Розвиток медичних знань у Візантії

Візантійські медики продовжили римську традицію складання енциклопедичних узагальнюючих праць. Але ці праці візантійських лікарів IV-VII ст. принципово відрізнялися від узагальнюючих праць римських енциклопедистів. Це були вже не збірки суджень різних авторів, не «колекція раритетів», тобто опис рідкісних випадків захворювань, а систематизований огляд медичних знань, складених на основі єдиних анатомо-фізіологічних та загально патологічних концепцій практичного характеру. В них використовувався не лише досвід попередників, але і власні спостереження укладачів таких праць.

Першим таким візантійським лікарем-енциклопедистом був грек Орибазій (325/326–403рр.), який ще не прийняв християнство. За дорученням імператора Юліана Відступника (своє прізвисько імператор отримав за те, що також залишався язичником) Орибазій склав огляд медичних знань епохи. Ним стало «Лікарське зібрання» в 72-х книгах, що містило обширні виписки з творів давніх авторів. Але наряду з цим він включив в цю працю власні спостереження, висновки та узагальнення. Правда, з цієї праці до нас дійшло лише 27 книг, але і вони є виключно цінними для історії медицини. Окрім цих 27 книг до нас дійшов повністю скорочений варіант «Лікарського зібрання» в 9-ти книгах – «Синопсис» («Огляд»). Його було складено Орибазієм на прохання сина, який вивчав медицину. Зокрема, в «Синопсисі» міститься перша в літературі медична згадка про слинні залози, детальні відомості про жіночі статеві органи, описано зв’язочний апарат матки, висловлені оригінальні уявлення про механізм зачаття. Цей своєрідний «конспект» «Лікарського зібрання» Орибазія довго слугував навчальним посібником всім, хто вивчав медицину у Візантії і середньовічній Європі.

Серед наступників Орибазія вирізняється Аецій Амідійський (VI ст.), автора фундаментальних «Шістнадцяти книг про медицину», відомих також під назвою «Тетрабіблос» («Чотирикнижжя»). Заслугою цього вченого є, зокрема, те, що він детально зупинився на питаннях локалізації уражень головного мозку при деяких нервових та психічних захворюваннях. Аецій, вважав, що при маренні уражаються не лише оболонки згідно з поглядами більшості античних лікарів, але і речовина головного мозку.

Разом з багатьма раціональними прийомами та рекомендаціями, особливо у області акушерства, оперативної гінекології та хірургії, Аецій як християнин віддає данину і деяким містичним уявленням. Наприклад, він повідомляє текст закляття, що застосовувалося для видалення чужорідних тіл глотки: «Звернися до сидячого хворого, – рекомендує він, – і, наказавши йому дивитись на тебе, кажи: «Кістка, якщо ти – кістка, і що б ти не була, вийди, як Христос повелів Лазарю вийти з гробниці та Іоні з черева кита». Потім, взявши хворого за горло, говори: «Благий мученик і служитель Христа сказав: або спустись або піднімись!»

Великою популярністю у Візантії та за її межами користувалися також «Дванадцять книг про медицину» Олександра Траллесського (525-605 рр.), молодшого сучасника Аеція. В основу цих книг Олександром було покладено його власну лікарську практику. В його праці описані з багатьма новими деталями ряд нервово-психічних захворювань, захворювання очей та шлунково-кишкового тракту. Серед збудників останніх найбільш детально описано кишкових паразитів.

Він вважав, що головним завданням лікування має бути сприяння цілющим силам організму. Він радив також ретельно спостерігати за станом хворого, вдаючись спочатку до легких, а потім до більш сильних лікарських засобів, якщо перші не допомогли. В цих рекомендаціях не складно розгледіти вплив Гіппократа.

Усі 12 книг Олександра Тралесського були перекладені латиною, сірійською, арабською та єврейською мовами і стали широко відомими як на Сході, так і на Заході. Ще за життя його стали називати Олександр-Цілитель.

Визначально вплинули на розвиток хірургії у Візантії праці Павла Егинського (625-690 рр.) в 7 томах. До XV-XVI ст., в період всього Середньовіччя, вони слугували посібником у цій області медицини у Візантії та Європі. Шоста книга його семитомника була оригінальною працею, яка свідчить про широку ерудицію автора і його високу хірургічну майстерність. Павло Егинський особливо ретельно розробляв проблеми воєнної хірургії і травматології, а також акушерства, офтальмології та інших розділів медицини. Він ввів маску для лікування косоокості та описав катаракту.

Із медичних джерел відомо, що пацієнти візантійських хірургів не страждали від болю. В рукописному трактаті ХІV ст. наводиться рецепт снодійної суміші, яку використовували під час операцій. Вона готувалась із насіння беладони, соку мандрагори, опію, шафрану. Ці компоненти розтирали з водою і зволожували ними губку. Парами суміші давали дихати хворому.

Відомості по історії середньовічної медицини опосередковано містяться також в працях багатьох візантійських письменників, політиків, істориків і географів. Наприклад, в них можна знайти описи деяких епідемій, що часто виникали у Візантії та приграничних країнах, описання клінічної картини цих хвороб та протиепідемічних заходів, які вживалися владою. Так, в «Церковній історії» Евгарія (VI ст.) детально описано «чуму Юстиніана» – пандемію чуми, що охопила Візантію, Закавказзя, Південну і Центральну Європу в VI ст. Григорій Турський (540 - 594рр.) описав епідемію чуми в Галлії, а Прокопій Кесарійський (490-562рр.), більш відомий як церковний письменник, ніж як лікар, детально описав клінічну картину бубонної чуми.

Візантійські лікарі спиралися в своїх теоретичних працях і лікарській практиці не лише на античні традиції та власну клінічну практику, але і на досягнення медицини сусідніх народів. Наприклад, їх праці кінця XI-XIVст. свідчать про їх живий інтерес до досягнень арабської медицини. Так, з урахуванням досвіду арабських та середньо-азійських лікарів написана книга Симеона Сифа (XI ст?) про властивості їжі. В ній містяться рекомендації по раціональному харчуванню дітей, вагітних жінок, старих людей, осіб, які здійснюють сухопутні і морські подорожі, хворих, що страждають від різних хронічних захворювань. Вона ж містить рекомендації з правил зберігання та кулінарної обробки різних харчових продуктів. Книгою Миколая Мирепса (XIII ст.) з лікознавства, в якій враховувався досвід арабських лікарів, в Західній Європі користувалися як навчальним посібником навіть у XVII ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.