Еволюція авторського права і суміжних прав.

Після винаходу Гуттенбергом у ХУ столітті друкарського верстата різко різ обсяг продажів, а, отже, і доходів друкарів і продавців. Тому автори книг порушили питання про захист своїх прав. Унаслідок цього в Англії в 1709 році парламентом був прийнятий відомий Статут королеви Анни – перший закон про авторське право. Закон забезпечував автору виключне право друкувати і публікувати книгу протягом 14 років від дати першої публікації, а також передавати це право видавцеві, що звичайно і робилося. Закон передбачав також повторний термін охорони на 14 років, який надавався автору за життя. Таким чином, загальний термін охорони авторського права становив 28 років з дати першої публікації. Відносно книжок, уже надрукованих на момент прийняття Закону, передбачався єдиний термін охорони протягом 21 року. Особлива увага приділялася охороні від несанкціонованого копіювання опублікованих творів.

На практиці найбільшу вигоду отримали видавці-книготоргівці. Закон встановлював умови реєстрації і депонування: опубліковані книжки повинні були реєструватися в Центрі книговидання, а копії депонуватися для користування в університетах і бібліотеках (кількість копій в кінцевому підсумку досягла дев’яти).

У Франції перехід від системи привілеїв до системи авторського права був частиною загальних змін у житті країни, зумовлених революцією, що скасували привілеї всіх видів, включаючи привілеї видавців. У 1791 і 1793 роках Конституційна асамблея прийняла два декрети, які заклали основу французької системи авторського права. Декретом 1791 року забезпечувалося право автора на публічні виконання протягом усього його життя, а також протягом 5 років після його смерті на користь його спадкоємців і осіб, яким відступалося це право. Декретом 1793 року автору надавалося виняткове право перевидання його творів протягом життя, а також 10 років після його смерті на користь його спадкоємців і правонаступників.

Як бачимо, таке вирішення питання відрізняється від норм Статуту Анни. У Франції ці права розцінюються як “права автора” і використовуються протягом життя автора незалежно від опублікування і дотримання такої формальності як реєстрація. Однак і в Англії, і у Франції ці права розглядали, по суті, як права власності, забезпечуючи автору чи його спадкоємцям або правонаступнику майнову цінність твору, що охороняється.

Наступний імпульс розвитку авторського права додали філософи Німеччини, зокрема Еммануїл Кант. Вони бачили в авторському праві не просто форму власності, що забезпечує економічну вигоду для автора, а щось більше – частину своєї особистості. Зрештою, ця ідея призвела до створення системи немайнових або моральних прав, тобто інтелектуальної власності.

Міжнародний період охорони авторських прав розпочався з підписання Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів у 1886 році. Подальші перегляди Бернської конвенції вдосконалювали міжнародну систему охорони авторського права, враховуючи досягнення технічного прогресу, що стосуються авторського і суміжних прав.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.