Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Правові аспекти виникнення і визнання республік Південної Осетії та Абхазії. Історія конфлікту.

Аналіз реакції світової спільноти щодо проголошення незалежності Косово, Абхазії та Південної Осетії: висновки для України

В історії є чимало прикладів проголошення незалежності різноманітними сепаратистськими рухами та етнічними групами. Лише у ХХ ст. відбулося декілька хвиль розпаду країн та парадів незалежності – розпад Оттоманської, Австро-Угорської та Російської імперій після Першої світової війни, кінець колоніальної системи у 40-60 роках ХХ ст. та розпад східних та південно-східних європейських держав, а також СРСР на початку 90х років ХХ ст. Деякі з держав були швидко визнані світовим співтовариством, деякі пройшли довгий та кривавий шлях у своїй історії.

Остання хвиля проголошення незалежності у Європі розпочалася у 2008 році, коли Косово було проголошено та визнано як незалежна держава. Все ще йде диспут, чи є це продовженням розпаду колишньої Югославії, чи це новий процес на мапі Європи. Ця хвиля продовжилася одностороннім визнанням незалежності Південної Осетії та Абхазії з боку Росії у серпні 2008 р. Однак, умови, політичне та міжнародне середовище, значно відрізнялися у 2008 році, ніж ті, що були на початку 1990-х, і таким чином наслідки проголошення незалежності Косова, Південної Осетії та Абхазії мають бути проаналізовані з урахуванням нової парадигми міжнародних відносин.

Україна досі не визначилися офіційно із визнанням цих трьох територій, тому для неї є вельми важливим детальне вивчення позицій інших держав світу, їх аргументацій «за» та «проти» визнання незалежності цих самопроголошених державних утворень та відповідний міжнародно-правовий дискурс .

Однією з головних проблем міжнародної наукової спільноти сьогодні є фактична відсутність нейтральної позиції в цьому питанні. Автори здебільш діляться на дві групи, тих, хто впевнений, що усі три ситуації є ідентичними, а отже Косово є прецедентом у міжнародних відносинах, і тих, хто вважає, що ситуація у колишній Югославії та Грузії кардинально відмінні, і Косово є унікальним випадком. Міжнародне співтовариство все ще не в змозі чітко пояснити - чому Косово є унікальним випадком, який не може бути застосованим до інших сепаратистських територій у Чорноморському регіоні. Тим не менш, маючи спільне та відмінне, як у передумовах, так і у наслідках проголошення своєї незалежності, усі три регіони мають доволі різне бачення свого майбутнього розвитку. Їх незалежність та суверенітет менше залежить від них самих та їх внутрішнього розвитку, ніж від інтересів та політики третіх держав. За таких умов, конфліктогенний потенціал цих регіонів залишається великим.

Якщо Косово з самого початку чітко визначило, що боротьба йде за незалежність та створення власної держави, без будь-якого бажання приєднатися до Албанії, то лідери Абхазії та Південної Осетії були менш послідовними. Наприкінці 80-х років ХХ ст. вони вимагали автономного статусу, який би дозволив їм у разі виходу Грузії із складу СРСР, мати можливість самостійно вирішити, чи залишатися їм у складі Радянського Союзу. Протягом двадцяти років конфлікту вони багато разів закликали до незалежності, проводячи відповідні референдуми. Але, після російсько-грузинського конфлікту 2008 року, лідери Південної Осетії багато разів заявляли про своє бажання стати частиною Російської Федерації.

Мета цієї аналітичної записки - проаналізувати стан та перспективи визнання незалежності Косово, Південної Осетії та Абхазії, розібрати передумови, історичні та юридичні, проголошення Косово, Південної Осетії та Абхазії, порівняти сучасний стан визнання їх незалежності, відстежити аргументи прихильників та противників, та розробити рекомендації щодо майбутньої політики України в цьому напрямку, з урахуванням можливих змін міжнародної ситуації.

Такий аналіз є важливим адже не лише спрямований на визначення позиції щодо визнання вже проголошених територій, а й через те, що може мати вплив на подальшу політику України щодо Придністров’я та Нагорного Карабаху.

Історична довідка:

Сучасна історія конфліктів у Косово, Південній Осетії та Абхазії розпочинається у 80-х роках ХХ ст. На той момент етнічна структура населення цих регіонів складала:

• У Косово відповідно до перепису населення 1991 року з 1954747 мешканців, албанці складали 82,2 %, серби – 10%. У 2008 році, як результат масового переїзду сербів до Сербії, ці цифри стали 93% та 5% відповідно.

