Пієлонефрит. Етіологія. Патогенез. Клінічні прояви. Діагностика. Лікування. Диспансерний нагляд

Пієлонефрит — це неспецифічне батеріально-запальне ураження чашечко-мискової системи, інтерстиціальної тканини, канальців та ниркових судин. Серед хвороб нирок він посідає перше місце — становить до 70 % усієї нефрологічної патології.

Етіологія. Серед збудників пієлонефриту основну роль (80 % випадків) відіграють представники родини ентеробактерій: кишкова паличка, клебсієла, протей, синьогнійна паличка, дещо рідше кокова флора — ентерококи, стафілококи, стрептококи. Причиною так званих абактеріальних форм пієлонефриту можуть бути віруси, грибкова флора, L-форми бактерій і протопласти (бактерії, що втратили клітинну оболонку), мікоплазми.

У розвитку хвороби важливу роль відіграють такі чинники: патологія нирок у членів сім'ї, нефропатія, токсикоз чи пієлонефрит у матері під час вагітності, дисметаболічні зміни в нирках дитини, недоношеність, асфіксія, штучне вигодовування, піодермія тощо. Сприятливі умови для розвитку пієлонефриту виникають унаслідок порушення уродинаміки функціонального чи органічного походження, при метаболічних і гемодинамічних розладах у нирках, утворенні конкрементів.

Розвиток пієлонефриту можливий за наявності масивної і вірулентної мікрофлори, що здатна подолати поріг опірності організму. Тому одним з основних чинників хвороби є імунодефіцитні стани та зниження активності місцевих чинників імунологічного захисту.

Найчастіше мікроорганізми проникають у нирку висхідним шляхом, рідше — гематогенним чи лімфогенним.

На пієлонефрит частіше хворіють діти грудного віку, в неонатальний період — переважно хлопчики, в інших вікових групах — переважно дівчатка.

Класифікація. Розрізняють первинний і вторинний пієлонефрит. Первинний — це той, що уражує здоровий орган (за відсутності ознак внутрішньониркових і позаниркових аномалій сечової системи, обмінних нефропатій тощо).

Вторинний пієлонефрит виникає на тлі органічних чи функціональних змін гемо- й уродинаміки (міхурово-мисковий рефлюкс, гідронефроз, мегауретер, уретероцеле, нейрогенний сечовий міхур, нефроптоз тощо), обмінних нефропатій (оксалурія, уратурія тощо), сечокам'яної хвороби. Ця форма має тяжчий і стійкий перебіг.

Розрізняють гострий пієлонефрит, що перебігає до 6 міс. від початку хвороби, і хронічний зі збереженням ознак активності запального процесу понад 6 міс. Перебіг хронічного пієлонефриту може бути рецидивним з періодами загострення (інтоксикаційний, больовий, дизуричний, сечовий, диспептичний синдроми) і латентним (тільки сечовий синдром).

Залежно від активності процесу розрізняють активну стадію, стадію часткової і стадію повної клініко-лабораторної ремісії. При частковій ремісії клінічні прояви відсутні, проте сечовий синдром зберігається. При повній ремісії відсутні і клінічні, і лабораторні прояви пієлонефриту.

Залежно від функціонального стану нирок виокремлюють пієлонефрит без порушення їхньої функції, з порушенням функції і з ХНН. ХНН часто трапляється при вторинному пієлонефриті.

Клінічна картина поліморфна і неспецифічна. В активній стадії хвороби загальний стан дитини порушується, спостерігають слабкість, млявість, розлади сну, погіршення апетиту, біль голови. Підвищується температура тіла до 38 °С і вище, часто настає озноб. Діти скаржаться на біль у ділянці попереку, а деколи на біль у животі, тому їх часто госпіталізують у хірургічне відділення з підозрою на гострий апендицит. У дітей раннього віку спостерігають блювання, періодичний неспокій, часті рідинні випорожнення, можливі судоми. У дітей старшого віку можливі диспептичні явища (нудота, блювання, біль у животі, нестійкі випорожнення). У половини дітей діагностують дизуричний синдром — часті і болісні сечовипускання, нетримання сечі. Діти старшого віку скаржаться на біль у попереку при постукуванні — позитивний симптом Пастернацького.

