Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






Частка у праві власності на майно (Ромовська З.В., Дзера О.В., Толстой Ю.К. ін).

-Недоліки і переваги:

1) перша консрукція веде до заміни багатосуб’єктної власності на односуб’єктну;

2) друга – по-перше, вказхує на множинність суб’єктів, оскільки всім належить право власності на одне і те ж майно,

а по-друге, підкреслюється, що право кожного із співвласників не обмежується якоюсь конкретною частиною майна, а поширюється на все майно в цілому.

- Оскілки частки визначаються не у майні, а у праві власності на майно – вони отримали назву «ідеальних часток». Разом з тим, незважаючи на їх ідеальний характер, частки є чітко визначеними.

 

- Частки у спільній часткові власності можуть визначатися двома способами:

1) у виді дробу 1/2, 1/5 і т.д.;

2) у виді відсотків 20%, 50% тощо.

- Якщо інше не передбачено законом або домовленістю співвласників, їх частки вважаються рівними.

Однак, це не означає, що вони не можуть бути різними. Так, відповідно до ч.2 ст. 357 ЦК України якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного із співвласників у придбання,(виготовлення, спорудження) майна.

 

- У ЦК України встановлено презумпцію «спільної часткової власності».

Відповідно до ч.4 ст. 355 ЦК України спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

 

- Правовому регулюванню відносин між учасниками спільної часткової власності присвячено безпосередньо ст.ст. 356-367 ЦК України, а якщо спільна власність виникає на підставі договору про спільну діяльність – ст. 1134 ЦК.

 

- Не зважаючи на чітку визначеність часток у спільній частковій власності, її правовий режим враховує інтереси всіх співвласників. Зокрема:

1) володіння, користування та розпоряджання майном здійснюється за взаємною згодою усіх співвласників, а при відсутності такої згоди – спір може бути вирішений судом;

2) при визначенні порядку володіння, користування та розпоряджання спільним майном усі спввласники мають рівне право голосу незалежно від розміру їх часток;

3) за взаємною згодою співвласники можуть виділити із спільної власності частину майна у натурі (такий виділ не припиняє права спільної власності, оскільки відбувається в межах правового режиму спільної часткової власності і виділені частини не стають окремими (самостійними) об’єктами права власності);

4) кожен співвласник має право на відплатне чи безвідплатне відчуження іншій особі своєї частки.

Разом з тим, відчуження частки у спільній часткові йвласності здійснюється із дотриманням права переважної купівлі, зміст якого розкритий у ст. 362 ЦК України.

- У разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів.

Продавець частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає.

Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна - протягом десяти днів від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі.

Якщо бажання придбати частку у праві спільної часткової власності виявили кілька співвласників, продавець має право вибору покупця.

У разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Одночасно позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець. До таких вимог застосовується позовна давність в один рік.

Передача співвласником свого переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності іншій особі не допускається.

- Право переважної купівлі не поширюється на договори дарування, довічного утримання (догляду), міни, виділу частки співвласнику у натурі (Дзера О.В., Пушкін О.А.);

- Право переважної купівлі поширюється на договори міни, якщо частка обмінюється на речі визначені родовими ознаками і особа, яка має право переважної купівлі пропонує відчужувану річ того ж роду, в тій же кількості і ті є ї ж якості (Сергєєв А.П., Толстой Ю.К.).

- Проблема утримання майна, що є у спільній власності (ст. 360 ЦК).

3. - Відповідно до ч.4 ст. 355 ЦК України спільна власність є сумісною, якщо вона встановлена законом або договором.

- Законодавством України встановлено випадки виникнення спільної сумісної власності:

1) майно, набуте подружжям за час шлюбу є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 3 ст. 368 ЦК, ч.1 ст. 60 СК України);

2) майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 4 ст. 368 ЦК);

- Відповідно до ст. 3 СК України сім’ю складають особи, які:

- спільно проживають;

- пов’язані спільним побутом;

- мають взаємні права та обов’язки.

- Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

3) квартира в багатоквартирному будинку, одноквартирний будинок, кімната в квартирі, де проживають два і більше наймачі, передані у спільну сумісну власність при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім’ї наймача (ст. 8 Закону «Про приватизацію державного житлового фонду»).

- Здійснення права спільної сумісної власності

Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.

У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном.

Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

4. - Відмінності між спільною частковою та спільною сумісною власністю:

1) за визначеністю часток(у спільній часткові власності частки кожного із співвласників заздалегідь визначені, у спільній сумісній власності – ні, вони вважаються рівними);

2) за участю у розподілі доходів та витрат у спільному майні( у спільній часткові власності доходи і витрати розподіляються між співвласниками пропорційно до розміру їх часток, а у спільній сумісній власності – по рівну);

3) за здійсненням права розпорядження( у спільній часткові власності кожен із співвласників розпоряджається належною йому часткою, а у спільній сумісній – правом власності у повному обсязі);

4) за відповідальністю(суб’єкти спільної часткової власності за своїми зобов’язаннями несуть часткову відповідальність, суб’єкти спільної сумісної – солідарну);

5) за підставами виникнення( право спільної часткової власності виникає з будь-яких підстав, які не суперечать закону: спільне будівництво, спадкування, договірну про спільну діяльність ін., спільна сумісна власність виникає лише у випадках прямо передбачених законом, або договором).

5.- Поряд із загальними підставами припинення права власності, право спільної власності, може бути припинено із спеціальних підстав. Зокрема, шляхом: 1) виділу(спільна власність припиняється для того, чия частка виділяється);

2) поділу(спільна власність припиняється для всіх співвласників);

3) відшкодування вартості частки(спільна власність припиняється для того, кому відшкодовується вартість його частки).

 

Види виділу та поділу.

- І За підставою виділу або поділу:

1. За домовленістю між співвласниками (договором);

2. За рішенням суду (у разі виникнення спору).

 

- ІІ За ініціатором виділу або поділу:

1. З ініціативи іншого із співвласників;

2. З ініціативи третіх (сторонніх) осіб (наприклад, кредитора одного із співвласників).

- Кредитор може ставити питання про виділ частки співвласника у натурі лише у разі недостатності у цього співвласника іншого майна, на яке може бути звернено стягнення.

- У разі виділу або поділу майна, що є у спільній частковій власності, розмір майна, яке виділяється або підлягає поділу визначається пропорційно до розміру часток кожного із співвласників.

- У разі виділу або поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними.

- Інші співвласники можуть звернутися до суду з вимогою про припинення частки у спільному майні одного із співвласників з відшкодуванням її вартості за наявності таких умов:

1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;

2) річ є неподільною;

3) спільне володіння і користування майном є неможливим;

4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї;

5) позивач попередньо вніс вартість цієї частки на депозитний рахунок суду.

 

 

Стаття 355. Поняття і види права спільної власності

 

1. Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

2. Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

3. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом.

4. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Коментар:

1. Інститут права спільної власності характеризується множинністю суб'єктів та єдністю об'єкта. Він оформлює відносини з приводу приналежності майна (речі) одночасно кільком особам - суб'єктам відносин власності (співвласникам). Причому відносини спільної власності можуть виникати між будь-якими суб'єктами права власності - фізичними, юридичними особами, державою, територіальними громадами тощо. Суб'єкти права спільної власності, як і будь-який власник, на свій розсуд володіють, користуються і розпоряджаються належним їм майном. Але правомочності володіння, користування і розпорядження даним майном вони здійснюють сумісно.

Таким чином, спільна власність не є яким-небудь новим, особливим різновидом (формою) власності, вона засновується на існуючих формах власності. Вона не є особливим економічним відношенням власності, а лише становить різновид якого-небудь самостійного відношення власності, що полягає у одночасному присвоєнню конкретних матеріальних благ кількома особами. У даному випадку не виникає ніякої "змішаної форми власності", адже кожний учасник залишається самостійним власником свого майна, а стосовно спільного об'єкту правомочності власника здійснюються спільно як належні одночасно кільком особам.

Як і право власності взагалі, право спільної власності також можна розглядати у об'єктивному та суб'єктивному розуміннях. Право власності в об'єктивному розумінні - це сукупність правових норм, що закріплюють, регламентують і охороняють приналежність майна, що складає єдине ціле, одночасно двом або більше суб'єктам. Право спільної власності в суб'єктивному розумінні - це право двох або більше суб'єктів спільно і на свій розсуд володіти, користуватися та розпоряджатися належним їм майном, що складає єдине ціле.

2. Спільна власність може бути двох видів: з визначенням часток учасників (спільна часткова) і без визначення таких часток (спільна сумісна). Відносини спільної сумісної власності можуть мати місце тільки у випадках, передбачених законом. Саме тому на практиці значно частіше складаються відносини спільної часткової власності, а ч. 4 ст. 355 ЦК встановлює законодавчу презумпцію спільної власності з визначенням часток.

Часткою власників у праві спільної сумісної власності є вираженою арифметично (1/2, 2/3 і т. д.). Натомість частка учасника спільної сумісної власності у спільному майні завчасно не визначена. Вона встановлюється при поділі майна між співвласниками, а також при виділі частки когось із них.

Важливо підкреслити, що учасникам спільної часткової власності належить не право власності на конкретну частку у спільній власності, а частка у праві власності, адже в протилежному випадку кожен із співвласників мав би можливість самостійно здійснювати право власності щодо даного майна у повному обсязі, що зводило б нанівець саму ідею спільної власності.

