Чародій сміху

Павло Михайлович Губенко (літературний псевдонім — Остап Вишня) народився 13 листопада 1889 року на хуторі Чечві, поблизу містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині у незаможній багатодітній родині.

Михайло Кіндратович, батько майбутнього письменника, довго ніс осоружну царську службу-муштру. Нарешті звільнено. Де до ж притулок знайти? У пошуках роботи опинився аж тут, на хутірці з химерною назвою: Чечва. Найнявся служити в мвєток поміщиці-німкені фон Рот.

Зустрів таку ж, як і сам, роботящу та дотепну на слово дівчину — невдовзі Параска Олександрівна Балаш стала Михайловою дружиною. Обоє були письменними, любили жарт, щиро кохались у піснях. У гуморесці «Моя автобіографія» Остап Вишня підсумовує: «А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі.

За двадцять чотири роки спільного їхнього життя послав їм господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному» '.

По закінченні двокласної школи хлопець навчається у військово-фельдшерській школі в Києві. З 1 вересня 1917 року Губенко — студент історико-філологічного факультету Київського університету.

Друкуватися почав 1919 року. «Про велике чортзна-що», «Антанта», «Демократичні реформи Денікіна» — перші політичні фейлетони сатирика на тему викриття білогвардійщини. В них помітне самобутнє художнє мислення Павла Грунського (так підписував свої ранні твори Остап Вишня), яскравий індивідуальний стиль.

То був справжній громадянський подвиг молодого письменника. Павло Грунський знав: за такі повні презирства і гніву слова йому загрожує розстріл. Через багато років Остап Вишня в щоденнику «Думи мої, думи мої...» запише: «Я почав робити те, що, на мою думку, могло дати користь народові» ².

У своїх оригінальних «Розповідях про неспокій» Юрій Смолич вперше проливає світло на таку обставину: «Взагалі, не було б Блакитного, то, можливо, не було б і Вишні» ³. Мається на увазі кам'янець-подільський період творчості: «Не знаю, що то були за газети і чи сильно були вони націоналістичні, та тільки Вишня з'явився пізніше в Харкові, ним відразу ж зацікавилися (ЧК), і був Вишня заарештований. Невідомо, яка б була його дальша доля, коли б не почав клопотатися його долею Василь: добувши ті фейлетони, що публікував Вишня, переконавшись, що вони не були ні націоналістичними, ані антирадян-ськими, Блакитний через Центральний Комітет партії, членом якого він був, та через ВУЦВК, депутатом якого він теж був, визволив Вишню і привів його до себе в редакцію».

Павло Грунський почав працювати в газеті «Вісті» перекладачем. «Перекладав я, перекладав,— читаємо в гуморесці «Моя автобіографія»,— а потім думаю собі:

«Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати!! А потім — письменником можна бути. От скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації не знаю, що я,— думаю собі,— робитиму».

Зробився я Остапом Вишнею, та й почав писати».

Вперше літературний псевдонім Остапа Вишні з'явився 22 липня 1921 року. В газеті «Селянська правда» був опублікований фейлетон «Чудака, їй-богу!», в якому автор устами наївного, щирого і кмітливого пастушка Остапа дотепно викриває подвійну мораль окремих попів-зальотників.

У 20-х — на початку 30-х років Остап Вишня працює в газетах та журналах «Вісті ВУЦВК», «Селянська правда», «Червоний перець». Друкує фейлетони, усмішки, сатиричні нотатки з приводу найрізноманітніших явищ, подій, фактів внутрішнього і міжнародного життя¹. «Популярність Вишні ширилась із швидкістю лісової пожежі, він заволодів умами й серцями багатомільйонних читацьких мас у місті й на селі, його книжки розкуповувались одразу, нарозхват...» ².

Пише Остап Вишня натхненно, швидко, дотепно. Тільки за два роки (1923—1924) в одних «Вістях ВУЦВК» сатирик опублікував понад п'ятсот творів.

Фейлетони й гуморески Остапа Вишні виходять окремими книжками: «Діли небесні» (1923), «Вишневі усмішки (сільські)» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне», «Ану, хлопці, не піддайсь!» (обидві—1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Лицем до села» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки літературні», «Вишневі усмішки театральні» (1927), «Вишневі усмішки закордонні» (1930). Переважна більшість їх перевидавалася на рік по чотири-п'ять разів.

