Предмет, об’єкт і становлення комунікативної лінгвістики.

Комунікативна лінгвістика є мовознавчою дисципліною нового типу, що з метою дослідження власного об’єкта інтегрує різні галузі лінгвістики, як-от: теорію мовленнєвих актів, лінгвопрагматику, паралінгвістику, лінгвогендеристику, теорію мовленнєвої діяльності, дискурсологію, мовленнєзнавство.

Дотичними до кола проблем комунікативної лінгвістики є різні аспекти лінгвістики тексту, психолінгвістики, лінгвістичної семантики, стилістики, соціолінгвістики, лінгвокультурології, етнолінгвістики, когнітивної й комп’ютерної лінгвістики, лінгвосинергетики, лінгвістичної філософії, теорії інформації, комунікативістики тощо. Комунікативна лінгвістика спрямована на дослідження закономірностей, складників, чинників комунікативної діяльності, яка здійснюється на базі природної мови. Об’єктом комунікативної лінгвістики є мова, представлена в реальних процесах комунікації (дискурсивна практика), а предметом – організація комунікативної ситуації у взаємодії її функціональних взаємно детермінованих модулів, одним із яких є вербальне повідомлення (текст).

Головними завданнями комунікативної лінгвістики є: 1) вивчення природи, типів і форм мовної комунікації; 2) виокремлення й опис мінімальних одиниць мовленнєвого спілкування (мовленнєвих актів, комунікативних актів, мовленнєвих подій, інтеракцій тощо), визначення їхньої ролі й ваги в комунікативному процесі; 3) характеристика типів комунікативної взаємодії і засобів комунікативного впливу; 4) обгрунтування зразків мовленнєвого спілкування: мовленнєвих жанрів і типів дискурсу; 5) аналіз тексту як знакової форми мовленнєвого спілкування й обґрунтування законів організації мовного коду в комунікації; 6) дослідження паравербальних і невербальних засобів мовної комунікації, їхніх функцій у комунікативній ситуації; 7) характеристика сфер мовної комунікації, їхньої взаємодії зі стилями спілкування; 8) вивчення психолінгвістичного аспекту породження, сприйняття й розуміння повідомлення й аналіз комунікативної компетенції у філогенезі й онтогенезі, її зв’язків із мовною компетенцією; 9) опис організації комунікативної ситуації, її складників і їхніх типів; 10) пошук оптимальних моделей комунікативної ситуації; 11) упорядкування методів аналізу мовної комунікації; 12) розробка рекомендацій щодо успішності, ефективності проведення комунікації, щодо її планування й контролю; 13) дослідження особливостей міжкультурної комунікації, її головних аспектів і понять; 14) розроблення методик формування міжкультурної комунікативної компетенції тощо.

Головним поняттям комунікативної лінгвістики єкомунікація (від лат. communicatio – роблю спільним, спілкуюсь) як цілеспрямований процес інформаційного обміну між двома й більше сутностями за допомогою певної семіотичної системи.

Типами комунікації є невербальна й вербальна (мовна). Е. Гроссе в дефініції комунікації врахував це розмежування, вказавши, що «комунікація є акцією спілкування за допомогою знаків (мовних і немовних), що служить меті передачі інформації незалежно від способу та намірів» [Grosse 1976, 11].

Головним поняттям комунікативної лінгвістики є вербальна комунікація –цілеспрямована лінгвопсихоментальна діяльність адресанта й адресата у процесі інформаційного обміну та впливу на співрозмовника (адресата) за допомогою знаків природної мови. Інформаційний обмін передбачає передачу різних змістів: денотативного, конотативного, прагматичного, естетичного і т. ін. – і спонукає до певної дії у відповідь. Ця дія, на думку В. Кухаренко, може бути «зовнішнім учинком, мовленнєвою дією або вербально не вираженою «дією душі», за висловом А. Чехова, тобто зміною в думках, почуттях, поглядах» [1988, 79]. Вплив на адресата має на меті коригування його актуальної поведінки, зміну структур і сценаріїв свідомості, психологічних станів, оцінок тощо.

Невербальна комунікація є цілеспрямованим процесом інформаційного обміну, знаковими системами якого можуть бути біологічно доцільні поведінкові сигнали тварин, що визначають сумісну адаптацію до навколишнього середовища; парамови жестів і мімики, математична й комп’ютерна символіка, мистецтво, гра, телепатичний зв’язок і т. ін.

Комунікація нерідко ототожнюється зі спілкуванням, проте у психології та соціології вони не є синонімами. Спілкування як цілеспрямований, соціально зумовлений процес обміну інформацією між людьми в різних сферах їхньої пізнавально-трудової та творчої діяльності, який реалізується переважно за допомогою вербальних засобів, розглядається дослідниками на трьох рівнях: комунікативному, де враховуються кодова система мови, культурні традиції комунікативної поведінки; інтерактивному, орієнтованому на особистісні характеристики комунікантів, їхні цілі, стратегії, програму адресованості, взаємодію; перцептивному, що полягає у взаємному пізнанні та зближенні людей, формуванні вмінь управління сприйняттям, відчутті настроїв партнерів, розумінні психологічних ефектів сприйняття, здатності їхньої корекції та зміни тощо. Ф. Бацевич трактує спілкування як сукупність зв’язків і взаємодій людей, суспільств, суб’єктів (класів, груп, особистостей), у яких відбувається обмін інформацією, досвідом, уміннями, навичками та результатами діяльності [2004, 27]. Дослідник вважає, що комунікація є конкретним поняттям, яке позначає лише один із типів спілкування, спілкування ж є більш загальним. На нашу думку, якщо зважати на те, що комунікація сьогодні розглядається широко, а її вивчення враховує не лише мовний код і поведінку, а й особливості інтеракції та перцепції, спілкування постає як еквівалент поняття комунікації (пор.: «термін «комунікація» можна вживати як синонім терміна «спілкування» з метою наголошення на процесах соціальної взаємодії, що розглядаються в їхньому знаковому втіленні» [Бацевич 2004, 28]). І. Стернін розглядає спілкування як усвідомлений, раціонально оформлений, цілеспрямований інформаційний обмін між людьми, що супроводжується індивідуалізацією співрозмовників, установленням емоційного контакту між ними та зворотним зв’язком [2001, 7].

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.