я отримав досвіт нового життя, тут я наповнився до країв щастям і любов´ю. А що чекає мене в новій країні? Хто мене там чекає? Які спогади в мене залишаться від цієї країни?

ІІІ

Корабель пришвартувався в звичайнісінький порт. Мене зустріли сірі будинки безлюдні

Вулиці і шум прибою. Вдихнувши глибоко, і з найкращими сподіваннями, я попрямував у самісінький центр міста. Довкола мене здіймалися невеличкі двоповерхові будиночки білого, сірого і чорного кольорів, з маленькими віконечками через які з трудом пробивався і найменший промінчик сонечка, а двері були настільки величезними, що здавалося через них проходять велети. На центральній площі було велике скупчення людей, і всі в масках, я єдиний був тут без закритого лиця і відчував себе трохи не зручно. По центрі цієї площі стояла трибуна з механізмом для підвішування. Невже, в цій країні ще дію варварські смертні казні, це обурливо! Та я все ж таки залишився спостерігати, прикривши власне лице шарфом, зрештою, мені так було комфортніше серед оцих людей, які стояли в масці яка не виражала жодної емоції. Ті маски були білого кольору, були вирізи для очей в яких стояли шкельця, через які можна було бачите все, але твоїх очей не бачив ніхто, а вирізу для роту взагалі не було,лише зверху на масці була домальована рівна рисочка, не спілкувалися вони, чи що? Все це я мав дізнатися трішки пізніше…

Затрубили в сурми, люди довкола мене за плескали. До того механізму підійшов чоловік в червоній масці, яка виражала гнів. Він тягнув мотузок який був обмотаний навколо мужнього стану якогось чоловіка. На голові цієї людини був натягнутий чорний мішок. Небо захмарилося в одну мить, і покотилися з неба холодні великі каплі. Одна впала на мою щоку, остудивши рум’янець. Я глибоко хлебнув повітря і затримав дихання в очікуванні не баченого ще варварства. Мені хотілося піти, але моїй ноги прикипілись до землі, а мій розум не віри що вони це зроблять.

Кат підняв в повітрі табличку на якій було надписано: « Покараний за порушення декількох статей Кодексу правильного життя». І всі довкола мене, мов зомбовані, підняли руки і виставили великий палиць вниз. Кат приступив до своєї роботи, він повільно, з якоюсь дивною насолодою у рухах, відв’язав шнурок, зняв мішок з голови і перед нами явилося обличчя молодого хлопця років сімнадцяти. На голові стирчали врізнобіч закручене русяве волосся, а на лиці блистіли зелені величезні очі. Цей безіменний був незрівнянної краси. І його пухлі губи заворушилися і з його вуст вилетіло: « Люди схаменіться! Не можна далі так жити! Зніміть, зніміть свої маски, відкрийте свої вуха, заговоріть, нарешті заговоріть!!!» Всі обхопили руками голови зігнулися і затупотіли. Я один стояв прямо і зразу привернув увагу людей довкола. Моє серце затріпотіло в очікуванні чогось страшного, вперше я пошкодував, що приїхав сюди. Хтось підняв кулак уверх і люди заметушилися. А тим часом з трибун втік той хлопець якого мали казнити, а мене хтось схопив за руку і поволік. А за нами побігло і все стадо людей, які не говорили. Ми бігли повз сірі будиночки і вибігли на якусь простору вулицю з великим будиночком, довкола нього не було більше жодної хатинки. Він не був подібний на всі інші будівлі, які я бачив вздовж вулиці по дорозі до площі. Та й стояв самотньо на краю міста і з іншого боку був вже луг. І в цю мить я зомлів…

Коли я прокинувся, то побачив звичайнісіньку кімнату, яка була так подібна на мою, ту в якій я жив серед кольорових будиночків і щасливих людей. І я згадав, згадав все: бабуню і абрикосові пиріжки, зорі і чарівну травневу ніч, щасливчиків і їхні будиночки. Все постало перед моїми очима як у фільмі. Раптом я почув, як грає моя бандура. То була чудова гра, та я чомусь гнівався, було відчуття ніби хтось заліз до мене в душу.

- О, дядько Василь, дивіться чужинець прийшов до тями!

- Кажеш до тями прийшов?- і зупинилася гра на моїй бандурі, мені якось легше навіть стало, - Та хай ще лежить вставати йому все рівно не можна. Єдиного я не можу зрозуміти чому він сюди приперся, пригод не хватало йому чи що? Довбень, якби не я то б вже там поруч з тобою висів би! А ти також, дурень, якого милого попхався щось тим кепітам говорити! Та вони ніколи, чуєш ніколи не почують ні тебе, ні мене!