У процесі натхненної праці народився й розцвів створений Остапом Вишнею новий жанр — усмішка.

Усмішка — це різновид фейлетону та гуморески. Ввів цей термін сам Остап Вишня. Пізніше він писав: «Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка» нашіше від «фейлетону» ³.

Автор «Вишневих усмішок» освоює і далі розвиває традиції вітчизняної та світової сатиричної літератури й народної творчості. Передусім традиції класиків (Гоголя і Шевченка, Щедріна і Франка, Мартовича і Чехова). „J

Секрет дивовижної популярності Остапа Вишні, як уже зазначалося, у його єдності з рідним народом. Синівською любов'ю Павло Михайлович любить рідний народ. Як сонце, як повітря. І коли вже Вишня «волею судеб» «зробився» письменником і визначилася його робота, він свідомо думав про одне:

Пошли мені, доле, сили, уміння, таланту, чого хочеш,— тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях,— щоб народ усміхнувся! Щоб хоч не на повні груди, а щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця,— щоб хоч одна зморшка ота розгладилася! Щоб очі мого народу, коли вони часом печальні та сумом оповиті,— щоб вони хоч отакуньким шматочком радості засвітилися.

І коли за всю мою роботу, за все те тяжке, що пережив я, мені пощастило хоч разочок, хоч на хвильку, на мить розгладити зморшки на чолі народу мого, весело заіскрити сумні його очі,— ніякого більше «гонорару» мені не треба.

Я — слуга народний!

І я з того гордий, я з того щасливий!

Таке найзаповітніше кредо Вишні-художника, Вишні-громадянина.

Не випадково Павло Михайлович підкреслював:

«Скажу тільки — працював чесно!»

І це народ відчув, оцінив. Нагородив чародія сміху щирою любов'ю. Бо він, писав Максим Рильський, письменник суто народний, народний у найкращому і найглибшому розумінні слова.

За особливостями природи свого рідкісного обдаровання Остап Вишня тонко відчував комічне, глибоко осягнув його закони. Невтомно шукав нових прийомів і засобів творення комічного.

«МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ»

Гумористичну розповідь про свій життєвий шлях Остап Вишня написав протягом 15—16 березня 1927 року. Відразу ж вона і побачила світ у видавництві «Книгоспілка»; через рік була надрукована вдруге.

Що ж спонукало автора взятися за перо? «Чому я поспішав так із своєю автобіографією? Через віщо сам я оце її випускаю в світ? Та дуже просто. Я ж не певний, що як дуба вріжу, хтось візьметься за мою біографію...» Опромінене іскрометним гумором й заключне речення постскриптуму: «А так сам зробиш,— знатимеш уже напевно, що вдячні нащадки ніколи тебе не забудуть». Зрозуміло ж, що це лише художній прийом — Вишня-гуморист добродушно кепкує над самим собою.

Це справді автобіографія. Сказати б, «долітературний період». Дотепна розповідь про те, де і коли народився («мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку»), про батьків та дідів («Батьків батько був у Лебедині шевцем. Материн батько був у Груні хліборобом»).

Така фабула «вступного» етюду-розділу. Другий і третій присвячені не просто навчанню («Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган, білий-білий, як білі бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив він сумлінно, бо сам він був ходяча совість людська»), а, так би мовити, формуванню світогляду майбутнього художника слова — з тим же відтінком добродушного сміху:

Письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина.

Що проста людина? Живе собі, проживе собі, помре собі.

А письменник — ні. Про письменника подай, обов'язково подай: що впливало на його світогляд, що його оточувало, що організовувало його ще тоді, коли він лежав у матері під цицею й плямкав губами, зовсім не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобіографію,

А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в літературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, «куди дірка дівається, як бублик їдять».

Що не речення — то й народний жарт. Але підтекст який глибинний.

З легким серцем шкелюючи над самим собою, Остап Вишня мовби мимовільно «вихоплює» з глибини пам'яті «перші кроки», «дитинства золотого», що «промайнули» «між природою з одного боку та людьми — з другого...»

Не було Павлусеві й шести літ — як пішов до школи, три роки провчився.

Як бачимо, гумореска скомпонована з окремих невеличких розділків-«фресок». Із своєї біографії Остап Вишня «вихоплює» найяскравіші, найхарактерніші епізоди, події. Те, що найбільше врізалося в пам'ять.

