Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






Поет кохання: Любовні елегії (Amores), Мистецтво кохання (Ars amatoria), Ліки від кохання (Remedia amoris), Героїди(«Heroides»)

Любовні елегії (Amores).Ці еротичні елегії були дуже далекі від Октавіана, ідеї державності з її моралізаторством. Якщо Вергілій і Горацій неначе втілили ідею співпраці поета і влади, то Овідій є символом їхнього конфлікту. Тоді, коли Август зміцнював підмурки Римської держави й відроджував римські чесноти — благочестивість, суворість, стриманість, — Овідій політикою не переймався зовсім. Поет не пережив тих страшних лихоліть громадянських смут і кровопролить, які випали на долю Вергілія та Горація. Громадянські війни залишилися позаду, політичні пристрасті затихли. У римському суспільстві запанувала жадоба до насолод, бажання зробити своє життя прекрасним і цікавим. Друзі поета, цінили поезію та мистецтво, вміли веселитися, на все дивилися легко, любили не дуже серйозно, але не віддавались одним тільки оргіям, володіючи відчуттям прекрасного. Отже, у світі, до якого належав Овідій, легкість любовних відносин поєднувалася з їх естетизацією, що живила вірші і живилася віршами. А самі вірші проголошувались поруч з любов’ю головним заняттям у житті. Улюбленець долі й багатої молоді, Овідій оспівував кохання. Та ще й іронізував: мовляв, якщо Октавіан так наполягає, що Рим засновано Венериним сином Енеєм, то в цьому місті оспівувати кохання потрібно вже через «благочестиву» повагу до богині кохання Венери. І він оспівує його відповідно до свого часу, відповідно до свого світосприйняття, своєрідно використовуючи досвід своїх попередників, збагачуючи традицію новими формами, темами, створюючи свій легкий і незрівняний стиль. Любовна елегія – жанр римської поезіїї. З грецькою, дидактичною, моралізаторскою, настановчою її поєднує лише розмір – елегійний дистих.

В римській любовній поезії елегія переживає невеликий період – лише від Галла до Овідія і, як правило, має два типи: перший – це великі розповідні елегії, другий – це короткі вірші, епіграми, написані елегійним дистихом і присвячені любовним переживанням і почуттям. Римська ж елегія наближається більше до другого типу, але має рису, яка виокремлює її з-поміж інших двох – більшість елегій присвячені одній жінці.

Овідій вже в згадуваній автобіографічній поезії називає своїх попередників, яким наслідував:

Йшов за тобою, Ґалле, Тібулл, за Тібуллом - Проперцій,

Час у тім ряді надав місце четверте мені.

Галл створив римську любовну елегію, Тибулл і Проперцій блискуче її розробили. Овідій відрізняється зовсім іншим ставленням до дійсності та літературного матеріалу, іншими стилістичними засобами, ніж його попередники. І все ж безпосередніми вчителями Овідія в елегійному жанрі були Тібулл та Проперцій. До Тібулла, співця чистого прекрасного кохання, Овідій ставився з великою симпатією. Він назвав свого попередника «славою елегії», оплакавши його у вірші, сповненому найніжнішої щирості («Amores» ІІІ, 9, 29–32). Елегії Проперція захопили Овідія багатством яскравих живих образів, атмосферою душевної щедрості та чистоти. Серед попередників, яких наслідував Овідій, був і Катулл, у якого поет запозичував мотиви, принцип циклізації поезій, поєднаних іменем коханої. У Катулла – Лесбія, У Овідія – Корінна. Ця жінка могла бути дійсно існуючою, а могла бути і вигаданою. Тібулл та Проперцій, прославляли у своїх віршах жінок. Тібулл – Делію, Проперцій – Цінтію. Обидва попередники Овідія хотіли зберегти свою любов на все життя, присвятивши свої поезії одній, єдиній жінці. Можливо, через це однолюбство Тібулл та Проперцій зазнавали душевних мук. Тібулла охопила меланхолія. Його поезії вражають смутком, почуттям глибокого розчарування, похмурими думками про смерть. У Проперція (Овідій дружив з Проперцієм) кохання з’являється без прикриття: він бачить у ньому законне право мужчини. І тільки в Овідія любов набуває характеру насолоди.

