Передумови, підготовка, сутність та особливості проведення аграрної реформи в українських губерніях. Соціальні наслідки селянської реформи

Селянська реформа 1861 р. стала своєрідною історичною «межею» між феодальною і капіталістичною епохами, відкрила новий етап у розвитку всієї Російської імперії, в тому числі й Україні. Як історичне явище, ця реформа була викликана загостренням усіх суперечностей в суспільстві, що стало наслідком глибокої кризи феодально-кріпосницької системи в цілому, яка перебувала у стадії системної кризи і вже втратила історичну перспективу поступу.

Невпинний розвиток капіталістичних виробничих відносин, що прокладали собі шлях, незважаючи на опір безнадійно хворої старої системи виробництва, ганебна поразка царизму в Кримській війні, наростання суспільного невдоволення станом справ у державі та діяння інших факторів поставило перед урядом царя Олександра ІІ історичну альтернативу: провести аграрну реформу «зверху» або чекати вибуху назріваючої селянської революції «знизу». Послідовно захищаючи існуючий лад, інтереси пануючих класів, Олександр ІІ вирішив стати на шлях підготовки і проведення аграрної реформи. До того ж політика реформ давала йому змогу прикрасити себе титулом «визволителя» селянства.

Курс на скасування кріпацтва «зверху» був проголошений Олександром ІІ 30 березня 1856 р. у промові перед представниками московського дворянства. З самого початку долю аграрної реформи вирішували кріпосники. Офіційним органом її підготовки став створений 3 січня 1857 р. Секретний комітет, який у лютому 1858 р. було перейменовано на «Головний комітет у селянській справі». Протягом 1858 р. в усіх губерніях, у тому числі й у Ніддніпрянській Україні, виникли губернські дворянські комітети, які обговорювали висунуті проекти аграрної реформи.

Навколо реформи розгорнулася боротьба різних підходів та ідей щодо шляхів аграрної еволюції України. За послідовне й повне проведення реформи виступали революційні демократи, зокрема діячі Харківсько-Київського таємного товариства (1856–1860). Стихійне й ідеологічно не осмислене, бунтарське прагнення скасування кріпосництва демонструвало українське селянство. Стан-клас поміщиків-землевласників не мав єдиного погляду на проведення реформи і виглядав розколотим. Невелику й невпливову групу серед поміщиків представляли прихильники американського шляху розвитку, тобто за реформу з наділенням селян землею без викупу. Так, відомий цукрозаводчик, один із найбільших поміщиків Правобережжя гр. Бобринський пропонував надати селянам особисту свободу та наділити їх невеликими наділами у вічну власність без викупу по 1 дес. землі на ревізьку душу. Ще одна невелика ліберальна група дворянського стану виступала за звільнення селян із землею за поміркований викуп. Такі ліберальні проекти подавали харківські поміщики Хрущов і Шретер, чернігівські – Миклашевський і Судієнко, київський – Нейман. Більша частина поміщицького класу відстоювала більш вигідний для себе, «прусський» варіант реформи, за яким передбачалося звільнення селян без землі і за викуп. Вельми поміркований проект реформи запропонував полтавський поміщик Позен, який передбачав надання селянам тільки садиби без землі. На таких позиціях стояло більшість поміщиків Правобережної України. Значне коло поміщиків було налаштовано консервативно, не бажало змін і захищало кріпосне право.

За вказаних обставин помітно посилювалася роль самодержавства у проведенні реформи, що дозволило висунути і здійснити особливий варіант скасування кріпосництва, який Г. Х. Попов називав російським. Сутність цього варіанту реформи полягала у проведенні її «зверху» царським урядом і чиновництвом з метою збереження царського самодержавства, класу поміщиків-дворян і чиновницької бюрократії абсолютизму.

Загострення суспільно-політичної ситуації в країні вимагало від царизму прискорення підготовки реформи. 17 лютого 1859 р. для розробки її основних положень було створено Редакційну комісію на чолі з генералом Я. Ростовцевим, де у спеціальних відділах розглядалися всі компоненти реформи: юридичні (права селян і поміщиків), господарчі (маєток, наділ, викуп), адміністративні (організація місцевої влади), фінансові (розмір грошового викупу). Протоколи засідань і праці комісії друкувалися накладом 3000 прим. і розсилалися міністрам, губернаторам і губернським предводителям дворянства для зауважень.

10 жовтня 1860 р. складання проектів положень про звільнення селян від кріпосної залежності закінчилось. Після цього проекти реформи надійшли на розгляд Головного комітету, в січні 1861 р. в останню інстанцію -- Державну раду.

19 лютого 1861 р. цар Олександр ІІ затвердив «Маніфест» і «Положення», які визначали загальні принципи аграрної реформи для всієї країни. Проведення реформи в окремих регіонах регламентувалося місцевими положеннями. Загальний пакет документів реформи склав 22 акти, які представляли великий том на 360 сторінок.

