Студопедия
Новини освіти і науки:
Контакти
 


Тлумачний словник






Основні поняття і терміни

Пакт Молотова – Рібентропа, Друга світова війна, об’єднання українських земель, радянізація західноукраїнських землях, Україна у планах німецько-фашистських загарбників,бойові дії у початковий період війни, окупована територія, перебудова економіки на воєнний лад, визволення України, ОУН – УПА,план „Барбароса”, план „Ост”, окупація, Рух опору, геноцид.

Рекомендована література:

[2] с. 230 - 269; [3] с. 291 - 320; [4] с. 338 - 367; [5] с. 345 - 379; [8] с. 580 - 609, [9] с. 251 - 270.

 

1. Радянсько-німецька угода і возз’єднання західноукраїнських земель у складі УРСР

Наприкінці 30-х рр. обстановка в Європі характеризувалася наявністю двох протилежних таборів — нацистської Німеччини (очолила антикомінтернівський пакт, до якого входили ще Японія та Італія) на заході, та СРСР — на сході.

А. Гітлер розглядав Україну як майбутній плацдарм у війні з СРСР, а Й. Сталін намагався віддалити західні кордони та зміцнити їх. Наслідком цих намірів стало підписання 23 серпня 1939 р. радянсько-німецького договору про взаємодопомогу та ненапад (пакт Молотова- Ріббентропа). Згідно з домовленостями, у таємних додатках до договору Й. Сталін отримав можливість розширити територіальні межі СРСР за рахунок земель Польщі, Румунії, Чехословаччини. Одним із наслідків пакту Молотова-Ріббентропа був напад фашистської Німеччини на Польщу, що знаменувала початок Другої світової війни. Вона тривала з (1 вересня 1939 по 2 вересня 1945 р. У війні брала участь 61 держава з 1,7 млрд населення (80% населення планети), воєнні дії відбувалися на території 40 країн, а у збройних силах було задіяно 100 млн осіб.

17 вересня 1939 р. Червона Армія почала наступ на територію Західної України та Західної Білорусії, а 22 вересня зайняла Львів. 28 вересня 1939 р. радянсько-германський союз було підтверджено підписанням нового договору про дружбу і кордони. Згідно з договором, кордон між Радянським Союзом та Німеччиною проходив територією Польщі і формально підтверджував включення західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу СРСР. Цим актом створювались також умови для приєднання Бессарабії та Буковини до УРСР. Після пред’явлення ультиматуму про повернення цих земель Румунія у червні 1940 р. задовольнила радянську вимогу.

Завдяки цьому населення України збільшилося на 8809 тис. осіб і на середину 1941 р. становило 41 657 тис., а територія розширилася до 565 тис. км. На території Західної України було створено шість областей – Львівську, Станіславську (з 1962 р. – Івано-Франківська), Тернопільську, Волинську, Рівненську й Дрогобицьку (з 1959 р. – об’єднана з Львівською).

У новостворених західних областях України почалася активна радянізація.

 

2. Україна у планах фашистських загарбників. Боротьба проти фашистських загарбників в Україні в 1941 – 1942 рр.

18 грудня 1940 р. генеральний штаб збройних сил Німеччини затвердив план нападу на СРСР (план “Барбаросса”) та його розгрому шляхом “блискавичної” війни. Наступ на Україну повинна була здійснити група армій “Південь”. Згідно із фашистським планом “Ост” (майбутні перетворення на загарбаних радянських територіях), Україна мала стати сировинною базою Німеччини під час війни, а згодом підлягала повній колонізації та германізації. Планом передбачалася депортація 65% українців до Сибіру; переселення німців на окуповані землі і створення системи озброєних селянських поселень колоністів, підпорядкованих СС.

22 червня 1941 р. фашистська Німеччина напала на СРСР.