Іноді використовуються поняття ідеальної і реальної частки у праві спільної власності. Під реальною часткою звичайно розуміють певну частину спільного майна в натурі, яке фактично надається у власність співвласнику. Поняття ж ідеальної частки використовується, на відміну від реальної, щоб підкреслити, що частка співвласника не є вираженою в натурі. Так, спадкоємці, які прийняли спадщину, але не здійснили поділ спадкового майна, мають ідеальні частки у праві спільної часткової власності на успадковане ними майно. У разі, якщо результатом поділу спадщини є отримання двома або більше спадкоємцями у власність кількох речей, належні їм ідеальні частки у праві власності трансформуються на реальні, які вже виражатимуть право кожного співвласника у чітко визначеній чисельній пропорції.

Існує і протилежна позиція, про те, що у запровадженні зазначених категорій навряд чи існує необхідність. Пояснюється вона тим, що поняття ідеальної частки по суті зводиться до поняття частки у праві власності, а поняття реальної частки уявляється штучним, оскільки далеко не у всіх випадках спільної власності практично можливим є виділення "реальної частки". Про останню можна говорити лише у випадках, коли така частка виділяється в натурі, причому у власність, що призводить до припинення права спільної власності на виділену частку.

Суб'єктами права спільної часткової та спільної сумісної власності можуть бути як фізичні особи, так і юридичні особи, держава, територіальні громади (ч. 2 ст. 356 ЦК, ч. 2 ст. 368 ЦК). Однак традиційно суб'єктами спільної сумісної власності виступають все ж фізичні особи, оскільки основні підстави її виникнення (укладення шлюбу, проживання однією сім'єю, приватизація житлового фонду) притаманні саме для фізичних осіб.

3. У законі немає ні вичерпного, ні хоча б приблизного уніфікованого переліку підстав виникнення права спільної власності. Пов'язується це з тим, що підставами виникнення права спільної власності є найрізноманітніші юридичні факти: створення або придбання майна спільними зусиллями або за спільні кошти, приватизація житла, перехід майна до кількох спадкоємців, укладення численних договорів тощо.

В деяких випадках суб'єктам пропонується альтернатива, у яку саме власність набути майно: сумісну або часткову. Так, ч. 2 ст. 8 Закону "Про приватизацію державного житлового фонду" встановлює, що передача займаних квартир (будинків) у порядку приватизації здійснюється у спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку).

4. Стосовно одного і того ж майна (частини майна) може існувати одночасно спільна сумісна та спільна часткова власність. Наприклад, у випадку, коли власниками 1/2 частки у праві власності на об'єкт нерухомості за договором купівлі-продажу стали подружжя, кожне з яких перебуває у зареєстрованому шлюбі, ця частина майна буде належати подружжю на праві спільної сумісної власності, а інша 1/2 - на праві спільної часткової власності іншому співвласнику. Іншими словами, подружжя у "внутрішніх" відносинах між собою вважатимуться суб'єктами права спільної сумісної власності, а у "зовнішніх" відносинах з іншим співвласником об'єкту нерухомості - підкорятимуться правилам, що регулюють здійснення права спільної часткової власності (наприклад, на них поширюється ст. 362 ЦК, що встановлює переважне право учасників права спільної сумісної власності на придбання майна, що продається іншим учасником, за ціною, оголошеною для продажу).

 

Стаття 356. Право спільної часткової власності

1. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

2. Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

 

Коментар:

1. Коментована стаття встановлює загальні засади правового регулювання інституту права спільної часткової власності.

Спільна часткова власність виникає у разі, коли право кожного із співвласників є чітко визначеним чисельно, у дробах (1/2, 1/3, 3/4, 9/10 тощо) від права власності на річ, яке в цілому умовно береться за одиницю. Слід підкреслити, що будучи вираженим у певній частці, право кожного співвласника тим не менш не обмежується певною наперед визначеною частиною майна, а поширюється на усе майно. Саме тому співвласники несуть витрати на утримання усього спільного майна пропорційно до своїх часток (ст. 360 ЦК), а плоди та доходи, одержані від використання будь-якої частини майна, що є у спільній частковій власності, за загальним правилом надходять до складу спільного майна і розподіляються між співвласниками відповідно до їхніх часток у праві власності (ст. 359 ЦК).

Частка учасника у праві спільної власності одержала назву "ідеальної частки". Варто відзначити, що даний термін більшою мірою використовується у літературі. Законодавству він не притаманний, а його використання в офіційних документах є винятковим. Так, Верховний Суд України у постанові Пленуму "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок" від 4 жовтня 1991 р. N 7, відзначив, що суд має право з урахуванням конкретних обставин справи провести виділ зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації учаснику спільної власності, частка якого зменшилась (абзац другий пункту 7).

