Дискусії про предмет соціальної психології у 20-і роки

В історії радянської соціальної психології можна виділити два етапи цієї дискусії: 20-і рр. і кінець 50-х — початок 60-х рр. Обидва ці етапи мають не тільки історичний інтерес, але і допомагають більш глибоко зрозуміти місце соціальної психології в системі наукового знання і сприяють виробленню більш точного визначення її предмету.

У 20-і рр., тобто в перші роки радянської влади, дискусія про предмет соціальної психології була стимульована двома обставинами. З одного боку, саме життя в умовах післяреволюційного суспільства висунуло задачу розробки соціально-психологічної проблематики. З іншого боку, ідейна боротьба тих років неминуче захопила й область соціально-психологічного знання. Як відомо, ця ідейна боротьба розгорнулася в ті роки між матеріалістичною й ідеалістичною психологією, коли вся психологія як наука переживала період гострого перелому своїх філософських, методологічних основ. Для долі соціальної психології особливе значення мала точка зору Г.І. Челпанова, який, захищаючи позиції ідеалістичної психології, запропонував розділити психологію на дві частини: соціальну і власне психологію. Соціальна психологія, на його думку, повинна розроблятися в рамках марксизму, а власне психологія повинна залишитися емпіричною наукою, не залежною від світогляду взагалі і від марксизму зокрема (Челпанов, 1924). Така точка зору формально була за визнання права соціальної психології на існування, однак ціною відлучення від марксистських філософських основіншої частини психології ( Будилов, 1971).

Позиція Г.І. Челпанова виявилася неприйнятою для тих психологів, що приймали ідею перебудови філософських основ усієї психології, включення її в систему марксистського знання ( Виготський, 1982.). Заперечення Челпанову прийняли різні форми.

Насамперед була висловлена ідея про те, що, оскільки, будучи інтерпретованою з погляду марксистської філософії, уся психологія стає соціальною, немає необхідності виділяти ще якусь спеціальну соціальну психологію, просто єдина психологія повинна бути підрозділена на психологію індивіда і психологію колективу. Ця точка зору одержала , своє відображення в роботах В.А. Артемова (Артемов, 1927). Інший підхід був запропонований з погляду реактології, що одержала в ті роки популярність. Тут, також усупереч Челпанову, пропонувалося збереження єдності психології, але в даному випадку шляхом поширення на поведінку людини в колективі - методу реактології. Конкретно це означало, що колектив розумівся лише як єдина реакція його членів на єдиний подразник, а задачею соціальної психології був вимір швидкості, сили і динамізму цих колективних реакцій. Методологія реактології була розвинута К.М. Корніловим, відповідно йому ж належить і реактологічний підхід до соціальної психології (Корнілов, 1921).

Своєрідне спростування точки зору Челпанова було запропоновано і видним психологом П.П. Блонським, що одним з перших порушив питання про необхідність аналізу ролі соціального середовища при характеристиці психіки людини. Ним «соціальність» розглядалася як особлива діяльність людей, пов’язана з іншими людьми. Під таке розуміння соціальності підходила і «діяльність» тварин. Тому пропозиція Блонського полягала в тім, щоб включити психологію як біологічну науку в коло соціальних проблем. Протиріччя між соціальною і якою-небудь іншою психологією тут також знімалося (Блонський, 1921).

Ще одне заперечення Челпанову виходило від видатного радянського фізіолога В.М.Бехтєрева. Як відомо, Бехтєрев виступав із пропозицією створити особливу науку — рефлексологію. Визначену галузь він запропонував використовувати для вирішення соціально-психологічних проблем. Цю галузь Бехтерев назвав «колективною рефлексологією» і вважав, що її предмет — це поведінка колективів, поведінка особистості в колективі, умови виникнення соціальних об’єднань, особливості їхньої діяльності, взаємовідносини їх членів. Для Бехтєрева таке розуміння колективної рефлексології представлялося подоланням суб’єктивістської соціальної психології. Це подолання він бачив у тім, що всі проблеми колективів тлумачилися як співвідношення зовнішніх впливів з руховими і міміко-соматичними реакціями їх членів. Соціально-психологічний підхід повинний був бути забезпечений поєднанням принципів рефлексології (механізми об'єднання людей у колективи) і соціології (особливості колективів і їхні відносини з умовами життя і класової боротьби в суспільстві). В остаточному підсумку предмет колективної рефлексології визначався в такий спосіб: «вивчення виникнення, розвитку і діяльності зборів і зборищ..., що виявляють свою соборну співвідносну діяльність як ціле, завдяки взаємному спілкуванню індивідів один з одним, що до них входять» (Бехтєрев, 1994.).

