Церква в Україні у ХІV–ХVІІ ст.

Оглядова лекція _6___/2015_

Церковне життя України ХІV–ХVІІ ст. поєднало в собі впливи двох державно-історичних епох – епохи перебування українських земель у складі Польсько-литовської держави та епохи Української козацької держави. Тому його зміст був насиченим і суперечливим.

Це життя розвивалося на основі християнської традиції, започаткованої від часів перших київських князів і, особливо, за Володимира та Ярослава Мудрого, які сприяли повсюдному поширенню та зміцненню християнства.

Християнська церква в Україні розвивалася у формі Київської митрополії, підпорядкованої Константинопольському патріархату. Останній затверджував та надсилав на Русь митрополитів Київських. Тим самим він зберігав свій духовний вплив над цією територією. Разом із тим, на Русі, зі зміцненням державності проявлялися прагнення до поставлення свого митрополита (події 1051 і 1147 рр. – обрання на Київського митрополита без згоди Константинополя Іларіона та Климента (Смолятича)). Єпархіальний і парафіяльний устрій, поширення монастирів, розвиток храмобудування, іконографії, книгописання та інші сторони церковного життя набували українських етноконфесійних особливостей.

Але період роздробленості та захоплення українських земель зі сходу – монголо-татарами, а із заходу та півночі – поляками і литовцями надав нової динаміки процесам.

1299 р. митрополит Максим покинув Київ і переїхав у більш безпечне місце – до Владимира-на-Клязьмі, а з 1305 р. – до Москви. З 1325 р. Москва стає кафедрою київських митрополитів.

Відсутність митрополита в українських землях спонукала українську, а пізніше – литовську князівську владу ініціювати створення окремої митрополії в Південній Русі. На початку ХІV ст. – у 1305 р. – було засновано митрополію з центром у Галичі. Це було виявом етноконфесійного розвитку та, водночас, способом зміцнення державних основ і моральної стабілізації суспільства.

Кревська унія 1385 р. започаткувала нові зміни церковного життя. Литовські князі навернулися до католицизму. Православна церква втрачає статус державної. Загострилася боротьба між Литвою, Москвою та Константинополем за Київську митрополію. 1415 р. за ініціативи литовського князя Вітовта без погодження з Константинополем у Новогрудку провели Собор західноруських єпископів з обранням на митрополита Київського Григорія Цамблака (1415 р.) (грек). Це засвідчило курс державної влади на унезалежнення від Москви та Константинополя.

Каталізатором процесів виступила Флорентійська унія (1439 р.). Католицька і православна церкви уклали унію і обєдналися в умовах протидії ісламській агресії. Унію підтримав Київський митрополит Ісидор, який брав участь у Флорентійському соборі. Але, повернувшись до Москви, митрополит не здобув підтримки московського князя Василія ІІІ, який кинув Ісидора до в'язниці.

Москва почала виборювати своє право на православного митрополита. З цією метою у 1448 р. у Москві провели собор єпископів північно-східної частини Русі, на якому митрополитом Київським (з місцем осідку у Москві) обрали єпископа Рязанського Іону. Ця подія поклала початок існування Московській митрополії, а згодом – з 1589 р. – Московського патріархату. Цих актів Константинопольський патріарх не визнав.

З метою канонічного врегулювання питання про Київську митрополію Константинопольський патріарх Григорій Мамма та папа Римський Каліст III (які перебували в унії) у 1458 р. висвятили на митрополита Київського Григорія ІІ Болгарина. Це означало відновлення незалежної митрополії, яка охоплювала всі українські та білоруські землі. Митрополит отримав титул “Київського і всієї Русі”, а з ХVІ ст. – “Київського, Галицького і всієї Русі”. (В 1469 р. Григорій ІІ відійшов від унії і був затверджений на митрополичій кафедрі Константинопольським Патріархом Діонісієм, який не визнавав Флорентійської унії). Польський король і литовський князь Казимир ІV визнав церковну юрисдикцію нового митрополита на території польсько-литовської держави. Так остаточно завершився поділ Київської митрополії на Московську та Київську.