• Населення Абхазії (за даними 1989 року) налічувало 525061 особу, з яких 46% - грузини, 18% - абхази, по 14% росіяни та вірмени.

• Населення Південної Осетії (за даними 1989 року) складало близько 100000 осіб, з яких 66,2% - осетини, 28,9% - грузини, та 5% - інші національност.і У 1989 році у Сербії відбувся референдум, який затвердив нову Конституцію, відповідно до якої значною мірою урізалися автономні права провінції Косово. Косовські албанці бойкотували цей референдум. Як результат, парламент провінції Косово було розпущено, мовлення албанською мовою на національному телебаченні та радіо було припинено. Починаючи з 1991 року, сербський уряд заборонив використання албанської мови в державних структурах, закладах освіти та охорони здоров’я. Почалося звільнення албанців з урядових інституцій. В результаті розпочалися масові протести та страйки. На початку 1990-х років косовари створили паралельні органи управління провінцією, включаючи поліцію (без зброї) та систему освіти, які функціонували на протязі усіх 90-х років. Ситуація погіршилася у 1996-1997 роках, коли сербський уряд почав переселяти сербських біженців з Хорватії та Боснії на територію Косова. В той же час посилилися радикальні настрої серед косовських албанців, що призвело до військової конфронтації між Армією визволення Косова та армією й поліцією Югославії. Починаючи з 1998 року вони трансформувалися у репресії, етнічні чистки та масштабні бойові дії.

У березні 1990 року Грузія проголосила суверенітет та бойкотувала всесоюзний референдум 17 березня 1991 року, однак 52,3% абхазів взяли в ньому участь та проголосували за збереження Радянського Союзу (98,6%). Військова фаза протистояння почалася в Абхазії у 1992 році, після низки сутичок та введення 2000 грузинських військових на територію Абхазії. Угода про припинення вогню була досягнута 3 вересня 1992 року, але постійно порушувалась. Конфлікт призвів до масового залишення Абхазії місцевим населенням. У 1994 році була розгорнута миротворча місія СНД, яка складалася лише з російських військових. Вперше, в історії ООН, у мандаті її місії було прописано «спостереження за діями сил СНД», що стало результатом систематичного порушення миротворцями СНД свого нейтрального статусу.

10 листопада 1989 р. Рада Південної Осетії виступила з проханням до Верховної Ради Грузії підняти її статус до «автономної республіки». В той же час ВР Грузії встановила грузинську мову як основну (1989 р.) та прийняла закон, який забороняв регіональні партії (1990 р.), що було сприйнято осетинами, як заборону осетинської партії, і це призвело до проголошення Південно-Осетинської демократичної республіки 20 вересня 1990 року. Після бойкоту грузинських виборів та проведення осетинських виборів у грудні 1990 року, уряд Грузії на чолі із Звіядом Гамсахурдією проголосив місцеві вибори в Південній Осетії нелегітимними та відмінив її автономний статус 11 грудня 1990 року. Це призвело до військового конфлікту 1990-1992 років, масового потоку біженців як етнічних грузинів, так і етнічних осетин, багаторазовим миротворчім ініціативам різних країн і міжнародних організацій та фактичному статусу «замороженого» конфлікту до серпня 2008 року.

Юридичні аспекти

Загальна дискусія серед світових лідерів, представників міжнародних організацій, науковців тощо фактично сьогодні точиться навколо юридичних та моральних аспектів визнання незалежності Косово, Південної Осетії та Абхазії. Саме ці аргументи, а також різні тлумачення історичних фактів стають основними у процесі офіційного прийняття рішення, щодо визнання вищезазначених територій. Беручи до уваги важливість внутрішньо та зовнішньополітичних факторів, які також відіграють значну роль у цьому процесі, тим не менш, кожна держава, а також самі самопроголошені республіки, в першу чергу шукають саме юридичних доказів свого вибору для подальшої легітимізації прийнятого рішення.

У міжнародному праві фактично існує дві теорії визнання: декларативна та конститутивна. Відповідно до першої, держава є суб’єктом міжнародного права з моменту свого виникнення, і визнання як таке не наділяє державу міжнародною правосуб’єктністю. Прихильники цієї думки пропонують орієнтуватися на Конвенцію Монтевідео (1933), у ст. 3 якої зазначається, що «політичне існування держави незалежне від визнання його з боку інших держав». Це опосередковано підтверджується і тим фактом, що ніде у міжнародному праві не закріплена теза щодо того, скільки держав мають визнати незалежність новоствореної держави, щоб вона вважалася повноцінним суб’єктом міжнародного права. Конститутивна теорія базується на протилежному постулаті, відповідно до якого, виникнення держави нерівнозначне виникненню суб’єкта міжнародного права. Без процедури визнання, неможливо уявити членство такої держави у міжнародних організаціях, підписання нею міждержавних дво- або багатосторонніх угод, проведення торгівельно-економічної діяльності тощо, що фактично ізолює її на світовій арені.

