Об’єкти і суб’єкти права інтелектуальної власності

Чинним законодавством вживається два підходи до розуміння терміну об’єкт права інтелектуальної власності як: об’єкт інтелектуальної власності і як результат творчої діяльності людини. Так, Якубівський І. стверджує, що мова йде про дещо відмінні правові категорії, так як в основу визначення співвідношення між вказаними вище поняттями слід покласти положення ст. 418 ЦК України, в якій передбачено, що право інтелектуальної власності – це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або інший об’єкт права інтелектуальної власності.

Схожа позиція закладена і в ст. 199 ЦК України. Тобто, об’єкт права інтелектуальної власності – це загальне поняття, яке вміщує результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об’єкти права інтелектуальної власності, визначені законом.

Так, зі змісту ст. 199 та ст. 418 ЦК України випливає, що не всі об’єкти права інтелектуальної власності є результатами інтелектуальної, творчої діяльності. Піддаючи критиці такий підхід законодавця, О.А. Підопригора зазначала, що поки що ні Цивільний Кодекс, ні інші закони не знають об’єкта, що є не результатом інтелектуальної, творчої діяльності.

Серегеєв А.П. під інтелектуальною власністю в російському законодавстві розуміється не що інше, як сукупність виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, а також деякі інші прирівнювані до них об’єкти, зокрема, засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту і виробленої ними продукції (робіт, послуг). Тобто більшість вчених приходять до думки, що до об’єктів права інтелектуальної власності входять як безпосередній результат творчої діяльності, так і ті об’єкти, які мають опосередкований характер.

До інших об’єктів права інтелектуальної власності відносять, насамперед, засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг. До послуг, за законодавством України, належать комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення. Певна річ, ці об’єкти не з’являються самі по собі, загалом вони є продуктами людського інтелекту, причому можуть містити елементи творчості. Найбільшою мірою це проявляється стосовно торговельних марок, розроблення яких нерідко пов’язано з відповідними творчими зусиллями. Проте, вони – об’єкти цивільних прав, насамперед завдяки тому, що дають змогу індивідуалізувати певного учасника цивільного обороту чи його продукцію (роботу, послугу), а не тому, що є результатами інтелектуальної діяльності. Більше того, в окремих випадках суб’єкти права інтелектуальної власності на засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг, взагалі не мають жодного відношення до виникнення того чи іншого позначення. Насамперед, це стосується географічних зазначень, суб’єкт права інтелектуальної власності на які використовує позначення, що вказують на географічне місце походження товару.

Коло об’єктів права інтелектуальної власності, які не є результатами інтелектуальної, творчої діяльності, не вичерпується лише засобами індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг. До таких можна також віднести фонограми (відеограми) і програми (передачі) організацій мовлення. Сергеєв А.П. , вважає, що на відміну від виконавців, діяльності яких притаманний творчий характер, виробники фонограм та організації кабельного й ефірного мовлення здійснюють технічну діяльність, в результаті якої ніякого нового витвору не створюється.

При визначенні сутності об’єкта права інтелектуальної власності варто, насамперед, виходити з нематеріальної природи цього виду об’єктів цивільних прав. Отже, важливою ознакою об’єктів права інтелектуальної власності є їх нематеріальний характер. За цією ознакою об’єкти права інтелектуальної власності відрізняються від об’єктів права власності – речей, які ст. 179 ЦК України визначені як предмети матеріального світу. Ця обставина повинна слугувати вагомим аргументом проти проприєтарної теорії (з англ. property – власність), прихильники якої поширюють на об’єкти права інтелектуальної власності правовий режим звичайного права власності. У цьому аспекті заслуговує схвалення позиція, виражена у ЦК, який розмежовує право власності як речове право і право інтелектуальної власності.

Цивільний кодекс України визначає такий перелік об’єктів інтелектуальної власності: літературні та художні твори; комп’ютерні програми; компіляції даних (бази даних); виконання; фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; наукові відкриття; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення; комерційні таємниці.

За загальним правилом суб'єктом права інтелектуальної власності є людина або організація чи інше соціальне утворення, які законом наділені здатністю мати суб'єктивні права та нести юридичні обов'язки і, отже, бути учасниками правовідносин.

Суб’єктом права інтелектуальної власності визнається фізична чи юридична особа, яка це право уже має, тобто вона набуває права суб’єкта лише після визнання заявленої пропозиції об’єктом права інтелектуальної власності в установленому законом порядку. Поки заявлена пропозиція чи створений твір науки, літератури і мистецтва не будуть визнані об’єктами права інтелектуальної власності, суб’єкта цієї власності немає.