Разом з тим кожен співвласник має право вимагати від інших передання йому у володіння та користування конкретної частини спільного майна, що відповідає його частці у праві власності (ч. 3 ст. 358 ЦК). При цьому право спільної часткової власності, безумовно, не зникає. Це право може припинитися для співвласника за його волею у разі поділу спільного майна (ст. 367 ЦК), виділу з нього частки (ст. 364 ЦК) або шляхом розпорядження своєю часткою (ст. ст. 361, 362 ЦК).

2. Термін "особи" як суб'єкти права спільної часткової власності, на яких вказує ч. 1 ст. 356 ЦК, є, як і у багатьох інших нормах ЦК, умовним, і як випливає з ч. 2 цієї статті, має розглядатись у широкому значенні, охоплюючи й інших суб'єктів, визначених у ст. 2 ЦК. Право спільної часткової власності може виникати за участю зазначених суб'єктів у будь-якому їх співвідношенні: між фізичною і юридичною особою; між державною та територіальною громадою; між двома або кількома юридичними особами тощо.

3. Норми, які регулюють відносини щодо здійснення права спільної часткової власності, є нормами, що мають винятково речово-правову природу і тому вони не можуть поширюватись на правовідносини з приводу реалізації своїх прав засновниками (учасниками) юридичних осіб і, зокрема, господарських товариств. Права засновників (учасників) господарських товариств, хоча і пов'язані з речовими правами, набуваються значною мірою на їх підставі шляхом передачі засновником прав власності на певне майно юридичній особі, проте за своєю суттю є не речовими, а корпоративними правами. Згідно ч. 1 ст. 167 ГК корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарського товариства, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні товариством, отримання певної частини прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

З огляду на це неможливо застосовувати до відносин з приводу відчуження своєї частки одним із засновників господарського товариства норми глави 26 ЦК, зокрема, правила ст. 362 ЦК про зобов'язання попередити інших співвласників про намір продати частку у праві спільної часткової власності. Подібне зобов'язання засновника (учасника) господарського товариства може міститися у законі (ч. 2 ст. 147 ЦК) та (або) встановлюватись установчими документами товариства, проте навіть в такому разі це зобов'язання не вважатиметься таким, що належить суб'єкту права спільної часткової власності.

Відповідно, правовідносини щодо зміни засновника шляхом відчуження частки оформляється у вигляді договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі учасника товариства, а не шляхом укладення договору купівлі-продажу частки у праві спільної часткової власності.

 

Стаття 357. Визначення часток у праві спільної часткової власності

1. Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом.

2. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.

3. Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна.

4. Співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності.

5. Поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є власністю того з співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників.

 

Коментар:

1. Частина перша ст. 357 ЦК встановлює принцип презумпції рівності часток учасників у праві спільної часткової власності, який за загальним правилом поширюється на усі випадки набуття кількома суб'єктами майна у спільну часткову власність. Дана презумпція може бути спростована домовленістю співвласників або законом. Прикладом домовленості співвласників про визначення конкретного режиму права спільної часткової власності є здійснення спадкоємцями за законом поділу спадкового майна з відступом від принципу рівності спадкових часток, що передбачено ч. 2, 3 ст. 1267 ЦК.

2. Законодавчих норм, які б чітко визначали конкретний розмір частки учасника у праві спільної часткової власності, що був би відмінним від принципу рівності часток, не існує. Закон встановлює лише загальні підстави для зміни часток у праві спільної часткової власності, проте розмір часток визначатиметься на підставі домовленості учасників або у судовому порядку.

Однією із встановлених законом підстав для зміни рівності часток є норма ч. 2 ст. 357 ЦК, яка встановлює визначення їх розміру з урахуванням вкладу кожного із співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна. Ці справи досить нерідко зустрічаються у судовій практиці, але єдиних критеріїв їх вирішення суди до сих пір не виробили. Так, судовим рішенням було відмовлено у задоволенні позову про визнання за позивачкою права на 9/12 часток у праві власності на будинок. За матеріалами справи до будинку своїх батьків позивачка добудувала житлову кімнату з коридором та верандою. Відмовляючи у задоволенні позову, суд послався на те, що між позивачкою та її батьками не існувало домовленості про створення спільної часткової власності, а також на не підтвердження тієї обставини, що саме з метою створення права спільної часткової власності позивачка вклала кошти у зведення добудови.

Посилання позивачки на наявність такої домовленості були спростовані тим, що дозвіл на здійснення добудови був виданий виконкомом місцевої ради на ім'я батька позивачки, на його ж ім'я добудова була зареєстрована.

В іншому випадку суд задовольнив позов про визнання права на частку у спільній квартирі та вселення у неї. Сторони цієї справи протягом 1995 - 2004 рр. перебували у фактичних шлюбних відносинах, за час яких у них народився син. Доказами по справі було підтверджено, що спірне майно було придбано за час спільного проживання і за спільні кошти (Див.: Юровська Г., Борець Є. Спільна часткова власність на майно в аспекті судової практики: ускладнення та помилки, що виникають при вирішенні цивільних спорів у правовідносинах щодо здійснення та захисту права на спільне майно // Нотаріат для Вас. - 2006. - N 11. - С. 79).