Поет дає собі визначення: «Ось я – хто любощі ніжні оспівував» А. Содомора перекладає «Amores» словом «любощі», які на відміну від ірраціональної пристрасті є чимось витонченим, грайливим, бо почуття поета– закоханість, а не любов. Зрештою Овідій сам дає пояснення своєму юнацькому почуттю, називаючи себе «tenerorum lusor amorum» – «гравцем ніжних кохань» («Amores» ІV, 10), де «lusor» – іменник від дієслова «ludere»– «грати, жартувати, говорити і чинити несерйозно». Любов тут поставлена у множині – «гравець ніжних кохань». Отже, «Amores» Овідія – це гра, втіха, забава.

Слушно зауважує С. Шервінський, що любов у ранньому творі Овідія – поетична тема. Вона не конкретна, а абстрактна. Тому даремно шукати у віршах Овідія індивідуального. Поета цікавило тільки умовне, виражене словесною майстерністю. Образ закоханого юнака, для якого кохання все, був для Овідія новою умовністю, що створювалася в римській літературі. Зародився цей образ в елліністичній поезії, а в Рим його вперше перенесли ті ж попередники Овідія – Катулл та його сучасники.

Овідій завершив процес перетворення римської любовної елегії із суб’єктивного жанру в об’єктивний: відчуття особистого досвіду повністю зникає із його віршів. Поет умів відсторонюватись від власного «я», від самого себе, повністю зливаючись з іншими поетичними образами свого всесвіту. Це помітно і в образі головної героїні «Amores» Корінни. «Любовні елегії» розповідають про кохання поета до Корінни, але вона не сприймається як реально існуюча жінка. Скоріше Корінна – літературна фікція, вигадка, літературний образ. Питання автобіографічності для Овідія не актуальне. Для нього дійсно життя було одним, а вірші – іншим, особливо у ранній період творчості. «Сподобатися публіці для Овідія було важливіше, ніж дати серцю виразити себе: читаючи любовні вірші, треба відмовитися від нашої звички бачити в ліриці обов’язково сповідь поета», – слушно зауважує О. Білецький. Впадаючи за Корінною, поет одночасно любить усіх римлянок.

Поет ділить матеріал елегій на мотиви, виділяючи важливий момент кожного відповідно до ситуації, використовує аналоги, приклади з природи, побуту та міфології.

Риторика, особливо улюблені Овідієм свазорії, давали можливість інтерпретувати одну і ту ж саму тему з різних точок зору, часто протилежних. Так, у дев’ятій елегії другої книги спочатку доказується, що не можна жити, кохаючи, а згодом – не можна жити без кохання. За допомогою свазорій почуття, народжені заданою ситуацією, аналізувались. «Amores» Овідія – це елегійні свазорії.

Елегія виробила цілу низку ситуацій, пов’язаних з любов’ю, вірніше з коханням у множині, і Овідій приймає ці ситуації як готові. Авторське «я» тут на рівних правах з усіма. По суті справи, безпосередньо-емоціональне в «Любовних елегіях» майже зникло під натиском традиційного. Але щедрість таланту Овідія уже в ранньому творі така, що усі можливі варіації традиційних мотивів він вичерпує до кінця, захоплюючи цією варіацією читача. «Любовні елегії» і вінчають, і закінчують традицію: подальша розробка тих самих тем стала неможливою, розвиток жанру припинився. Проте втрата безпосереднього переживання сприяла виявленню найсильніших сторін таланту Овідія: винахідливості, фантазії, вміння живописати. І легкості, легкості його вірша. Антична поезія народжена для звучання, для того, щоб бути постійно на вустах; кожен рядок тут же запам'ятовувався: звуковим образам був підпорядкований весь арсенал зображувальних засобів – (у новій поезії це перейняла на себе здебільшого рима). Прочитаймо латиною хоча б такий двовірш (поєднання гекзаметра з дещо коротшим - пентаметром), що має назву елегійний дистих – ним, власне, послуговується поет у «Любощах» та «Скорботах». Стежмо за ритмічними наголосами, зробімо коротку паузу (цезуру) посередині пентаметра – і не помилимось у читанні, настільки прозора й чиста звукова канва вірша, настільки вивірені пропорції між голосними й приголосними, настільки мелодійний і грайливий перегук не лише звуків, а й цілих фраз: у другій половині пентаметра відлунює повтором провідна думка, висловлена на початку гекзаметра (Любовні елегії, Книга І, IX):

Militat omnis amans et habet sua castra Cupido:

Attice, crede mihi militat omnis amans.

