У 1871 році було прийнято загальноімперське Кримінальне уложення.
Найбільше статей у ньому стосувались злочинів проти держави, проти особи і власності. Уложення давало детальну класифікацію державних злочинів, серед яких поряд з “верховною і земською зрадою” вказувались “образа імператора”, “місцевих правителів”, фальшивомонетництво, опір властям, заклики до непокори владі. За ці злочини передбачалась смертна кара або ув’язнення. Злочини проти власності (крадіжка, розбій) карались ув’язненням.
Останній розділ кримінального Уложення був присвячений так званим “поліцейським порушенням”. У цьому розділі перераховувалось те, що було заборонено чинити підданому імперії. Штрафом або ув’язненням карався той, хто порушував поліцейські правила про виїзд за кордон, зберігання зброї, виготовлення печаток. Уложення діяло до кінця другої світової війни.
У 1877 році було видано кримінально-процесуальний кодекс. Він закріплював правила й процедуру змішаного процесу. Кодекс посилив обвинувачувальні засади, роль поліції, особливо на стадії попереднього розслідування. Формально порушення кримінального переслідування і складання обвинувального висновку покладались на прокурора. Фактично підставою для цього були матеріали, одержані поліцією. Адвокат цілком ознайомлювався із справою після завершення попереднього слідства. Кодекс допускав посилення обвинувачення в стадії судового розгляду. Разом з прокурором додатковим обвинувачем міг виступати потерпілий. Такої особливості не знало кримінально-процесуальне право інших країн. Німецький кодекс допускав перегляд не лише обвинувальних, а й виправдних вироків. Проступки та дрібні правопорушення карались одноосібно дільничними суддями через видання каральних наказів.
Переглядів: 209
Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google: