• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Екологічна етика і освіта для сталого розвитку

Практичні процедури управління екологізацією економіки та її підрозділів

Удосконалення методів екологізації економіки здійснювалось не тільки шляхом застосування природозберігаючих технологій або формування обмежень (стандартів), але й завдяки створенню й удосконаленню управлінських процедур (схем, принципів, рекомендацій, прийомів). Вдала управлінська схема, що була одного разу вже вибрана шляхом проб і помилок, давала змогу потім повторити вдалий досвід, уникнувши можливих прорахунків. Процедури економічного управління закріплювались у процесі повторення, враховуючи місцеві особливості при поширенні на інші регіони чи країни світу. Вони вирішували дуже важливі завдання: компенсували брак знань і досвіду з окремих проблем природокористування в простих виконавців (їм, зокрема, вже не потрібно було думати над тим, що робити, значною мірою процедури відповідали й на питання як робити). Крім того, ці процедури підтягували рівень знань більшості виконавців до рівня лідерів (стандартні пункти процедур висували певні вимоги до знань і навичок виконавців); заощаджували кошти в галузі природокористування (оскільки щось повторити завжди дешевше, ніж винайти); змушували обмінюватися досвідом між регіонами під час передачі процедур. Мабуть, найбільшого поширення в практиці природокористування набули такі процедури екологічного управління, як: оцінка впливу на навколишнє середовище (ОВОС), екологічний аудит, екологічна оцінка життєвого циклу виробів, міжнародні стандарти екологічного менеджменту та аудиту, місцеві ініціативи із забезпечення сталого розвитку („Місцева агента - 21”).

Оцінка впливу на навколишнє середовище (ОВОС) (англ.. варіант: environment impact assessment). У широкому розумінні ця процедура передбачає оцінку можливих наслідків впливу будь-яких видів діяльності на довкілля. Як стандартна процедура ОВОС стала застосовуватися (практично одночасно в багатьох країнах) у формі екологічної ревізії (експертиза) великих господарських проектів. Не випадково в Радянському Союзі довгий час вона була відома саме під назвою „екологічна експертиза”.

Екологічна етика і освіта для сталого розвитку

ід середини 70-х років ХХ ст. виникає розуміння, що для осмислення істинних причин сучасної кризи і пошуків дієвих засобів її вирішення недостатньо констатації негативних явищ сучасного екологічного стану, природничо-наукових та футурологічних прогнозів, соціально-економічних, політичних і правових дій. Все мусить бути обґрунтоване з позицій зміни ціннісних пріоритетів, висунення моральних ідеалів і ствердження нових життєвих орієнтацій, що викликає потребу в екологічній переорієнтації етики задля прийняття суспільною свідомістю вимог морально-екологічного імперативу. Своєрідним відгуком на виклик часу, який означений не просто екологічною кризою, а станом “універсально-онтологічної кризи” (А.Єрмоленко), стало виникнення нової галузі гуманітарного знання – екологічної етики. У сучасній науковій думці формується нове розуміння етики, яке впливає як на мораль, так і власне на екологічну культуру (регуляція як у взаєминах між людьми, так і в екологічному просторі, де необхідними є обмеження людської діяльності щодо природи). Ця галузь, попри її не довгу історію, актуалізує цілу низку важливих питань, що раніше залишалися поза увагою дослідників, а тепер суттєво розширюють проблематику теоретичної і практичної етики ХХ – початку ХХІ ст.

Важливим аспектом екологічної етики в контексті трансформації етичного знання є виявлення основних моральних цінностей, згідно з якими людина виступає частиною природного цілого, де заборона “не вбий” має стосуватися не лише ближнього, а й рослин, тварин, екосистем. Тобто, екологічна етика розширює діапазон пануючих моральних принципів наставлення людини до природи, до самої себе як природної істоти, виробляючи моральні норми її поведінки в різноманітних ситуаціях, нову ментальність стосовно навколишнього середовища і самої себе у ньому.

Головним завданням екологічної етики є становлення нової форми свідомості, що синтезує глобальне бачення світу з істинно гуманістичними цінностями та екологічною культурою, де поняття природи набуває відповідної вартості. Для цього важливо зрозуміти і прийняти нові ціннісні орієнтири, смислові настанови, створити новий образ людини: на противагу “людині-споживачу” – “людину-гуманну” шодо самої себе і природи. Тому найважливішою для екологічної етики є проблема “пробудження” людини, тобто вироблення відповідного ставлення людини до самої себе, до собі подібних та до природи . Йдеться про самосвідомість людини, її здатність до свідомого вибору між протиставленням себе навколишньому середовищу та єдністю з ним, розуміння діяльності людини як її природного розвитку.