Сечовий синдром є найважливішим у діагностиці пієлонефриту. Змінюються колір і прозорість сечі, вона стає тьмяною з осадом і пластівцями. У сечі виявляють лейкоцитурію нейтрофільного характеру, лейкоцитарні циліндри, бактерії, протеїнурію (менше 1 г/л), можуть бути еритроцити, зазвичай свіжі, поодинокі. Ступінь бактеріурії — 100 тис. і більше мікробних тіл в 1 мл сечі. Вид збудника і його чутливість до антибіотиків визначають методом бактеріологічного дослідження сечі.

У загальному аналізі крові — лейкоцитоз, зсув лейкоцитарної формули вліво, збільшена ШОЕ. При хронізації процесу — часто анемія.

Під час лабораторного обстеження хворої дитини роблять аналіз сечі за пробою Нечипоренка чи Аддіса—Каковського, за пробою Зимницького, визначають рівень С-реактивного протеїну, сечовини, креатиніну, білкових фракцій, імуноглобулінів і титр мікробних антитіл, проби для визначення порушень функції клубочкового апарату і ниркових канальців.

Лікування має бути комплексним і включати правильну організацію режиму фізичних навантажень, дієтотерапію, антибактеріальну, патогенетичну і симптоматичну терапію.

При активній стадії хвороби дитину потрібно госпіталізувати. За наявності гарячки та больового синдрому призначають ліжковий режим (зазвичай 5—7 днів). Надалі обмежують фізичні навантаження на тривалий час.

Дієта — один із найважливіших моментів лікування. У гострий період призначають стіл № 5 за Певзнером без обмеження рідини і солі. Споживання рідини і солі обмежують при порушенні функції нирок. Перевагу надають білково-рослинній їжі. Білкова їжа підкислює сечу, а рослинна — облужнює, що створює несприятливі умови для розмноження бактерій. Обов'язково вилучають продукти, що містять екстрактивні речовини й ефірні олії (м'ясні бульйони, цибуля, часник, кава, шоколад, спеції, приправи тощо), смажені страви. Питво має бути рясним (переварена вода, чай, компот із сухофруктів, соки, морси).

Для етіотропного лікування застосовують антибактеріальні препарати, переважно нефротоксичні (зокрема, напівсинтетичні пеніциліни і цефалоспорини). Оптимальним є визначення чутливості до антибіотиків у кожному випадку. Однак для цього потрібен час, а це не завжди можливо.

Раціонально призначати цефалоспорини (цефазолін, цефотаксим, цефтріаксон, цефтазидим, цефалексин тощо). Тривалість курсу — 10—14 днів.

Напівсинтетичні пеніциліни (карбеніцилін, ампіцилін тощо) бажано призначати після доведеної чутливості до них. Доцільніше застосовувати такі пеніциліни, як амоксиклав, аугментин (обидва — амоксицилін і клавуланова кислота), уназин (ампіцилін + сульбактам) терміном 10—14 днів у відповідних вікових дозах.

Аміноглікозиди (гентаміцин, амікацин тощо) призначають курсом на 5— 7 днів (не більше) переважно в тих випадках, коли неможливо визначити антибіотикограму. Ці антибіотики мають помірну нефротоксичність.

Більший ефект дає парентеральне введення антибіотика (внутрішньовенне, внутрішньом'язове). На початку лікування інколи допускають пероральне застосування антибіотиків.

Після курсу антибіотиків антибактеріальну терапію продовжують уроантисептиками, які чергують кожні 7—10 днів. Найефективнішими є бісептоли (суметролім, ориприм, бактрим), неграм (певіграмон), піпемідова кислота (палін), нітроксолін (5-НОК), нітрофурани (фурагін, фурамаг, фурадонін). Останніми роками дискутується можливість застосування фторхінолонових препаратів (ципрофлоксацин, норфлоксацин, офлоксацин) у лікуванні дітей старшого віку.