Однією з причин існуючої кризи щодо визнання Косова, Абхазії та Південної Осетії є відсутність уніфікованих принципів щодо інституту визнання держав. Друга причина полягає у багаторічному протиріччі між двома основоположними принципами міжнародного права: правом націй на самовизначення та принципом територіальної цілісності держав.

Конвенція щодо прав та обов’язків держав (Монтевідео, 1933) встановила традиційні критерії для міжнародного визнання. Для того, щоб отримати міжнародне визнання, держава повинна мати постійне населення, визначену територію, уряд та можливість здійснення зовнішніх відносин. Відповідно до цих критеріїв, Косово може бути визнаним, адже має постійне населення, визначену територію, демократично обраний уряд та дипломатичні представництва за кордоном та диппредставництва іноземних держав у Приштині.

Що стосується Південної Осетії та Абхазії, то їх території є чітко визначеними, не зважаючи на незначні суперечки по кордону, однак їх населення не є перманентним, через постійну міграцію. Легітимність виборів у цих республіках викликали сумніви у міжнародного співтовариства, а призначення на керівні посади російських громадян, представників силових структур, викликає сумніви, щодо незалежності уряду. Крім того, уряди Абхазії та Південної Осетії існували фактично в ізоляції, якщо не враховувати відносини з РФ та іншими невизнаними республіками, а отже постає питання щодо можливості здійснення зовнішніх зносин.

У 1991 році Європейське співтовариство видало, на основі Конвенції Монтевідео, Директиви щодо визнання нових держав у Східній Європі та Радянському Союзі. Умови для визнання держави включають: повагу до Статуту ООН, гарантію прав етнічних груп та меншин відповідно до Гельсінського Заключного Акту та Паризького Статуту, прийняття усіх відповідних зобов’язань щодо роззброєння, невизнання утворень, які були створенні в результаті агресії, повагу до непорушності кордонів, окрім випадків, коли зміни відбуваються мирним шляхом та зі спільної згоди, прийняття зобов’язань щодо регіональної стабільності та безпеки, та зобов’язання щодо мирного рішення усіх питань, які пов’язанні з відокремленням. Під керівництвом ООН, Косово досягло рівня відповідності цим вимогам у процесі самоврядування

Історична довідка:

У VI столітті території сучасного Косова розселилися слов'яни, які до IX століття прийняли християнство. З IX по XII століття за володіння територією Косова велася постійна боротьба між сусідніми державами. У кінці XII століття сербське князівство приєднало Косово і утворило на Балканах сильну сербську державу. Місто Печ, Косово стало резиденцією митрополита Сербії. Поступово Косово перетворилося на релігійний, політичний і культурний центр Сербії. Проте у середині XIV ст. держава швидко розпалася. На території Косова утворилося декілька нестійких державних утворень місцевих феодалів. Одночасно почалася інтенсивна експансія на Балкани Османської імперії. З 1444 року територія Косова була частиною Оттоманської імперії на протязі 450 років. У 1912 році після Балканської війни, Сербія завоювала Косово, де етнічні серби складали 25% населення. Під час Першої світової війни державна приналежність краю змінювалася. У 1918 році Косово стало частиною Югославського королівства. Розпочалися етнічні протиріччя між албанським та слов’янським населенням.

У роки Другої світової війни окупаційна влада відокремила від Сербії Косово і Метохію і приєднала їх до «Великої Албанії» — маріонеткової держави, підконтрольної фашистській Італії. Відбувалася депортація сербського населення краю.. Після закінчення Другої світової війни югославський лідер І. Броз Тіто обмежував повернення вигнаних сербських сімей в Косово, сподіваючись на входження до складу Югославії Албанії.

Відповідно до Конституції Югославії 1946 року, Косово отримало статус автономного краю. Відповідно до Конституції 1974 року – останній варіант Конституції до того, як були внесені зміни Слободаном Мілошевичем – Югославія складалася з 8 елементів: 6 республік та 2 провінцій. Косово було однією з провінцій, з подвійним статусом, який був закріплений у суперечливому формуванні. З одного боку, Косово було описане як частина Сербії, з іншого - багато статей надавали Косово обов’язкові права та функції республік у рамках федеральної системи. Воно мало власний парламент, уряд, банк, сили оборони та ін., воно мало право використовувати власну конституцію, навіть право підписувати міжнародні договори, і воно було представлено в усіх головних федеральних органах напряму, а не як частина Сербії.