- Дядьку та не зліться, мені боляче дивитися на них, вони такі бідні і убогі. Та і цей хлопчина… Якби не він, мене би вже не було…

- Дурень дурня спас!

Підлога зарипіла, під важкими кроками, мені перехопило подих, я не знав чого чекати далі. Наді мною нахилилося лице якогось чоловіка. На вигляд він був десь років сорока, міцної будови. На що я в першу чергу звернув увагу, це були його очі. Вони були чорного кольору і такі глибокі-глибокі. В них проглядалося багато всього і якась справедливість, якась чесність, і навіть якесь добро, заховане під пеленою гніву. Над його тонкими губами знаходилися чорні пишні вуса, на яких де-не-де виднілася сивина, а волосся на голові було гладко зачесане, що придавало йому особливого шарму. Чесно кажучи, я просто вп’явся поглядом в його чарівне лице, мої уста мимоволі розкрилися

- Чому рота розкрив? Людей не бачив чи що? – Василь глянув на мене і швидко відійшов в іншу кімнату, голосно гримнувши дверима.

- Ти не ображайся! Він добрий. Мене Марко звати! А тебе яким вітром сюди занесло?

Я піднявся і сів на краю ліжка,готуючись відповісти цьому мужньому хлопцеві. Та переді мною відкрилася повна панорама кімнати і я захоплено почав розглядати її. Вона була велика, правильної чотирикутної форми. На проти мене стояв великий стіл, а поруч з ним сидів той хлопчина років сімнадцяти, а на столі стояли квіти, оранжеві квіти, були ж вони зовсім свіжі, як ніби тільки що зірвані. Коло них стояла свічка. Такого яскравого полум’я свічки я ще ніколи не бачив. А на стіні, що знаходилася на проти мене висіла величезна картина, на якій були зображені військові. Спереду їх було троє, а за ними стояло ще купа людей. Один був з чорною кучерявою бородою і з-під його кашкету стирчали чорні кучері. Однак не зважаючи на всю його горду військову поставу, очі його світилися добром і якось дитячою наївністю. Другий був русявий з маленькими очима і такою щирою посмішкою. В очах у нього світилося туга, та ще світився якийсь запал, молодого солдата. А третій був з довгим волоссям зібраним у хвіст і його великі очі були наповнені якось впевненістю. Над ними просто світилося голубе небо, а під їхніми ногами поле залите кров’ю…

Я вже забув про запитання Марка і продовжував оглядати кімнату, та ту пролунав грубий голос Василя:

- Бачиш Марко, я казав що він говорити не вміє

- Та вмію я говорити – вирвалося з моїх уст – просто кімната гарна, задивився.

- Кімната, що дівчина, щоб на неї задивлятися?

Марко і дядько Василь голосно засміялися, це підняло мені настрій, я зрозумів, що я в добрих руках…

V

Раптом зі страшним рипом відкрилися вхідні двері й у кімнату зайшла жінка. Трохи сутулувата худа, висока та на вигляд ще молода. Її руде волосся спадало дивними кучериками приховуючи її плечі. Лице густо засіяна веснянками. Блакитні очі блистіли, підкреслюючи її розпашілі щічки, а пухлі червоні губи обрамлювали її білосніжні, мов перла, зуби. Знаєте вона чимось нагадала мені ті чудесні квіти, хоча вона не мала якоїсь особливої краси, та було у ній щось таке незвичне, що виділяло її з-поміж всіх.

- Ну, що хлопчики? Готові вечеряти? Ось я вам зараз приготую смачнючий суп! - продзвенів її голосочок.

Не чекаючи відповіді, вона пішла на кухню. Я кинув поглядом на Василя і помітив, що він змінився на лиці. Його обличчя просто випромінювало якусь ніжність, здається навіть його вус закрутився, а очі наповнилися любов’ю. Все було з ним ясно, цей суворий чоловік був закоханий по самі вуха.

- Пробачте! Але хто це?

- Ти спочатку розкажи хто ти? І що ти тут робиш? – сказав Марко

- Ну, я – Тарас… А опинився тут, бо люблю подорожувати

- І який чорт тебе сюди заніс? Жити надоїло? – грубо запитав Василь

- Та я не знав що тут таке я просто сів на корабель і приплив…

- А! – викрикнув Марко, - Ти ще навіть не знаєш куди ти прибув!