З наведених справ очевидно, що деякі суди для вирішення питання про визнання за суб'єктом частки у праві спільної часткової власності обов'язково перевіряють наявність домовленості (договору) про створення права спільної часткової власності; інші - навпаки, обмежуються з'ясуванням фактів придбання майна за спільні кошти суб'єктів. Оскільки закон не висуває щодо виникнення права спільної часткової власності такої обов'язкової підстави, як домовленість учасників, відсутність такої домовленості, на наш погляд, не є перешкодою для визнання осіб співвласниками. В будь-якому випадку, сам характер дій співвласників, як спрямовані на досягнення спільного матеріального результату, вже свідчить про існування a priori такої "домовленості" або принаймні про не суперечність виникнення права спільної часткової власності інтересам цих суб'єктів.

3. Частини 3 - 5 коментованої статті визначають юридичну долю поліпшень, зроблених одним із співвласників у спільному майні. Ці норм стосуються осіб, які вже є співвласниками і не зачіпають правове положення осіб, які лише мають намір приєднатися до співвласників. Співвласник наділений правом вимагати збільшення своєї частки за обов'язкової наявності таких чотирьох умов: 1) поліпшення спільного майна не можна відокремити від спільного об'єкта. При цьому мається на увазі не технічна неможливість відокремлення поліпшень від речі, а неможливість відокремлення їх без пошкодження або істотного знецінення речі. Якщо виходити із змісту ч. 1 ст. 187 ЦК, нерозривний зв'язок поліпшень з річчю має місце у тому випадку, коли відділення поліпшень має наслідком пошкодження або істотне знецінення безпосередньо основної речі, від якої були відокремлені поліпшення, а не самих поліпшень; 2) поліпшення зроблені за кошти цього співвласника, без залучення коштів інших співвласників. Якщо кошти, за рахунок яких були зроблені поліпшення, не належать співвласнику, поліпшення вважатимуться майном, набутим ним без достатньої правової підстави (глава 83 ЦК); 3) поліпшення були зроблені за згодою всіх інших співвласників. Закон не містить форму такої згоди, тому з метою забезпечення доказової бази у різ виникнення спору в деяких випадках згоду доцільно оформляти письмово. При цьому за аналогією можна використати норми абзаців 2, 3 п. 55 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, які регулюють порядок повідомлення одним з учасників спільної часткової власності інших про намір продати свою частку стороннім особам; 4) при здійсненні поліпшень було додержано порядок використання спільного майна, тобто загальні засади володіння та користування спільним майном, визначені законом, а також умови володіння та користування спільним майном у відповідності з домовленістю між співвласниками.

Частки співвласників можуть бути змінені на підставі договору між співвласниками або на підставі судового рішення. За відсутності хоча б однієї з вище перерахованих умов поліпшення жодним чином не вплине на зміну часток у праві спільної часткової власності. Слід мати на увазі, що договір між співвласниками про зміну часток у праві спільної часткової власності не вважається правовстановлювальним документом згідно Переліку правовстановлювальних документів, на підставі яких проводиться реєстрація прав власності на об'єкти нерухомого майна, що затверджений наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р. N 7/5. Тому учаснику, який за свої кошти здійснив поліпшення спільного нерухомого майна, для набуття права власності на це майно індивідуально слід ставити питання про виділ своєї частки, поділ спільного майна, а для збільшення своєї частки - вимагати цього у судовому порядку.

4. ЦК встановлює особливі правила стосовно правової долі добудови (прибудови), здійсненої одним із співвласників житлового будинку, іншої будівлі або споруди. Така добудова (прибудова) не є об'єктом права спільної власності і жодним чином не впливає на розмір часток, а стає об'єктом права власності лише того співвласника, який її зробив, за таких умов: 1) добудова (прибудова) зроблена за рахунок лише цього співвласника, а не інших співвласників; 2) добудова (прибудова) здійснена у встановленому законом порядку, що є необхідною передумовою для державної реєстрації права на нерухоме майно і набуття права власності на нього (абзац третій ч. 2 ст. 331 ЦК); 3) добудова (прибудова) не порушує прав інших співвласників, наприклад, не створює для них перешкод у користуванні майном, яке вони здійснюють згідно домовленості між собою (ч. 2 ст. 358 ЦК).

5. За змістом ч. 5 ст. 357 ЦК якщо зроблені одним із співвласників поліпшення можна відокремити від спільної речі без її пошкодження або істотного знецінення, останні стають об'єктом права особистої власності даного співвласника.

 

Стаття 358. Здійснення права спільної часткової власності

1. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

2. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

3. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

4. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов'язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.