Посилення польських католицьких впливів у литовській державі, яка уклала Люблінську унію з Польським королівством (1569 р.), негативно позначилося на становищі православної церкви. Церква втрачала державну підтримку і перспективи розвитку. Поглиблювалися кризові явища в її середовищі. Це викликало суспільне занепокоєння і спротив. Його яскравим проявом став братський рух. Братства стали захисниками віруючих перед світськими і церковними можновладцями, які посягали на їхні права, традиції. Братства здійснювали економічну підтримку віруючих, підготовку священиків, брали на себе їхнє матеріальне забезпечення. Проте, вони вносили дисбаланс у церковне управління, оскільки перешкоджали планам єпископів, які узгоджували свої дії з польською католицькою владою. Внаслідок цього виникали конфлікти між братствами і єпископатом, що дезорганізувало церковне життя у масштабах єпархії та митрополії.

ХV–ХVІІ ст. стали періодом поширення в українських землях початків протестантизму. Реформація, що розпочалася в Німеччині (1517 р.) принесла поширення серед міського німецького і німецькомовного населення західноукраїнських міст (зокрема Львова) лютеранства, а потім – кальвінізму (реформатства). Лютеранство проникло в Україну з 30-х, а кальвінізм – з 40-х рр. ХVІ ст. разом з іноземними вчителями та проповідниками. Згодом серед реформатів з'явилися литовці, білоруси, українці – перекладачі, літератори: Фома Фальковський, Павло Зенович, Микола Житний, Олександр Вітрелін. Однією з ключових фігур був Симон Будний – перекладач, богослов, полеміст. Кальвінізм поширювали магнати і шляхтичі, які обіймали державні посади та матеріально допомагали реформатським громадам – "зборам", школам, друкарням. Головним патроном кальвіністів у Речі Посполитій була династія князів Радзивіллів.

В Україні кальвінізм поширився в Галичині, Холмщині, Підляшші, Берестейщині, на Волині, Поділлі, Брацлавщині та Київщині. Основна маса його прихильників була зосереджена в західноукраїнських землях.

Кальвінізм швидко адаптувався до регіонально-національних особливостей, набував місцевих ознак у культовій практиці, мові проповідей, у літературі, шкільництві. Кальвіністи писали та видавали численні полемічні твори, катехізиси, біблійні переклади, проповіді тощо.

Разом із православними вони певний час захищали релігійні та громадянські права некатоликів. Період такої співпраці тривав з кінця 90-х рр. ХVІ ст. до початку 30-х рр. ХVІІ ст. Проте до середини ХVІІ ст. культові та соціальні розбіжності двох конфесій стали очевидними.

Крім кальвінізму поширювався антитринітаризм (социніанство), як релігія інтелектуальної еліти. Социніанство (від імені італійця Леліо Социно) було синтезом протестантської доктрини і релігійного вільнодумства. Головні його особливості – раціоналізм та етична спрямованість. Социніани раціонально витлумачували Біблію, відкидали віру у безсмертя душі, в передвизначення. Заперечували божественність Христа. Трактували його місію в етичному аспекті. Проповідували свободу совісті, рівність усіх віруючих, засуджували релігійні переслідування та війну. Гранично спростили протестантські обряди. Головну увагу приділяли проповіді і читанню Біблії. Започатковували школи та вузи – академії в Ракові та Киселині. Серед найвидатніших були відомі вчені, богослови, суспільні та політичні діячі: Юрій Немирич та Андрій Вишоватий.

Наприкінці ХVІ ст. у Речі Посполитій діяли 171 антитринітарна громада, що об'єднували близько 20–30 тис. віруючих; у першій третині ХVІІ ст. – приблизно 200 громад. Католицька реакція та ворожість з боку православних в Україні призвели до масових репресій проти социніан.