- Який же ти дурень! - скрикнув той грізний сорокалітній дядько.

- Василечко, не злися! Хороший мій, згадай себе молодим, як ти любив подорожувати! – втрутилася рижоволоса жінка . Дядько зразу пом’якшав і пригорнувся до цієї дами, що якраз підійшла до нього. Далі продовжив Марко: « Напевно, варто тобі розповісти трішки про цю країну… Знаєш колись це була процвітаюча держава. Колись коли я був маленький тут панувала демократія, свобода слова, ніхто не носив ці огидні маски і всі були щасливі. Та до влади прийшов чоловік, що боявся правди про себе, як вогню. Не те, що би він був поганою людиною, але він здавався заляканим, правда я не знаю чому так. Звати його Темінт І. І одного разу він почув, як з нього добродушно сміються діти. Це його дуже засмутило, ввело в глибоку депресію. Темінт довший час не виходив з свого палацу, а вийшовши вніс власні закони у правила нашого існування. Король зобов’язав всіх носити маски, щоб ніхто не зміг образити когось, навіть своїм виразом обличчя, заборонив говорити, а тим більше насміхатися чи знущатися з когось. З одного боку це здавалося правильним… Та чи добре приховувати правду? З роками кожен житель втратив свою індивідуальність. Розумієш, вони просто були одинакові!Правда – це рушійна сила будь-якого розвитку… Це ми зрозуміли згодом… -в цей момент запала глибока тиша, яка пробуджувала в моїй голові нову істину: правда, яка б гірка вона не була б, завжди краще від солоденьких побрехеньок. Не те, що би я відкрив це для себе зараз, але зараз це твердження наповнилося новим змістом. Адже, я на власні очі побачив у що перетворюються люди позбавленні правди. Стадо лицемір - ось як можна охарактеризувати суспільство, яке не чую не бачать істини! Ось так міркуючи, я продовжував сидіти на м’якому ліжечку, втупившись в картину напроти мене.

Цю дивну і таку потрібну в цей момент тишу, перервав дзвінкий голосочок рижоволосої дами: «Хлопці! Суп вже зготувався! Йдемо, поїмо…»

VI

Я довго не міг заснути…. Думки роїлися в мої голові, наче бджоли у вулику. Перекрикували одна одну. Суцільний бардак.

Василь і Марко давно вже спали, бачили треті сни. Звісно, після такого ситного і смачно Олесиного супу просто не можливо було б не заснути. Олеся, так звали ту жінку з голубими очима і рижим кучерявим волоссям. Вона була не з цього острову, не з острову кепітів. Олеся народилася в іншій країні. Там довший час йшла боротьба за волю, за справжню демократію, за свободу слова, там воював Василь. Під час однієї з вирішальних битв дядько схопив пулю, рана була не смертельною, але треба було терміново зупинити кровотечу. Він лежав на полі бою, на передовій, і не міг поворухнутися, аж поки «над ним не засвітилося це сонечко», як сказав Василь. Ця тендітна жінка під пулями зупинила йому кровотечу і відтягнула його до медичного пункту, коли я запитав її чи не боялася вона, Олеся відповіла: «Чому я мала боятися, якщо вони не боялися?».

Згодом, вони закохалися і Василь забрав наречену у свою країну. Та як сказав дядько: «Я віз її у щасливу країну без турбот, де давно було все те, за що ми боролися в її державі, та не очікував того, що привезу Олесю на нове поле бою».

Ось така була в нас розмова за вечерею і про це я думав зараз. Мої проблеми пошуку себе на фоні їхніх негаразд виявилося просто дитячої забавкою. Те, що колись здавалося мені глобальним зараз стало нікчемним. Мій світ перевернувся з ніг на голову… Чесно кажучи, я нерозумів як жити далі. Василь пропонував вивезти мене з острова, але я не міг, ця боротьба в один момент стала моєю. І хай би що там! Я буду битися за правду до смерті… - Ось так і розпутався клубок моїх думок. Не квапливими кроками я підійшов до великого вікна. Перед моїми очима відкрилася красива панорама. Великий луг засипаний різноманітними квітами і небо. О, яке це небо! Чисте, без жодної хмаринки. Чудесним, дивним блиском сяяли зорі, мов заплакані від щастя очі матері, на чорному-чорному, мов смола, небесному склепінні. Лінія горизонту була трохи розмита, кінець небосхилу тонув в невеличких темно-зелених голочках трави…. Раптом, почали з’являтися перші промінчики червоного сонечка, небо стало світлішати. Вся величезна картина ніби прояснилася, ніби майстерний художник своїм чарівним пензлем розфарбував все довкола…Уже світає, а я так і не заснув.