У підросійській Україні діяли три місцеві положення -- «Великоросійське місцеве положення» поширювалось на три південні губернії (Херсонська, Катеринославська, Таврійська), на деякі повіти Харківської та Чернігівської губернії, де переважало общинне землеволодіння. «Мaлоросїйськe мicцеве положення» діяло на Лівобережній Україні (Полтавська, Чернігівська і частково Харківська губернії), де було поширеним подвірне спадкове-сімейне землекористування. Тут земля розподілялася не зрівняльним способом з періодичними переділами, що мало місце за общинної форми землекористування, а шляхом виділення спадкових сімейних земельних ділянок, які складалися з садиби та польового наділу, або з однієї садиби. «Окреме місцеве положення» вводилося на Правобережжі. В його основу були покладені інвентарні правила 1847 – 1848 рр.

За своїм характером селянська реформа 1861 р. була буржуазною. У прийнятих державних документах проголошувалось скасування кріпосного права. Селяни і дворові ставали особисто незалежними, позбавлялися позаекономічних форм примусу, мали право бути власниками промислових, ремісничих і торгових закладів, вести торгівлю, вступати в цехи, гільдії та інші об'єднання, продавати робочу силу. Все це відкривало певний простір для розвитку капіталістичних виробничих відносин.

Проте за методами проведення селянська реформа була кріпосницькою, грабіжницькою. Багатомільйонне селянство залишилось у нерівному правовому становищі. Селяни не мали права вибрати собі заняття за уподобанням, вільно розпоряджатися своєю землею та господарством, без дозволу громади виїхати за межі волості і оселитись в іншій місцевості. Вони залишались нижчим, податним станом, мусили платити подушну подать, відбувати рекрутську повинність, могли судитися в окремому селянському суді і зазнавати покарань різками. На відміну від інших станів, селяни одержували паспорт на строк не більше одного року.

Створені виконавчі органи селянського самоврядування (сільські та волостні правління) значною мірою залежали від поміщиків, чиновництва та поліції й не користувалися самостійністю. Обмежене селянське самоврядування за Маніфестом 1861 р. передбачало впровадження таких органів, як сільський сход, який обирав сільського старосту для управління общиною, а також складальника податей, сотських та десятських, та волосний сход, який обирав волосного старосту, волосне правління і волосну розправу – суд, висував представників на повітовий з’їзд, який обирав гласних у повітове земське зібрання. Волосне правління складалося з волосного старости, всіх сільських старост, складальників податей, одного – двох засідателів, писаря. Сільський і волосний старости користувалися поліцейською владою: могли арештовувати, штрафувати, направляти на громадські роботи. Сільські старости підпорядковувалися волосному старості, а той у свою чергу – мировому посереднику, судовому слідчому та іншим органам урядової і земської влади на місцях.

Творці реформи зробили все, щоб встановити такі земельні відносини між поміщиками і селянами, які б консервували значні залишки кріпосницького способу виробництва, сприяли існуванню напівкріпосницької експлуатації. Реформа 1861 р. зберігала економічну основу гноблення селянства -- поміщицьке землеволодіння і «звільняла» селян від землі. Проголошені економічні права селян всіляко обмежувались.

Економічні стосунки селян з поміщиками (розміри виділених селянам наділів, умови виконання селянами повинностей та ін.) регулювалися так званими уставними грамотами, які укладались протягом двох років. До укладання викупних угод селяни залишалися на становищі тимчасовозобов'язаних (від 2 до 9, а інколи і понад 20 років) і фактично перебували у залежності від поміщиків, виконуючи на їх користь повинності (сплачували за наділ грошову плату – чинш або відбували панщину). Норма оброку складала в середньому 10 крб за вищий наділ, хоча далеко не всі селяни його мали. При цьому плата за першу десятину становила 50 % оброку, за другу – 25 % тощо. По суті такий порядок являв собою приховану плату за звільнення від кріпацтва. Відпрацювання панщини було побудовано на таких же засадах: за першу десятину передбачалося відпрацювання половини її розміру, а це 40 днів чоловічих і 30 жіночих, з яких 3/5 улітку, коли робочий день становив 12 годин.

В умовах общинного землекористування селяни були пов'язані круговою порукою, оскільки вся громада відповідала за виконання повинностей.

Грабіжницький характер реформи 1861 р. яскраво виявився в методах наділення селян землею. Норми польового наділу залежали від якості землі і місцевості відповідно до інтересів поміщиків. Там, де землі давали менше прибутку і одержати за них викуп було вигідніше, норми наділів були більшими, а на більш родючих землях – меншими.

Оскільки в більшості повітів України землі були родючими, норми наділів встановлювались невеликими: в лівобережних губерніях вищий душовий наділ складав від 2, 75 до 4,5 десятин на ревізьку душу, зокрема в Полтавській губернії – від 2, 75 до 3, 5 дес. землі, в Чернігівській – від 2, 75 до 4, 5 дес., а в частині Харківській – від 3 до 4, 5 дес. Нижчий душовий наділ складав половину вищого.

