Практична медицина в Середньовічній Європі

Не дивлячись на великі перешкоди, що створювала для розвитку медицини церковна схоластика, в двох таких галузях, як хірургія та інфекційні хвороби, накопичувався великий матеріал, що сприяв подальшому збагаченню медичної науки. Розвитку хірургічних знань, насамперед практичних навичок, сприяли численні війни.

Хірурги в середні віки були різко відокремлені від вчених-лікарів і перебували в більшості на положенні виконавців, майже слуг.Монахам, в руках яких перебувала справа просвіти, заборонялося займатися хірургією: «Церкві ненависне кровопролиття», – проголошували постанови церковних соборів. Хірургією займалиськостоправи, цирульники, які мали виключне право робити кровопускання, хірурги, що виконували деякі оперативні втручання. Найнижчу категорію представляли мозольні оператори, що працювали в лазнях.На полі битви допомогу пораненим надавали найчастіше цирульники. В німецькій армії їх називали «польовими ножицями» (нем. Feldsheere), звідси походить сучасний термін «фельдшер».

УФранції верхівка цирульників утворила в 1260 р. об’єднання – Братство Козьми і Даміана, яке було зареєстровано як звичайний ремісницький цех міською владою. До Братства приймали тільки осіб, що закінчили дворічні курси при університетах, його члени мали право носити довгий одяг, а рядові цирульники – лише короткий. Ілюстрацією того, як досвід практиків-цирульників, з часом зробився основою хірургічної науки, є діяльність одного з основоположників наукової хірургії, польового цирульника «в короткому вбранні» Амбруаза Паре. Хірурги-ремісники фактично виконували роль середніх медичних працівників. Крім основної маси хірургів-емпіриків були і окремі представники академічної медицини, професори університетів, що залишили в хірургії свій слід – Саличето, викладач Болонського університету, Анрі де Мондевіль, що викладав в Монпельє, Лафранкі, створивший Паризьку хірургічну школу та ін. Найвидатнішим хірургом Середньовіччя був Гі де Шоліак (ХІV ст.), він створив посібник «Велика хірургія» – хірургічну енциклопедію того часу. В цьому підручнику є цікаві поради щодо знеболення операцій. Він рекомендував не смоктати «наркозні губки», а зволожувати їх і давати вдихати пари хворому.

Отже, з нескінчених війн середньовіччя практична хірургія вийшла збагаченою і на основі величезної хірургічної практики пізніше виросла хірургічна наука.

Церква та університети перешкоджали заняттям жінок загальною медичною практикою. На відміну від лікарської, акушерська практика жінок не тільки не заборонялась, а навпаки заохочувалась через те, що лікарі-чоловіки запрошувалися до роділля тільки у випадках тяжкої патології.Аж до ХVІІІ ст., коли з’явилися перші акушерські школи, акушерки навчалися у своїх більш досвідчених колег, а потім здавали іспит на право самостійної діяльності.

Великим досвідом збагачувалася медицина і в галузі інфекційних захворювань. В середні віки жахливі пошесті лютували як на Заході, так і на Сході. Санітарними наслідками спустошуючих війн і масових пересувань колосальної кількості людей були розруха, голод і великі епідемії в таких масштабах, яких не знав античний світ.

Для ілюстрації наведемо лише кілька прикладів. З 907 по 1040 роки в Європі було зареєстровано 28 голодних років, в 1032 – 1035 році великий голод спустошував Грецію, Італію, Францію і Англію: «І весь род людський знемагав через відсутність їжі; люди багаті й успішні чахнули від голоду так само, як і бідні, бо сильним не було кого грабувати» (Рауль Глабел). Про розповсюдженість епідемій свідчать такі факти: в 1087 р. в Германії і Франції спалахнула епідемія чуми; в 1089 р. Германію, Англію і Нідерланди вперше відвідала якась нова епідемічна хвороба («священний вогонь»); в 1092 р. були нечуване падіння худоби і велика смертність людей. В 1094 році чума охопила Германію, Францію і Нідерланди. Під час Хрестового походу в 1147 р. голод і хвороби знищили значну частину німецького ополчення. За словами невідомого автора хроніки «Константинопольсьске спустошення» живих не вистачало, щоб ховати мертвих. Під час дитячих хрестових походів 1212 р. загинули від виснаження і хвороб десятки тисяч малолітніх хрестоносців.