VII

Відкрився новий день, з новими турботами і новими можливості. Колись я вважав, що кожна доба дана нам для того, щоб стати трішки досконалішими, зараз же – що кожна доба дана нам для того, щоб змінити світ.

Ми вже давно поснідали і кожен займався власними справами. Олеся поралася по хаті, і мушу признатися в неї це виходило досконало, і сама вона була в цю мить така граційна, така піднесена. Ця праця возвеличувала її. Марко різьбив по дереві. Під час цієї роботи кожен його м’яз то напружувався, то розслаблявся, вигравав у променях сонця що падали на його ідеальне тіло з величезної шибки напроти. Дядько Василь пішов у ліс. Він хотів принести трохи дровець додому, та його давно вже не було…

Раптом хтось постукав у двері, це був Василь. У його сумці за спиною виднілися дрова, а його величезні руки були наповнені печерицями, лисичками, підберезниками, опеньками. Так він був похожий на доброго лісовика. Усі гриби дядько віддав Маркові, який почвалав з ними на кухню, сам же зняв з плечей дрова і вмостився на м’якому кріслі поблизу печі, запалив люльку і зробив перший глибокий вдих.

- Ну, що до справи? – пролунав мужній голос дядька Василя - Нам треба придумати тактику… Та й добре обдумати чи взагалі нам це вдасться…

- Вдасться! Неодмінно вдасться! – скрикнув Марко, з якимось ще юнацьким запалом й очі його засвітилися, як ліхтарики небесні.

- Ще не відомо… Але якщо ми можемо, щось змінити, ми це змінимо!- з легкою посмішкою на вустах мовила Олеся і весь її вид змінився. Водночас з ніжної, тендітної жінки, вона перетворилася на амазонку – жінку воїна. Це була неочікувана зміна, але її личив цей стан ha-mazan. В бездонних чорних очах дядька проскочили проблиски подиву і навіть якась надія - Однак, ми повинні зрозуміти, що в бій ми піти не зможемо, нас надто мало, нам треба зрозуміти як змінити свідомість кепітів без зброї. До речі, Тарасе ти з нами?

- Інакше й бути не може. Ця боротьба стала моєю. Я хочу вам допомогти! – я окинув поглядом кімнату і побачив здивовані очі та щирі усмішки всі присутніх. В якісь мірі для них це було маленькою несподіванкою.

- Добре… Обміркуємо план наших дій – після цих слів настала довга мовчанка яка тривала довгі предовгі години. І Олеся, і Василь, і Марко, і я – ми всі думали, як варто нам поступити в цій ситуації. Щоб упорядкувати мислі, що заполонили мою голову, мені потрібно було побринькати трохи на бандурі. Дивна річ музика, ти повністю розчиняєшся в ній, а вона тобі по новому відкриває світ, розширює границі твоєї свідомості. І тут мене осінило, ніби якась лампочка засвітилася в моїй голові. Здається я і сам весь засяяв: « ЗМІ! Якщо попробувати вплинути на кепітів через засоби масової інформації.» - я піднявся з ліжка, рішуче підійшов до столу і вперся в нього, всі інші сиділи непорушно ніби не розуміючи про що я їм говорю. Я зачекав хвильку, а вони дивилися на мене, як на чудо. Я відкинувся трохи назад і показавши пальцем на телевізор крикнув від тої нової ідеї, яка мене просто переповнювала: «Ось цей ящик нам допоможе! Це наша зброя в цій боротьбі.»

- Смішно, його ж ніхто не дивиться… - з якимось невдоволенням сказав Василь.

- Та всі! Всі дивляться!

- Та навіть якщо так, чим він нам допоможе? – з подивом подивився на мене Марко.

- Та цією штукою давно вже промивають мізки людям. Чому б нам не спробувати?