На думку Шишки Р. Б., - проблема суб’єкта права, у тому числі й права інтелектуальної власності, є однією з складних у філософії, мистецтві та юриспруденції. Вона ускладнюється визначенням межі вияву свободи суб’єктом творчості, охороноздатністю створеного в її результаті твору, інтересами держави, суспільства та інших осіб до нього як об’єкта правовідносин. Інтерес та посягання інших осіб підсилюється у тому разі, коли об’єкт права інтелектуальної власності суттєво впливає на розвиток продуктивних сил, є шедевром (хітом) й користується популярністю, через що його носії розкуповуються, виконання високо оплачується, а в промисловості підвищується продуктивність праці й товар стає більш конкурентоспроможним на ринку.

За чинним українським законодавством (ст. 421 ЦК України) до суб'єктів права інтелектуальної власності відносять: творець (творці) об'єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до закону чи договору.

Чинне законодавство про інтелектуальну власність першосуб’єктом визнає дійсного творця – автора, особу, творчою працею якої створено охороноздатний об’єкт. У тому разі, коли такий твір створено працею двох та більше осіб, вони визнаються співавторами, а твір спільним. Отже, для того, щоб визнаватися співавтором, потрібен саме творчий внесок у створення твору. Так, наприклад, авторами аудіовізуального твору вважаються автори сценаріїв, діалогів, музичних творів, спеціально створених для даного аудіовізуального твору, режисери-постановники, оператори тощо, якщо інше не зазначено в договорі з організацією, що здійснює виробництво аудіовізуального твору, або в договорі з постановником аудіовізуального твору. Сюди й відноситься автор раніше створеного й переробленого або включеного частиною аудіовізуального твору.

Суб’єктів права інтелектуальної власності в залежності від ступеня задіяності у створенні чи розпорядженні правами на об’єкт інтелектуальної власності прийнято поділяти на дві основні групи. Це передусім творці інтелектуальної власності. Творцями можуть бути тільки фізичні особи — люди, чиєю творчою працею створюється інтелектуальна власність. Таким чином, суб'єктом права може бути будь-яка людина (фізична особа) незалежно від громадянства, постійного місця проживання, роду занять та інших її особистих факторів. Це може бути громадянин України, громадянин іншої держави і особа без громадянства.

Авторами вважаються будь-які особи або їх група, що діють з метою отримання прибутку або за іншими підставами і відповідальні за творчість у будь-якій галузі. Користувачами є особа або група осіб, що діють з метою отримання прибутку або за іншими підставами і відповідальні за використання чи споживання результатів творчої праці у будь-якій галузі.

Другу групу суб'єктів права інтелектуальної власності складають як фізичні, так і юридичні особи, які самі не створювали об'єктів права інтелектуальної власності, але вони стали суб'єктами цього права в силу закону або договору.

Тому, якщо узагальнити підходи, то виходячи з чинного законодавства України про інтелектуальну власність, суб'єктами права інтелектуальної власності можуть бути перш за все автори творів у галузі науки, літератури та мистецтва, а також будь-яких науково-технічних досягнень, заявники, роботодавці та правонаступники.

Так, у Всесвітній декларації з інтелектуальної власності рекомендовано у сфері відносин інтелектуальної власності розглядати дві категорії осіб: авторів і користувачів.

Особливо детально правове становище суб’єктів та особливостей охорони їхніх прав у цивільному праві досліджував Шишка Р. Б. На його думку “за підставами набуття прав і обов’язків суб’єкта права інтелектуальної власності слід виділити тих, хто є ним на правомірній основі, і порушників прав інтелектуальної власності». Володільцями майнових прав може бути автор, (співавтори), роботодавець, спадкоємець, володілець що набув права на підставі договору, рішення суду, компетентного державного органу при окупації прав, закону і свого одностороннього правочину при вільному використанні майнових прав, організації з колективного управління майновими правами.

Порушники (контрафакти) стають суб’єктами права інтелектуальної власності внаслідок учинення порушення прав вищеназваних суб’єктів. Незважаючи на характер і кваліфікацію скоєного порушення, у цивільному праві вони в більшості іменуються боржниками. У залежності від скоєного порушення вони можуть мати більш конкретну назву, що відображає склад порушення: плагіатор, пірат, хакер, імітатор, контрабандист.

Якщо об’єкт інтелектуальної власності втратив юридичну силу (наприклад, закінчився визначений охоронним документом термін дії, або правоволоділець вчасно не вніс плату за підтримання чинності охоронного документа), то цим об’єктом може скористуватися будь-яка фізична чи юридична особа, тобто він стає суспільним надбанням.

Конституція України (ст. 54) гарантує свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може використовувати або поширювати їх без згоди автора чи його правонаступників.

