Поняття про педагогіку, виникнення і розвиток педагогіки.

Термін “педагогіка” отримав свою назву від грецьких слів “paidos” – дитина і “ago” – вести. У дослівному перекладі “paidagogos” – це “поводир дітей”. Педагогами у Стародавній Греції називали рабів, які водили дітей до школи. Поступово термін “педагогіка” став вживатись більш загально: для визначення мистецтва вести дитину протягом життя. Тобто виховувати, навчати, давати освіту. Так педагогіка стала наукою про виховання і навчання дітей.

З середини XX століття були внесені корективи до розуміння терміну “педагогіка”, оскільки стало очевидним, що кваліфікованого педагогічного керівництва потребують не лише діти, а й дорослі. У зв’язку з цим поряд з терміном “педагогіка” стали вживати терміни “андрагогіка” та “антропогогіка” (від грецького “antropos” – людина і “ago” - вести). Педагогіка розширила свої межі і охопила виховання людини в цілому.

Сучасна педагогіка – це наука про виховання, освіту та навчання підростаючого покоління та дорослих. Вона досліджує спеціально організований вплив на світогляд і поведінку дітей, аналізує і досліджує об’єктивні закономірності виховного процесу, досліджує істотні зв’язки, причинно наслідкові залежності в ньому. В даному випадку виховання розуміється у його найбільш широкому значенні.

Виховання є загальною і вічною категорією. Воно виникло одночасно з появою людського суспільства. Ще в доісторичні часи в період антропогенезу в результаті пізнання об’єктивного світу люди нагромадили найпростіші раціональні знання про живу і неживу природу, які дозволили передбачити результати діяльності і накопичувати соціальний досвід. Об’єктивна потреба передачі соціально цінного досвіду від старших поколінь молодшим, спонукала до формування шляхів та засобів передачі життєвої мудрості з покоління в покоління.

До моменту виникнення мови передача досвіду відбувалась через знаково-символічні системи (танці, ритуали, настінні малюнки). Виховання дітей здійснювалось шляхом наслідування дій дорослих, поступового включення підлітків до всіх сторін життя сім’ї, роду – залучення до участі в обрядах, полюванні, праці. Виникають перші педагогічні методи і прийоми – показ, приклад, наслідування. З виникненням мови відбувалося формування словесних методів впливу на свідомість – розповіді, пояснення тощо. Педагогічні знання систематизувались у вигляді висновків, порад, рекомендацій і закріпилися в народних звичаях, обрядах, традиціях, народній творчості.

Розвиток і ускладнення виробництва, накопичення наукових знань про оточуючий світ вимагали від людини спеціальної, досить тривалої підготовки. Залежно від того, як було поставлене виховання дітей і молоді, суспільство прогресувало швидше чи повільніше. Освіта і виховання стали найважливішою передумовою його розвитку. Виникла потреба в педагогічних знаннях, які базувалися б не на емпіричних, суб’єктивних уявленнях людей, а на узагальненні типового, характерного, тобто знаннях об’єктивних, наукових.

Колискою європейських систем виховання стала давньогрецька філософія. Теоретиками педагогіки були видатні грецькі мислителі: Демокрит (460-370 рр. до н.е.), Сократ (469-399 рр. до н.е.), Платон (427-347 рр. до н.е.), Арістотель (384-322 рр. до н.е.), у працях яких існувало немало важливих думок з питань виховання людини, формування її особистості. У Стародавній Греції розвивається “дидахе” – вчення про педагогічний вплив, яке трактує навчання і виховання як зміну сутності людини, набуття нею нових ознак, удосконалення її натури, а не просте викладання готових знань, тобто виховання готових знань, тобто виховання вже розглядалося як розвиток особистості.

У середні віки педагогічна теорія розвивається у руслі педагогічних ідей філософів-богословів, які мали релігійний характер і були пронизані церковною догматикою. Педагогічні ідеї філософів-богословів мали релігійне забарвлення і були пронизані церковною догматикою.

В епоху Відродження (XIV-XVI ст.), коли відбувався розпад феодалізму і почався розвиток буржуазного суспільства, з’явився цілий ряд яскравих мислителів, педагогів-гуманістів, серед яких італієць Віттоліно де Фельтре (1378-1446), голландець Еразм Роттердамський (1466-1536), французи Франсуа Рабле (1494-1553), Мішель Монтень (1533-1592).