Невід‘ємним елементом культури сьогодення має бути така етична довершеність індивіда і суспільства, яка сприятиме людству повною мірою користуватися матеріальними благами прогресу і при цьому залишатися господарем становища, бути застереженим можливих небезпек, що супроводжують такий прогрес. Звернення до аналізу генезису, основних проблем і тенденцій розвитку екологічної етики має слугувати становленню такої культури.

Вельми актуальна і широко досліджувана екологічна проблематика в етичному аспекті завжди була наявною в проблемі взаємовідношення “людина- природа”, але до певного часу не була виокремлена в окрему теоретичну галузь.

Протягом історичного розвитку людського суспільства взаємовідносини людини і природи знайшли відображення у міфах та релігійних віруваннях. У філософських дослідженнях Платона, Арістотеля, Цицерона ставлення людини до природи осмислюється через етичні категорії “благо”, “добро і “зло”. Принципово нові раціоналістичні підходи до проблеми присутні у працях таких мислителів, як: Дж. Бруно, Ф.Бекон, Г. Гегель, Ж. Руссо, І. Кант, Л. Фейєрбах.

Значної ваги проблема “людина-природа” набула в етико-філософських підходах власне до людини та людської діяльності, де виявлялася сутність людського ставлення до природи, що також включало в себе морально-етичну складову ( М. Бердяєв, М. Вебер, І. Кант, Ф. Ніцше, П. Сорокін, О. Тоффлер, Е. Фромм, А. Швейцер, А. Шопенгауер, Д. Юм).

Нові погляди на цю проблематику додалися еволюційними розвідками Ч. Дарвіна, В. Вернадського та їхніх послідовників щодо етико-еволюційних досліджень: П. Кропоткіна, Е.Леруа, Г. Спенсера, П. Тейяр де Шардена та ін.

Від середини ХХ ст. у рамках екології намічається виокремлення спеціальних галузей екологічного знання: філософії екології (Ж. Дорст, Ф. Капра, Б.Коммонер), де розглядаються взаємовідношення “природа-людина-суспільство” в контексті екологічного знання; екотеології (Г. Альтнер, Р. Баер, Г. Вуд, Ф.Джорансон, Д. Кобб, У. Лоудермілк, Л. Уайт, А. Уайтхед), яка висуває програми реформації традиційних релігій; екологічної етики (В. Айкен, М. Букчин, В. Діволл, Р. Енгель, Дж. Мейсі, О.Леопольд, А. Наесс, Т. Ріган та ін.), що пропагує нову форму суспільної свідомості щодо природи на засадах глибинної ціннісної орієнтації.

Етичні аспекти в осмисленні екологічної проблематики взаємовідношення людини та природи як всезагального морального принципу і моральнісного закону людського буття були в центрі наукових інтересів таких дослідників, як К. О. Апель, Р. А. Атфілд, Г. Йонас, Б. Калліот, О. Леопольд, М. Моїсєєв, Р. Неш, Х. Рольстон ІІІ, Г.Д.Торо, В. Хьосле та ін.

Важливим кроком до нового розуміння екологічної етики і обґрунтування етичних аспектів знаходимо в концепціях глобального моделювання майбутнього людства при врахуванні факторів духовного і культурного розвитку як вирішальних, яку розробили під керівництвом Римського клубу Б. Гаврилишин, Е. Ласло, Д. Медоуз, М. Месарович, Е. Пестель, А. Печчеї, Я. Тінберген.

Проблеми екологічної етики знайшли своє відображення також у різноманітних міжнародних та політичних документах (Всесвітній стратегії збереження, Міжнародній природоохоронній конвенції, Порядку денному ХХІ століття, Доповідях “Наше спільне майбутнє”, “Турбота про Землю: стратегія збалансованого життя”, ЮНЕП, Міжнародному інституті життя, “Екофорум за мир”, Сеульській Декларації з екологічної етики).