На півдні України, тобто у степовій зоні встановлювався єдиний, т. зв. указний наділ, який коливався від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу. В деяких повітах Харківської та Чернігівської губерній, де діяло Великоросійське положення, вищий душовий наділ встановлювався від 3 до 4, 5 дес. землі, а нижчий, який складав 1/3 вищого – від 1 до 1, 5 дес. на ревізьку душу.

У правобережних губерніях спочатку встановлювались справді злидарські наділи – в середньому від 1,9 до 2,3 десятин на ревізьку душу і лише після Польського повстання 1863 р. царизм пішов на запровадження обов'язкового викупу землі, яка була в користуванні селян до інвентарної реформи 1848 р. В результаті наділи тут зросли на 25–70%, повинності зменшилися на 60 % і більше, але становище селян Правобережної України істотно не покращилось.

Мінімальна норма землі, необхідної для ведення сільського господарства, за тих умов становила 5 десятин на ревізьку душу. Виходячи з цього, встановлено, що реформа 1861 р. обезземелила на Україні близько 220 тис. ревізьких душ, 100 тис. їх одержали наділи до однієї десятини на ревізьку душу[1], понад 1600 тис. – від 1 до 3 десятин і лише 742 649 – понад 3 десятини на ревізьку душу. При цьому тільки 149 873, або 6, 1 % поміщицьких селян отримали земельні наділи понад 5 десятин на ревізьку душу, тобто такі, що перевищували мінімально необхідну норму.

Великою бідою для селян були відрізки – частина селянської землі, яка відрізалась поміщиком, по-перше, коли селянин до реформи користувався більшим наділом, ніж передбачався реформою, а, по-друге, якщо при наділенні селян землею у поміщика залишалось менше третини (для Лівобережжя) чи менше половини (для Півдня) усієї землі. Лише за офіційними даними, у селян України відрізали 28-31 % земель. У дійсності «відрізки» були значно більшими і в окремих місцевостях Степової України становили 50—70 % селянського землекористування. Щоправда, на Правобережній Україні царський уряд з політичних міркувань був змушений дещо збільшити площу дореформеного селянського землекористування. Прирізки землі селян у цьому регіоні склали, за даними офіційної статистики, 1365, 2 тис. десятин землі, або 46, 8 %. За підрахунками Д. Ріхтера, прирізки на Правобережжі становили лише 18 %.

Поміщики залишали собі кращі землі, широко використовували черезсмужжя, тобто не розмежованість землекористування. Все це вело до залежності селян від поміщиків. Дуже обтяжливим залишком кріпосництва були викупні платежі. Розмір викупу значно перевищував ціну землі, яка виділялась селянам, і визначався капіталізацією суми тогочасних грошових повинностей (у середньому 9 крб. на рік, з 6 % річних), дорівнюючи у середньому 159 крб. При укладанні викупної угоди селяни не могли одразу сплатити поміщикам всю суму викупу, тому виплачували готівкою лише 20—25 %, а решту суми сплачував уряд. Селяни були зобов’язані розрахуватись з державою протягом 49 років, вносячи щорічно до казни 6 % викупної позики. Для отримання державної позики селяни мали перейти на оброк та внести до повітового казначейства додатковий платіж, що складав різницю між викупною сумою і викупною позикою. Лише в 1906 р. було припинено стягнення царським урядом викупних платежів з селян. За підрахунками М. Н. Лещенка, розмір нарахованого викупу на поміщицьких селян України склав понад 500 млн крб., тобто майже в 4 рази перевищив ринкову вартість землі. Це був не підйомний тягар для більшості селян.

Аграрна реформа поширювалась не тільки на колишніх поміщицьких селян, які становили на Україні трохи більше 50 % усього селянства, але й на інші категорії сільського населення, зокрема на удільних (в 1863 р.) і на державних селян (у 1866 р.). В результаті в господарствах державних селян умови для розвитку капіталістичних відносин стали більш сприятливими, ніж у поміщицьких[2].

Усім ходом реформи відали мирові посередники із дворян, які підпорядковувалися з’їзду мирових посередників. Вони стежили за тим, щоб селяни і поміщики впродовж двох років добровільно склали уставну грамоту для кожної общини. Після представлення уставних грамот мирові посередники стежили за відповідністю їх нормам реформи і затверджували. Якщо селяни й поміщики не подавали уставну грамоту у встановлений термін, а тільки менше 50 % селян і поміщиків домовилися «добровільно», мирові посередники самі складали їх. Крім того, за проведенням аграрної реформи в життя пильнували губернські присутствія у селянських справах, губернатори і уряд. Інститут мирових посередників було скасовано лише в 1874 р., коли з’явилися земські начальники.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.