А тепер – в українському озвученні:

Кожен коханець вояк, табори свої - і в Купідона;

Аттіку, віриш мені? Кожен коханець вояк

Є ритм, є зміст. Немає – руху: militat - воює; amans – той, хто любить (активний дієприкметник). Немає – дивовижного магнетизму, що є в оригінальному звукописі. Той магнетизм – сама мова, якою бездоганно володіє віртуоз-поет. Той магнетизм – неперекладний. Неперекладний навіть італійською мовою – ось що таке «мертва» латина!.. І ще один, особливо показовий приклад, бо ж ідеться про Амура-тріумфатора (Любовні елегії, Книга І, ІІ):

Til pinnas gemma, gemma variante capillos

Ibis in auratis aiireus ip'se rotis.

Це вже справжня, доведена до найвищої віртуозності, і разом з тим легка і грайлива, як сам пустотливий Амур, гармонія слів. Перед цією музикою бліднуть навіть найглибші, наймилозвучніші рими в піснях вагантів – зачинателів нової, римованої поезії. Не вдаючися в аналіз поетики цього двовірша, зауважимо: повторюються саме ті слова, що несуть у собі образ світла: gemma – перлина, самоцвіт; також – два означення (дієприкметник і прикметник), похідні від іменника aurum –золото. А що в перекладі?

У самоцвітах увесь на крилі самоцвіти, в волоссі,

Повозом ти золотим, сам золотий, полетиш.

І знову ж, хоч би яких зусиль докладав перекладач, а таки мусить скласти зброю: зникає головне – окриленість вірша, його мерехтливий (ті ж активні дієприкметники!), живий блиск.

І в живописі деталей Овідій невичерпний. Він черпає принагідний матеріал із міфології, поезії, природи та побуту і концентрує його навколо любовної теми. Побут постачає поетові яскраво-живі деталі. І тоді виникає гра невідповідностей високого та низького, поетичного і повсякденного. Особливо це стосується міфології. Міфологічне, традиційно належне до високих жанрів епосу або трагедії, зіставляється з комедійним, більш низьким, демонструє грайливе ставлення до предмета поезії. І таких невідповідностей в Овідія декілька на різних рівнях – не тільки в поезії, а й у житті. Одна з невідповідностей на життєвому рівні стала причиною його трагічної долі – вигнання. «Любовні елегії» були, так би мовити, «практикою кохання»; для повноти охоплення слід було ще написати «теорію кохання» й «історію кохання» (М. Гаспаров). Наступну збірку «Героїди» («Heroides»), або «Послання», можна назвати «історією кохання».

«Героїди» («Heroides»).Книга складається із 15 послань міфологічних героїнь до своїх коханих (наприклад, Пенелопи до Улісса, Філліди до Демофонта, Брісеїди до Ахілла, Федри до Іпполіта, Дідони до Енея, Деяніри до Геркулеса) і трьох послань героїв з відповідями на них героїнь (Паріса до Єлени і Єлени до Паріса, Леандра до Ґеро і Ґеро до Леандра, Аконтія до Кідіппи і Кідіппи до Аконтія). Збірка містить, таким чином, всього 21 послання.

У цій книзі знайшла свій яскравий вияв притаманна Овідію майстерність поетичної варіації. Всі героїні послань перебувають в однаковому становищі: тужать, страждають, прикликають коханих. Одначе Овідій надав кожній з них своєрідності: у мові, зовнішності, навколишніх атрибутах, їхнє змалювання вже позбавлене будь-якої іронії. На міфологічному матеріалі Овідій зображає драматичні перипетії кохання з цілковитою серйозністю. Світ любовних почуттів жінки вперше в римській літературі отримав у Овідія глибоке та виразне втілення.

Мистецтво кохання (Ars amatoria), Ліки від кохання (Remedia amoris).У “Любовних елегіях” мова йде не про справжнє почуття, а тільки про його літературне вираження. Естетична установка Овідія в “Любовних елегіях” – “мистецтво задля мистецтва”, гра задля гри. В описах кохання Овідій схильний швидше до грайливої дотепності та іронії, ніж до пристрасного захоплення.