Нові світоглядні ідеї екологічної етики набули подальшого розвитку в українській філософській думці сучасності у контексті різноманітних дослідницьких напрямів (В.Е. Борейко, Л.І. Василенко, В.Є. Єрмолаєва, С.М. Кравченко, А.І. Корабльова, Ф.С. Худушин), які в етико-екологічному ракурсі з’ясовують оптимальні шляхи взаємодії людини, природи і суспільства.

Українськими вченими розробляється гуманітарно-культурна складова екологічної проблематики, роль різноманітних факторів у відверненні екологічної катастрофи: це - екологічна антропологія (В.С. Крисаченко); екологічна філософія (М.Й.Бауер, І.М. Грабовська, Ф.М. Канак, М.М. Кисельов); систематизація питань екополітики (А.В. Толстоухов, М.І. Хилько),аналіз методологічних принципів екологічних досліджень у контексті трансформації загальнонаукової парадигми (І.С. Добронравова, К.К. Жоль, Л.І. Сидоренко), формування екологічної культури, розгляд принципу відповідальності в екологічній етиці як важливого чинника виходу з екологічної кризи (А.Є. Єрмоленко); дослідження етичних принципів інституційних реформ задля сталого розвитку суспільства в добу екологічної кризи (Т.В. Гардашук, М.І .Дробноход).

Зверненням до екологічно-етичних питань характеризуються дослідження концепту ноосфери, який висвітлює ціла низка праць М.О. Булатова, М.А. Голубця, В.О. Межжеріна, О.С. Самарського, що є продовженням відомих теорій ноосфери початкуХХ ст.

Необхідність кардинальної зміни моральних норм, що повинні відповідати нагальним вимогам сучасності і мати у своїй основі гармонійне співжиття людини і природи репрезентовано у працях І.Р. Алексєєнко, А.А. Григорьєва, Л.В. Коновалової, Л.В.Кейсевича, М.Ф. Реймерса та ін. Значний внесок зроблено у соціальному напрямі розробки цієї проблеми Г.О. Бачинським, А.О. Горєловим, С.Р.Фомічовим, Е.К. Федоровим та ін.

Крім праць власне екологічного змісту, в осмисленні етико-екологічної проблематики та морального значення ідеї непорушної єдності людини із природним універсумом суттєву роль мають дослідження фахівців з етики та історії моралі з проблем ціннісно-моральної орієнтації – Р. Г. Апресяна, Ю. А. Бондаренко, А. А. Гусейнова, О. Г. Дробницького, В. Г.Іванова, А. П. Скрипника, що знайшли свій подальший розвиток у працях сучасних українських дослідників: Т.Г.Аболіної, О.О. Кисельової, О.І. Левицької, В.А. Малахова, В.А. Сіверс, О.В. Шинкаренко.

В останні роки в руслі означеної проблематики дослідження провели Т. Андрєєва (щодо етичних аспектів відношення “людина-природа”), О. Базалук, В. Деркач, А. Матвійчук, (розв‘язання екологічних проблем у філософії науки), Г. Марушевський (методологічний аналіз принципів екологічної етики).

Проте, незважаючи на загальне усвідомлення етичного аспекту екологічної проблематики залишається актуальним цілісний розгляд екологічної етики як самостійної галузі наукової теорії в динаміці її виникнення, становлення та трансформації.

Складність і синтетичний характер екологічної етики зумовлює міждисциплінарний підхід до її розгляду. Органічна взаємодія етичних, філософських, історико-культурологічних, релігійних, політичних, психологічних, екологічних, біолого-еволюційних, та ін. підходів до висвітлення проблем гармонійної взаємодії людини та природи вважається необхідною умовою для теоретичного дослідження на сучасному рівні.

9. Індекс людського розвитку (ІЛР) (до 2013 року «Індекс розвитку людського потенціалу» (ІРЛП), англ.Human Development Index, HDI)) - інтегральний показник, що розраховується щорічно для міждержавного порівняння і вимірювання рівня життя, грамотності, освіченості і довголіття, як основних характеристик людського потенціалу досліджуваної території. Він є стандартним інструментом при загальному порівнянні рівня життя різних країн і регіонів. Індекс публікується в рамках програми розвиткуООН в звітах про розвиток людського потенціалу і був розроблений в 1990 році групою економістів на чолі з пакистанцем Махбубом-уль-Хаком. Однак концептуальна структура індексу була створена завдяки роботі Амарт'я Сена. Індекc публікується ООН в щорічному звіті про розвиток людського потенціалу з 1990 року.