У 1991-1992 роках Європейський Союз доручив комісії міжнародних юристів дати визначення щодо юридичних аспектів розпаду Югославії. Ця комісія під головуванням Р. Бадінтера виявила, що Югославська Федерація розпалася (dissolved), і використання цього терміну є вкрай важливим. Існує велика різниця між тим, коли одне або декілька утворювань «відокремлюються» від федерації, і коли уся федерація розпадається. У разі відокремлення, продовжує діяти юридичний та конституційний устрій: гілки відпадають від дерева, але стовбур дерева продовжує існувати. У разі ж розпаду - більше не існує дерева: кожний елемент може обирати власний шлях.

У свою чергу Абхазія була радянською соціалістичною республікою з 1921 по 1931 роки, а після цього Автономною радянською соціалістичною республікою у складі ГРСР, з деякими особливими правами на самоврядування; Південна Осетія мала ще нижчий статус - «автономної області». Але Грузія сама ніколи не була федерацією, тим більше федерацією, яка розпадалася. Радянський Союз розпався, але Абхазія та Південна Осетія не керувалися напряму як частини радянської федеральної системи.

В обох ситуаціях міжнародне співтовариство виявилося у складній ситуації, оскільки відповідно до резолюцій ООН, усі вони підтвердили територіальну цілісність Сербії та Грузії. Однак, під час визнання незалежності сепаратистських регіонів, ні Росія, ні західні країни не взяли цього до уваги. Резолюція РБ ООН 1244 (1999) підтвердила територіальну цілісність Югославії. Однак, в тій же самій резолюції існує низька принципів, які могли бути використаними для подальшого самоврядування та майбутнього визначення статусу Косово. У 1999 році вже було зрозуміло, що як Чорногорія, так і Косово не хочуть бути частинами Югославської держави, використовуючи різні методи для отримання незалежності. Якщо Чорногорія обрала шлях демократичного діалогу, посилаючись на той аргумент, що вона була складовою частиною Югославії за тих же умов, що і Хорватія або Македонія, і таким чином має повне право на незалежність, то у ситуації з Косово все було складніше, оскільки пам’ять про масові етнічні чистки з обох сторін робила неможливим співіснування сербів і косоварів у рамках єдиної держави.

Багато експертів наголошували, що визнання Косово відбулося через 9 років після закінчення військової операції НАТО у регіоні, та розташування миротворців відповідно до мандату ООН. На протязі цього часу було проведено детальне розслідування усіх фактів різні, етнічних чисток, військових дій тощо. Крім того, провінція знаходилася під довготривалим протекторатом і фактично незалежна від Сербії, створюючи свої власні органи виконавчої та законодавчої влади.

В той же час, визнання Південної Осетії та Абхазії відбулося менш ніж за місяць після трагічних подій серпня 2008 року та всупереч угоді Шести пунктів між президентами Франції та Росії, відповідно до яких майбутній статус двох регіонів повинен був бути визначеним міжнародною комісією.

Деякі автори намагаються порівняти три республіки за розміром та кількістю населення, але на наш погляд, це не може бути аргументом при прийнятті рішення, щодо визнання незалежності тієї або іншої території, адже світова практика і, зокрема, європейська, доводять, що малі держави можуть бути повноцінними акторами міжнародних відносин.

Чи є Косово прецедентом?

Багато експертів вважають, що виправдання визнання незалежності Косова існує і воно базується на серйозному прецеденті: прецеденті Словенії, Хорватії, Македонії та Боснії. На жаль, західні політики не змогли цього пояснити. Єдина особа, хто заявив це чітко, був Президент Хорватії Стіпе Месич, який підкреслив ідентичність виправдань умов набуття незалежності для Косово та Хорватії: обидві були конституційними частинами Югославії.

На думку Марко Аттіли, директора відділу європейського сусідства Henry Jackson Society, відокремлення Косова від Сербії не є унікальним або прецедентом, і це є тактичною помилкою офіційних осіб західних країн, які намагалися виставити це в такому світлі. Він зазначає, що якщо прецедент і існує, то він був встановлений набагато раніше за проголошення незалежності Косово. Він був встановлений ще на початку 1990-х років, коли усі члени мультинаціональних федерацій Югославії, СРСР та Чехословаччини отримали незалежність, крім Косова. Це було зроблено, незважаючи на факт, що у випадку Югославії, члени федерації, які проголосили незалежність, зробили це в односторонньому порядку без згоди центру або інших членів федерації. Тому не існує причин, чому Косовський випадок не повинен бут розглянутим так само, як і Хорватії або Словенії. На противагу Абхазії та Південній Осетії, які не були членами Радянського Союзу, а лише автономними частинами у рамках Грузії, Косово було повноцінною частиною Югославської федерації, в незалежності від факту, що воно було і частиною Сербії. Як член Югославської федерації, Косово мало право на самовизначення після того, як розпад федерації був міжнародновизнаним, і інші члени федерації отримали це право.