При гострому пієлонефриті чи загостренні хронічного лікування антибактеріальними препаратами триває 4—6 тиж. під контролем аналізів сечі на лейкоцитурію і бактеріурію. При хронічному пієлонефриті їх призначають на 6—12 міс. у комбінації з фітотерапією, дотримуючись певних схем, а за необхідності й довше.

Для посилення ефекту антибактеріальної терапії застосовують такі протизапальні препарати, як ортофен, вольтарен — на 10—14 днів.

Щоб загальмувати реакцію вільнорадикального окиснення, застосовують унітіол, токоферолу ацетат (вітамін Е), галаскорбін.

Для поліпшення ниркового кровообігу призначають трентал (пентоксифілін), курантил, цинаризин (стугерон).

Важливим компонентом патогенетичної терапії є імунокорекція. Імуномодулюючу дію справляють такі препарати, як декарис (левамізол), тимоген, тималін, екстракти ехінацеї, женьшеню, елеутерококу, рибоксин.

При зниженні діурезу призначають сечогінні препарати: фуросемід, лазикс, верошпірон.

Наявність ознак склерозування паренхіми нирок є показанням до застосування препаратів антисклеротичної дії (делагіл, хлорохін). Курс лікування — 1— 1,5 міс.

Після ліквідації ознак активності запалення в нирках рекомендують фітотерапію, зокрема при хронічному пієлонефриті між курсами антибактеріальної терапії. Із готових лікарських форм найчастіше застосовують канефрон Н, уролесан, нефропатин, фітолізин, нефрофіт тощо. Ефективними є збори лікарських рослин: збір № 1 — звіробій, листя брусниці, кропива, кукурудзяні стовпчики з приймочками; збір № 2 — листя мучниці, нирковий чай, плоди шипшини; збір № 3 — польовий хвощ, березові бруньки, деревій. Фітопрепарати призначають до їди.

Широко використовують фізіотерапевтичні методи лікування, зокрема ультразвук, НВЧ-терапію, електрофорез розчину фурадоніну, озокеритно-парафінові аплікації на ділянку попереку.

На завершальному етапі важливу роль відіграє санаторно-курортне лікування (м. Трускавець, смт Східниця), яке призначають на тлі повної клініко-лабораторної ремісії пієлонефриту.

Виявлення у хворих на пієлонефрит обструктивних причин його виникнення є приводом до консультації дитячого уролога, який за необхідності виконує хірургічну корекцію вад розвитку органів сечової системи чи порушень уродинаміки сечових шляхів.

Диспансеризація. Після комплексного клініко-лабораторного обстеження та лікування в стаціонарі хворих ставлять на диспансерний облік і їх спостерігає дільничний педіатр. При гострому пієлонефриті це триває протягом 1 року від початку клініко-лабораторної ремісії, а при хронічному — протягом 5 років. Необхідний постійний контроль сечі, протирецидивне лікування (осінь—весна). Профілактичні щеплення протипоказані протягом усього періоду диспансеризації, але можуть проводитися за епідеміологічними показаннями з урахуванням активності запального процесу в нирках.

ВИСНОВОК:

Отже, гломерулонефрит — це набуте двобічне імуноопосередковане запалення нирок з переважним ураженням ниркових клубочків.

Гостра недостатність нирок (ГНН) — неспецифічний поліетіологічний синдром на тлі раптового виключення основних функцій нирок. Характеризується швидким розвитком порушення гомеостазу (гіперемія, ацидоз, водно-електролітні розлади).

Нефротичний синдром — це клініко-лабораторний симптомокомплекс, для якого характерні виражені набряки, масивна протеїнурія (більше як 2,5 г/добу), гіпопротеїнемія (менше 40 г/л), гіпоальбумінемія (менше 30 г/л) і гіперліпідемія (рівень холестерину більш як 6,5 ммоль/л).

Пієлонефрит — це неспецифічне батеріально-запальне ураження чашечко-мискової системи, інтерстиціальної тканини, канальців та ниркових судин.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.