В деяких перекладах оригінального терміна Human Development Index (HDI) його також називають Індекс гуманітарного розвитку (ІГР).

При підрахунку ІЛР враховуються 3 види показників:

1. Очікувана тривалість життя - оцінює довголіття.

2. Рівень грамотності населення країни (середня кількість років, витрачених на навчання) та очікувана тривалість навчання.

3. Рівень життя, оцінений через ВНД на душу населення за паритетом купівельної спроможності (ПКС) в доларах США.

Розроблена і науково обгрунтована узагальнена система показників, що характеризує кількісні та якісні характеристики соціально-економічної диференціації соціального розвитку, що включає:

· коефіцієнт диференціації індексу розвитку людського потенціалу, що характеризує ступінь відмінності в соціально-економічному розвитку аналізованих країн, регіонів усередині країни, соціальних груп;

· коефіцієнт диференціації індексу здоров'я (довголіття), що показує, наскільки стан здоров'я в одній країні, регіоні краще, ніж в іншому;

· коефіцієнт диференціації індексу освіти. Такий показник визначає ступінь перевищення рівня освіти населення в одній країні (регіоні або іншому об'єкті дослідження) над рівнем освіти (грамотності) населення іншої країни;

· коефіцієнт диференціації індексу доходу, що визначає ступінь економічної диференціації аналізованих країн або регіонів;

· коефіцієнт диференціації індексу смертності, як показник відмінностей у стані здоров'я порівнюваних країн або регіонів;

· коефіцієнт диференціації рівня професійної освіти, що відображає відмінності в ступені охоплення навчанням другої і третьої ступені освіти в досліджуваних країнах або регіонах.

У 2010 році сімейство індикаторів, які вимірюють ІЛР, було розширено, а сам індекс піддався істотному коригуванню. На додаток до використовуваному ІЛР, який є зведеним показником, що спирається на середні статистичні дані і не враховує внутрішньої нерівності, були введені три нові індикатора: Індекс людського розвитку, скоригований з урахуванням соціально-економічної нерівності (ІЛРН), Індекс гендерної нерівності (ІГН) і індекс багатовимірної бідності (ІББ).

Залежно від значення ІЛР країни прийнято класифікувати за рівнем розвитку: дуже високий (42 країни), високий (43 країни), середній (42 країни) і низький (42 країни) рівень.

Класифікація економічних індикаторів сталого розвитку регіонів

1. Виробничо-економічні — відображають узагальнені техніко-економічні результати і тенденції функціонування господарського комплексу регіону, виявляють потенційні загрози в його галузях.

2. Структурні — відбивають структуру господарського комплексу, яка склалася в цілому та промисловості зокрема, що дозволяє оцінити спеціалізацію регіону, раціональність структури на макрорівні з позицій сталості економіки. Ці індикатори вказують на відхилення в макропропорціях господарського комплексу території.

3. Інвестиційні — відображають рівень інвестиційної активності в регіоні, що дає уяву про інтенсивність ділової та виробничої діяльності.

4. Фінансові — характеризують бюджетну забезпеченість населення, дебіторську та кредиторську заборгованість на одного працюючого, кількість сплачених податків у регіоні, тобто відбивають фінансову самостійність та сталість території.

5. Науково-технічного потенціалу — характеризують рівень сприйнятливості сфери виробництва до досягнень науково-технічного прогресу, тенденції розвитку науково-технічного потенціалу, без якого неможливі прогрес та подальше функціонування економіки, а також інформують про загрозу відставання рівня розвитку виробництва від світових досягнень.

6. Зовнішньоекономічної діяльності — свідчать про рівень конкурентоспроможності продукції галузей господарського комплексу, характеризують раціональність структури експорту та імпорту, ефективність зовнішньоекономічних зв’язків.

Соціальні індикатори сталого розвитку регіону повинні визначати параметри соціальної дійсності, недотримання яких може перетворити потенційні загрози порушення соціальної рівноваги на реальні. Ці індикатори фіксують норми та завдають орієнтири соціального розвитку регіону з точки зору забезпечення його сталого розвитку (розподіл доходів та видатків, їх зміни, міграція та стан ринку робочої сили, розвиток систем освіти, культури, охорони здоров’я). Соціальні індикатори можна об’єднати в такі групи (рис. 2):

1. Жummєвoгo рівня населення — характеризують номінальні та реальні доходи населення, рівень його добробуту.