Багато експертів проводячи паралелі, наголошують, що Косово є прецедентом для Південної Осетії та Абхазії, а вони у свою чергу будуть каталізатором для інших регіонів у Чорноморському регіоні. З таким твердженням не можна погодитися, оскільки ці факти є лише додатковими аргументами у переговорах з міжнародним співтовариством, але не є самі по собі чинником, який спровокував ситуацію, так як багато сепаратистських регіонів, такі як Придністров’я, намагалися проголосити свою незалежність або провести референдум з цього питання набагато раніше до 2008 року. Теж саме відбулося і з Південною Осетією та Абхазією, які вже намагалися провести референдуми та проголосити свою незалежність у 2006 році.

Сучасний стан визнання державної незалежності

Тим не менш, деякі юристи, вважають, що визнання нової держави є політичним актом і не регламентується міжнародним правом. А отже, існує низка факторів, окрім юридичного підґрунтя, які впливають на прийняття рішення з боку світових лідерів та міжнародних організацій щодо визнання або відмови в цьому новоутворених держав або їх урядів.

Якщо порівняти сучасний стан визнання, то станом на червень 2010 року 69 країн визнали Косово незалежним і більшість з них вже встановили дипломатичні відносини. В той же час не всі члени Європейського Союзу визнали Косово, серед них Греція, Кіпр, Іспанія, Румунія та Словаччина, кожна з них через власні внутрішні причини. Не існувало і єдності серед членів Європарламенту, резолюція якого, що закликала усі країни-члени визнати незалежність Косово, була ухвалена невеликою більшістю голосів.

Більшість європейських та українських експертів ще наприкінці серпня 2008 року були впевнені, що Росія ніколи не визнає незалежності Абхазії та Південної Осетії так швидко, щоб зберегти свій контроль та розтягнути ситуацію невизначеності у регіоні. Однак 26 серпня 2008 року Російська Федерація офіційно визнала незалежність Південної Осетії та Абхазії. Президент РФ Д. Мєдвєдєв у своїй статті для Financial Times заявив, що «проігнорувавши російські попередження, західні країни поквапились визнати нелегальну декларацію про незалежність Косова від Сербії. Ми постійно наголошували, що після цього, буде неможливо сказати абхазам та осетинам (і дюжині інших груп по всьому світу), що підійшло для косовських албанців, не підійде їм. У міжнародних відносинах ви не можете мати одне правило для когось, та інше для інших».

29 квітня 2010 року, виступаючи на сесії Ради Європи, міністр закордонних справ Росії С. Лавров заявив, що Росія не прагнула визнавати незалежність Абхазії та Південної Осетії, навіть, коли була визнана незалежність Косова, та ці території здійснювали тиск на Москву. З цього приводу були проведенні переговори з Грузією, яка, за словами міністра, поставила умови щодо виведення російських миротворців та заміни керівника Південної Осетії Е. Кокойти.

Деякі російські експерти писали, що визнання Південної Осетії та Абхазії закінчило епоху однополярності у міжнародних відносинах, яка розпочалася із розпадом СРСР. Такі заяви викликають сумніви щодо справжніх причин визнання двох колишніх грузинських регіонів: чи є це справжнім бажанням Російської Федерації підтримати дві нації, які боролися за незалежність, чи ще одна спроба закріпити позиції на міжнародній арені на спротив США.

На сьогодні лише 4 країни визнали Південну Осетію та Абхазію – Росія, Нікарагуа, Венесуела та Науру. Причому остання за фінансову винагороду у розмірі 50 млн. дол. США. з боку РФ як донора міжнародної фінансової допомоги. Також палестинська радикальна партія «Хамас» та невизнане Придністров’я приєдналися до цього переліку.