 

Коментар:

1. Учасники права спільної часткової власності, як і індивідуальні власники, наділяються правами володіння, користування та розпорядження майном. Але оскільки право кожного співвласника не обмежується якоюсь чітко визначеною частиною, а поширюється на усе спільне майно, право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Здійснення права на засадах спільної згоди учасників має розглядатися як загальне правило, винятки з якого можуть встановлюватись законом. Так, за ст. 361 ЦК кожен співвласник наділений правом самостійного розпорядження часткою у праві спільної часткової власності.

Отже, якщо інше не встановлено законом, учасники спільної часткової власності здійснюють свої права на засадах загальної згоди. Тому жоден з учасників самостійно не має права укладати правочини щодо спільного майна без згоди інших.

2. Учасник спільної часткової власності, який має намір самостійно здійснювати усі правочини щодо своєї частки, має право вимагати її виділу у натурі (ст. 364 ЦК). Однак виділ, маючи складну процедуру здійснення, припиняє, крім того, право спільної часткової власності даного суб'єкта, що може не відповідати його інтересам. Інститутом, що дозволяє кожному співвласникові розширити обсяг повноважень щодо своєї частки, залишаючись при цьому співвласником, є домовленість про порядок володіння та користування майном.

Така домовленість оформляється договором. З огляду на відсутність спеціальних норм при вирішенні питання про належну форму договору про визначення порядку володіння та користування спільним майном слід керуватися загальними положеннями про форму правочину (ст. ст. 205 - 210 ЦК) та форму договору (ст. 639 ЦК). Лише стосовно володіння та користування земельною ділянкою закон встановлює обов'язковість письмової форми та нотаріального посвідчення договору (ч. 2 ст. 88 ЗК).

Договір про визначення порядку володіння та користування спільним майном може стосуватися як усього спільного майна, так і його частини, а його сторонами можуть бути двоє, кілька або усі співвласники. Якщо договір укладається не між усіма співвласниками, обов'язковою умовою його нотаріального посвідчення є надання письмової згоди співвласниками, які не беруть у договорі участь, про встановлення порядку володіння та користування майном або конкретними його частинами (абзац четвертий пункту 58 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).

Згідно Інструкції договір про визначення порядку володіння та користування спільним майном може бути як самостійним, так і виступати частиною договору про відчуження частки. В першому випадку, якщо предметом договору є майно, права на яке підлягають обов'язковій державній реєстрації, вимагається правовстановлювальний документ та, у встановлених випадках, витяг з Реєстру прав власності на нерухоме майно, а в місцевостях, де інвентаризація не проведена, - довідка відповідного органу місцевого самоврядування. Правовстановлювальний документ після його огляду повертається власнику, а в тексті договору зазначається найменування цього документа, номер і дата його видачі та назва юридичної особи, що його видала (абзац п'ятий пункту 58 Інструкції).

Договір про визначення порядку володіння та користування спільним майном може бути також частиною договору про відчуження частки у праві спільної часткової власності. Як визначено у Інструкції (абзац другий пункту 58) порядок володіння та користування майном може бути вказаний у договорі відчуження за наявності угоди між учасниками спільної часткової власності про порядок володіння та користування спільним майном або за їх письмовою згодою чи за наявності судового рішення про порядок володіння та користування спільним майном (його конкретними частинами). Проте слід мати на увазі, що згідно ч. 4 ст. 358 ЦК попередньо укладений договір про порядок володіння та користування спільним майном є обов'язковим для нового учасника права спільної часткової власності лише в тому випадку, коли він був посвідчений нотаріально.

3. Змістом договору про визначення порядку володіння та користування спільним майном є наділення учасників правами та встановлення обов'язків щодо володіння, використання, утримання, визначення правових наслідків одержання від використання спільного майна плодів, продукції та доходів, здійснення інших дій щодо спільного майна. Окремо ч. 3 ст. 358 ЦК надає кожному співвласнику право на надання йому у володіння та користування частини спільного майна, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. Не суперечитиме закону і передання співвласнику у натурі майна, не співрозмірного з його часткою.

У разі неможливості отримання майна у володіння або користування учасник має право вимагати від інших співвласників відповідної матеріальної компенсації. Дану норму слід тлумачити як таку, що встановлює право на отримання матеріальної компенсації тим співвласником, який за договором про визначення порядку володіння та користування спільним майном отримав у володіння та користування меншу частину майна, ніж та, що відповідає його частці, або взагалі не отримав майно у володіння та користування у натурі. Відповідно, співвласник позбавлений права вимоги матеріальної компенсації, якщо договір не було укладено або якщо володіння або користування спільним майном у натурі є неможливим з об'єктивних причин (неподільність речі, велика кількість співвласників).