Хоча в такому підході і містилася корисна ідея, яка зтверджує, що колектив є щось ціле, у якому виникають нові якості і властивості, можливі лише при взаємодії людей, загальна методологічна платформа виявлялася дуже уразливою. Усупереч задуму, ці особливі якості і властивості інтерпретувалися як якості індивідів що розвиваються за тими ж законами. Це було данню механіцизму, що пронизував усю систему рефлексології: хоча особистість і об’являлася продуктом суспільства, але при конкретному її розгляді в основу були покладені її біологічні особливості і, насамперед соціальні інстинкти. Більш того, при аналізі соціальних зв'язків особистості для їхнього пояснення, власне кажучи, допускалися закони неорганічного світу (закон тяжіння, закон збереження енергії), хоча сама ідея такої редукції і зазнала критики. Тому, незважаючи на окремі знахідки, що мають велике значення для розвитку соціальної психології, у цілому рефлексологічна концепція Бехтєрева не стала основою справді наукової соціальної психології.

Особливо радикальними виявилися ті пропозиції, що були висловлені щодо перебудови соціальної психології в зв'язку з дискусією, що розгорнулася в ті роки з приводу розуміння ідеології. М.А. Рейснер, наприклад, пропонував побудувати марксистську соціальну психологію шляхом прямого співвіднесення з історичним матеріалізмом ряду психологічних і фізіологічних теорій. Але, оскільки сама психологія повинна будуватися на вченні про умовні рефлекси, у соціально-психологічній сфері допускалося пряме ототожнення умовних рефлексів, наприклад, з надбудовою, а безумовних — із системою виробничих відносин. У кінцевому рахунку соціальна психологія об’являлася наукою про соціальні подразники різних видів і типів (Рейснер, 1925).

Таким чином, незважаючи на суб'єктивне бажання багатьох психологів створити марксистську соціальну психологію, така задача у 20-і рр. не була виконана. Хоча відсіч точці зору Челпанова і була зроблена досить рішуче, ключові методологічні проблеми психології не були вирішені. Прагнучи протистояти ідеалістичному підходу, майже всі дослідники виявилися в полоні позитивістської філософії, конкретним і специфічним проявом якої був механіцизм. Крім того, не було чіткості і щодо предмета соціальної психології: власне кажучи були змішані дві проблеми, чи два різних розуміння предмета соціальної психології. З одного боку, соціальна психологія ототожнювалася з вченням про соціальну детермінацію психічних процесів; з іншого боку, передбачалося дослідження особливого класу явищ, породжуваних спільною діяльністю людей і насамперед явищ, пов'язаних з колективом. Ті, котрі приймали перше трактування (і тільки його), справедливо зтверджували, що результатом перебудови всієї психології на марксистській матеріалістичній основі повинно бути перетворення всієї психології в соціальну. Тоді ніяка особлива соціальна психологія не потрібна. Це рішення добре узгоджувалося і з критикою позиції Челпанова. Ті ж, хто бачили другу задачу соціальної психології — дослідження поведінки особистості в колективі і самих колективах, — не змогли запропонувати адекватне рішення проблем, використовуючи як методологічні основи марксистську філософію.

Результатом цієї боротьби думок виявився той факт, що лише перша з позначених трактувань предмета соціальної психології дістала права громадянства — як вчення про соціальну детермінацію психіки. Оскільки в цьому розумінні ніякого самостійного статусу для соціальної психології не передбачалося, спроби побудови її як особливої дисципліни (чи хоча б як особливої частини психологічної науки) припинилися на досить тривалий термін. Соціологія ж у ці роки узагалі виявилася під ударом, тому про існування соціальної психології в її рамках питання взагалі не піднімалося. Більш того, той факт, що соціальна психологія в той же час продовжувала розвиватися на Заході, притім у рамках немарксистської традиції, привів деяких психологів до ототожнення соціальної психології взагалі лише з її «буржуазним» варіантом, виключивши саму можливість існування соціальної психології на теренах СРСР. Саме поняття «соціальна психологія» стало інтерпретуватися як синонім реакційної дисципліни, як атрибут лише буржуазного світогляду.