Так, автором може бути тільки людина, що свідомо створює той чи інший об'єкт інтелектуальної власності. Автором будь-якого творіння вважається лише той, хто своєю власною творчою працею створив той чи інший результат інтелектуальної творчості. Саме творчий характер праці творця, що втілився в творі, — це єдиний і універсальний критерій для виникнення права авторства на твір.

Проте, окремі об’єкти права інтелектуальної власності можуть бути створені і в результаті співавторства. Так, Юрченко О. К. зазначає, що співавторство буде мати місце за наявності наступних обставин: спільне вирішення задачі; таке вирішення носить творчий характер; одержаний колективний результат в певній мірі є результатом творчої діяльності кожного з учасників.

Цивільно-правова теорія визнає два види співавторства:

а) коли неможливо виділити працю кожного співавтора — нероздільне співавторство. Воно властиве авторському праву, але ще в більшій мірі властиве науково-технічній творчості;

б) коли складові частки чітко визначені і відомо, хто із співавторів створив ту чи іншу частину — роздільне співавторство. Для подібного виду співпраці має бути угода про спільну працю. Ця угода не обов'язково має бути укладена в письмовій формі, вона може бути й усною. Співавторство має бути добровільним.

При нероздільному співавторстві об'єкт спільної праці може використовуватися лише за спільною угодою всіх співавторів. Проте, право опублікування та іншого використання твору, право на подання заявки на об'єкт промислової власності, належить усім співавторам, якщо інше не передбачено угодою між ними. Склад співавторів у науково-технічній творчості може бути переглянутий за спільним клопотання осіб, зазначених у заявці, як співавтори. Винагорода за використання об'єкта інтелектуальної власності належить усім співавторам у рівних частках, якщо інше не передбачено угодою між ними.

В юридичній науці спірним залишається питання про можливість співавторства стосовно закінченого твору.

Серебровський В.І. стверджує, що відносин співавторства немає, якщо на основі вже закінченого твору створюється інший, але одразу і заперечує, що в деяких випадках це можливо. Він приводить приклади співавторства автора роману і запрошеного драматурга, які переробляють роман у п’єсу; композитора і автора тексту, фотографа і художника, який пише картину з фотографії. У цих випадках перший твір був основою для другого .

Неоднозначно вирішується питання про визнання співавторами твору письменника і художника. Адже текст і малюнки можна розглядати як окремі об’єкти авторського права. Серебровський В.І. пропонував, як виняток, вважати співавторами письменника і художника у тих випадках, коли текст та ілюстрації до нього складають єдине ціле: як книги-картинки для дітей.

Від співавторства слід відрізняти співробітництво, за яким кілька авторів беруть участь у створенні колективного результату творчої діяльності за завданням певної організації (замовника). Такий колективний об'єкт належить юридичній особі, за завданням якої він створений.

Халаїм Н. вважає, що суб'єктами авторського права можуть бути не тільки автори, а й інші особи, яким належить право на будь-який об'єкт інтелектуальної власності за законом. Це за загальним правилом юридичні особи, але не виключено, що ними можуть бути й фізичні особи. Мова йде про роботодавців. Цей термін новий для нашого законодавства по формі, але він не є новим за своєю сутністю, адже мова йде про так звані службові результати творчої діяльності. Роботодавця не можна визнавати правонаступником, оскільки право інтелектуальної власності до нього не переходить від автора, а він за певних умов визнається суб'єктом цього права незалежно від волі автора.

Загальносоціальна та комерційна цінність об’єктів інтелектуальної власності обумовлює необхідність поєднання інтересів власника (правовласника) та інших членів суспільства, держави, в т. ч. за допомогою встановлення терміну дії права інтелектуальної власності, уведення певних обмежень на використання її об’єктів і контролю за їх розподілом з боку держави. Такі обмеження у законодавстві України встановлюються, зокрема:

за терміном дії права інтелектуальної власності, тобто права на об’єкт інтелектуальної власності припиняється із закінченням певного терміну, після чого об’єкт інтелектуальної власності стає суспільним надбанням. За загальним правилом дія авторського права на твір триває протягом життя автора та 70 років після його смерті, право на винаходи, корисні моделі, що засвідчується патентом – 20 років, право на промислові зразки, що засвідчується патентом – 10 років, право на торговельні марки – 10 років після отримання свідоцтва;

за певною територією, тобто охорона права інтелектуальної власності в більшості випадків обмежується територією певної держави, де відбулася державна реєстрація об’єкта права інтелектуальної власності (за винятком загальновідомих товарних знаків);

Єдина причина, за якою інтелектуальний продукт може втратити свою споживчу вартість – це його “моральне” зношування – ситуація, при якій відпадає суспільна зацікавленість у використанні цього продукту, тобто при збереженні свого “зовнішнього” вигляду він утрачає властивість товару і виходить з обігу, зберігаючи при цьому свою приналежність до результатів інтелектуальної діяльності.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.