Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






Способи диференціації. Їх характеристика та рівні

Державним стандартом початкової загальної освіти передбачається одне з найголовніших завдань школи – всебічний розвиток та виховання особистості через формування в учнів бажання і вміння вчитися, повноцінних мовленнєвих, читацьких, обчислювальних умінь і навичок відповідно до пізнавальних можливостей дітей молодшого шкільного віку. В цих рядках чітко вказується конкретний напрямок роботи вчителів початкових класів. Це, насамперед, навчити всіх, без винятку, добре читати, писати, рахувати, в кожного учня формувати вміння самостійно працювати з підручником, посібником.

На наших очах світ, у якому живуть наші вихованці, неймовірно змінився і далі змінюється надзвичайно швидкими темпами. Діти ще до школи отримують велику кількість інформації. Змінився уклад сім’ї, її ставлення до школи, до знань. А як же наша школа? Чи встигаємо ми пристосовуватися до цих змін? Як розв’язуємо проблеми? Як готуємо дітей до такого життя? Кожна дитина має природну потребу бути вправною у ситуації змін. І незмінною є вимога: вчитель повинен добре знати пізнавальні здібності, риси характеру кожної дитини, щоб визначити, хто може працювати сам, а кому треба допомагати і якою мірою, бо тільки тоді він зможе реалізувати головне завдання школи.

Переживання дитини у початкових класах мають бути пов’язані безпосередньо з життєвим досвідом. Вчителю початкових класів потрібно «проаналізувати» дитину, чи вона готова розумово, фізично, емоційно, чи має загальні здібності, чия якісь специфічні таланти. Учитель має знати, які можливості дитини, що вона може осягнути, що вона вже знає, які вона мала переживання, які її цінності, який рівень мовного розвитку. Знаючи це, вчитель може сформулювати мету навчання. Коли учень відчує довіру і теплоту в ставлення до себе, він відкриється, і тоді вчителеві легко з’ясувати, яку програму запланувати для цієї дитини. Важливо, щоб учень відчував і розвивав почуття особистої гідності. Учитель має розуміти потреби кожної дитини, дбати про її розвиток, а учень має відчувати, що його приймають незалежно від його здібностей.

Метою традиційної технології навчання є виховання особистості з заданими властивостями. За змістом цілі традиційного навчання орієнтовані на засвоєння знань, умінь та навичок, а не на розвиток особистості.

Як побудувати начальний процес так, щоб розвивати особистість кожної дитини і одночасно озброїти її достатніми знаннями і уміннями ?

У педагогіці, як і медицині, головний принцип учительських дій – «Не нашкодь дитині!». В його основі не тільки людяність. А й високий професіоналізм учителя. Особливо виразно це має виявлятись у здійснення індивідуального підходу до всіх дітей незалежно від їхніх здібностей. У шкільній практиці індивідуальний підхід найчастіше знаходить вияв у врахуванні типових особливостей дітей. Тому індивідуалізація в умовах класно-урочної системи переважно здійснюється через групові диференційовані завдання, з включенням на окремих етапах індивідуальних.

Диференційовані завдання є давно відомим і ефективним засобом здійснення індивідуального підходу в організації навчальної діяльності.

Диференціація навчання – поняття не нове. Так, більше трьох століть тому Я.А.Коменський із властивою йому проникливістю писав, що той наставник досягне успіху, який викладатиме відповідно до ступеня сприймання.

Великий внесок у розробку питання внутрішнього диференціювання зробив український педагог К.Ушинський, який вказував на необхідність працювати на уроці з учнями різного рівня знань. Він писав: «такий поділ класу на групи, із яких одна сильніша другої, на тільки не шкідливий, але навіть корисний, якщо наставник вміє працювати з однією групою сам, даючи іншим корисні самостійні вправи».

Великий тлумачний словник сучасної української мови за редакцією Бусола (К.,2001) дає таке визначення поняття «диференціація» - поділ, розчленування чого-небудь на окремі різнорідні елементи. У теоретичному плані воно сягає у 20-і роки двадцятого століття. Найбільш інтенсивно теоретичні проблеми диференціації стали досліджувати у 80-ті роки. З цього часу почалось її практичне втілення в роботу шкіл. Проблемою диференціації навчання займались В.Г.Ананьєв, Л.С.Виготський, П.Я.Гальперін, Ю.З.Гільбух, В.В.Давидов, В.А.Крутецький та ін.