На відміну від ірраціональної пристрасті, від любові, любощі, кохання – це щось витончене, це – мистецтво. А якщо так – потрібні настанови, що допомогли б цим мистецтвом оволодіти. Справді: є найрізноманітніші науки та мистецтва. Не менш важливим є мистецтво кохання. І вже в самій назві твору – “Ars amatoria” – у зіставленні ars, що означає тут “наука”, або “мистецтво”, з легковажним amatoria (прикметник від amator – шанувальник, коханець, залицяльник, аматор) – стилістичний ключ до поеми, її тональність: домінантою тут є тонкий дотеп.

“Мистецтво кохання” в рамках одного твору поєднує поважне із жартівливим. Втім, навіть у “Мистецтві кохання” не знайдемо чогось сороміцького, пікантного: навчаючи мистецтва кохати, автор фактично оминає саме кохання. Залишається знову ж таки найзахопливіше – гра. В Овідієвому “Мистецтві” йдеться не так про кохання, як про зваблення:

Спершу, коли вже ти став, новобранець, під прапор Венери,

Пильно розглянься довкіл, що захопило б тебе.

Друга турбота твоя – щоб обранка й тебе покохала,

Третя – аби ця любов не на хвилину була.

Ось про що йдеться тут, ось де суперництва нашого поле –

Вправно по ньому скеруй колеса біг до мети.

Поки ще можеш ти взяти розгін, попустивши повіддя,

Вибери саме таку, що до вподоби тобі.

З неба, однак, не впаде вона – добре шукай, котрій скажеш:

«Ти лиш одна з багатьох зачарувала мене!»

Таж і мисливець на лань не будь-де розставляє тенета –

Знає, в якому з ярів підстерегти кабана,

Знає кущі птахолов, а рибалка досвідчений – місце,

Де, лиш закине гачок, риба одразу клює.

І недарма пізніше як своєрідний додаток до поеми поет пише також «Засоби від кохання». Зрештою, у стислому розумінні слова, як прозвучало воно в Овідія, мистецтво – це, власне, зваба.

Коли Овідій завершив свою любовну трилогію, йому було вже за сорок. Він сам набув чималого досвіду, втретє одружився, цього разу щасливо, у поета підростала донька. Поблизу Капітолія стояв дім поета, зручний, гостинний; за містом, на березі Тибру, розташовувався його сад, місце творчого усамітнення. Тут поет замислив дві нові праці: вчену поему «Фасти» («Fasti») та міфологічну поему «Метаморфози» («Metamorphoses»). Остання стала головним твором поета, здобувши йому світову славу

«Метаморфози» («Metamorphoses»). «Метаморфози» Овідія – улюблена книга багатьох читачів упродовж віків всупереч стриманому ставленню, а то й засудженню її з боку консервативної критики. Молодий Й-В. Гете, відповідаючи на нападки Гердера, який критикував поему за «неприродність», писав: «Для юнацької фантазії не може бути нічого приємнішого, ніж перебувати у тих світлих і дивовижних сферах з богами і напівбогами і бути свідками їхніх діянь і пристрастей».

Овідія не першого зацікавили легенди про перевтілення. Ряд спроб зібрати подібні, відомі ще Гомерові, перекази спостерігаємо в елліністичній поезії. Так, охочі похизуватися своєю вченістю, цей матеріал опрацьовували Каллімах (III ст. до н. є.), Нікандр із Колофона (II ст. до н. є.), Парфеній Нікейський (І ст. до н. є.). Були такі спроби й у римській літературі: наприклад, у невеликому епічному творі «Ціріс», який приписують молодому Вергілієві; до цієї теми зверталися Гельвій Цінна та сучасник Овідія поет Емілій Макр. А втім, мотив перевтілення характерний не тільки для греко-римської давнини: він звучить у найдавніших фольклорних творах різних народів, у тому числі і в українських баладних піснях Це зрозуміло, адже ідея перевтілення, визрівши на ґрунті прадавніх анімістичних уявлень про природу, стала поетичним баченням світу; зона близька до найдавніших і найважливіших поетичних засобів, що створюються на основі схожості та уособлення – порівняння і метафори.

