Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Поет і влада. Життєвий шлях Овідія.

Як би скромно не назвав себе хитрий Октавіан принцепсом, він мислив себе імператором. І як імператор, у центр своєї політики він ставив ідею державності, підпорядкувавши їй всі сфери діяльності. І яку б неоднозначну оцінку не давали нащадки його правлінню, саме за нього завершилися громадянські війни, розпочався підйом економіки, а культурна доба отримала назву золотої. Літературний злет був позначений іменами Вергілія, Горація, Овідія. Це була одна з найяскравіших сторінок світової літератури, що мала величезний вплив на розвиток всесвітнього літературного процесу. Ми вже зазначали це на попередніх лекціях, де розглядали літературну спадщину Вергілія та Горація. Але звертаючись до творчості Овідія, розумієш, що ця доба цікава і тим, що саме тоді чи не вперше гостро постала проблема, яка з часом не втрачає своєї гостроти – це проблема поета і влади. Спробуємо подивитися на життя і творчість Овідія і з цієї точки зору.

Прихильники Октавіана (і за це обласкані ним) Вергілій і Горацій у певному сенсі опинилися на службі у принцепса та ідеї державності, яку вони поділяли (згадаймо «Енеїду», «Георгіки» Вергілія, «Оди» Горація тощо). А от третій з великих – Овідій – завдяки волі того ж Октавіана стає вигнанцем і закінчує своє безсмертне для нащадків життя на чужині. Треба врахувати, що і Вергілій, і Горацій належали до того покоління, якому випало відчути на собі страхіття кривавих міжусобиць; їхнє покоління вистраждало мир і знало йому ціну. Інша річ Овідій, молодий поет епохи Августа. Його свідомість формувалась уже тоді, коли, за словами Таціта, «тривалий спокій, безперервна бездіяльність народу, постійна тиша в сенаті, а найбільше суворі порядки принцепса умиротворили і саме красномовство, як і все інше».

У чому ж полягає світова велич і особиста трагедія «золотого» Овідія? Сьогодні ми спробуємо відповісти на це запитання за допомогою самого поета.

У четвертій книзі «Скорботних елегій» десята поезія– поетична автобіографія Овідія. Підемо ж за поетом крок за кроком, від рядка до рядка його поезії. Розповідь про Овідія починає сам

Овідій:

Щедрий на хвилі холодні Сульмон – моя батьківщина,

Десять по дев'ять миль – відстань до Риму відсіль.

Тут я з'явився на світ. У той рік, затям, поділили

Консули, що полягли, долю єдину на двох.

Має вагу це чи ні, та мій рід – із вершників давніх,

Тож не Фортуна цей стан подарувала мені.

Первістком не довелось мені бути: переді мною,

Старший саме на рік, рідний мій брат народивсь….

В Римі навчалися ми – в славних тоді вчителів.

До красномовства мій брат від зеленого віку тягнувся:

Форум вабив його, й Форуму зброя – слова.

Ну, а мені ще хлоп'ям подобались таїнства неба,

Муза мене тайкома в діло втягала своє.

Публій Овідій Назон (Publius Ovidius Naso) (43 р. до н. е. – 17 р. н. е.) народився в м. Сульмоні, в передгір'ях Апеннін, при узгір'ях Абруцьких гір, за 140 км від Рима. Овідієві, на відміну від його попередників, ніщо не заважало пройти основні етапи навчання, доступні синові матеріально забезпечених батьків, тим паче, що Овідіїв батько, пишаючись давньою належністю свого роду до вершницького стану, прагнув дати своїм синам – Луцієві і на рік молодшому Публієві – щонайкращу освіту. Насамперед, була початкова школа в рідному Сульмоні. Потім, уже в Римі, – граматична школа; вчитель-»граматик», читаючи з учнями грецьких та римських авторів, давав пояснення з історії, географії, астрономії і, найчастіше, – з міфології. Вищим етапом навчання була риторична школа. Тут під рукою досвідчених ораторів знатні римські юнаки оволодівали таємницями красномовства, готуючись в основному до судової кар'єри, бо ж усі важливі державні справи вирішувала тепер одна «найавторитетніша» людина – імператор. Основною формою навчання були так звані декламації – ораторські вправи на історичні та міфологічні теми. Вони ділились на контроверзії, тобто суперечки, що імітували судовий процес, та свазорії – умовляння і поради, що вкладалися в уста історичних та міфологічних осіб. Цінувався дотеп, несподіваний хід думки, свіжа сентенція, вміння по-різному трактувати одну й ту ж тему і, зрозуміло, будувати свій виступ за всіма правилами ораторського мистецтва. Овідій, як свідчать його сучасники, блискуче задовольняв усі ці вимоги риторичної школи, крім хіба що останньої: наділений багатою уявою, він уже тоді залюбки поринав у світ міфології, з дивовижною легкістю складав вірші, менш за все дбаючи про майбутню судову кар'єру.