Про необхідність диференційованого підходу до навчальної діяльності школярів висловлював у своїх працях В.Сухомлинський. Він звертав увагу на те, що немає абстрактного учня, діти дуже різні: один сприймає матеріал і запам’ятовує швидше, довго зберігає у пам’яті, інший – дуже повільно, його пам'ять зберігає знання недовго. Завдання педагога полягає в тому, щоб визначити шлях, яким дитина має вийти на рівень, передбачений шкільною програмою.

У педагогічній енциклопедії поняття «диференціація» трактується як спосіб організації навчального процесу, при якому враховуються індивідуально-типологічні властивості особистості (інтерес, схильність, здібності, особливості інтелектуальної діяльності), характеризується утворення груп учнів, в яких елементи дидактичної системи відрізняються.

Отже, диференційоване навчання – це процес навчання, організований із врахуванням індивідуально-типологічних особливостей учнів. Проблемі диференційованого навчання присвячена значна кількість робіт авторів.

У своїй роботі І.Е.Унт «Індивідуалізація та диференціація навчання» розуміє диференціацію як облік індивідуальних особливостей учнів у тій формі, коли вони групуються на основі будь яких особливостей для окремого навчання. Автор виділила критерії відбору індивідуальних особливостей, які необхідно враховувати у процесі навчання.

Існує кілька видів диференціації:

1) за здібностями: учнів розподіляють на навчальні групи за загальними чи окремими здібностями. У першому випадку за результатами успішності їх розподіляють по класах А, В, С і навчають за відповідними програмами, маючи можливість переведення з одного класу в інший. У другому випадку учнів групують за здібностями до вивчення певної групи предметів (гуманітарних, природничих, фізико-математичних);

2) за недостатністю здібностей: учнів, які не встигають із певних предметів, групують у класи, в яких ці предмети вивчають за заниженим рівнем і в меншому обсязі;

3) за майбутньою професією: навчання у школах, які формують і розвивають навики майбутньої професії (музичних, художніх, з поглибленим вивченням іноземних мов тощо);

4) за інтересами учнів: навчання в класах чи школах з поглибленим вивченням певних галузей знань (фізики, математики, хімії, інших предметів);

5) за талантами дітей: пошук (проведення різноманітних олімпіад, конкурсів) талановитих дітей і створення умов для їх всебічного розвитку.

Кожен з розглянутих видів диференціювання має свій зміст, методику навчання.

У роботах Є.Ю.Кирилової та Н.В.Промотової увага звертається на вибір учнями рівня завдань. Автори наполягають, що навчити дітей правильно обирати матеріал необхідно, бо можливий неадекватний вибір, коли слабкі діти переоцінюють свої сили та обирають важке завдання, а сильні учні намагаються підстрахувати ти себе та обмежитись завданнями менш складними.

Цікавий вид диференційованих завдань, в яких припускається дозування навчальної допомоги учням, розглядає у своїй роботі Г.Д.Гейзер. Це картки-інформатори, які поряд з завданням мають елементи допомоги, об’єм якої має варіанти.

В.К.Шишмаренкова вважає, що у школі повинна бути і внутрішня, і зовнішня диференціація. При цьому у середній школі здійснюється внутрішня диференціація за здібностями, результати якої невідомі для учнів. Зовнішня диференціація може реалізуватися тільки на основі здібностей та інтересів учнів, у формі кружків, факультативів, профільних класів.

Рональд Де Грот виділяє три рівні, на яких може здійснюватись диференціація:

1) мікрорівень – диференціація відбувається у межах одного класу – це внутрішній підхід;

2) мезорівень – диференціація відбувається в межах школи між окремими класами (профілі);

3) макрорівень – диференціація відбувається між школами

(створення різних типів шкіл).

Відповідно до навчальних можливостей, учнів умовно поділяють на такі групи:

1) учні з дуже високими навчальними можливостями. Вони здатні швидко засвоювати матеріал, вільно вирішувати завдання, з інтересом і самостійно працювати. Потребують завдань підвищеної трудності;

2) учні з високим рівнем навчальних можливостей. Мають міцні знання, володіють навичками самостійної роботи, не поступаються першій групі у засвоєнні матеріалу, але не завжди старанно закріплюють вивчене, бо їм не властива висока працездатність. Потрібна корекція їх роботи, періодичний контроль за їх навчальною діяльністю;

3) учні із середніми навчальними можливостями. Вони можуть непогано вчитися, але їм заважає низька навчальна працездатність;

4) учні з низькими навчальними можливостями. Мають слабку здатність до навчання і низьку навчальну працездатність, вимагають спеціального підходу педагога.