З прадавніми уявленнями про перевтілення перегукується теорія метемпсихозу – переселення душ, яку розвинув грецький» філософ VI ст. до н. є. Піфагор і яка знаходить образне вираження у вислові Піфагорового учня Емпедокла. «Був я колись і юнаком, і дівчиною, і кущем, і птахом, і рибою в солоній воді», – писав філософ, відчуваючи себе часткою живої природи. Теорія Піфагора знаходила чимало прихильників у Римі часів Августа. Овідій – передусім поет, тож не був, зрозуміло, з числа тих, хто послідовно визнавав теорію Піфагора. Ідея одвічних, безконечних перевтілень усіх істот і речей, віра в незнищимість духу – ось що захоплює в Піфагоровій науці автора «Метаморфоз».

Овідій у своїй поемі про перевтілення продовжує тему любові, надає їй ширшого розмаху. Значною мірою саме кохання є дороговказом, «ниткою Аріадни», що веде читача звивистими стежками «Метаморфоз». І те кохання, як і світ, який воно пронизує, буває різне: то жагуче й шалене (Медея), то тихе й погідне, мов призахідне сонце (Філемон і Бавкіда), то незрозуміле, руйнівне, наче вогненні сили, що клубочаться в темному підземеллі, шукаючи виходу (Мірра, Бібліда), то чисте й промінне (Пірам і Тісба)... Та яким різноманітним не було б це почуття, в «Метаморфозах» його відтінює туга. Саме вона буває тією прихованою пружиною, яка приводить у дію феномен перевтілення. Як од кошмарного сну рятує раптове пробудження, так і тут, коли туга стає нестерпною, виникає прагнення зробити крок через невидиму межу болю, вихопитись із свого тіла, з тіснин туги (поняття туги й у латинській мові пов'язується з прикметником «тугий», «тісний»). Так Алкіона, побачивши свого чоловіка мертвим на побережжі, понесла свою тугу вже в іншій подобі – чайкою над морем. Так Ехо, сумуючи за Наркісом, перетворюється в самий тільки голос... За тією межею, однак, – ще більша мука: залишається пам'ять, проте обривається надія порозумітися з собі подібними істотами – на цьому неодноразово наголошує поет. Ось чому перевтілення, за Овідієм, – це особливий стан, це не тільки щось середнє між життям і смертю, а й щось значно гірше, ніж смерть. Це – приреченість, закам'янілість, безмовність болю: обернулась у камінь Ніоба, побачивши смерть усіх своїх дітей. Але біль триває і в камені: він спливає сльозами. Легенди про перевтілення дали, отже, змогу не тільки безконечно урізноманітнювати тему любові, а й поглиблювати її психологічно, адже момент перевтілення передбачає найвищу емоційну напруженість як того, хто перевтілюється, так і того, хто сам когось карає перевтіленням.

Не дивно, що для Овідія, котрий проникає в світ душевних переживань людини, сам процес перевтілення стає предметом поетичного зображення. Перевтілення в Овідія оголює, робить видимим те, що раніше було неспостережним для ока, – душевне сум'яття, страждання. І що довше вони тривали, що неприроднішими були, то болісніше відбувається перевтілення. Ось чому з моторошним натуралізмом описано, наприклад, процес перевтілення у дерево Мірри, що закохалася в свого батька: розщеплені нігті вростають у землю покривленим коренем, дерев'яніють кості, кров перемінюється у сік, шкіра поступово стає корою, що підповзає до живота, грудей, шиї. Не в змозі знести муки, Мірра зіщулюється, присідає, щоб і обличчям швидше «зануритись у кору». І, навпаки, раптовий біль супроводжується миттєвим перевтіленням: так самі не помічаючи того, беруться зеленню погідні душею Філемон і Бавкіда, блискучим лавром у стрімкому бігу стає осяйна Дафна; перевтілення накреслене кількома рвучкими, як і сам рух, штрихами, в ньому не відчувається муки.

Овідій – натхненний співець широкого простору і руху, найяскравішого вияву життя. Рух, емоційний порив, навіть страх примножують красу. А що таке перевтілення в уяві поета, як не перехід якоїсь межі, як не ознаки цього одвічного, мінливого руху? Адже автор «Метаморфоз» переконаний: «Довго, в однаковій постаті... не потриває ніщо». Не випадково перші двоє слів, якими починаються «Метаморфози» в оригіналі, – це дієслово «поривати» і прикметник «новий»: «Душа пориває мене оспівувати нові тіла у змінених формах».