4. Коментована стаття регулює відносини, коли договір про визначення порядку володіння та користування спільним майном укладається за ініціативою співвласників. Разом з тим укладення такого договору може бути необхідним у випадках, визначених законом. Так, згідно ч. 1 ст. 88 ЗК володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - в судовому порядку. Укладення договору про визначення порядку користування майном може бути необхідною передумовою і для повного здійснення права спільної сумісної власності, незважаючи на те, що норми ЦК, які регулюють правовідносини між учасниками спільної сумісної власності (ст. ст. 368 - 372 ЦК), не наділяють їх правом на укладення таких правочинів. Наприклад, згідно ч. 1 ст. 67 СК дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір про відчуження своєї частки на користь іншої особи після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном.

 

Стаття 359. Плоди, продукція та доходи від використання майна, що є у спільній частковій власності

1. Плоди, продукція та доходи від використання майна, що є у спільній частковій власності, надходять до складу спільного майна і розподіляються між співвласниками відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

 

Коментар:

1. Сутність спільної часткової власності полягає в тому, що право власності кожного з учасників, хоча і виражається у певній частці, поширюється на усе спільне майно. Відтак, будь-які надбання, одержані за рахунок спільного майна, вважаються спільною частковою власністю. Це правило діє і в тому випадку, коли плоди, продукція та доходи були одержані внаслідок здійснення дій одним або кількома співвласниками. Іншими словами, плоди, продукція та доходи надходять у спільну часткову власність відповідно до часток усіх учасників незалежно від того, чи брали вони участь у набутті права та таке майно. Норма ст. 359 ЦК є логічним продовженням і втіленням загального правила ч. 2 ст. 189 ЦК, що свідчить про перехід продукції, плодів та доходів до власника речі, і знаходить своє відтворення у визначенні юридичної долі прибутку, одержаного учасниками простого товариства. Відповідно до ч. 1 ст. 1139 ЦК прибуток, одержаний учасниками договору простого товариства в результаті їх спільної діяльності, розподіляться пропорційно вартості вкладів учасників у спільне майно, якщо інше не встановлено договором простого товариства або іншою домовленістю учасників.

Згідно ч. 1 ст. 189 ЦК продукцією, плодами та доходами є все те, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю (див. коментар до цієї статті).

2. Набуття за рахунок спільного майна продукції, плодів та доходів може призводити до збільшення частки у праві спільної часткової власності лише того із співвласників, дії якого призвели до їх одержання, або розподілятися іншим чином, ніж переходити до усіх співвласників відповідно до їхніх часток, лише якщо це визначено домовленістю (договором) між усіма співвласниками. Правові наслідки набуття за рахунок спільного майна плодів, продукції та доходів переважно визначаються у договорі про визначення порядку володіння та користування спільним майном, але можуть бути оформлені й у вигляді самостійного договору, укладеного як до, так і після одержання плодів, продукції та доходів.

 

Стаття 360. Утримання майна, що є у спільній частковій власності

1. Співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільним майном.

 

Коментар:

1. Ст. 322 ЦК встановлює обов'язок власника утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом. Оскільки майно, яке перебуває на праві спільної часткової власності, належить усім співвласникам, цілком очевидно, що останні зобов'язані нести витрати щодо управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів та інших обов'язкових платежів та нести відповідальність за зобов'язаннями, пов'язаними зі спільним майном, у межах своєї частки у праві спільної часткової власності.

Участь кожного співвласника у "витратах на управління, утримання та збереження спільного майна" означає необхідність несення витрат, які є об'єктивно необхідними для підтримання спільного майна у належному стані.

Кожен співвласник зобов'язаний брати участь в у витратах щодо утримання майна, що є у спільній частковій власності, незалежно від того, хто із співвласників укладає правочин або здійснює фактичні дії, спрямовані на утримання спільного майна. Співвласник або співвласники, які зробили необхідні витрати на утримання майна, мають право вимагати від іншого співвласника або співвласників їх відшкодування. Правило ст. 360 ЦК застосовується незалежно від того, хто із співвласників виступив стороною за договірним зобов'язанням щодо спільного майна, за умови, що даний співвласник мав право укладати цей договір.

Із змісту коментованої статті чітко, на перший погляд, випливає висновок про те, що нести відповідальність за зобов'язаннями щодо відшкодування шкоди будуть усі співвласники в межах своїх часток. Проте норми глави 82 ЦК, що присвячена регулюванню відшкодування шкоди, навпаки, встановлюють персональний характер відповідальності особи, яка завдала шкоду. Так, згідно ч. 2 ст. 1187 ЦК шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі володіє транспортним засобом або іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Отже, за ч. 2 ст. 1187 ЦК особою, до якої може бути заявлена вимога потерпілого про відшкодування шкоди, може бути лише той зі співвласників, який виступав безпосереднім володільцем джерела - об'єкта спільної часткової власності в момент завдання шкоди. Звичайно, можливі випадки, коли недоговірне зобов'язання, хоча і завдане в процесі використання спільного майна, проте жодним чином "не пов'язане із спільним майном" в контексті ст. 360 ЦК і не стосується інших співвласників. Однак якщо володіння та користування спільним майном - транспортним засобом - здійснюється усіма співвласниками, а шкода завдана внаслідок технічної несправності транспортного засобу, відповідальність нестимуть усі учасники спільної часткової власності.

