Міфологія як тип світогляду. Класичний та соціальний міф. Особливості міфологічного світогляду давніх слов’ян

На порозі свого історичного існування, крізь товщу тваринної психіки починало жевріти світло інтелекту. Людина спостерігала як середовище перетворювалось на навколишній світ. Так народжувалась міфологія-первісна світоглядна форма. Вона відображала специфічні риси колективу, а не індивідуального члена:

уявлення про родинні зв’язки природних сил, явищ і людського колективу; віра у богів; мислення образами, а не поняттями; міфи сприймаються як життєва реальність, яка не підлягає перевірці; людина-іграшка в руках божественних сил.

Міф складався в умовах первісного ладу, і сприймався, як цілком реальний “світ”. Він одночасно сприймався і як наочний, даний у відчуттях людини, і як казковий, і як достовірний, практично дійовий, і як надприродний. Такими виступають образи фантастичних істот у “Лісовій пісні” Л. Українки.

Людина спостерігала як середовище перетворювалось на навколишній світ. Так народжувалась міфологія-первісна світоглядна форма. Вона відображала специфічні риси колективу, а не індивідуального члена:

1) уявлення про родинні зв’язки природних сил, явищ і людського колективу;

2) віра у богів;

3) мислення образами, а не поняттями;

4) міфи сприймаються як життєва реальність, яка не підлягає перевірці;

5) людина-іграшка в руках божественних сил.

Первісне суспільство було суспільством рутинним, орієнтованим на традицію. Зміни в ньому відбувались настільки повільно, що практично залишалися непостійними протягом кількох поколінь. Тому міфологічний світогляд був орієнтований не на творчий пошук нових, більш досконалих форм і способів взаємовідношень з навколишнім світом, а на постійне відтворення традиційного стану речей, який уявлявся єдиноможливим і тому гармонійним порядком буття. Час тлумачився як циклічний, а не лінійний. Міфологічний тип світогляду грунтується на вірі в надприродні сили, спрямований в минуле. Міф - це перша форма світогляду.

Класичний міф орієнтований на пояснення світу, інтегрований на освоєння світу в первісному спілкуванні, це первісне мислення. Тут немає форм і рівнів, суб’єкта і об’єкта, я і ми, образ і предмет, Частина і ціле, природне і соціальне, теперішнє і майбутнє. Головне в міфі це міфологічна розповідь, ритуал, обряд. Класичний міф продукт колективної свідомості, це спосіб об’єднання людського суспільства в смисли, культуру, мову відношень, це спосіб упорядкування буття общини.

Соціальний міф процес політизації міфу, це духовне утворення, яке у нахабній, простій формі виявляє волю якої-небудь групи людей і втілюється в образах, символах, ідеологіях. Соціальний міф підпитує масову свідомість.

Якщо класичний міф це совість, то соціальний міф це нав’язування принципів поведінки шляхом насильства, влади. Тут теж є обряди: наприклад - Гітлер: міф комуністи і євреї; факельні походи, мітинги, демонстрації, які апелюють почуттями людей. Соціальний міф веде до фанатизму.

Особливості міфології давніх слов’ян:

До становлення Київської Русі давні слов”яни жили племенними общинами і в тій чи іншій мірі їм були властиві такі форми міфологічного світогляду, як магія (віра в існування надприродних засобів впливу на природу), фетишизм (віра в існування у матеріальних об”єктів надприродних властивостей), анімізм (віра в існування у матеріальних об”єктів і процесів надприродних двійників. У слов”ян для визначення ілюзійних двійників застосовувалися 2 терміни: менш могутніх називали “душами”, а більш могутніх – “духами”), землеробські культи, шаманізм.

Владикою усього слов”яни визнавали єдиного бога (Перуна), що посилає грім і блискавку. У давньоруських літописах згадуються також: Даждьбог (бог сонця, дарувальник), Хорс, Стрибог та ін. крім цьогослов”яни вклонялися різним таємничим істотам, як домовикові, лісовику, водяному і т. д. Відповідно до своєї релігії східні слов”ни мали своЇ обряди і приносили жертви. У них також був поширений культ дерева. Зокрема шанували дуб і приносили перед ним у жертву живих птахів, м”ясо, хліб; вважаючи дуб священним деревом Перуна.

Риси

1)в усій давньослов'янській міфології впадає у вічі землеробський акцент: Лада й Лєля - богині природи, Перун - бог грози, Сварог, небесний коваль-батько сонця й творець вогню, який викував плуг переміг Змія і запрягши його в плуг, виорав знамениті Змієві вали;

2) серед волхвів-жерців існував своєрідний розподіл праці : хмарогонителі, чародії, потворники (знахарі) і т.п.