Формуючи такі групи, слід пам'ятати, що учні не повинні здогадуватися про причини їх поділу на групи. У складі групи може бути 4—6 учнів. Група може бути гомогенна (однорідна, учні мають однаковий рівень навчальних можливостей) або гетерогенна (неоднорідна, учні мають різний рівень навчальних можливостей).

Групове навчання сприяє використанню пошукових завдань, створює передумови для використання комплексних розумових дій. Навчальні завдання вирішуються у процесі спілкування учнів у групі, що сприяє вихованню колективізму, формуванню комунікативних якостей. Учитель здійснює розподіл праці між учнями, формулює основні та додаткові запитання, розраховує час на їх виконання, здійснює контроль. Прогнозує власну педагогічну діяльність на занятті.

На початку XXI ст. диференціація та індивідуалізація навчання і виховання учнів стала основоположним принципом роботи середніх загальноосвітніх навчальних закладів України. Створюється педагогічна система на засадах врахування освітніх потреб, можливостей і пізнавальних інтересів школярів, яка забезпечує як роботу з обдарованими дітьми, так і попередження неуспішності й відставання учнів.

Логачевська С.П. стверджує, що підвищення ефективності диференційованого навчання можливо за таких умов:

1. Застосування диференціації систематично на кожному уроці.

2. Характер диференційованих завдань повинен залежати від теми уроку, етапу її вивчення, дидактичних цілей.

3. Диференціація проводиться в рамках фронтальної роботи з класом, коли учні зайняті вирішенням загальних начальних завдань.

4. Розподіл дітей на групи не носить постійного характеру.

5. Диференціація повинна базуватися на педагогічному передбаченні вчителем найбільш доцільних шляхів досягнення мети для кожного учня.

Узагальнення педагогічних досліджень і передового досвіду має можливість визначити сукупність вимог до організації диференційованого навчання. Савченко О.Я. у своєму посібнику для вчителя «Сучасний урок у початкових класах» сформулював такі вимоги:

1. Учитель враховує загальну готовність дітей до навчальної діяльності та готовність до засвоєння конкретного матеріалу.

2. Уміє передбачити труднощі, які можуть виникнути в дітей під час його засвоєння.

3. В системі уроків використовує диференційовані індивідуальні та групові завдання.

4. Проводить перспективний аналіз, для чого планується завдання, чому їх треба використовувати саме на даному етапі уроку, як продовжити цю роботу.

Логачевська С.П. має багатий практичний досвід з цього питання. У своїй роботі «Диференціація у звичайному класі» вона сформулювала основні способи диференціації.

Диференціація за ступенем складності: Диференціація за ступенем самостійності учнів:
- завдання, що вимагають різної глибини узагальнення і висновків; - завдання, які розраховані на різний рівень теоретичного обґрунтування роботи, що виконується; - завдання репродуктивного і творчого характеру . - завдання однакової складності, але диферент-ціюється міра допомоги різним групам дітей: 1) конкретизацією завдань; 2) рішенням допоміжних завдань, що призводять до рішення основного завдання; 3) вказівкою на прийом рішення; 4) наочним підкріплення; 5) навідним питанням.

Диференціація за ступенем складності використовується не лише як засіб систематичного та послідовного розвитку мислення учнів, а й для формування позитивного ставлення до навчання. Розв’язання посильної задачі стимулює до подальшої праці і підвищує самооцінку своїх можливостей. Для цього добирають завдання з нарощуванням ступеня складності.

Робота над завданнями за ступенем самостійності дає можливість учням оволодівати раціональними прийомами розумової діяльності. Поступово кількість необхідної інформації зменшується. Але зменшення залежить від сформованості в учнів певних навичок розв’язування пізнавальних завдань, тому значну увагу треба приділяти навчанню школярів прийому аналізу, порівняння, абстрагування й узагальнення.

Сконструйовані диференційовані завдання використовуються на різних етапах навчальної діяльності. Практикою визначено 10 прийомів використання системи диференційованих завдань для учнів різних груп. Прийоми класифіковано за етапами уроку залежно від дидактичної мети уроку, змісту, запасу і якості знань учнів.

Етап актуалізації опорних знань :

- підготовка до вивчення нового матеріалу, робота дворівневих груп.

Етап вивчення нового матеріалу:

- багаторазове пояснення;

- поєднання фронтальної, парної та індивідуальної роботи;

- вироблення правильного, свідомого, виразного читання.

Етап закріплення вивченого:

- зменшення міри допомоги слабшим і ускладнення завдань сильнішим учням;

- додаткові завдання до основного;

- варіативна робота над задачами;

- конкурс на кращого консультанта.

 




Переглядів: 4004

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.006 сек.