Кінець ХVІ – початок ХVІІ ст. вважається періодом поступового згасання активності реформатських громад. У 50–60-х рр. ХVІІ ст. їхня діяльність у більшості регіонів України припинилася.

У той самий час, у відносинах православних і католиків на теренах Київської митрополії наприкінці ХVІ ст. намітився компроміс, який принесла ідея церковної унії. Її зміст: збереження православних обрядів при визнанні зверхності римського первосвященика. Православні єпископи Іпатій Потій та Кирило Терлецький, уповноважені до Риму, подали Папі Римському перелік статей (артикулів) унії, які й були затверджені Климентом VІІІ 23 грудня 1595 р.

1596 р. у Бресті було скликано церковний собор на підтримку унії. Проте він розділився на два окремих собори. Один із них – підтримав унію. Інший – засудив її. Польська державна влада підтримала рішення уніатського собору і не визнала рішення того, який відкидав унію з Римом. Таким чином, ієрархія православної церкви виявилася поза законом. А незабаром, зі смертю двох єпископів, які заперечували унію [1607 р. – Гедеон Балабан (єп. Львівський); 1610 р. – Михаїл Копистенський (єп. Перемиський)], православна церква втратила ієрархію і не могла повноцінно діяти без керівництва. У Речі Посполитій лишився лише один православний єпископ Єремія Тиссаровський – єпископ Галицький, Львівський і Кам'янець-Подільський. Єпископів для православної церкви не висвячували. Це було заборонено.

Визнання унії в Речі Посполитій і невизнання православної церкви супроводжувалось активізацією суспільної боротьби за національні церковні права. На захист православної віри піднялося козацтво. 1615 р. до Київського Богоявленського братства вступив гетьман Петро Сагайдачний разом з Військом Запорізьким. Питання державного статусу православної церкви стало предметом боротьби у вищому державному станово-представницькому органі – сеймі.

Врешті, ця боротьба принесла відновлення православної ієрархії. У 1620 р. за сприяння запорозького козацтва на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним Єрусалимський патріарх Феофан ІІІ (який повертався на батьківщину після поїздки до Москви) висвятив на митрополита Київського Йова Борецького та ще п'ятьох єпископів. Це легітимізувало діяльність православної церкви в польсько-литовській державі і, врешті, привело до наступного визнання руської віри державною владою. Король Владислав ІV прийняв “Пункти заспокоєння народу руського” (1632 р.). Митрополитом Київським було обрано Петра Могилу (1632–1647 рр.), який зміг підняти церковну дисципліну, зміцнити богословську традицію [видання "Служебника" (1629, 1639 рр., "Требника" (1646 р.), першого у православному світі "Катехізиса" (1640 р.)], підвищити рівень церковної освіти (об'єднання лаврської та братської шкіл і їх перетворення на Києво-Могилянську колегію, 1632 р.). Проте нерівноправне становище православних у державі зберігалося. Вони не мали перспектив при обранні на державні посади тощо.

Внаслідок специфіки правового становища православної церкви і осіб православного віровизнання у польсько-литовській державі суспільно-політичні настрої православного духовенства і, особливо вищого, були неоднозначними.

Легалізована православна Київська митрополія намагалася зберегти лояльність до польської влади. Тому вище духовенство почало стримано ставитися до козацького руху, який уже в 30—40-х роках набув соціально загостреного спрямування. Очевидно, що у церкві боролися не тільки пропольські та українські автономістські (у контексті зв'язків з Константинополем) течії. Існувала й промосковська течія, яка в умовах складних відносин православних з Варшавою, орієнтувалася на протилежний бік – на одновірну Москву.

Новий спалах соціальної та національної боротьби українського народу за свої права у середині ХVІІ ст. підсилив згадану неоднорідність, а разом із тим і рішучість українського суспільства у відстоюванні своїх релігійних прав.

Для населення Визвольна війна 1648—1654 pp. під проводом Хмельницького усвідомлювалася як «війна за віру». Багато духовних осіб (священиків, ченців), що були пов'язані з народним життям (економічно, соціально, культурно), висловлювали національно-демократичні вимоги.