Основні причини поразок Червоної Армії на початку війни:

— Німеччина використовувала матеріально-технічну базу окупованої нею Європи, яка вдвічі перевищувала потенціал Радянського Союзу;

— відсталість радянського озброєння;

— відсутність досвідченого керівництва у Червоній Армії;

— прорахунки Й. Сталіна в оцінці світової воєнно-політичної;

— радянські командири були позбавлені права займати передові бойові рубежі, аби “не спровокувати агресора”;

- неприведення прикордонних радянських військ у повну бойову готовність.

11 липня 1941 р. розпочалась оборона Києва. 19 вересня гітлерівські війська увійшли до Києва. У полон потрапили майже 650 тис. бійців і командирів РСЧА. 5 серпня 1941 р. 300-тисячне німецько-румунське угруповання розпочало наступ на Одесу. Після героїчної оборони, 16 жовтня 1941 р., захисники залишили місто.

За 5 місяців війни ворогу вдалося просунутися на 900-1200 км углиб України. Не окупованими залишилися лише території на сході України.

 

3. Фашистський окупаційний режим в Україні. Рух Опору в Україні

Територія України була розчленована німцями:

— західноукраїнські землі (“дистрикт Галичина”) включені до генерал-губернаторства, створеного на території окупованої Польщі;

— південні райони України між Дністром і Південним Бугом, північна Буковина й Бессарабія (“Трансністрія”) увійшли до складу Румунії;

— створення на окупованій території рейхскомісаріату “Україна” (Волинь, Полісся, Правобережжя, частина Полтавської і Запорізької);

— Чернігівська, Сумська, Харківська, Ворошиіловградська області УРСР та територія Криму перебували під владою воєнних властей тому що вони знаходилися у прифронтовій смузі.

На захопленій території України гітлерівці, їхні союзники та колабораціоністи (особи, які співпрацювали з фашистами під час Другої світової війни) встановили “новий порядок”, який характеризувався:

- масовим знищенням мирного населення;

- грабіжницьким вилученням матеріальних ресурсів, варварським використанням виробничих потужностей;

- вивезенням до Німеччини молоді на примусові роботи;

- фашизацією свідомості громадян УРСР.

Центром окупованої України стало м. Рівне. В Україні виникають сотні таборів смерті (львівський, славутський, житомирський, уманський, дарницький та ін.). Страшною трагедією часів окупації стало винищення мирного населення у Бабиному Яру в Києві, де тільки за перші п’ять днів з 29 вересня 1941 р. розстріляли 150 —160 тис. мирних громадян, переважно євреїв. Усього на території України було закатовано 5264 тис. осіб. До Німеччини депортовано 2,4 млн. молодих людей. Під час окупації населення України скоротилося на 13,6 млн. осіб.

Україну безжалісно грабували, вивозячи до Німеччини продукти харчування, промислове обладнання і навіть родючий чорнозем. Усі промислові підприємства окупанти оголосили власністю Німеччини і використовували їх для ремонту військової техніки та виготовлення боєприпасів. Через грабіжницьку німецьку політику в Україні почався голод. З України було вивезено понад 40 тис. найцінніших творів мистецтва, історичних реліквій та колекцій.

Окупанти закривали навчальні заклади, наукові установи, проводилася політика цькування людей різних національностей один на одного. Так, 4 липня 1941 р. у Львові руками окупантів і колабораціоністів були знищені відомі діячі культури: В. Серадський (ректор Львівського університету), Т.Бой-Желенський (член Спілки радянських письменників), Г. Гурська (письменниця), А. Фішер (етнограф) та ін.

Рух Опору в Україні

Особливістю руху опору в Україні була наявність двох його течій: під радянським керівництвом та під проводом ОУН.

Радянську партизанську боротьбу координував Український штаб партизанського руху, створений у травні 1942 р. на чолі з Т. Строкарем.