Важливим моментом є той факт, що усі члени СНД та Шанхайської групи не визнали незалежність Південної Осетії та Абхазії. Особливого значення має фактична відмова Білорусі, як основного союзника Росії на пострадянському просторі. Більше того, саме з цього моменту розпочалося поступове покращення відносин між Мінськом та Брюсселем. У Заключній декларації Московської зустрічі країн-членів ОДКБ 5 вересня 2008 року учасники вітали активну роль Росії у сприянні миру і співробітництву у регіоні, але відмовились визнавати незалежність сепаратистських регіонів. Більше того, після цієї зустрічі фактично не спостерігалася робота щодо просунення ідеї визнання незалежності цих новостворених держав.

Президент Румунії Троян Бесеску критикував західну політику на Кавказі, приєднавшись до прихильників ідеї, що визнання Косова створило додаткові проблеми. Він зазначав, що в принципі підтримує культурні права етнічних меншин, але на індивідуальній основі і ніколи у прив’язці до території. Він наголосив, що помилки в розумінні цього з боку Заходу, призведуть до великих проблем щодо територіальної цілісності інших країн Балкан, Чорноморського регіону та інших частин Європи.

Не має сенсу представляти Косово як унікальний випадок, щоб інші країни не боялися його визнавати. Туреччина, яка має серйозні проблеми із курдським сепаратизмом і категорично проти відділення Нагорного Карабаху від свого традиційного партнера Азербайджану, тим не менш була однією з перших, хто визнав незалежність Косова. Турецька газета Milliyet у 2009 році опублікувала статтю, в якій висловила припущення, що Туреччина вже найближчим часом може визнати Абхазію та Південну Осетію у разі визнання Росією Північного Кіпру. Однак, таке припущення є більш ніж нереалістичним, адже питання Північного Кіпру є одним з каменів спотикання у процесі європейської інтеграції Туреччини, тому вона буде вельми незацікавлена в негативній реакції європейських партнерів.

В той же час Індія, яка відмовилась визнавати незалежність Косова та має власні проблеми із сепаратизмом, свого часу допомогла Бангладеш в односторонньому порядку відокремитись від Пакистану.

Македонія, яка 10 років тому мала власні проблеми із албанськими сепаратистами і яка більш ніж будь яка країна у світі повинна боятися «косовського прецеденту», визнала Косово.

Генеральний секретар ООН Пан Гі-Мун зазначив, що питання визнання держав є предметом рішення суверенних держав. Юридично ООН не є тією інстанцією, яка може самостійно визнати нову державу, це – питання міждержавних відносин. В той же час Генеральний секретар зазначив, що визнання колишніх грузинських територій з боку Росії буде мати широкий вплив на безпеку та стабільність на Кавказі і подальше вирішення цього питання у рамках Ради Безпеки ООН буде ускладнено.

Лідери ЄС 1 вересня 2008 року провели позачерговий саміт, на якому серйозно засудили одностороннє рішення Росії та нагадали, що мирне та довготривале рішення для конфлікту у Грузії повинно базуватися на повній повазі принципів незалежності, суверенітету та територіальної цілісності, які визнанні міжнародним правом, Заключним Актом Гельсінської конференції та резолюціями Ради Безпеки ООН. Вони закликали інші країни не визнавати проголошеної незалежності та дали завдання Європейській комісії вивчити практичні наслідки цього . Незважаючи на те, що Європа виявилася досить слабкою щодо врегулювання російсько-грузинського конфлікту у серпні 2008 року, тим не менш вона виявилася об’єднаною щодо ідеї суверенітету Грузії та її територіальної цілісності.

Позиція міністра закордонних справ Швеції, голови Комітету міністрів Ради Європи, Карла Більдта була ще різкішою, він заявив, що позиція Росії «так же неприйнятна як і захист своїх прав з боку Нацистської Німеччини у Судетах у 1938 році» . На весняній сесії у Страсбурзі в кінці квітня 2010 року ПАРЄ третій рік поспіль заявила про незаконність і протиправність самопроголошення і визнання незалежності Південної Осетії і Абхазії.

У своїй більшості, ті країни, які мають на своїй території сепаратистські або угруповання, скоріш за все будуть симпатизувати Белграду. В деякий випадках, така симпатія може бути мотивована внутрішніми електоральними причинами, які впливають на зовнішню політику, як у випадку із Іспанією або Румунією. Однак і інші фактори значно впливають на прийняття рішення:

• якщо країна традиційно мала добрі відносини із Белградом (Греція, Індонезія, Єгипет);

• якщо країна негативно налаштована щодо Заходу (Іран, Венесуела);

• якщо країна «зависла» між двома напрямками зовнішньої політики – проросійським та прозахідним (Україна, Вірменія), що не дає можливості швидкого визначення, а також через розуміння, що у разі визнання Косова, буде складно мотивувати невизнання Абхазії та Південної Осетії.