В середньовічних письменних джерелах ми знаходимо нескінченні згадки про епідемії під узагальнюючою назвою «Мор» (чума). Але описання, що збереглися, дають підставу вважати, що чумою називали різні епідемічні захворювання (тифи, особливо висипний тиф, дизентерію, холеру). Вельми часто пошесті мали змішаний характер. Відомо, що під час епідемії чуми в Константинополі в 332 р. імператор Юстиніан наказав «очищувати» всіх подорожан і видавати їм спеціальне посвідчення. Перші санітарні кордони були введені близько 630-650 рр. в Клермонті. Створення досить ефективної карантинної системи відбулося в епоху Відродження

Після безславного завершення Хрестових походів в Європі з’явилася лепра (проказа). Страх перед невідомою хворобою, яка спотворювала не тільки зовнішність, але й психіку людини, визначив нетерпиме ставлення до бідолашних з боку суспільства, світської та церковної влади.

Період від зараженні до смерті часто тривав кілька десятків років, але весь цей зморний час людина офіційно вважалася померлою. Хворих на проказу публічно відспівували в храмі і проголошували мертвими. «Мертвим» не дозволялося працювати, але можна було жебракувати, для чого їх пропускали через міські ворота тільки в призначені дні. Одягнені в чорні хламиди і капелюхи з білою стрічкою хворі скорботною процесією ходили вулицями, попереджуючи про своє наближення звуками рога або дзвоника. Роблячи покупки, вони мовчки показували на товар довгим цепком, а на вузьких вуличках тулилися до стін, зберігаючи потрібну дистанцію між собою і перехожими. Хворим заборонялось відвідувати церкви, млини, пекарні, булочні, колодязі, джерела. Цей перелік, в якому першим пунктом є велелюдні місця, а другим – місця виготовлення їжі та джерела питної води, ясно свідчить про наявність спостережень щодо шляхів розповсюдження заразних захворювань.

Влада була вимушена шукати засоби боротьби з жахливою хворобою. До появи притулків ці люди жили в колоніях, улаштованих далеко від будь-яких поселень. Перший з відомих намлепрозоріїв був відкритий у Вірменії в 260-270 рр. Лише через 300 років з’явився перший лепрозорій в Західній Європі. В першій половині ХІІІ ст. у зв’язку з наслідками Хрестових походів була створена спеціальна організація –Орден св. Лазаря для піклування про хворих на проказу. Тому притулки для хворих на лепру стали називати лазаретами. Тільки у Франції в ХІІІ ст. було відкрито 2 тис лепрозоріїв а всього у Західній Європі їх було 19 тисяч. Починаючи з ХVІ ст. кількість хворих на проказу в Європі, завдяки ефективній системі ізоляції значно зменшилася.

Визначна роль у розвитку медицини і медико-санітарної справи належала церкві. В 320 році виник перший монастир, який тоді називали кіновієй (від грецького kinovios – «спільне життя»). Віддалік від суєти світу монахи зуміли налагодити зразковий побут, а на дозвіллі займалися справами духовними – читали, перекладали і переписували стародавні рукописи (без такого переписування ці твори до нас не дійшли би). В тяжкі роки, під час війн, епідемій монастирі залишалися оазисами миру і спокою. Вони сприяли розповсюдженню грамотності і розвитку книжної справи.

Однією з основних функцій католицької церкви в Західній Європі було надання благодійної допомоги хворим та бідним як виконання апостольських обов’язків (каріативна функція). Суб’єктами каріативної діяльності церкви ставали беззахисні, безправні, доступні насиллю та пригнобленню. Це були не тільки злиденні, але й вдови, сироти, мандрівники (насамперед паломники) і завжди безпорадні хворі, інваліди, немічні старі, поранені. Для них створювалися монастирські лікарні або госпіталі (від лат. hospitalis – гостинний).

Якщо в перші роки свого існування монастирі надавали дах і їжу не багатьом подорожанам, то пізніше хворих та калік почали приймати у спеціальних приміщеннях. Ці келії для гостей поступово перетворилися на притулки – прообрази майбутніх лікарень. В VІ ст. при монастирях почали створюватися перші лікарні-богадільні – в Ліоні, Парижі, в 794 р. – в Лондоні, близько 1000 року в Сен-Бернарі. Проте, перші монастирські лікарні Західної Європи за рівнем лікування і догляду значно поступалися лікарням Візантії і арабського Сходу. Монахи зцілювали переважно «постом і молитвами», хоча, можливо, ними використовувалися і раціональні засоби лікування. Як правило, лікарні створювалися на шляхах, якими паломники проїжджали в Єрусалим. Цікаво, що в середньовічних шпиталях було окреме приміщення для кровопускання. За монастирським Статутом кровопускання було обов’язковим на восьмий день після Благовіщення, після Великодня і після Трійці. Метою його було повернення монахам чистоти помислів.