Усього на території УРСР діяло понад 60 партизанських об’єднань, близько 2 тис. загонів і груп. Видатну роль у розгортанні партизанської боротьби відіграли військовослужбовці Червоної армії, які опинилися у німецькому тилу і становили резерв партизанських формувань. На чолі великих партизанських з’єднань стояли командири Червоної армії М. Наумов, О. Сабуров, І. Федоров, І. Бовкун, А. Грабчак, Д. Медведєв, М. Прокопюк та ін. У 1943 р. партизанська боротьба набула найбільшого розмаху, а заходи німців проти партизан майже не мали успіху. Так, партизанське об’єднання під командуванням С. Ковпака протягом війни здійснило 7 рейдів, загалом пройшовши по тилах ворога 18 тис. км. Найбільш значною була операція „Сарненський хрест”. Лише протягом літа – осені 1942 р. партизани висадили в повітря 117 залізничних і шосейних мостів, пустили під укіс 158 ворожих ешелонів. В 1941—1945 рр. у партизанських загонах налічувалося майже 180 тис. бійців, 30% з них загинуло.

Окрім радянського партизанського руху, у містах діяло комуністичне та комсомольське підпілля: підпільна організація „Партизанська іскра” в с. Кримки на Миколаївщині, яку очолював вчитель В. Моргуненко, антифашистські підпільні організації в м. Сталіно (Донецьк) на чолі з вчителем історії С. Матьокіним, у Ніжині, яку очолював Я. Батюк, у Харкові – М. Бакулін, у Краснодоні – „Молода гвардія” та десятки інших.

1939 стався розкол ОУН на два крила — помірковане на чолі з А. Мельником ОУН(м) та радикальне на чолі з С. Бандерою ОУН(б). Обидві організації ставили собі за мету досягти незалежності України, проте шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Мельниківці розраховували на допомогу Німеччини, а бандерівці на власні сили української революції.

30 червня 1941 р. провід ОУН(б) прибув до Львова і проголосив відновлення Української держави. Було сформовано уряд на чолі з Я. Стецьком. Через кілька днів німці заборонили діяльність цього уряду, заарештували Я. Стецька, С. Бандеру та ін. Цим актом німецькі окупанти засвідчили, що дарувати Україні незалежність не збираються.

Мельниківці почали співробітництво з окупаційною владою, створили з українців дивізію СС “Галичина” для допомоги фашистам і поступово перетворилися на додаток окупаційного режиму.

У серпні 1941р. Т. Бульба-Боровець очолив українське збройне формування, яке спочатку називалося “Поліська Січ” і діяло на Поліссі та Волині. Налічувало 2-3 тис. чоловік, боролося з рештками Червоної армії. Наприкінці 1941 р. фашисти розпустили це формування, але “січовики” перейшли до партизанської боротьби і перейменували себе на Українську визвольну армію.

Становлення оунівського партизанського руху почалося з середини 1942 р. Восени 1942 р. у результаті боротьби за лідерство між різними течіями ОУН прибічники С. Бандери – ОУН(б) – утворили Українську повстанську армію (УПА). Її стрижнем стали бійці “Нахтигалю” і “Роланду” та роззброєна “Поліська Січ”. УПА повела боротьбу з радянськими партизанами та німцями. Збройні формування УПА налічували у різні періоди від 30 до 100 тис. осіб. УПА розпочала боротьбу, розраховуючи тільки на власні сили та підтримку населення західноукраїнських земель.

ОУН контролювала значну територію Волині, Полісся, а згодом і Галичини. У 1943 р. військові формування значно зросли і дістали назву Українська повстанська армія (УПА), очолив яку Р. Шухевич (Тарас Чупринка).

Після визволення України від фашистських загарбників у 1944 р. Радянська армія зіткнулась з УПА. Повстанці перешкоджали мобілізації і депортації західноукраїнського населення. Після вступу регулярних радянських частин на західноукраїнські землі найбільші формування УПА розпалися на велику кількість дрібних загонів. Під час боротьби ОУН-УПА з Радянською Армією загинуло понад 30 тис. цивільних осіб, близько 25 тис. військовослужбовців, 213 тис. чол. було депортовано до Сибіру.

 




<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.002 сек.