Овідій:

Та на ту пору мій брат, подвоївши десятиліття,

Вмер – і тоді я себе мовби нецілим одчув.

Тут я посаду зайняв, для юнацького віку підхожу:

Третім став у числі обраних наглядачів.

Далі – до курії шлях, що був мені не під силу,

Вужчою стала тоді тоги моєї кайма.

Тілом я був неміцний, до трудів душа не лежала,

Почестей, запобігань, наче вогню, уникав.

До безтурбоття зате аонійські сестри схиляли,

Тихе дозвілля мені щонаймиліше було.

Ще в ті юнацькі роки шанував і цінив я поетів,

Перший-ліпший співець богом мені видававсь.

Не судилося виповнитися мріям старого вершника із Сульмона, дарма що його сини з весною увійшли в життя, а з миром – у повноліття.

Ледве сягнувши зрілого віку, помер старший хворобливий син. Не виправдав сподівань і молодший, хоча й успішно завершив освіту в Римі. Побувши членом колегії тріумвірів, тобто одним із нижчих міських урядників, а потім – судової колегії децемвірів, він незабаром перейнявся такою нехіттю до службової кар'єри, що рішуче відмовився від державних посад, задовольнившись належністю до вершницького стану.

Овідій:

Ще майже хлопцем я був – із пустою мене одружили

Жінкою, і через те шлюб наш недовго тривав.

Тій, що за нею прийшла, нічим дорікнути не можу,

Все ж неміцним був і цей нашого ложа союз.

От лише третій судилося довго зі мною пробути,

Мужа-вигнанця вона й нині ще не відреклась...

Не порадував майбутній поет батька й сімейними справами. Невдалим виявився перший шлюб: як згадує поет у своєму автобіографічному творі його одружили мало не хлопцем з не милою йому, непутящою жінкою. Розлучившись, він одружується вдруге. Але й ця дружина, хоч подарувала йому дочку, недовго перебувала з ним у шлюбі. І тільки Фабія, третя дружина, стала для нього шастям та відрадою.

Овідій:

Ще в ті юнацькі роки шанував і цінив я поетів,

Перший-ліпший співець богом мені видававсь.

Макр, що був старший, читав про птахів, про змії та трави:

І котра вбивча із змій, і котра з трав помічна.

Часто й Проперцій читав, почуття жагучого повний–

З ним мене дружби зв'язок щонайтісніше єднав.

Понтик, гекзаметром славний, а Басе – елегійним двовіршем,

Також у колі моїх друзів солодких були.

Слух нам тоді полонив на ритми багатий Горацій –

Пісню добірну снував на авзонійській струні.

Я лишень бачив Вергілія; на побратимство з Тїбуллом

Заздрісна доля, на жаль, часу мені не дала.

Йшов за тобою, Ґалле, Тібулл, за Тібуллом – Проперцій,

Час у тім ряді надав місце четверте мені.

Як я до старших – так і до мене ставилась молодь:

Скоро й про Музу мою заговорили довкіл.

А коли вірші свої я вперше читав перед людом,

Раз на той час, може, два лезо торкнулося щік.

Подальший життєвий шлях невіддільний від поезії, що вимагає творчого дозвілля; це дозвілля він і вважає найкращим даром для себе. Мандрівка по Греції та оспіваному в Гомера побережжі Малої Азії, відвідання багатої легендами Сіцілії стали не тільки вінцем освіти, а й поштовхом до творчості. Юнак береться до епосу «Гігантомахія», а також пише трагедію «Медея», яку високо поцінували тогочасні літературні критики.