На початку XVII ст. педагогіка продовжувала залишатися частиною філософії. Відокремлення її від філософії в наукову систему пов’язане з іменем великого чеського педагога Яна Амоса Коменського (1592-1670), який розробив основи теорії організації навчально-виховного процесу у творі “Велика дидактика” (1632р.). Коменський вперше піднявся до усвідомлення наявності об’єктивних закономірностей та принципів навчання та виховання. Педагогічні концепції А.Я.Коменського висвітлені у працях “Материнська школа”, “Всезагальна порада”, “Про культуру природних дарувань”, “Лабіринт світла і рай серця”, “Вихід із шкільних лабіринтів”, “Світ чуттєвих речей у картинках”.

Певний вклад у розвиток педагогічної науки внесли також Джон Лок (1632-1704), Жан-Жак Руссо (1712-1778), Іоганн Герберт (1776-1841), Адольф Дістерверг (1790-1866), Іоганн Генріх Песталоцці (1746-1827), Г.С.Сковорода (1722-1794).

Джон Локк розробляв теорію виховання джентльмена – людини впевненої в собі, що поєднує широку освіченість з діловими якостями, вишуканість манер з міцністю моральних переконань.

Жан-Жак Руссо автор ідеї природної досконалості дітей, теорії вільного виховання, за якою виховання повинно проводитися за інтересами та бажаннями дітей, що сприятиме їхньому розвитку.

І.Г.Песталоцці розробив прогресивну теорію морального виховання учнів, розвивав ідеї гуманістичного виховання.

В Україні паралельно відбувалися процеси народження педагогіки в надрах народної педагогічної мудрості. З прийняттям християнства поступово сформувався християнський підхід до вирішення проблем організації навчання та виховання, який передбачає перш за все духовне осмислення життєвих явищ. З часів Київської Русі до наших днів дійшли мудрі настанови з виховання, висвітлені у збірнику законів “Руська правда” Ярослава Мудрого, “Повчання Володимира Мономаха”, Житіє Євдокії Полоцької”, “Повчання дітям ченця Ксенофонта”, низка уривків з часописів та листів, де висвітлені описи народних традицій виховання дітей у сім’ях, становлення батьків до своїх дітей.

Вершиною вітчизняної педагогіки стала педагогічна спадщина Костянтина Дмитровича Ушинського (1824-1870), автора стрункої і оригінальної педагогічної системи, що охоплює основні проблеми навчання і виховання. Основною ідеєю системи виховання за Ушинським є народність, обумовлена історичним розвитком, соціальними умовами життя, географічними особливостями. Ушинський обґрунтував необхідність створення національної системи освіти і виховання на основі наукових психолого-педагогічних досліджень: “Педагогічна практика без теорії – те саме, що і знахарство в медицині”. Ґрунтовні праці Ушинського: “Про народність у громадському вихованні”, “Педагогічна антропологія”, “Про камеральну освіту”, “Три елементи школи” та ін.

У другій половині XIX – на початку XX ст. в Україні на питаннях освіти і виховання зосереджували свої зусилля Т.Г.Шевченко (1814-1861), П.А.Грабовський (1864-1902), Л.Українка (1871-1913). Закарпатський педагог О.В.Духнович (1803-1865) зробив вагомий внесок у теорію і практику початкової освіти; Х.Алчевська (1841-1920) досліджувала проблеми навчання дорослих і відтворила їх у посібниках “Що читати народові?”, “Книга для дорослих”.

У першій половині XX ст. відбувалася розробка ідей виховання людини-колективіста нового суспільства у педагогічних працях П.П.Блонського (1884-1941), С.Т.Шацького (1878-1934), А.С.Макаренка (1888-1939), В.О.Сухомлинський (1918-1970).

А.С.Макаренко перевірив на практиці принципи створення дитячого колективу, розробив методику трудового виховання, вивчав проблеми формування свідомої дисципліни і виховання дітей у сім’ї.

В.О.Сухомлинський досліджував проблеми розумового, морального, естетичного та фізичного виховання учнів, питання політехнічної освіти, теорії навчання та виховання дітей у сім’ї, самовиховання і самоосвіти, професійної майстерності вчителя.

Отже, історичний шлях становлення педагогіки як науки свідчить про те, що її виникнення і розвиток визначались об’єктивними соціально-економічними проблемами суспільства у підготовці підростаючих поколінь до життя.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.