Тема 14. Орфоепія

Орфоепія :1) сукупність правил вимови, що становлять систему норм літературної мови, необхідних для збереження її єдності; 2) розділ мовознавства, що вивчає і систематизує норми літературної вимови.

Проте предмет орфоепії визначається по-різному. Крім сукупності правил вимови до неї включають також наголос та інтонацію. Такий погляд слід вважати найприйнят-нішим, тому що вимову не можна розглядати поза нормами наголошування та інтонування висловлень.

В основі орфоепії лежить фонетична система мови. Проте вимова — поняття значно ширше. Вона охоплює також випадки варіативного оформлення слів і граматичних форм відповідно до закономірностей організації фонетичної системи. Пор., наприклад, звукове оформлення префіксів підписати й підійти, слів сердечний і сердешний, ручний і рушник, корисний і форпостний (зі спрощенням і без спрощення групи приголосних (стн), березка (бур'ян) і берізка (дерево), головка (часнику) й голівка (дитяча). Орфоепічними нормами регулюється місце наголосу в окремих групах слів і граматичних форм, індивідуальні варіанти основних інтонаційних структур тощо. Вимова регулюється живою суспільною комунікативною практикою, а також традицією.

До найважливіших ознак української літературної вимови належить унормованість як одна з кардинально важливих передумов функціонування національної мови в усній формі.

Дотримання норм літературної вимови має велике значення, становить один із суттєво важливих показників загальної культури особи, створює необхідні передумови для ефективного користування літературним мовленням у різних сферах суспільної практики — від побуту до закладів освіти, культури, науки, державного управління.

Порушення норм орфоепії можуть зумовлюватися впливом правопису на вимову, своєрідним тиском діалектних фонетичних систем, взаємонакладанням орфоепічних норм за умов білінгвізму тощо.

Становлення української літературної вимови безпосередньо пов'язане з загальним процесом формування української літературної мови, що ускладнювався прямими заборонами, а отже, відсутністю цілого комплексу соціолінгвістичних передумов, необхідних для динамічного розвитку багатої на функціональні стилі, унормованої літературної мови. Однак завдяки діяльності прогресивних українських письменників та культурних діячів орфоепічні норми української літературної мови в основних своїх рисах склалися в другій половині XIX ст., хоч і не закріпилися на всіх українських землях. Про усталену , але не абсолютно застиглу і позбавлену ознак динаміки систему норм літературної вимови можна говорити після поширення освіти українською мовою і обєднання українських земель, а також усунення перешкод для уніфікації всіх норм української літературної вимови.

Основні риси української літературної вимови

Вимова голосних звуків. У зв'язку з вимовою голосних звуків можна узагальнити кілька найголовніших орфоепічних норм: наголошені (і ненаголошені) голосні вимовляються чітко й виразно, за винятком ненаголошених голосних [е], [й], [о], які зазнають незначних якісних змін за таких супровідних умов:

а) ненаголошений [е] вимовляється з більш помітним наближенням до [и] перед

складами з [і], [и], [у] і менш помітно перед складами з іншими голосними, особливо з [е] ;

б) ненаголошений [и] наближаться у вимові до голосного [е] сильніше перед складами з [е], [а]; меншою мірою ця зміна виявляється ся перед складами з іншими голосними, особлино [і] та [и], а також у кінці слова;

в) ненаголошений[о]перед складом з наголошеним[у] може вимовлятися з незначним наближенням до[у].

Вимова приголосних звуків. Дзвінкі приголосніне втрачають своєї дзвінкості:

а) в абсолютному кінці слова;

б) у позиції перед наступними глухими, крім [г], який може змінюватися в цій позиції на [х].

Глухі приголосні перед шумними дзвінкими у межах слова вимовляються дзвінко.

У префіксіроз- і прийменнику-префіксібез- у позиції перед глухим приголосним поширена паралельна вимова [з] - [с]. Другий варіант вимови реалізується більшою мірою при швидкому темпі мовлення.

Напівпом'якшені губні приголосні виступають перед[і] та голосними заднього ряду у деяких словах іншомовного походження.

Шиплячі в кінці слова і складу, а також перед голосними[а], [о] [у], [е], [и] в українській літературній мові послідовно тверді. Лише в позиції перед[і] ці звуки вимовляються як напівпом'якшені. Напівпом'якшена вимова властива подовженим шиплячим.

У кінці слова завжди вимовляється[ц'], крім слів іншомовного походження та деяких вигуків, у яких виступає твердий кінцевий [ц] .

Перед наступними м'якими або пом'якшеними приголосними у вимові виступають м'які

[д¢], [т¢], [з¢], [с¢], [ц¢], [н¢].Перед [і ]зубні приголосні здебільшого пом’якшуються. Але

на межі морфем, а також на межі слів тверда вимова цих приголосних звичайно зберігається.

Приголосний звук [ґ] властивий деяким власне українським, зокрема звуконаслідувальним і зукраїнізованим словам іншомовного походження: [аґрус], [ґанок], [ґрунт], [ґелґотати] тощо. У власних назвах іншомовного походження, які у мові-джерелі мають у своєму складі g за новою орфоепічною нормою вимовляється [ґ], хоч у подібних випадках можливий також[г] .

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.