Окрім монастирських лікарень у Середньовіччі існувала інша форма клінічного обслуговування – орденські госпіталі. Духовно-лицарські ордени почали створюватися для закріплення володінь хрестоносців у Палестині на початку ХІ ст. Першим з них був орден госпітальєров (іоанитів), який заснував провансальський лицар Герард. Орден сформувався на основі будинку для паломників – госпіталю в Єрусалимі. Лицарі ордена надавали притулок, їжу і догляд хворим або пораненим паломникам, що приїздили з Європи поклонитися Гробу Господньому. В цьому ж сторіччі госпітальєри побудували подібні будинки в містах, звідки найчастіше виходили паломники. Притулки для подорожан будувалися недалеко від гаваней, пересічення доріг, на центральних майданах міст. В ХІІ ст. в Єрусалимі після завоювання міста хрестоносцями утворився велетенський лікарняний комплекс, який обслуговував одночасно більше 1500 хворих, в ньому було пологове відділення і притулок для сиріт. З переїздом резиденції ордена на Мальту в 1573 р. на острові почав діяти госпіталь, який протягом року приймав близько 4000 людей. За традицією пацієнти госпітальєрів харчувалися набагато краще, ніж самі брати. Будь-хто з персоналу міг отримати ситну їжу тільки у випадку захворювання. Лицарів-госпітальєрів разом з братами ордена св. Лазаря вважають одними з перших братів милосердя в історії медицини. Окрім того, мальтійські медики були піонерами в психіатрії і в розробці методів ізоляції інфекційних хворих.

В ранні віки був створений інститут діяконісс – представниць общини, які мали відвідувати хворих і надавати їм допопомогу. Це були безшлюбні жінки або вдовиці бездоганної поведінки не молодше 40 років. Діяконіси отримували особливу посвяту від єпіскопа і входили у склад кліру великих храмів або кафедральних соборів. В ІХ ст..існування його припинилось через послаблення церковної дисципліни.

В ХІ ст. для «подвигів милосердя» навколо церков або лікарень почали об’єднуватися жінки та дівиці, яких називали «бегінями». Вони займались навчанням людей, рукоділлям та опікою хворих. Пізніше вони почали надавати допомогу вдома, беручи плату лише з тих, хто міг її дати, а також створювати власні лікарні.

В ХІІ-ХІІІ ст. було здійснено ряд заходів щодо організації медико-санітарної справи. Були видані законоположення, що регламентували лікарську практику. Першим з них був указ Роджера Сицилійського в 1140 р. про допуск до медичної практики осіб, які пройшли відповідний курс навчання.

З ХІІІ ст., з початком нових соціально-економічних процесів в суспільстві, ростом міст, їх боротьбою за незалежність, посиленням міських комун головним типом госпіталів стає міський. В їх утворенні опріч королівського дома та духовних і світських сеньйорів почали брати участь і багаті городяни. Найстарішими є міські лікарні в Ліоні, Парижі, Монте-Касино. Крім приміщень для пацієнтів лікарні мали господарчі споруди, кімнати для тих, хто доглядав хворих, аптеку, а також сад, де вирощували лікарські рослини. Хворих розміщували іноді в невеличких палатах (на два ліжка), але частіше – у величезному залі: кожне ліжко в окремій ніші, а в середині – пуста просторінь, де могли вільно пересуватися лікарняні працівники. Щоб хворі, навіть ті, що лежать, були в змозі бути присутніми на богослужінні, в залі була Капелла. Коли людина приходила до лікарні, її одяг прали та ховали в надійне місце разом з коштовностями, які на ній були. У кімнатах підтримували чистоту і порядок – в Паризькій лікарні щороку використовували 1300 віників. Взимку в кожній кімнаті розпалювали вогонь в жаровні або в каміні. Влітку за допомогою складної системи блоків і мотузок можна було відкривати і закривати високі вікна в залежності від температури. У вікнах було вставлено кольорове скло, щоб пом’якшити жар сонячних променів. Кількість ліжок була різною, в кожному ліжку лежало мінімум два, а частіше – три хворих. Госпіталі продовжували виконувати роль не тільки лікувальних закладів, але й притулків. Хворі лежали поруч зі старими або з бідняками, які охоче поселялись у лікарні, де отримували їжу і дах над головою. Серед насельників лікарень були і такі, хто, не будучи ні хворим, ні немічним, з особистих причин бажав закінчити свої дні в лікарні, і за ними доглядали як за хворими.