Легенди про перевтілення дають Овідієві змогу немовби підняти на поверхню, зробити наглядними фатальні непорозуміння, парадокси, якими рясніє життя, що його взявся віддзеркалити автор «Метаморфоз». Саме на парадоксальності наголошує Овідій у переказі про Наркіса. Юнак прагне того, чим сам же найбагатший – самого себе: багатство зробило його вбогим. Він хоче вихопитись із свого тіла, тобто бути далеким від предмета своєї любові. Щастя, якого жадав собі Мідас, стало його нещастям. А втім, чи й саме перевтілення не є найбільшим парадоксом? Мимоволі спадають на думку аналогії з життя автора «Метаморфоз». Поетичний хист – щасливий дар Овідія – обернувся для нього нещастям: завів на вигнання. І чи не було фатального непорозуміння у стосунках між Августом і Овідієм: поетові подобався розніжений, розкішний Августів Рим, він оспівував його, але за це й поплатився, бо ж не таких похвал і не такої «співпраці» жадав од нього імператор.

Овідій, як і кожен великий поет давнини, за допомогою міфа намагався осмислити навколишність, заглянути у складний і суперечливий світ людини; головне ж – образними засобами зробити очевидним геніальний здогад древніх греків про те, що все на світі плинне, все міняється, ніщо не залишається незмінним. Найпридатнішими для цього видавались йому саме перекази про перевтілення. «Метаморфози», проте, – не збірник таких переказів. Це, як наголошує напочатку сам поет – «безперервна пісня», тобто цілісна епічна поема, що повинна розгорнути перед читачем поетичний образ еволюції світу від його початків аж до епохи Августа.

У плані хронологічної послідовності викладу найдохідливішими є перші й останні книги «Метаморфоз». Саме у книзі І змальоване першопочаткове і найдавніше перетворення, тобто перехід від хаотичного стану стихій до формування світу як гармонійно влаштованого космосу. Далі ідуть чотири традиційних епохи — золота, срібна, мідна і залізна, гігантомахія, звиродніння людей і всесвітній потоп, коли на вершині Парнасу залишаються тільки Девкаліон і Пірра, від котрих починається нове людство. До давньої міфологічної історії Овідій відносить також смерть Піфона від руки Аполлона, переслідування Дафни Аполлоном, міфологію Іо, Фаетона. Разом з іншими міфами книги II весь цей давній період міфології Овідій мислить як час царя Інаха, звідки і почалася найдавніша Арґоська міфологія.

Книги III і IV «Метаморфоз» занурюють читача в атмосферу іншого, також дуже давнього періоду античної міфології, а саме трактують фіванську міфологію. Тут змальовані образи Кадма і Гармонії, Актеона, Семели, Тіресія (III, 1—338). Проте у цих двох книгах наявні і такі вставні епізоди, як міфи про Нарциса й Ехо (III, 339-510), Пірамата Фісбу (IV, 55-167) і подвиги Персея (IV, 604—803).

Книги V—VII відносяться до часів аргонавтів. У книзі V багато дрібних епізодів і найбільший присвячений Фінею (1—235). Із книги VI як найвідоміші слід виокремити міфи про Ніобу (146-312), а також про Філомелу та Прокка (412—676). У книзі VII міфології аргонавтів -: розповіді про Язона та Медею (1—158), Езона (159-293), втечу Медеї (350-397), Тезея та Міноса (398-522).

Книги VIII—IX — це міфи часів Геркулеса. У книзі VIII прославляються міфи про Дедала та Ікара (183-235), про Калідонське полюванню (260—546), про Філемона та Бавкіду (612—725). Понад половину книги IX присвячено самому Геркулесу і пов'язаним з ним персонажам — Ахелою, Нессу, Алкмені, Іолаю, Іолі (1—417). У книгу X увійшли знамениті міфи про Орфея та Евридіку (1—105), Кипариса (106—142), Ганімеда (143-161), Гіацинта (162-219), Пігмаліона (243-297), Адоніса (503-559), Атланта (560-739). Книгу XI розпочинає міф про смерть Орфея і про покарання вакханок (1—84). Тут, окрім того, є міфи про золото Мідаса (85—145) і вуха Мідаса (146-193), а також розповідь про Пелея та Фетіду (221—265) — провісницю троянське і міфології.

Книги XII і ХІІІ — троянська міфологія У книзі XII перед читачем проходять образи греків у Авліді, Іфігенії (1-38), Кікна (64—145) та смерть Ахілла (580—628). Сюди ж Овідій помістив і відомий міф про битву лапіфів і кентаврів (210— 535). Із книги XIII до троянського циклу виносяться міфи про сварку через зброю поміж Аяксом та Уліссом (1-398), про Гекубу (399— 575), Мемнона (576-622), про Поліфема та Галатею (705-968).

Книги XIII — XV присвячені міфологічній історії Риму, у яку, як завжди, вкраплені й окремі сторонні епізоди. Овідій намагається тут дотримуватися офіційної точки зору, ведучи «родовід» Римської держави від троянських поселенців в Італії на чолі з Енеєм. Цей останній після відплиття із Трої потрапляє на острів Делос де царя Анія (XIII, 623—704); далі йдуть найголовніші епізоди — про Главка і Сціллу (XIV, 1—74) про війну з рутулами (445—581), про обожнювання Енея (582—608). У книзі XV — історія одного із перших римських царів — Нуми, котрий навчається у Піфагора і мудро керує своєю державою. Після цілого ряду метаморфоз Овідій закінчує свій твір похвалою Юлію Цезарю й Августу, котрі є богами — покровителями Риму.

Хронологічна послідовність подачі матеріалу, певна річ, умовна. Їй, як вже було зазначено відповідає лише обрамлення поеми: виникнення впорядкованого світу з первісного Хаосу (початок першої книги) і апофеоз Цезаря – перетворення його у сузір'я (кінець останньої, п'ятнадцятої, книги). Весь інший матеріал викладено за цілком відносною хронологією міфа. Обрамлення «Метаморфоз» акцентує закладену в них ідею. Овідій, хоч і сприймає, за традицією, розвиток суспільства від золотого віку до залізного, все ж вірить у творчі сили людини, в її одвічний потяг до прекрасного; «вік Августа», власне, й приваблює його витонченістю культури, більшою лагідністю людських стосунків.

Хронологічний принцип, як бачимо, не був придатним для впорядкування даного матеріалу. «Найвинахідливішому серед поетів» (так назвав Овідія Сенека Старший) довелось шукати чимало композиційних засобів, щоб зібрані ним легенди про перевтілення зазвучали справді «безперервною піснею». Спробуймо вилучити хоча б одну з них, і ми побачимо, що поет зумів їх майстерно поєднати. Плавний перехід до сюжетно близької розповіді здійснюється, наприклад, за допомогою проміжних ланок, що вводяться переважно асоціативним способом. Так, після перемоги Аполлона над Піфоном згадуються Піфійські ігри; переможці нагороджувались вінком із зелені різних дерев, бо лавра ще не було. Далі, вже логічно підготовлений, іде переказ про любов Аполлона до Дафни та її сумний наслідок – перевтілення німфи у лаврове дерево...

«Метаморфози» – це не поема у звичному, традиційному розумінні слова. «Метаморфози» – це гармонійне співзвуччя найрізноманітніших жанрів: від розлогого епосу – до мініатюрної епіграми. Тут характерний для александрійських поетів епіллій – невеличка поема, наприклад, про викрадення Просерпіни; ідилія – невелика, пройнята ліризмом розповідь про Філемона і Бавкіду; любовна елегія (наприклад, про залицяння Поліфема до Галатеї, Ітіса - до Анаксарети); любовне послання; складений у гомерівському стилі гімн, панегірик, драматичний агон – суперечка Еанта з Одіссеєм, описи творів мистецтва та архітектури, наприклад палацу Сонця; космічні пейзажі в дусі філософської поеми Лукреція.

На тлі цього одвічного мінливого потоку перевтілень вирізняється на початку твору скульптурний образ людини. Довкола неї – тільки-но впорядкований, зображений у пастельних тонах, світ. На відміну від усіх інших істот, які понуро втуплюють очі в землю, людина вдивляється в зоряну красу неба, ширяє думкою у глибинах всесвіту. Вона мовби вихоплюється з низки болісних, драматичних перевтілень. «Що за вигляд земля буде мати, люду позбавлена?» – жахнулись боги, довідавшись про намір Юпітера вигубити рід людський. Ось чому саме цей образ – «людини, котра споглядає небо» – з особливим захопленням прийняла доба Відродження.




Переглядів: 6876

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.01 сек.