Позиція України

Міністерство закордонних справ України 18 лютого 2008 року заявило, що Україна, як і більшість держав, не вважає, що Косово може бути прецедентом . Україна продовжила політику переговорів з іншими партнерами з цього приводу, формально не визнаючи Косово. Ця позиція була повністю зрозумілою, адже у разі визнання Косово, було б неможливо пояснити, чому Україна відмовляється визнавати Південну Осетію та Абхазію.

В багатьох коментарях та заявах МЗС України на протязі 2008 та 2009 років наголошувалося на позиції щодо необхідності забезпечення територіальної цілісності і суверенітету Грузії. Міністерство закордонних справ України висловило глибоку стурбованість у зв'язку з ухваленням 25 серпня 2008 року Радою Федерації та Державною Думою Федеральних Зборів РФ звернень до Президента РФ з пропозицією визнати незалежність Південної Осетії та Абхазії – складових частин суверенної території Грузії . Вже 26 серпня 2008 року МЗС України виступило із Заявою у зв’язку з визнанням Російською Федерацією незалежності південної Осетії та Абхазії, зазначивши, що це є грубим порушенням норм і принципів міжнародного права, двосторонніх та багатосторонніх договорів, зокрема – Статуту ООН і Гельсінського Заключного Акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року. Таке рішення свідчить про те, що Російська Федерація відверто ігнорує свої зобов’язання не лише як члена ООН, але й як постійного члена Ради Безпеки ООН.

Тим не менш, не зважаючи на офіційну позицію держави, спостерігаються окремі випадки порушення заявлених принципів. Так у жовтні 2008 року у м. Севастополь було проведено Асамблею Міжнародного Чорноморського клубу. На цій Асамблеї були присутні представники м. Сухумі, яке є членом клубу. Однак, незважаючи на численні зауваження з боку грузинських міст-членів та посольства Грузії в Україні, Сухумі було представлено як столицю Республіки Абхазія, що фактично може вважатися опосередкованим визнанням незалежності цієї території.

У квітні 2010 року в Одесі під час VIII Міжнародної Асамблеї туристичного бізнесу (засновниками є Міністерство культури та туризму України, Одеська обласна державна адміністрація та Одеська міська рада), окремо був представлений стенд «Республіки Абхазія». Місце було зарезервоване туристичної фірмою, а на стенді працювали співробітники консульського департаменту МЗС Абхазії. Стенд був демонтований лише після офіційної ноти протесту Генерального консульства Грузії на ім’я голови Одеської ОДА.

Незважаючи на те, що під час передвиборчої кампанії В. Янукович неодноразово заявляв, що Україна має розглянути питання визнання незалежності Південної Осетії та Абхазії, після обрання на посаду Президента, його позиція з цього питання зазнала певних трансформацій. Під час прес-конференції з нагоди 100 днів президентства, В. Янукович наголосив, що ніколи не визнавав і не буде визнавати незалежність Абхазії та Південної Осетії, а також Косово, оскільки це йде у розріз з міжнародними нормами, відповідно до яких порушення територіальної цілісності держав заборонені . Проте, деякі заяви, як то зроблені наприкінці квітня після зустрічі з Генеральним секретарем Ради Європи «що настав час розглянути в ситуації, що склалася, критерії надання незалежності на територіях заморожених конфліктів і підходи в локалізації цих конфліктів» викликають можливості для вільного тлумачення ЗМІ та експертами, що негативно впливає на сприйняття офіційної позиції України з цього питання.

Подальший розвиток подій

Навіть російські політологи, як, наприклад, С. Маркедонов наголошують, що статус-кво був би дуже вигідним для Російської Федерації, оскільки у разі, якщо більша кількість країн визнають незалежність Південної Осетії та Абхазії, Росія втратить свої ексклюзивні права у регіонах. А сучасна, певною мірою заморожена, ситуація дозволяє РФ контролювати ситуацію та використовувати Південну Осетію та Абхазію у якості буферів .

У лютому 2010 року Грузія представила у Раді Європи «Стратегію щодо окупованих територій», відповідно до якої Грузія, як і раніше вважає Абхазію і Південну Осетію окупованими територіями, однак відмовляється від силових варіантів врегулювання конфлікту з цими республіками і готова надати їх мешканцям ті ж права, що й своїм громадянам .

