Становлення і розвиток Конституційного Суду України

Тема 8. Роль Конституційного Суду України у формуванні вітчизняного конституціоналізму

1. Становлення і розвиток Конституційного Суду України.

2. Структура та особливості формування Конституційного Суду України.

3. Загальна характеристика повноважень Конституційного Суду України.

4. Основні підходи із вдосконалення діяльності органу конституційної юрисдикції в Україні.

Становлення і розвиток Конституційного Суду України

Правова охорона Конституції є неодмінною умовою забезпечення її верховенства і стабільності, високоефективності її положень у всіх сферах життєдіяльності держави. Початком утворення сучасних систем правової охорони конституції взагалі справедливо вважають появу попередників (праобразів) сучасних органів конституційної юрисдикції. Віднедавна досить поширеною є думка про те, що конституційний контроль (а саме його визнають одним із центральних елементів сучасних систем правової охорони конституції) як такий започаткував Верховний Суд США на початку ХІХ століття. Водночас, у літературі існують й інші підходи до цього питання. Так, на думку проф. В. Шаповала, початком історії конституційного контролю слід вважати створення наприкінці ХVІІІ століття у Франції спеціального органу, до компетенції якого було віднесено визначення неконституційності законодавчих актів (мова йде про Охоронний Сенат за Конституцією Франції 1799 року), а біля витоків самої ідеї правової охорони конституції слід покласти погляди та діяльність відомого французького політичного діяча абата С’єсса Емануеля-Жозефа (1748-1836).

Ще в перші роки існування США з’явилась думка про те, що саме суди, крім своїх першочергових функцій (здійснення цивільного та кримінального правосуддя), мали б також виконувати і особливі функції: тлумачення законів, а також визнання недійсними тих законів, які суперечать конституції. Однак безпосереднім поштовхом до практичного втілення такої ідеї на практиці став політико-правовий казус у 1801-1803 рр. Тоді на президентських виборах в США 1801 року президентом було обрано Т. Джефферсона. Попередній Президент США Джон Едемс перед своїм зміщенням призначив на посади суддів групу своїх прихильників, у тому числі й У. Мербері, однак часу на проведення інавгурації новопризначених суддів уже не було. Новообраний Президент США Т. Джефферсон розпорядився припинити процедуру вищезгаданих призначень. Як наслідок, не приступивши до виконання своїх суддівських обов’язків, У. Мербері звернувся до суду з проханням видати судовий наказ (мендемус), який би зобов’язав виконавчу владу виконати відповідне розпорядження попереднього Президента США. Тут варто зазначити, що, згідно із Законом США «Про судоустрій» 1789 року, Верховний Суд США мав такі повноваження. Результатом стала справа “Merbury vs Medison”. Після більш як річного розгляду справи Голова Верховного Суду США Д. Маршалл, оголошуючи рішення, заявив, що призначення Мербері є законним і не може бути скасоване, звідси – виконавча влада зобов’язана офіційно затвердити суддю на посаді; водночас Верховний Суд США не може видати судового наказу – мендемуса, оскільки розділ ХІІІ Закону США «Про судоустрій» 1789 року (яким надавалось Верховному Суду право вчиняти подібні дії) порушує Конституцію США і, відповідно, є неконституційним і нечинним. Це була перша справа, в результаті якої вища судова інстанція визнала неконституційним звичайний закон. Таким чином, Верховний Суд США скасував закон в цілому, реалізувавши ідею конституційного контролю на практиці. Однак повною мірою практика Верховного Суду США щодо оцінювання законодавства стала звичною лише десь через 40 років після цієї справи. Широкого застосування інститут конституційного контролю у ХІХ ст. так і не знайшов.

Ситуація змінилась після Першої світової війни, коли внаслідок появи низки національних конституційних держав, насамперед у Центральній та Східній Європі, прийняття ними конституцій «другої хвилі», ідеї правової охорони конституції отримали якісно нове звучання та практичну реалізацію. Останнє пов’язують сьогодні з виникненням принципово нової (щодо «американської») «європейської» («австрійської») моделі конституційного контролю. Концепція цієї моделі була розроблена австрійськими юристами Г. Кельзеном та К. Ейзельманом. Її головна відмінність від американської моделі полягає в тому, що органи конституційного контролю виділяються в окремий інститут правосуддя, при цьому конституційне правосуддя здійснюється не судами загальної юрисдикції, а спеціалізованим органом.

У тій чи іншій формі елементи системи правової охорони конституції з’являються в конституційних проектах українських політичних діячів уже на початку ХХ століття. Уперше в Україні найбільш повно ідея правової охорони конституції була представлена в авторському проекті Конституції ЗУНР С. Дністрянського, де він наголошував, що у новітній державі треба створити спеціальну систему захисту конституції з метою недопущення необґрунтованих змін її положень. Це може бути забезпечено як наявністю спеціальної процедури внесення змін до конституції, так і спеціальних судових органів, які зобов’язані стояти на охороні верховенства Основного Закону. Проект Конституції ЗУНР С. Дністрянського містив як окремі елементи системи правової охорони конституції: 1) процедуру її прийняття (через Установчі Збори); 2) процедуру внесення змін до неї (через Загальнодержавну Раду – спеціально скликаний для цього орган, до складу якого мали входити окрім парламентаріїв, представники регіонів держави і корпоративних утворень); 3) інститут конституційної відповідальності (імпічмент Президента, відповідальність Уряду перед парламентом і т.ін.); 4) інститут конституційного контролю – Державний Судовий Трибунал, на якого покладався обов’язок перевіряти закони та інші акти на предмет їхньої конституційності, а у випадку невідповідності останніх щодо положень Основного Закону – відміняти такі акти.

Після ліквідації УНР та ЗУНР, в історії України наступив радянський період, під час якого сама ідея створення органів конституційної юстиції довгий час просто заперечувалася, а тому і відкидалася із теоретичних міркувань. Якісно нова ситуація навколо проблеми правової охорони конституції виникла з початком розвалу СРСР та відновленням державної незалежності України у 1991 році. Уже в перших програмних політико-правових документах того часу підіймається питання не тільки про необхідність прийняття нової Конституції України, а й створення реальнодіючої системи її правового захисту. Важливими кроком у цьому напрямі стало прийняття Закону України «Про Конституційний Суд України» 3 червня 1992 року. Однак Конституційний Суд України після прийняття Закону так і не почав діяти, оскільки тогочасний парламент не зміг обрати необхідну кількість суддів. Було навіть обрано Голову Конституційного Суду України, але сформувати повний склад Суду Верховна Рада 12-го скликання не змогла. Забезпечення правової охорони Конституції у той період фактично було покладено на парламент та Президента України.

Конституційний Суд України офіційно розпочав свою діяльність 18 жовтня 1996 року. Своє перше Рішення він прийняв 13 травня 1997 року. Прийняті у 1996 році Конституція України та Закон України «Про Конституційний Суд України» створили можливість належним чином функціонувати в Україні окремим елементам правової охорони Конституції.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.