- Ну, насправді мені здається Тарас каже правду. Знаєте, є ж на цьому острові така година кожен день коли всі дивляться і слухають, що їм говорить Темінт. Якби це не мало впливу, він би цього не робив. – таким сильним стверджувальним тоном мовила Олеся і підійшла також до столу. Згодом піднявся Василь і Марко. Вони майже одночасно кивнули головою і схрестили руки на грудях: «Так, я з вами згідний. Тільки ось у чому діло треба ще переконати Темінта і знайти техніка який би допоміг нам «влізти» в ту штуковину…»

- Не треба техніка я добре в цьому розбираюся – сказав я перебивши дядька

- А я зможу вмовити його… - з дитячою наївністю мовила Олеся

- Я тебе одну до нього не відпущу, а раптом що… Я ж … Не зможу без тебе… - процвірінькав Вася, напевно, не очікувано навіть для нього самого.

- Ось і вирішено, ви вдвох сходити до імператора і попробуєте його вмовити, а ми з Тарасом займемося кепітами.

- Ох і молодець же ти! Тарасику я такої гарної ідеї від тебе не сподівався, на перший погляд ти – простак, але який розум, яке серце, яка відвага прихована за цією невиразною зовнішністю. Ну все хлопці і дівчатка ( якось по особливому він наголосив на цьому слові) готуємося до завтрашньої нашої справи. - промовив із завзятістю цей вусатий чолов’яга і почав готуватися, сівши на крісло і продовжуючи покурювати люльку.

VIII

Ось і настав вирішальний день. Сьогодні або ніколи. Василь сказав, що якщо нам не вдасться нас повішають на шибениці, та мене це не хвилювало, я був в такому духовному піднесені, що був готовий на все, навіть померти. Марко вже горів майбутньою перемогою. Він був переконаний, що ми зможемо це зробити. Здається, цей мужній хлопець навіть не розглядав того, що в нас може щось не вдатися. Єдиним хто переживав був Василь. Він не те що би переживав, що помре, дядько давно вже не боявся смерті. Василь казав, що коли він вперше глянув в очі смерті, вона його не налякала, здивувала, але не налякала. Цей сорокарічний чолов’яга боявся побачити, що його кохана, його сонечко, його Олеся, буде висіти на шибениці. Дядько не хотів буди причиною її смерті.

Василь і Олеся уже пішли до імператора, а я приступив до технічної роботи. В цьому мені помагав Марко, хоч він в цьому нічого не тямив, та кожне моє слово, кожен мій рух жадібно вивчав. В його смарагдових очах блистіла жага до пізнання чогось нового. Марко ідеальний учень. Вже через хвилин десять він підходив до роботи зі знанням справи, що мені дуже подобалося. Ми завершили швидше, ніж я очікував, тому я запропонував випити кави. Хто не обожнює каву ? Її запах, її смак… Вона наповнює простір довкола тебе, дивним домашнім теплом і спокоєм. І нас з Марком заполонила ця атмосфера. Та Марко постійно поглядав на годинник, щоб часом не запізнитися.

Пробила годинна пік, і Марко відставив чашку, включив камеру і сказав мені: «Пора!». Я підсунувся ближче до нього і Марко почав: «Я пам’ятаю як колись коли я був маленький мене оточував різнобарвний світ емоцій, я бачив очі моїх рідних і розумів, що вони кохають мене, я дивився на їхні вирази обличчя, і розумів, що вони задоволенні мною. А вперше коли я закохався це була дівчинка з глибокими-глибокими голубими і великими очима і чарівною посмішкою від вуха до вуха, вона так її пасувала. Однак, згодом нам сказали натягнути маски вона була однією з тих які не захотіли одягнути цю бридку ширму, яка мала закрити її чарівне лице… Мою кохану чарівну дівчинку вбили! Та заради неї я зараз спілкуюся з вами. Схаменіться! До чого привели вас ваші маски, до того що ви забули як це нормально спілкуватися? До того що ви на кожному кроці лицемірите? До того що новонароджене дитя не бачить очей своєї матері? Для чого вам, дорогі мої, ці маски? Щоб не ображати інших? Дурня! Раніше, нікому з нас це не заважало, тому що ми старалися не ображати одне одного, бо ми цінували одне одного! – його мова була проста, але така щира, що напевно Марко зміг до кожного донести істину – Ось так… Надіюся, я зміг вас, хороші мої, переконати. Знімайте маски, вивчайте одне одного по міміці лиця, по поглядах, по рухах…» - Марко махнув мені рукою, що можна вже виключати. Після цієї сповіді, бо по-іншому я цей монолог назвати не можу, оскільки він вилив всю свою душу всі свої емоції, цей сімнадцятирічний хлопець здавався розбитим. Йому потрібно було трохи по бути на самоті. Тому я вирішив вийти на вулицю, щоб вдихнути свіжого повітря.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.