В такому разі в силу ст. 360 ЦК після відшкодування шкоди потерпілому співвласник, який є безпосереднім заподіювачем шкоди, має право звернутися до інших співвласників з регресною вимогою у розмірі, що відповідає їхнім часткам у праві спільної часткової власності.

Спеціальну норму, що визначає порядок утримання майна, що є у спільній частковій власності, містить ч. 4 ст. 1134 ЦК, за якою обов'язки учасників щодо утримання спільного майна та порядок відшкодування витрат, пов'язаних із виконанням цих обов'язків, встановлюються договором простого товариства.

2. Коментована стаття, на відміну від норми ст. 359 ЦК, не передбачає права співвласників домовленістю між собою змінити загальне правило щодо віднесення витрат пропорційно до часток співвласників. Водночас вважаємо, що врегулювання цього питання за договором не суперечитиме закону, адже цілком вписується у зміст договору про порядок володіння та користування майном, що є спільною частковою власністю (ч. 2 ст. 358 ЦК).

 

Стаття 361. Право співвласника розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності

1. Співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

 

Коментар:

1. За загальним правилом ч. 1 ст. 358 ЦК право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Проте згода співвласників є необхідною лише для здійснення права володіння та користування спільним майном. Розпоряджатися своє часткою кожен учасник може самостійно, однак з урахуванням прав інших співвласників на переважну купівлю частки, що відчужується за договором купівлі-продажу (ст. 362 ЦК).

Здійснення учасником права розпорядження своєю часткою у праві спільної часткової власності не припиняє спільну власність і не тягне за собою жодних змін у правовому статусі нового учасника у порівнянні з колишнім, адже предметом розпорядження виступає не конкретне, чітко визначене майно, а частка у праві спільної часткової власності, що поширюється на усе майно.

У коментованій статті абсолютно вірно визначено, що співвласник має право розпорядитися часткою у праві спільної часткової власності. Саме відчуження частки у праві спільної часткової власності виступає предметом відповідних договорів. Відтак, помилковою є практика складання та нотаріального посвідчення договорів відчуження частки у майні або права власності на майно, що перебуває на праві спільної часткової власності.

2. Вельми проблемним наразі є питання про право учасників спільної часткової власності передавати належні їм частки у заставу (іпотеку). Для укладення договору застави заставодавець в силу ч. 1 ст. 576 ЦК має володіти правом на відчуження майна.

ЦК містить лаконічну норму, яка дозволяє передавати у заставу спільне майно лише за згодою усіх співвласників. Спеціальне законодавство про заставу (іпотеку), зберігаючи це загальне положення, доповнює його спеціальними нормами. Згідно до ч. 2 ст. 6 Закону України "Про заставу" від 2 жовтня 1992 р. майно, що перебуває у спільній частковій власності (частки, паї), може бути самостійним предметом застави за умови виділення його в натурі. Згідно ч. 2 ст. 6 Закону України "Про іпотеку" від 5 червня 2003 р. співвласник нерухомого майна має право передати в іпотеку свою частку в спільному майні без згоди інших співвласників за умови виділення її в натурі та реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості.

Реалізація наведених норм унеможливлюється тим, що виділення майна зі спільної часткової власності у натурі призводить до припинення відносин спільної часткової власності і спільної власності взагалі для особи, яка здійснила право на виділ. Відповідно, після укладення договору про виділ особа стає індивідуальним власником і здійснює розпорядження своїм майном на власний розсуд, а норми глави 26 ЦК на неї не поширюються.

Незрозумілість і непридатність до практичного застосування законодавства з питань застави (іпотеки) частки, що закріплена на праві спільній частковій власності, призвела до формулювання висновку членів Комісії з методології, аналізу та прогнозування нотаріальної практики Української нотаріальної палати про те, що нотаріусам рекомендовано утримуватись від посвідчення таких договорів до удосконалення законодавства, навіть за умови наявності згоди усіх співвласників (див.: Нотаріат для Вас. - 2006. - N 9. - С. 74).

Таким чином, співвласник не може реалізувати належне йому право на самостійне розпорядження своєю часткою шляхом укладення договору застави (іпотеки), якщо тільки він попередньо не укладе договір про виділ (поділ) майна у натурі, тобто не припинить право спільної власності.

 




Переглядів: 9930

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.016 сек.