Феодальна роздробленість Київської Русі

ТЕМА 3: «Галицько-Волинська держава та право»

ЗМІСТ

1... Феодальна роздробленість Київської Русі 1

2... Утворення Галицько-Волинського князівства. 2

3... Основні етапи розвитку та існування Галицько-Волинської держави.. 3

4... Суспільний лад Галицько-Волинського князівства. 7

5... Державний устрій Галицько-Волинського князівства. 7

6... Право Галицько-Волинського князівства. 9

Феодальна роздробленість Київської Русі

Києво-Руська імперія існувала як велетенське конфедеративне утворення під егідою Києва. Але з кінця ХІІ ст. центральна влада почала слабнути, бо на місцях зміцнювалась сила місцевих удільних князів. Імперія Рюриковичів вступила в епоху феодальної роздрібненості, яка тривала до середини XIV ст.

Розпад Великої держави був закономірним результатом економічного та політичного розвитку. Замкнутий характер натурального господарства вів до зміцнення самостійності окремих князівств, а звідси і до зміни їх політичної орієнтації на відокремлення. Місцеві економічні інтереси породжували прагнення до виходу з-під влади Великого князя.

Формуються Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке князівства. У першій половині XII ст. відокремлюються Новгородська земля, а трохи пізніше Суздальська та Ростовська. У середині XII ст. їх було 15, на початку ХІІІ ст. – близько 50, а в XIV ст. – уже 250. Тоді виникла навіть іронічна поговірка – «У Ростовській землі князь у кожному селі». Процес від’єднання князівств започаткував утворення української, російської та білоруської народностей. Так, на теренах Київської, Чернігово-Сіверської, Переяславської, Волинської, Галицької, Подільської земель, а також Буковини та Закарпаття формується українська народність.

Землі Північно-Східної Русі (Суздальська і Ростовська) стали територіальною основою російської народності. Полоцькі землі (Псковщина й Смоленщина) стали етнічною територією білоруської спільноти.

Відокремлені князівства часто ворогували між собою. Особливо приваблював їх Київ. Той, хто завойовував його, міг претендувати на верховенство в династії Рюриковичів. У XII-XIII ст. за Київ сперечалися 293 князів. Протягом 1146-1246 pp. (100 років) 24 князі 47 разів правили у Києві. А володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський по-своєму обійшовся з Києвом, у 1169 р. напав на місто, пограбував його, попалив, зруйнував, так, що навіть хан Батий із величезною монголо-татарською ордою не вдавався до таких заходів. Андрій Боголюбський ще й прихопив із собою з Вишгорода ікону Божої Матері, яка стала називатися Владимирською і досі є головною церковною святинею Москви.

Великі й малі війни між феодалами послаблювали Київську державу. Трагедією князівських чвар часто була ще й та обставина, що князі закликали собі на допомогу половців, які без того спустошували руські землі. У міжкнязівських суперництвах і чварах на віддалених околицях володінь київських князів починають формуватися два нових впливових регіони державницької консолідації князівських земель – південно-західний, де провідну роль відігравали волинські князі, згодом – галицько-волинські, і північно-східний центр на чолі із князями володимиро-суздальськими.

На теренах південно-західного регіону особливо важливу роль починає відігравати Галицько-Волинське князівство – завдяки активній військовій і дипломатичній діяльності князя Романа Мстиславича, який був нащадком знаменитого київського володаря – полководця, дипломата і письменника Володимира Мономаха.

Непоправної шкоди Русі завдала монголо-татарська навала (осінь 1240 р.). Із 74 міст, про які відомо з розкопок, монголи зруйнували 49. При цьому 14 з них так і не відродилися, а ще 15 перетворилися на села. Після розпаду Київської Русі естафета державності перейшла до Галицько-Волинського князівства, яке продовжило традиції Київської Русі й стало її завершальним етапом.

Причини феодальної роздробленості Київської Русі

Територіальна–Києво-Руська імперія була найбільшою в Європі, до її складу входив цілий конгломерат народів, об’єднаних владою спільної династії і церкви. Доки на чолі держави стояв могутній і авторитетний князь, як Володимир або Ярослав, які тримали в покорі місцевих князів, державне управління було досить добре організоване. З послабленням князівської влади керувати державою було все важче й важче.

Економічний чинник– землі та князівства ізольовувалися одне від одного, були самодостатні. Товарний обмін не набув значного поширення, а тому відпадала й потреба у зв'язках між окремими князівствами.

Соціально-політична –протягом XIІ – XIІI ст.ст. у Київській державі запроваджується велике індивідуальне земельне володіння удільних князів, бояр, дружинників. Ставши великими землевласниками та перебираючи владу на місцях до своїх рук, вони створювали апарати управління у вотчинах, з метою отримання незалежності від центру. З часом боярські вотчини звільнялися від княжого управління та суду. Бояри отримували навіть право вільного «відходу», тобто право змінювати своїх сюзеренів.