На зміну «дитинству золотому», рокам навчання приходить зрілість. Юнак потрапляє у вир революції.

Згодом Павлові Губенку в «компетентних органах» згадають його активність в роки революції — як він. «вертівся», «і то н такій несподіваній інтерпретації, що в нього надовго відпаде охота і до гострого гумору, і до безневинної іронії...» '

Отаким був тоді Павло Губенко-студент. Щирий, запальний, що з головою пірнув у вир тогочасних подій. Справді, не переляканий обиватель, а громадянин.

У наступному «кадрі» — ще лаконічніший виклад подій. Чим вони напруженіші й драматичніші, тим місткіші. Немов у телеграмі: «Весь тягар громадянської війни переніс». Фінал розділу; «Ну, а потім під'їхала «платформа», мене й посадили». Сміх проривається й крізь гіркі сльози: «Потім випустили, але я вже з «платформи» не злазив. Нема дурних».

Ще одна композиційна «сходинка» — «відступ» про «Катехізис» Філарета ' та інші книги. «Взагалі любив я книжки з м'якими палітурками». Чому? «їх і рвати легше, і не так боляче вони б'ються, як мати, було, побачить». Але це поодинокі винятки. Висновок: «А решта книг читалися нічого собі». Залюбки.

Коли ж почав Павло Грунський друкуватися? У Кам'янці, на Поділлі. Такий початок ще одного невеличкого розділу. У дужках, ніби між іншим, подається запитання й відповідь: «Чого я був у Кам'янці, питаєте? Та того ж, що й ви!» Український інтелігент рятувався від можливих репресій дені-кінщини.

З того часу, як «мене переїхали» з Києва в Харків, «Зробився я Остапом Вишнею...» «Спочатку було тяжкувато, бо папір попервах був поганкуватий і чорнило не дуже добре, та й олівці часто ламались, а потім, як «Книгоспілка» взялась постачати добре канцприладдя — стало легше. Уже й промокачка появилася, вже не доводиться тобі твори до стінки ліпити, щоб не розмазувалися,— твори кращими виходять, чепурнішими».

На перший погляд, успіх роботи письменника залежить від якісного «канцприладдя». Читач відразу збагнув, що це лише вдалий прийом Вишні-гумориста, жарт. З підтексту напрошується висновок, що чи не першорядну роль у творчій роботі відіграють міра обдаровання митця, його громадянська позиція і, зрозуміло ж, уперта, часом пекельна, праця. Буквально над кожним рядком.

От цьому то процесові й присвячує Остап Вишня наступний розділ. Називав він його «моментом творчості». У кінці робить висновок: «На підставі свого досвіду радив би все-таки працювати так: спочатку подумати, а потім уже писати, а не навпаки. Так якось краще виходить, хоч праця трішки й тяжка...

Натяк прозорий. І не лише початківцям, а й тим, в кого «щодня «майститості» прибавляється». І в цьому жартівливому побажанні — глибокий зміст. Той же гумористичний «регістр» звучить і в заключних словах:

Занотував я отут найголовніші моменти з свого життя та найголовніші риси моєї вдачі й світовідчування, що лягли в основу моєї літературної роботи. Як лягли? А вам що до того? Лягли — хай лежать. Не займайте їх.

Це не тільки художній життєпис, а й водночас аналіз пережитого. Справді, «найголовніші моменти». Здебільшого — веселі, часом — трагічні. Гострий на слово жиртівиик постає серйозним і вдумливим. Гумореска «Моя автобіографія» вражає скоряючою людяністю. Від початку до кінця вона насичена розмовною лексикою, розповідними інтонаціями. Здебільшого комізм ситуації базується на контрасті. |

«УСИІЇКА, УТЕЧКА, УСУШКА й УТРУСКА»

Свою творчість Остап Вишня почав з політичних памфлетів і фейлетонів. Та чи не найбільше творів він присвятив життю села.

Про українське післяреволюційне село гуморист написав понад 650 усмішок. Він більше, ніж будь-який інший письменник тих часів, відгукувався на найзлободенніші проблеми суспільного життя в найрізноманітніших його виявах.