І все ж блискучий поетичний дебют Овідія не випадково пов'язаний з елегією, що була справжнім дитям свого часу. У цьому жанрі з особливою яскравістю відбилися настрої представників середніх верств суспільства, які не знаходили, та й не шукали, діяльності в умовах принципату Августа й поринали у сферу особистого життя. Не дивно, що римські поети-елегісти були палкими прихильниками александрійської поезії з її винятковою увагою до особистих переживань і стояли осторонь від сучасного їм літературного класицизму, що знайшов своє втілення у творах Вергілія і Горація. Овідієві було двадцять років, коли він узявся до любовних елегій. Поет із вдячністю згадує зачинателя римської елегії – Корнелія Галла, свого однолітка Альбія Тібулла та Секста Проперція. Овідій, однак, не був лиш наслідувачем: свої елегії він складає в цілком іншій тональності, що відображає своєрідність його світовідчуття, його розуміння любові. Публічні декламації, поява трьох книг «Любовних елегій» відразу ж .принесли їх авторові загальне визнання. До Овідія горнеться «золота молодь» Рима. Не сприймаючи насиченої філософськими роздумами поезії Горація, не захоплюючись високою героїкою Вергілієвої «Енеїди», байдужа, зрештою, до моралізаторських настанов Августа, вона вбачає в Овідієві свого поета.

Овідій:

Десять разів од моїх уродин пісейська олива

В кінних змаганнях була для переможця вінком.

Присвятивши любовній елегії майже десять років життя, Овідій прощається з цим жанром, але не з темою любові: викінчує три книги дидактичної поеми «Наука кохання» (інший переклад – «Мистецтво кохання»), що містить практичні поради для закоханих – молодих і безтурботних сучасників поета. Засвоєні в риторичній школі знання, що мали вивести Овідія до високих посад, прислужились тепер куди легковажнішій справі. «Наука кохання», крім того, прозвучала немовби глузливим відгомоном на ряд законодавчих заходів Августа, скерованих на оздоровлення звичаїв та зміцнення сім'ї. Далі Овідій видає «Засоби від кохання» – своєрідний додаток чи «протиотруту» до «Науки кохання»; пише й суто практичний твір «Про косметику».

З роками й Овідій звертає погляд у минувшину. Беручи за зразок окремі твори Проперція, Овідій видає «Героїди» – любовні елегії у вигляді послань, що їх начебто писали славетні жінки давнини – реальні й міфічні постаті – чи то до своїх чоловіків, чи до коханців, з якими вони були в розлуці. Тут і знадобилась поетові риторична наука, зокрема вправи в умовляннях – свазоріях. Немовби врівноважились, покладені на терези, природний хист чутливого поета і вигострене в риторичній школі холодне мистецтво переконання. «Героїди», хоч і продовжували – щоправда, на вищому, міфологічному рівні – любовну тематику, провіщали звернення «співця кохання» до поважніших жанрів і тем. Схиляв до цього не тільки вік поета – йому було вже за сорок, – а й вагоміші мотиви. Овідій став провідним поетом Риму: не було вже Вергілія, Горація, Проперція. До серйознішої праці спонукало й те, що Фабія, третя дружина Овідія, доводилась ріднею імператорові. Треба було, нарешті, подумати й про увічнення свого імені.

Овідій береться до здійснення справді величного задуму: розпочинає поему «Фасти» («Fasti») – своєрідний літопис, де, йдучи за календарем, від свята до свята, хоче описати сотні міфів та історичних подій, пов'язаних з історією Риму. А що реформу офіційного календаря здійснив Юлій Цезар, а про відновлення храмів та релігійних свят дбав Август, цей твір набував державної ваги. Одночасно з «Фастами», що мали включати дванадцять книг і відображати свята, події та звичаї людей, поставало ще обширніше епічне полотно – поема «Метаморфози», в якій на матеріалі міфів про різноманітні перевтілення (людей – у рослини, у тварин і птахів, у струмок, у камінь тощо) автор задумав пояснити все, що відбувається в мінливому, гідному подиву світі природи.

Овідій – у розквіті творчих сил, тож робота над обома поемами посувалася швидко: протягом семи років «Фасти» були зроблені наполовину, «Метаморфози» – повністю, щоправда, ще не відшліфовані остаточно. Ці вагомі твори могли реабілітувати Овідія в очах Августа, компенсувати попередню неувагу поета дo соціально-політичних заходів принцепса. Та було пізно: в один із грудневих днів 8 р. до н. є. особистим розпорядженням Август засилає Овідія в містечко Томи, грецьку колонію біля гирла Дунаю (нині Констанца в Румунії).

