Руська правда – основне джерело давньоукраїнського права

«Руська Правда» – перший кодифікований збірник давньоруського права, що складався з норм звичаєвого права, князівських уставів та збірників грецького та слов’янського права. Оригінал документа не зберігся, однак відомо, що сини Ярослава у другій половині XI ст. істотно доповнили та змінили його, створивши так звану Правду Ярославичів. Тепер відомо понад як 100 списків Руської Правди, складених протягом ХІ-ХІІІ ст.ст., які поділяють на Коротку, Розширену (Просторову) та Скорочену. Кожна з редакцій відображає певні етапи розвитку права в Київській Русі.

Всі три редакції «Руської правди» охороняли феодальну державу та відстоювали і захищали інтереси князів, бояр та інших категорій заможного населення. Розвиток феодального права у Київській державі формувався за принципом привілею. Він означав те, що систему покарань було скеровано проти феодально-залежного населення. Особа й майно холопа взагалі не захищалися. Натомість права панівного класу відстоювали всі правотворчі спроби київських князів. Життя, честь і майно його представників, на відміну від простих селян, починаючи від «Правди Ярославичів» захищалося значно суворішим покаранням (подвійними вирами).

Норми «Руської правди» регламентували в основному ті сторони життя руського суспільства, де відчувався найбільший вплив князівської, державної влади, і не торкалися тих питань, які не становили інтересу для князівської влади. Вона була зводом норм як матеріального, так і процесуального права. В ній містилися відомості про діяння, які слід уважати злочинами, види покарань за їх скоєння та процес розгляду справ і здійснення судочинства.

Коротка редакція – найдавніша (XI ст.), складалася з «Правди Ярослава» (статті 1-18), «Правди Ярославичів» (статті 19-41), «Покону вирного» (ст. 42) та «Уроку мостикам» (ст. 43).

«Правда Ярослава» ґрунтуваласяна давньоруському звичаєвому праві, врегульовувала найбільш гострі повсякденні відносини у середовищі князівських воїнів і дружинників. Вона встановлювала грошові штрафи за найбільш типові правопорушення: убивство, покалічення, образи, крадіжки та приховування чужого майна й холопів. «Правдою Ярослава» була узаконена кровна помста. Вона допускалася тільки у випадку вбивства (за всі інші правопорушення слід було платити сріблом: 40, 12 або 3 гривні, залежно від тяжкості скоєного). Було обмежено коло родичів, яким дозволялася помста за вбитого. Було узаконено й окремі загальноприйняті традиції судочинства: присягу в непричетності до злочину, необхідність свідків у розгляді, порядок витребування украдених і виявлених речей.

«Правду Ярослава» стосувався переважно кримінального і кримінально-процесуального права. Серед питань, які вона порушувала, були: правове становище холопів, спадкоємництво, земельна власність тощо.

«Правду Ярославичів» було укладено після смерті Ярослава Мудрого його синами, коли князі вже стали великими землевласниками, господарями замків, де жили і працювали ремісники, працівники-рядовичі, раби-холопи. Тому всі введені до «Правди Ярославичів» норми були спрямовані передовсім на посилення правового захисту князівських слуг, князівського майна і князівського вотчинного господарства загалом. Вона продовжувала закріплювати нерівність у правовому становищі різних категорій населення. Величезними на той час штрафами у 80 гривень срібла (близько 16 кг) карали за убивство вищих княжих адміністраторів і слуг.

Грошові штрафи встановлювалися за крадіжку й пошкодження вотчинного майна. Залежно від значимості й приблизної вартості украденого вони присуджувалися розміром від однієї гривні за ягня, до двох гривень – за бойового коня. Це були величезні гроші, оскільки найкращий бойовий кінь і невелике село однаково коштували дві гривні.

Правда Ярославичів скасувала кровну помсту і замінила її грошовою вирою, а також спрямувала виру чи штраф не на користь потерпілих, а до державної скарбниці.

«Покон вирний» регулював розмір данини, що її збирали з населення на користь княжих дружинників, які приїжджали до громади здійснювати судочинство і збирати кримінальні штрафи.

«Урок мостників» встановлював норми натуральних і грошових оброків, що збиралися із сільських і міських громад на користь шляхових майстрів.

Розширена правда – пов'язується з іменем Володимира Мономаха (1113 р.). Посівши князівський «стіл» у Києві, Володимир Мономах видав новий звід правових норм – Устав свого імені,який був спрямований на пом'якшення суспільних суперечностей, що загострилися в умовах занепаду Київської держави. Він містив положення про: порядок успадкування майна, регуляцію боргових зобов'язань і кабальних відносин, обмеження лихварства, заборону перетворення закупів у рабів, впорядкування правового становища холопів. Тут уже було викладено норми цивільного, процесуального, кримінального, більш детально – сімейного, шлюбного, опікунського та інших галузей права.

Устав вводив більш-менш справедливі й законні рамки фінансових та кредитних операцій між купцями і міським населенням. Було встановлено максимальний відсоток за договором позики 150 процентів річних від суми боргу. Стягування більшого «різа» (процента) звільняло боржника від зобов'язання повернення взятих грошей. Купці звільнялися від обов'язку укладати операції в присутності свідків (яких їм, звичайно, важко було знайти в місті, куди вони приїжджали для торгу). Тож від тих часів пішло прислів'я: «Слово купецьке – дорожче за золото».

Детально врегульовувалися правовідносин між феодалом (кредитором) і залежним від нього селянином (боржником, закупом). Селянин, який взяв «купу» (тобто якесь майно або знаряддя праці) у феодала, потрапляв від нього в особисту залежність. Закон забороняв йому йти від свого пана під загрозою обернення в холопи, дозволяв панові карати закупа «за справу». Однак повністю правоздатності такий селянин не втрачав, закон охороняв його життя, майно і навіть особисту гідність, хоч і меншою мірою, ніж вільного селянина чи городянина.

Скорочена редакція – була призначена для використання у церковних судах.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.