Почали відкриватися перші аптеки: у Венеції – в 1238 р., у Флоренції – в 1300 р. В 1241 р. Фрідріх ІІ видав указ про створення системи державного контролю за виготовленням лікарських засобів та хірургічною практикою. Органи міського самоврядування створювали лікарські колегії для нагляду за санітарним станом міст, практикою лікарів, аптекарів, хірургів, акушерок, для перевірки знань претендентів на посаду лікарів, незалежно від наявності у них університетських дипломів.

Медицина Середньовічної Європи не була безплідною. Вона накопичила колосальний досвід в галузі хірургії, розпізнавання та попередження інфекційних захворювань, розробила ряд заходів протиепідемічного характеру. Виникли лікарні, санітарне законодавство. Внаслідок розвитку економіки створилися умови для докорінних змін у сфері ідеології, культури, природознавства, початок яким був закладений епохою Відродження.

Висновки

1. Середні віки в історії людства охоплюють час від падіння Римської імперії до епохи Великих географічних відкриттів. В Європі середніми віками називають V-ХІІІ віки. В цей час багато чого із здобутків античності було втрачено. Характерною особливістю цього періоду є безмежне домінування церкви в усіх сферах життя.

2. Широке розповсюдження в середні віки знайшли алхімія і астрологія. Остання викладалася на медичних факультетах університетів і уміння складати гороскопи входило в коло обов’язків лікаря.

3. Університети спочатку свого заснування і до ХV – ХVІ ст. були учбовими закладами для духовенства. Викладання було схоластичним. На відміну від інших, медичні школи в Салерно, а пізніше в Монпельє мали світський характер, і викладання в них велося на високому рівні. В Салерно була створена багата медична література. Вивчаючи її, найвідоміший лікар Середньовіччя Арнальдо де Вілланова створив славетний «Салернський кодекс здоров’я».

4. В середні віки в двох галузях медичної науки, а саме в хірургії та ученні про інфекційні хвороби, накопичувався багатий досвід. Хірургічна допомога була цілком в руках цирульників-емпіріків, які перебували на найнижчому щаблі тогочасної медичної ієрархії. Окрім них були і окремі представники академічної медицини, що залишили свій слід в хірургії.

5. Санітарними наслідками війн і пересування колосальної кількості людей були епідемії, яких не знав античний світ. Середньовічні пошесті відомі під узагальнюючою назвою «мор», вони мали змішаний характер. Після хрестових походів в Європі широко розповсюдилася лепра. Для ізоляції хворих на лепру створювалися лепрозорії. Коли в ХІІ ст. виникла спеціальна організація для піклування про цих людей – орден св. Лазаря, лепрозорії стали називати лазаретами.

6. Велику роль у розвитку лікарняної справи грали монастирі Вони почали облаштовувати спеціальні келії, де приймали хворих та поранених подорожан, згодом ці келії перетворилися на лікарні-богадільні. Окрім монастирських лікарень в Європі існували орденські госпіталі. В ХІ ст. на основі будинку для паломників в Єрусалимі утворився орден госпітальєрів (іоанитів). Лицарі-госпітальєри будували лікарні на перехрестях доріг, що вели до Єрусалима, в гаванях, на центральних майданах міст. З переїздом резиденції ордена на Мальту там був створений велетенський госпіталь, що обслуговував 4000 людей за рік.

7. З ХІІІ ст. з початком нових соціально-економічних процесів в суспільстві, ростом міст, їх боротьбою за незалежність, посиленням міських комун головним типом госпіталів стає міський шпиталь. В утворенні міських шпиталів опріч королівського дома та духовних і світських сеньйорів почали брати участь і багаті городяни.

8. .Лицарів-госпітальєрів та монахів ордена св. Лазаря вважають першими братами милосердя в історії медицини. В ранньому Середньовіччі був створений інститут діяконісс. Починаючи з ХІ ст. навколо церков та лікарень « для подвигів милосердя» почали об’єднуватися жінки та дівиці – «Бегіні», які надавали допомогу в хворим в притулках і вдома.

Контрольні питання

1. Чим були середні віки в історії людства? Дайте коротку характеристику цієї епохи.

2. Яке значення мало господарювання церкви в тогочасному житті для розвитку медицини?

3. Якою була медична освіта в середньовічній Європі?

4. Чому найбільш передовими учбовими закладами того часу вважають медичні школи Салерно і Монпельє?

5. Які наукові праці створені в цих медичних школах?

6. Чому саме хірургія і вчення про інфекційні хвороби накопичили такий величезний досвід у Середні віки?

7. Як розвивалася хірургія в цей період?

8. Які інфекційні хвороби були розповсюджені в цей час, що робилося для допомоги хворим?

9. Які форми клінічного обслуговування населення виникли в цей період в Західній Європі?

10. Хто виконував роль середніх медичних працівників у період, що вивчається?

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.