Зовнішньополітичні фактори–монголо-татарська навала, а відтак утрата торговельного шляху «з варяг у греки» (зі Скандинавії до Візантії), що колись об’єднував навколо себе слов'янські племена.

Утворення Галицько-Волинського князівства

Формування Галицького князівства. Першим українським князівством, яке наприкінці XI ст. відокремилося від Києва і стало на шлях самостійності, було Галицьке. 1084 р. з’явилися тут три князі – Рюрик, Володар і Василько Ростиславичі. В їхніх руках опинилися головні міста краю – Перемишель (село в Хмельницькій обл.), Звенигород (село у Львівській обл.) і Теребовль (село в Тернопільській обл.). Ростиславичі належали до «ізгоїв» – князів без волостей. Після смерті Василька і Володаря (1124 р.) землі над Дністром і Сяном були поділені на чотири князівства. Син Володаря Володимирко (1124-1153 рр.), який після смерті після смерті батька успадкував Перемишль, заволодів Теребовлем, Галичем і Звенигородом, об’єднавши їх в одне князівство зі столицею у Галичі (Івано-Франківська обл., Галицький р-н.). Володимирко осів у Галичі 1141 р., і цей час слід вважати початком існування Галицького князівства.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за правління сина Володимирка –Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.), який придушив опір місцевих бояр та розширив кордони князівства далеко на південь уздовж Дністра, Пруту, Серету. Територія князівства сягала від північно-східних схилів Карпат і доходила до Дунаю та Чорного моря. Після смерті Ярослава Осмомисла боярська опозиція знову підвела голову й розпочала тривалу боротьбу за владу з його сином Володимиром (1187-1198 р.). Скориставшись внутрішніми чварами у Галичині, угорський король Бела ІІІ захопив Галич і посадив у ньому свого сина Андрія.

Формування Волинського князівства. Подібна до галицької й історія Волинського князівства. Князі тут змінювалися часто, одночасно із змінами у Києві. Вони були повністю залежні від Києва і повинні були виконувати волю київського князя. Виокремлення Волині в самостійне князівство довершив Ізяслав Мстиславич – онук Володимира Мономаха. У своїх політичних заходах Ізяслав спирався на близькі зв’язки з Угорщиною та Польщею. Угорський король Гейза ставився до нього з великою повагою, називав його батьком та заявляв – «Твій щит і мій нероздільні від себе».

Ставши у 1154 р. волинським князем, правнук Володимира Мономаха – Мстислав Ізяславович підкорив своїй владі місцевих бояр і успішно втрутився в боротьбу претендентів за великокнязівський престол. Посівши на київському престолі довго не втримався і в 1169 р. мусив віддати Київ Андрію Боголюбському, проте не задовго до смерті знову оволодів ним.

Після смерті Мстислава Ізяславича його сини поділили Волинську землю: Роман отримав – Володимир (Волинська обл.), Всеволод – Белз (Сокольський р-н Львівської обл.), Святослав – Червен (Люблінське воєводство у Польщі), Володимир – Берестя (місто на південному заході Білорусі).

Утворення Галицько-волинського князівства. Роман Мстиславич – волинський князь, зумів підпорядкувати собі всіх удільних князьків Волинського князівства. Підтримуючи боротьбу київського князя Рюрика проти половців, він одержав від нього ряд городів. А в 1199 р., за підтримки частини галицьких бояр і городян, після смерті свого неавторитетного князя, що «любив пити багато» – Володимира Ярославича (сина Ярослава Осмомисла), він був закликаний на князювання в Галич, який об’єднав із Волинню.

Розправився з опозицією (верхівкою галицьких бояр), яка тут становила велику силу, бо здавна володіла значними земельними володіннями і мала навіть власні війська - «полки галицькі». Невдовзі він підпорядкував собі і Київську землю (1202 р.). Оголосив себе великим князем і навіть змусив рахуватися з собою Великий Новгород. Але невдовзі Роман загинув під час походу на польські землі у битві під м. Завихостом (1205 р.). Після себе він залишив двох малолітніх синів: чотирирічного Данила і дворічного Василька.

Роман Мстиславич створив велику державу, яку можна було порівняти зі Священною Римською імперією Фрідріха Барбароси. Держава Романа та яку зміцнили його сини, досягла фактично повної незалежності, з нею рахувались як західні, так і східні – монгольські правителі. Ця держава проіснувала до середини XIV ст. Вона й стала основою подальшої державницької історії українського народу, яка успадкувала державницькі традиції Київської Русі із правлячою верхівкою династії Рюриковичів.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.