Голова грузинської опозиційної Партії праці Ш. Нателашвілі у листопаді 2009 року відвідав Вашингтон з метою «початку діалогу з Москвою та Вашингтоном», щодо визнання Москвою Абхазії та Південної Осетії, та визнання з боку Вашингтону Косово. Він був впевнений, що якщо Вашингтон відкличе своє визнання Косово, то це змусить Росію переглянути своє рішення щодо визнання незалежності грузинських територій . Такий варіант розвитку подій є малоймовірним, адже питання визнання цих регіонів лежить не в площині політичного торгу, а в площині політичних та геополітичних амбіцій

Стосовно Косова, то найближчим часом навряд чи будемо спостерігати активне продовження визнання його державного суверенітету. Фактично, для того, щоб стати повноправним членом міжнародної спільноти, мати можливість вступу до ООН та інших міжнародних організацій, Косово необхідне лише визнання Сербії. Можна прогнозувати використання принципу визнання незалежності Косово, як умови для вступу Сербії у Європейський Союз. Сербія, яка прагне та активно працює над майбутнім членством в ЄС, може сама погодитися при певних поступках з боку ЄС, на визнання незалежності своєї колишньої провінції, або Європейський Союз може поставити це останньою умовою, навіть неофіційною, щодо майбутнього членства Сербії.

Визнання Абхазії та Південної Осетії не призвело до стабілізації та розвитку у регіоні, а скоріше спровокувало нові проблеми та мало негативний вплив на весь Чорноморський регіон. В той же час, визнання Косово сприяло стабілізації Балканського регіону та можливості розпочати нові спільні регіональні проекти.

Німецький експерт Д-Е. Хан з Мюнхенського університету припускає, що де-факто у двох грузинських регіонах може бути встановлений режим на кшталт Тайваню або Північного Кіпру.

Можливі варіанти дій України щодо подальшого визнання незалежності Косово, Абхазії та Південної Осетії:

1. Визнати лише Косово. Це можливо зробити після ретельних переговорів з Європейським Союзом та іншими партнерами. Однак, визнання Косова незалежним призведе до посилення тиску з боку РФ, щодо необхідності визнання Південної Осетії та Абхазії.

2. Визнати лише Південну Осетію та Абхазію. Такий розвиток подій буде мати найгірший вплив на імідж України та її подальші відносини із західними партнерами. Цей крок буде сприйнятий як повна узгодженість позицій із Росією, поступка останній, відсутність незалежної зовнішньої політики та навіть як угода, щоб отримати поступки в іншій сфері. В той же час це не буде мати позитивного впливу на відносини з РФ, яка на даному етапі не наполягає на визнанні республік. Це повністю зруйнує двосторонні відносини з Грузією та значно погіршить їх з Європейським Союзом.

3. Визнати три самопроголошені території одночасно. Україна повинна враховувати при такому розвитку подій, що це буде мати величезні негативні наслідки щодо активізації сепаратистського руху у Придністров’ї та вимог щодо його визнання незалежними. Також у майбутньому це може дати поштовх та додаткові аргументи тим політичним силам у різних країнах, які б бажали від’єднання Криму від української держави.

4. Невизнання жодної з трьох. На нашу думку, цей варіант на сьогодні є найоптимальнішим. Цей крок не буде розглянутий світовим співтовариством як слабкий, позаяк низка провідних держав до сьогодні не визнала Косова через різні причини, в тому числі власні сепаратистські рухи. Україна має продовжувати консультації із основними партнерами та відслідковувати їх дії та заяви щодо цієї проблеми.

Для України сьогодні є вельми важливим уникнути можливості подвійного тлумачення її позиції щодо визнання незалежності новостворених держав на Кавказі та Балканах. Вже є зрозумілим, що Україна не має можливості формулювання окремої позиції по Косово і окремої по Південній Осетії та Абхазії. Ці питання є взаємопов’язаними через той вплив, який мають на відносини України з третіми державами та на майбутню позицію України щодо інших самопроголошених територій.

Крім того, суттєвим є не допустити опосередкованого визнання незалежності цих територій на місцевому рівні або окремими політичними силами, що також буде мати негативний вплив на імідж України. З цією метою, необхідно провести роз’яснювальну роботу з органами місцевої влади усіх рівнів щодо офіційної позиції України відносно визнання Косово, Абхазії та Південної Осетії.

Фактично Україна може розглядати можливість визнання незалежності Косово не раніше його офіційного визнання з боку усіх членів ЄС та Сербії, й початку розгляду питання щодо членства Косово у Європейському Союзі. Що стосується Абхазії та Південної Осетії, то, доки не буде прийнято таке рішення Грузією, визнання Україною незалежності цих двох республік лише загострить сепаратистські настрої у Автономній Республіці Крим та Придністров’ї.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.