Овідій:

Знайте, молю, – не мені вас обманювать, – я на вигнанні

Не через злочин якийсь – це необачність була…

Як мене в Томи, на лівий берег Евксину, раптовий

Цезаря гнів одіслав – чувся ображеним він.

Що за причина падіння мого – те всяк добре знає,

Не випадає мені ще раз про те говорить.

Причинами для вигнання (вважають) були «образа та помилка»: «образою» стала поема «Мистецтво кохання», яка з'явилась вісьмома роками раніше, що сам поет підкреслював неодноразово — вихід поеми випадково збігся зі скандалом, пов'язаним з подружньою невірністю дочки імператора Юлії. Проте натяк Овідія, в чому полягала «помилка», залишився нерозгаданим. Був якийсь безпосередній привід, щось «ненароком побачене», можливо, якийсь факт, що компрометував Августа або його сім'ю. Дослідники вважають, що Овідій був довіреною особою в любовному зв'язку Юлії, інші — що він був утаємничений в династичні інтриги, з метою позбавити Тиберія, сина імператриці Лівії від попереднього шлюбу, прав спадкоємця.

Коли це сталося, Овідій перебував на острові Ельба. Невідомо, чи відбувався якийсь суд, можливо, таємний. Проте майно поета не конфісковано і його третя дружина Фабія, рідня імператора, залишилась у Римі, щоб домогтися помилування. Перед від'їздом вигнанець спалює «Метаморфози», хоча саме цей твір поет вважав запорукою свого безсмертя, своїм пам'ятником; на щастя, друзі зберегли копії твору.

Сумна метаморфоза спіткала самого поета, точніше його долю: «нещодавно радісна, вона вмить стала печальною» .Мав, однак, Овідій велику зброю, яка допомогла йому переносити страждання – його поезія. Багатоголоса душа поета звучить тепер, щоправда, своєю єдиною печальною струною.

Овідій:

Що переніс я тоді – гірш од вигнання було.

Та стрепенувся мій дух, не хотів піддатися бідам –

Сили знайшовши в собі, непереможно стояв.

Тож, про дозвільне забувши життя, у руку незвичну

Зброю узяв, що її час непривітний подав.

Скільки поміж двома – котрий видно й котрого не видно -

Неба верхів'ям зірок, стільки пригод я зазнав.

От і ступив після довгих блукань на те узбережжя,

Де побіч ґетів живе сайдаконосець-сармат.

Тут, хоча зброя довкіл дзвенить, полегшую віршем

Долю невтішну свою, скільки знаходжу снаги.

Хай і нікого нема, кому б міг я вірш той читати,

Все ж я піддурюю день, мовби коротшим роблю.

Поступово постають п'ять книг «Скорботних елегій» і чотири книги «Послань з Понта».

Час, одначе, робив своє. Не такими дикими почали видаватись поетові місцеві жителі – він у спілкуванні з ними знаходив живе співчуття. Адже сам колись радив зневіреному: «Бесіда, людні місця – ось що врятує тебе...» Непомітно озивалися в душі й інші струни: виникає задум поеми «Наука рибальства». Але надто суворими виявилися для розніженого поета випробування, що випали на його долю: виснажений злигоднями та хворобами, він помирає на чужій землі, яка все ж дала йому притулок – «воду й вогонь», –яких позбавив свого громадянина Рим. Пам'ятник Овідієві, що стоїть сьогодні в румунському місті Констанці, на території давніх Томів, – свідчення шани і вдячності великому поетові, що добрим словом одгукнувся й про місце свого вигнання.

Овідій:

Тож за те, що живу, що труднощам не піддаюся,

Що з неспокійним життям досі я ще не порвав, -

Музо, подяка тобі! Це ти звеселяєш вигнанця,

Ти - полегша в журбі, ти - рятівниця моя!

Ти - провідниця, супутниця ти: відводиш од Істру

Й на Геліконі даєш місце почесне мені.

Ти мені ще за життя (а це рідкість!) гучне дарувала

Ймення, хоч слава, на жаль, часто посмертне дає.

Заздрість, бліда од злоби, хоча на теперішнє мітить,

Жодного твору мого зубом кривим не йняла.

Й хисту мого не торкнулося недоброзичливе слово,

Хоч на великих співців щедрим був саме наш вік.

Я багатьох ставив вище од себе - й вони мені платять

Шаною: твори мої знає, читає весь світ.

І першими з цих творів стали 3 книги «Любовних елегій».

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.