3) персонаж “кощун” Кощій- володар потойбічного, мертвого царства;

4) слов'янський героїчний епос - билини –герої Ілля Муромець, Добриня, А.Попович - перехідний етап від міфології до філософії;

5) творчий діалог з візантійським християнством – переклади візантійських богословсько-філософських текстів на давньослов'янську мову втрачають грекомовну форму і стають феноменом вже не візантійської, а київськоруської ментальності.

7. Історичні умови становлення та характерні риси релігійного типу світосприйняття.Філософія і релігія:особливості розв'язання основного питання світогляду.

Сам термін «р е л і г і я» походить від латинських слів «релігіо» (святиня, поклоніння і «релятіо» (ставитись). Інакше кажучи, релігія — це спосіб ставлення людини до світу, віра у всезагальний зв'язок усіх явиш під впливом певної вищої сили, якій треба поклонятися, щоб здобути її прихильність. Тобто усі три поняття можуть бути етимологічним витоком релігії. У релігійній свідомості духовність постає як відчуття Бога як морального чинника та духовного Абсолюту, але не тільки. Це ще й відчуття особистого внутрішнього зв 'язку з Абсолютом як найсуттєвішого чинника людської духовної дії. Божественний Абсолют постає для віруючого як виший моральний закон, як головний критерій розрізнення добра і зла, а також верховний Суддя, котрий визначає особисту відповідальність за вчинки віруючого.

Отже, можна визначити релігіюяк специфічне переломлення в людській свідомості буття, в основі якого лежить сокровенна Божественна Сутність. Релігія усвідомлює себе як відповідь на прояв цієї сутності. Особливістю цього усвідомлення є віра як вищий прояв відкритості людського буття Абсолютові. Релігійна людина (віруючий) вірить не лише в реальність надприродної Божої Сутності, світу її безпосереднього перебування і в свою залежність від нього, а й у можливість певним чином впливати на надприродне. Отже, віра в надприродне і можливість контакту з ним — головна визначальна риса релігії. Вона складає основу релігійного світогляду, виражає спосіб існування релігійної свідомості, тісно переплітаючись з усіма елементами релігійного світогляду: релігійною картиною світу, релігійною мораллю, релігійною філософією, соціологією, естетикою. На її основі формуються всі елементи й аспекти релігійної свідомості: буденний і теоретичний, релігійні психологія та ідеологія, анімізм, фетишизм, магія та міфологія. У структурі релігійного світогляду на підставі віри формуються богослов'я (теологія), релігійна правосвідомість, аксіологія (система цінностей), релігійні норми та приписи.

Релігійний світогляд у своїх визначеннях світу виходить із створеності світу Богом — надприродною потойбічною силою. Сама ж людина постає двояко, складаючись із безсмертної душі та тимчасового смертного тіла (плоті, що зосереджує в собі не лише речовинне тіло, а й його «тваринні» інстинкти, потяги тощо). Після смерті душа вивільняється з тіла і, нарешті, одержує очікувану свободу в єднанні з Богом. Доля людини залежить від її поведінки в земному світі, від дотримування нею релігійних приписів.

Структура релігії. Релігія постає як досить складне формування, до якого входить низка елементів:

1) релігійні уявлення (сукупність ідей та образів, породжених вірою в надприродне, зокрема уявлення про походження світу й людини та її загробне життя);

2) релігійні настрої (почуття та емоційно-психічні стани свідомості внаслідок віри у надприродне: релігійний страх, благоговіння, замилування тощо);

3) релігійні дійства (суворо регламентовані дії і вчинки, спрямовані на досягнення стану контакту з Абсолютом: обряди або культ, які включають заклинання, молитви, піст тощо, а також поклоніння певним особам, речам і святим місцям); 4) релігійні організації (об'єднання прихильників якоїсь релігії, церкви, конфесії, храми, релігійні напрями і таке інше).

За Гегелем філософія і релігія тотожні. Адже філософія також є релігією, оскільки вона за своєю суттю є відмовою від суб’єктивних домислів і думок у своєму занятті богом. З іншого боку релігія, як вважає Ясперс, назавжди залишається філософією звичайної людини, єдиним авторитетом, який визначається нею у світоглядних питаннях. Тому, незважаючи на відмінності в особистостях і методах досягнення ними бога, філософія і релігія взаємопов’язані. Впродовж багатьох століть філософія не лише вносила раціонально-дискурсивний аспект у теологію, а й була єдиною інстанцією, у межах якої релігія поставала як об’єкт дослідження. Гегель вважав, що завдання філософії полягає в тому, щоб розглянути, дослідити, пізнати природу релігії. Предметом філософії як і релігії є вічна істина в її об’єктивності, бог і його пояснення.

Філософія релігії – сукупність актуальних і потенційних філософських установок щодо релігії бога, філософське осмислення їхньої природи, сутності та сенсу.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.