Але в ідеології повстання релігійний чинник проявився не одразу. Його принесла потужна за своїм впливом група православної шляхти на чолі з Іваном Виговським, яка влилася до проводу повстання. Вимоги антиуніатського характеру з’являються в документах Б. Хмельницького лише під кінець 1648 р., але й тоді релігійний контекст у програмі повстання залишався на периферії. Це було довготривалим наслідком антикозацького курсу православної ієрархії часів митрополита Петра Могили.

Ознакою перелому в ідеології повстання став урочистий в’їзд гетьмана до Києва через Золоті ворота і влаштований йому мешканцями прийом. Б. Хмельницького зустрічали Єрусалимський патріарх Паїсій, митрополит Сильвестр Косів та представники київського духовенства. "Мойсеєм української нації", що врятував свій народ із польського полону, іменували гетьмана студенти Києво-Могилянської колегії. Довгі бесіди з патріархом Паїсієм сприяли усвідомленню Хмельницьким своєї місії у православному світі, а патріарше благословення на війну з Польщею надало бажаної "законності" його діям. Відтоді гасла боротьби за православну віру стають невід’ємним елементом вимог повсталих. Захист православної віри перетворюється на головний аргумент в досягненні мети війни – визволення народу руського.

Боротьба за "руську віру" переплелася з боротьбою за українську державність, про що свідчить текст Зборівського мирного договору між Військом Запорозьким та польським королем та “Статті “Богдана Хмельницького”, стверджені царем і боярською думою, які визначали становище України в складі Російської держави (1654 р.). Зокрема, після Зборівської битви 7 серпня 1649 р. гетьман передав королеві "Пункти вимог Війська Запорозького", в яких 11 пунктів з 18 порушували питання-релігійно-морального характеру: "ліквідація унії на території Речі Посполитої"; "повернення православним майна, яким заволоділи уніати"; "зрівняння православного духовенства в правах з католицьким" і т. ін.

Угоди Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем поклали початок відторгненню Київської митрополії від Константинопольського патріархату. Цей процес тривав більше ніж 30 років після Переяславської ради.

Вище духовенство і сам митрополит Сильвестр Косів намагалися зберегти автономний статус Київської митрополії щодо Москви, захищаючи давні права Української церкви на спеціальних переговорах у Москві. Проте ситуація значно ускладнилася внаслідок поділу України між Польщею і Росією та особливо у зв'язку з "Руїною" – громадянською війною в Україні. Тоді значно зросла політична залежність Лівобережжя від Москви, занепав церковний устрій. Київська митрополія часом мала двох митрополитів, підтримуваних відповідно Росією і Польщею, а часом не мала жодного. Необхідність заміщення вакантної митрополичої кафедри і складність зносин з Константинополем стали основними аргументами на користь московських претензій включити Київську митрополію до Московського патріархату.

Акція перепідпорядкування Київської митрополії від Константинополя Москві відбулася протягом 1685–1686 рр. У липні 1685 р. у Києві відбувся елекційний собор, на якому (8 липня) промосковськи орієнтована частина ієрархії та гетьман Іван Самойлович добились обрання Митрополитом Київським Гедеона Святополк-Четвертинського – родича гетьмана. У жовтні 1685 р. митрополит поїхав до Москви, де 8 листопада прийняв посвяту від Московському патріарха Йоакима, присягнув йому та отримав титул «митрополит Київський, Галицький і Малої Русі».

1686 р. цей акт санкціонував Константинопольський патріарх Діонісій. Але легітимність його сумнівна. Патріарха незабаром усунули з посади, а одним із звинувачень, що призвели до його відставки було неканонічне передання Київської митрополії Москві.

Згідно з гарантіями Москви Київська митрополія мала зберігати права широкої автономії. Проте найближчі події початку ХVІІІ ст. показали фальшивість цих обіцянок. Українська православна церква почала стрімко втрачати свої самобутні риси під тиском російської державної влади.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.