Остап Вишня висміює відсталість окремих селян («Земля обработки требуєть», «Як гусениця у дядька Кіндрата штани з'їла...»), безкультур'я, темряву («Що може іноді вийти...», «Дружні поради»), неуцтво, забобонність («Село-книга», «Гіпно-баба», «Якая ж із квача притика, коли він квач»). Сатирик рішуче таврує недоліки й хиби, що стоять на заваді будівництва нового життя.

Жало сатири «Усипка, утечка, усушка й утруска» спрямоване проти розкрадачів державного майна, створеного працею чесних трудівників. Підзаголовок — «Теорія». Вперше надруковано 24 грудня 1922 року в газеті «Вісті ВУЦВК». Спершу — тезисно — передісторія-констатація:

«Чотири найулюбленіших слова на господарському фронті...

Чотири наймодніших слова нашої доби.

І всі на «у»...»

Іронія непомітно переростає в сарказм: «Було ще одно слово на «у»... Уркварт звалося те слово». Остап Вишня називає прізвище англійського промисловця, фінансиста й мільйонера Уркарта, котрий був головою «Російсько-Азіатського об'єднаного товариства», власником гірничих підприємств — після Жовтня намагався отримати від Радянського уряду у концесію свої колишні володіння.

«Ех і життя мотузяне! — скаржився в одному з листів до дружини. Терни, козаче...» '

Визволився Остап Вишня з беріївських таборів на початку 1911 року; реабілітований — через одинадцять літ.

20 лютого 1944 року газета «Радянська Україна» друкує «Зенітку» — цією гуморескою розпочинається другий період творчості Остапа Вишні. Письменник-патріот підносить тему мужності і нескореності народу в роки Великої Вітчизняної війни, утверджує його героїзм. Усі радянські люди стали на захист Вітчизни. У боротьбі з кривавим фашизмом брали активну участь навіть старі діди й підлітки.

Головний герой «Зенітки» — мудрий, життєрадісний, винахідливий і дотепний. Людина мужня і скромна. Про свій героїчний подвиг у роки Великої Вітчизняної війни дід Свирид розповідає із стриманим гумором. У загальнонародну справу розгрому німецько-фашистських загарбників він вносить і свій посильний вклад.

Сміх викликають не тільки незвичайні ситуації, в які ставить Вишня свого героя («Ми з кумом на зарані підготовані позиції — в погрібник»; «Де ми з кумом тільки не маскувались: і п картоплинні, і в коноплях»; «Так ми з кумом як стій з кислиці у піке»), а й використання військової термінології.

Лукерка не говорить, а «стріляє» словами: «а вона вийде на ґанок та як стрельне...»; «Коли це знову як бахне...». Дід Свирид битву називає «страженіє», а сокиру «катюшею». «Стратегію» й «тактику» своєї покійниці дід Свирид добре вивчив — тому й передбачливо готував «позиції» для «оборони»: щоб було де відбивати «наступи й атаки». Він змушений був виробляти й свою «стратегію»: «Держись,— кажу,— куме, битва буде! Якщо поодинці, будемо биті. Давай згуртуємось у військове соедінєніє, бо інакше розгром. Перемеле живу силу й техніку!»

Комізм ще більше посилюється, коли Лукерка, скориставшись «організаційною обшибкою» «льотчиків-молодчиків», пішла в «контратаку» і «прорвала фронт». Врятував кумів лише погрібник («Опорний вроді пункт»). Отам допізна й тримала їх «в окруженії» Лукерка.

Велика ненависть у діда Сннрида до фашистських загарбників:

Загребли трьох отам на вигоні... І могилу вони були насипали, й хреста поставили; так як наші оце повернулись, а й хреста порубав, і могилу по вітру розвіяв... Щоб і сліду од погані не було.

Дід-партизан Свирид уособлює кращі риси українського народного характеру. І хоч гуморист вдається до жартівливих розмовних інтонацій, хоч ставить свого героя в комічні ситуації, опобутовлює сцени «страженія», «Зенітка» відігравала і мобілі-заційну, і «підбадьорювальну» роль. А саме таке завдання і ставив перед собою письменник.

Остап Вишня контрастно зіставляє героїчні і побутові риси характеру головного героя «Зенітки». Комічно-побутові «страженія» з покійною дружиною Лукеркою — лише допоміжні штрихи, своєрідне тло; провідне ж спрямування образу — дід Свирид діє як винахідливий месник, хоробрий патріот.