Саме в цьому змісті і говорять про перерву, що була тривалий період у розвитку соціальної психології. Однак термін цей може бути ужитий лише у відносному значенні. Дійсно, мала місце перерва в самостійному існуванні соціальної психологіїі, що не виключало реального існування окремих досліджень, що є згідно свого предмету строго соціально-психологічними. Ці дослідження були продиктовані потребами суспільної практики, насамперед педагогічної. Так, вивчення питань колективу було сконцентровано в сфері педагогічної науки, де роботи А.С. Макаренко, А.С. Залужного мали аж ніяк не тільки чисто педагогічне значення. Точно так само ряд проблем соціальної психології продовжував розроблятися в рамках філософії, зокрема проблеми суспільної психології класів і груп. Тут становлення марксистської традиції в соціально-психологічному знанні здійснювалося з меншими труднощами, оскільки філософія в цілому була розглянута як складова частина марксизму. Особливо варто сказати і про те, як розвивалася соціально-психологічна думка в рамках психологічної науки. Найважливішу роль тут зіграли дослідження Л.С. Виготського. Можна виділити два кола питань у роботах Виготського, що мають безпосереднє відношення до розвитку соціальної психології.

З одного боку, це вчення Виготського про вищі психічні функції, що у значній мірі вирішувало задачу вияву явища соціальної детермінації психіки (тобто, виражаючись мовою дискусії 20-х рр., «робило всю психологію соціальною»). Довівши, що вищі психічні функції (довільне запам'ятовування, активна увага, відвернене мислення, вольова дія) не можна зрозуміти як безпосередні функції мозку, Л.С. Виготський прийшов до висновку, що для розуміння сутності цих функцій необхідно вийти за межі організму і шукати їх корені у суспільних умовах життя. Засвоєння суспільного досвіду змінює не тільки зміст психічного життя, але і створює нові форми психічних процесів, що приймають вид вищих психічних функцій, що відрізняють людину від тварин. Таким чином, конкретні форми суспільно-історичної діяльності стають вирішальними для наукового розуміння формування психічних процесів, природні закони роботи мозку здобувають нові властивості, включаючись в систему суспільно-історичних відносин. Почавши з ідеї про історичне походження вищих психічних функцій, Виготський розвив далі думку про культурно-історичну детермінацію самого процесу розвитку всіх психічних процесів. Дві відомі гіпотези Виготського (про опосередкований характер психічних функцій людини і про походження внутрішніх психічних процесів їхньої діяльності, спочатку «інтерпсихічної») дозволяли зробити висновок, що головний механізм розвитку психіки — це механізм засвоєння соціально-історичних форм діяльності. Таке трактування проблем загальної психології давало солідну основу для рішення власне соціально-психологічних проблем.

З іншого боку, у роботах Л.С. Виготського зважувалися й у більш безпосередній формі соціально-психологічні питання, зокрема висловлювалося специфічне розуміння предмета соціальної психології. Воно виходило з критики того розуміння, що було властиве В. Вундту, що развивав концепцію «психології народів». Соціальна психологія, чи «психологія народів», як її розумів Вундт, розглядала як свій предмет мову, міфи, звичаї, мистецтво, релігію, що Виготський назвав «згустками ідеології», «кристалами». На його думку, задача психолога полягає не в тім, щоб вивчати ці «кристали», а в тім, щоб вивчити сам «розчин». Але «розчин» не можна вивчити так, як пропонує Бехтерев, тобто вивести колективну психіку з індивідуальної. Виготський не погоджується з тією точкою зору, що справа соціальної психології — вивчення психіки збірної особистості. Психіка окремої особи теж соціальна, тому вона і складає предмет соціальної психології. У цьому змісті соціальна психологія відрізняється від колективної психології: «предмет соціальної психології — психіка окремої людини, а колективної — особиста психологія в умовах колективного прояву (наприклад, війська, церкви)» та ін.

На перший погляд здається, що ця позиція сильно відрізняється від сучасного погляду на соціальну психологію, як вона і була умовно визначена. Але в дійсності відмінність тут чиста термінологічна: Виготський порівнює не «загальну» і «соціальну» психологію (як це звичайно робиться тепер), а «соціальну» і «колективну». Але легко бачити, що «соціальна» психологія для нього — це та сама загальна психологія, що засвоїла ідею культурно-історичної детермінації психіки (у термінології 20-рр. – це така загальна психологія, що «уся стала соціальною»). Терміном же «колективна психологія» Виготський позначає той самий другий аспект розуміння соціальної психології, що не зуміли побачити багато інших психологів 20-х рр. - вони не зуміли знайти справді наукової методології дослідження.

Тому можна по праву зтверджувати, що ідеї Виготського, висловлені ним у 20-і рр. і пізніше, у 30-і рр. виявились необхідною передумовою, що сформувалася усередині психологічної науки, для того щоб згодом найбільш точно визначити предмет соціальної психології.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.