2. Стану трудових ресурсів — свідчать про рівень зайнятості та безробіття населення, попит та пропозицію робочої сили на ринку праці.

3. Здоров’я населення — відображають рівень захворюваності населення, середню тривалість життя.

4. Демографічної ситуації — відбивають рівень природного репродукування населення, смертності, народжуваності, а також зовнішньої міграції.

5. Криміногенної ситуації — характеризують рівень злочинності у регіоні, в тому числі економічної.

Рис. 2. Класифікація соціальних індикаторів сталого розвитку регіонів

Наступним кроком у визначенні сталості регіонів є розробка системи їх відстеження, аналізу та прогнозування.

Визначальну роль у цьому процесі покликаний відігравати якісний аналіз характеру зміни кожного показника та їх комплексу. На рис. 3 наведено можливі області зміни індикаторів.

У даному процесі найважливіше не допустити граничного (максимально чи мінімально допустимого) значення індикатора, а в разі його появи забезпечити нормалізацію ситуації.

Недотримання такої вимоги порушує сталий процес розвитку факторів відтворення, формує руйнівні тенденції, призводить до порушення сталості розвитку економіки регіону. Граничні значення визначаються експертним шляхом з урахуванням особливостей економічного стану та ґрунтуються на значеннях аналогічних індикаторів у різних країнах світу відповідно до групування їх Світовим банком [1].

Рис. 3. Області змін індикаторів

2. КЛАСИФІКАЦІЯ КРАЇН ЗА ЇХ РІВНЕМ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Основним критерієм класифікації країн за рівнем їх соціально-економічного розвитку є обсяг валового національного продукту (ВНП) на душу населення. Виділяють три групи країн відповідно до рівня доходів:

 з низьким рівнем доходів — до 766 дол. США;

 із середнім рівнем доходів — від 766 до 9385 дол. США;

 з високим рівнем доходів — понад 9385 дол. США.

Україна на душу населення має доходи у розмірі 1630 дол. США та належить до другої групи країн. В зв’язку з цим граничні значення індикаторів по Україні та її регіонах повинні кореспондуватися зі значеннями індикаторів країн з таким же рівнем доходу. Нормативні значення індикаторів, які вищі за граничні значення, визначаються експертним шляхом. Аналіз розвитку України за останнє десятиріччя свідчить, що нормативні значення індикаторів повинні відповідати їх значенням, які склалися у 1990 р., тобто в період відносно стабільного розвитку держави, коли доход на душу населення в Україні становив 4000 дол. США.

Слід підкреслити, що високий ступінь сталості розвитку економіки регіону досягається за умови, що всі значення індикаторів знаходяться в зоні, яка вища за межі їх граничних та нормативних значень. При цьому позитивні значення одних досягаються не за рахунок інших.

Область значень індикаторів характеризує сталість розвитку системи. Їх значення може змінюватися (зростати чи знижуватись), можливе нагромадження факторів, які cпpияють сталості системи або її зниженню та наближенню кризи. Область значень індикаторів, що знаходиться нижче нормативного та граничного значень, являє собою зону кризи, в якій порушуються рівновага та сталість системи і починаються якісно нові процеси, що можуть призвести до повного її краху.

ВИСНОВОК

З огляду на зазначене, можна визначити основні вимоги до індикаторів:

· повнота та збалансованість (набір показників повинен адекватно відбивати загальний стан системи та її розвиток);

· чутливість (показники мають статистично достовірно змінюватися при зміні умов);

· можливість інтерпретації (необхідно хоча б у загальних рисах розуміти, що саме характеризує індикатор) ;

· доступність та надійність даних (вибираючи той чи інший параметр для подальшого вивчення, слід мати впевненість, що дані для його обчислення та аналізу надходитимуть постійно, що їм можна довіряти та що вони вимірюються за стандартною методикою, тобто дані різних регіонів порівнянні);

· економічність (оскільки дані можуть збиратися в дуже широких масштабах, будь-який зайвий (непотрібний) показник може суттєво збільшити вартість робіт).

Запропонована система економічних та соціальних індикаторів дозволяє здійснювати оцінку сталості розвитку економіки регіону.

Переглядів: 3419

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.