Горіла земля під ногами у фашистських зайд-пошчюлюва-чів. Героєм «Зенітки» Остап Вишня вибрав діда, щоб «показати, що з ворогом воював увесь наш народ, що мав силу держати в руках як не гвинтівку, то бодай вила»,— так сам письменник визначає ідейно-художню спрямованість твору.

Дід Свирид — позитивний персонаж. Через художній образ мужнього партизана Остап Вишня розкриває патріотичну ідею вірності радянського народу соціалістичній Вітчизні. Радянські люди готові в будь-яку хвилину відстоювати свою волю і незалежність._

Лекція № (2 год.)

Тема 3.10 Драматургія 20- 30 р.р. ХХ ст.

План

1. Особливості розвитку драматургії й театру 20- 30х років.

2. Загальну характеристику драматичній творчості В. Винниченка, М. Куліша, І. Кочерги.

3. Життєвий і творчий шлях М.Куліша.

Література:

1. Українська література: підруч. для 11 кл. загальноосв. навч. закл. (рівень стандарту, академічний рівень)/ Г. Ф. Семенюк, М.П. Ткачук, О.В. Слоньовська; за заг.. ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2011. – С. 140-144.

2.Хропко П. Українська література: Підручник для 10 кл. – К.: Освіта, 1998 с 141-158.

3. Кузякіна Н. Ув’язнений за суворою ізоляцією // Київ.— 1993.— № 7.

4. Куліш А. Спогади про Миколу Куліша // Куліш М. Твори в двох томах.— К., 1990.— Т. 2.

У 20-х рр., крім псевдотеатру, спеціалізованому на агіт-ках, у яких прославлявся міфологізований месіанізм пролетаріату, діяли про-фесійні театри, зосереджені на художньому покликанні.

Один із них переосмислював сценічну традицію, обравши собі психологічно-побутовий напрям, що втілювався, – це театр ім. І. Франка, очолюва-ний Г. Юрою. Другий – обстоював експериментальні вистави, реалізовані та-лановитим режисером Лесем Курбасом, прихильником експресіоністичного реалізму, який спромігся прилучити український театр до висот світового. Йдеться про славетний «Березіль» (1922 – 1935). З його переїздом до Харкова (19261 почалася нова епоха в національній драматургії. Щасливою її сторін-кою були творчі контакти між Лесем Курбасом та М. Кулішем. Трупа «Бере-золя» прагнула цілком сучасного репертуару, осучаснювала класичну спад-щину Софокла, В. Щекспіра, Б. Шоу, І. Франка та ін., але того виявилось об-маль. її не влаштовували п'єси реалістично-побутового спрямування. Лесь Курбас змушений був переробляти для сценічних потреб поему «Гайдамаки» Т. Шевченка, роман Е. Сінклера «Джіммі Хіггінс».

Тому появу М. Куліша на обрії модерного українського театру було сприйнято як навдивовижу своєчасну. Драматургові теж поталанило, адже йому трапився режисер, спроможний на прочитання художніх текстів, відпо-відне їхній жакрово-стильовій специфіці. Вже перша психологічна драма М. Куліша «97», в якій мовилося про трагедію голодомору 1921 р., поривала з нормативами традиційного театру, хоча події в ній розгорталися на побутовій основі. Одначе з'явився новий тип героя, втілений у неоднозначному образі Мусія Копистки, характер якого розгортався у сконцентрованій парадоксаль-ній ситуації, М. Куліш утверджувався в жанрі трагікомедії, суголосному ек-спериментальним, доволі ризикованим пошукам європейської «нової драми», схильний був як до гіркотної сатири («Народний Малахій», «Мина Мазай-ло»), так і до напруженої трагедії («Патетична соната», «Маклена Граса») з багатоплощинним трактуванням фатальних явищ життя.

До жанру трагікомедії зверталися й інші драматурги, як, приміром, Я. Мамонтов, котрий написав п'єсу «Республіка на колесах» у перебігу полеміки з Лесем Курбасом, обстоюючи своє розуміння сценічного мистецтва. Модерні віяння драматургії 20-х рр. позначились і на традиційних жанрах, надали їм свіжого колориту. Це стосується, зокрема, мелодрами на тему любові між людьми, які опинилися в різних, взаємоворожих «класових» таборах («Яблуневий полон» І. Дніпровського). Свою дорогу торував І. Кочерга. Ви-користовуючи традиційні жанри, він свідомо ущільнював зображувані реалії в умовних формах драматичного сюжету, висвітлював події крізь призму філософського узагальнення. Головна його мета — ідея, втілена в гостроконфліктну ситуацію, що часто завершується несподіваним фіналом («Фея гіркого мигдалю», «Марко в пеклі» та ін. П'єси «пролетарських» драматургів тих літ нічим не збагатили української літератури, крім хіба творів талановитого Я. Галана, який, перебуваючи під впливом символізму та експресіонізму, спро-мігся написати неординарні драми (наприклад, «Дон-Кіхот з Еттенгайму», 1927).

В. Винниченко автор 14 п'єс. Майже всі п'єси митця були поставлені свого часу Лесем Курбасом у Харкові в театрі «Березіль». Для драматичних творів митця характерне те, що його герої — це новий суспільний тип інтелігента XX століття, з його соціальними конфліктами і моральними суперечностями. Критики 20— 30-х років XX століття називали драми В. Винниченка стихією, бунтом, викликом життю. Гострота тематики (честь і зрада, мораль і статеві проблеми, свідомість та інстинкти), глибина психологічних екскурсів, символізм, модернізм — характерні для драматичних творів митця.

П'єси «Щаблі життя», «Гріх»'— входять і сьогодні до репертуару Харківського театру ім. Т. Шевченка.

В. Винниченко автор 14 п'єс. Майже всі п'єси митця були поставлені свого часу Лесем Курбасом у Харкові в театрі «Березіль». Для драматичних творів митця характерне те, що його герої — це новий суспільний тип інтелігента XX століття, з його соціальними конфліктами і моральними суперечностями. Критики 20— 30-х років XX століття називали драми В. Винниченка стихією, бунтом, викликом життю. Гострота тематики (честь і зрада, мораль і статеві проблеми, свідомість та інстинкти), глибина психологічних екскурсів, символізм, модернізм — характерні для драматичних творів митця.

П'єси «Щаблі життя», «Гріх»'— входять і сьогодні до репертуару Харківського театру ім. Т. Шевченка.

Драматургічний набуток кінця 20-х рр. Творчим успіхом І. Кочерги стала історична драма «Алмазне жорно»(1927), заснована на подіях 1768 р. Вихідна позаетнічна ситуація — придушення Коліївщини російським військом, коднянська розправа, під час якої щербилися польські «сокири на гайдамацьких шиях». Напружена і символічна драматична дія сконцентрована навколо пригодницького мотиву розшуків дорогоцінного алмаза. Ця родинна коштовність князів Вількомірських, названа за величину жорном, зникла у вирі бурхливих подій. Урешті алмаз відшукала дівчина Стеся, ведена бажанням урятувати в такий спосіб життя коханому—ватажкові повсталих Василю Хмарному. Та алмазне жорно відбирає в неї граф Ружинський. За напруженими перипетіями—трагічна розв'язка. Стеся божеволіє; Василь же провалює голову графові справжнім млиновим каменем, що протиставлений «неоціненному, але цілком нікчемному панському алмазу» як символ (згідно з автокоментарем із листа Кочерги до режисера В. Василька) «і праці, і помсти поневоленого народу».

Драматург композиційно вправно синтезував ліро-драматичність любовної лінії та героїку козацько-гайдамацької зневаги до смерті (мужні троїсті музики, Хмарний) із гумористикою народного дотепу та емоційних розрядок (комічний дует Лозки і Прозки); поєднав трагізм історичної народної (страждання українців у магнатському ярмі) та особистої доль . (Офелії-Стесі); навантажив найважливіші образи —Стесі, цього живого втілення самопожертви в ім'я визволення людини; милосердного, попри втрату рідних від гайдамацьких рук, єврея Цвікловіца; схильного до задуми, контрастуючого з пихатою шляхтою судді Дубровського — шляхетною непідлеглістю злим вітрам доби. Піднісши перемогу гуманності й справедливості над помстою, Кочерга в добу сталінщини подав голос на захист благородніших засад суспільного і міжлюдського життя, міжетнічних стосунків, чим оновив класичну традицію («Драмована трилогія» П. Куліша).

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Українське відродження 20-х років	\|	Життєвий та творчий шлях

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.