Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ СИСТЕМНОГО АНАЛІЗУ

3.1. Поняття проблеми, симптоми, тенденції, вирішення проблеми. Основні компоненти системного аналізу.

3.2. Методи та процедури системного аналізу.

3.3. Сутність та зміст власних інструментів системної методології.

3.4. Поняття моделі, її види та етапи побудови.

3.5. Методи моделювання систем.

3.1. Поняття проблеми, симптоми, тенденції, вирішення проблеми. Основні компоненти системного аналізу

В основу методології системного аналізу покладені три концепції: проблема, вирішення проблеми і система.

Проблема– це невідповідність або відмінність між існуючим і необхідним станом справ у якій-небудь системі.

Як необхідний стан може виступати необхідне або бажане. Необхідний стан диктується об'єктивними умовами, а бажане визначається суб'єктивними передумовами, в основі яких лежать об'єктивні умови функціонування системи.

Проблеми, що існують в одній системі, як правило, не рівнозначні. Для порівняння проблем, визначення їх пріоритету використовуються атрибути: важливість, масштаб, спільність, актуальність і так далі.

Виявлення проблемиздійснюється шляхом ідентифікації симптомів, що визначають невідповідність системи своєму призначенню або недостатню її ефективність. Симптоми, що систематично виявляються, утворюють тенденцію.

Ідентифікація симптомівпроводиться шляхом вимірювання й аналізу різних показників системи, нормальне значення яких відомі. Відхилення показника від норми і є симптомом.

Вирішення проблемиполягає в ліквідації відмінностей між існуючим і необхідним станом системи. Ліквідація відмінностей може проводитися або шляхом удосконалення системи, або шляхом її заміни на нову.

Рішення про вдосконалення або заміну ухвалюється з урахуванням таких положень. Якщо напрям удосконалення забезпечує істотне збільшення життєвого циклу системи і витрати незрівнянно малі стосовно до вартості розроблення системи, то рішення про вдосконалення виправдане. Інакше слід розглядати питання про її заміну нової.

Основними компонентами системного аналізує:

1. Мета системного аналізу.

2. Мета, яку повинна досягти система в процесі функціонування.

3. Альтернативи, або варіанти, побудови або вдосконалення системи, за допомогою яких можливе вирішення проблеми.

4. Ресурси, необхідні для аналізу і вдосконалення існуючої системи або створення нової.

5. Критерії або показники, що дозволяють порівнювати різні альтернативи і вибирати найбільш переважні.

6. Модель, яка зв'язує воєдино мету, альтернативи, ресурси і критерії.

3.2. Методи та процедури системного аналізу

Абстрагування— уявне відособлення від тих або інших сторін, властивостей або зв'язків предметів (явищ) для виділення істотних ознак. Це один з основних процесів розумової діяльності людини, що спирається на знакове опосередковування і дозволяє перетворити на об'єкт розгляду різні властивості предметів. Це теоретичне узагальнення дозволяє відобразити основні закономірності досліджуваних об'єктів або явищ, вивчати їх, а також і прогнозувати нові, невідомі закономірності.

Види абстракції за видами неістотного:

- примітивна абстракція – відволікається від одних властивостей предмета або явища, виділяючи інші його властивості або якості (виділення форми предмета, відштовхуючись від його кольору або навпаки). Через нескінченне різноманіття дійсності ніяке сприйняття не в змозі охопити всі її сторони, тому примітивна абстракція здійснюється в кожному процесі сприйняття і неминуче пов’язана з ним;

- узагальнююча абстракція – дає узагальнену картину явища, відвернуту від часткових відхилень. У результаті такої абстракції виділяється загальна властивість досліджуваних об’єктів або явищ. Цей вид абстракції вважається основним у математиці та математичній логіці;

- ідеалізація – заміщення реального емпіричного явища схемою, що ідеалізується, позбавленою реальних недоліків. У результаті утворюються поняття «ідеальних» об'єктів («ідеальний газ», «абсолютно чорне тіло», «пряма» тощо);

- ізолююча абстракція – пов’язана з мимовільною увагою, оскільки при цьому виділяється той зміст, на якому зосереджується увага;

- абстракція актуальної нескінченності – відштовхування від принципової неможливості зафіксувати кожен елемент нескінченної множини, тобто нескінченні множини розглядаються як кінцеві;

- конструктивізація — відвернення від невизначеності меж реальних об’єктів, їх «грубе», наближене подання.

За цілями:

- формальна абстракція — виділення таких властивостей предмета, які самі по собі й незалежно від нього не існують (форма або колір). Цей тип абстракції служить основою засвоєння знань для опису предметів за їх зовнішніми властивостями, що служить передумовою теоретичного мислення;

- змістовна абстракція — вичленення тих властивостей предмета, які самі по собі володіють відносною самостійністю (клітина організму). Цей тип абстракції розвиває здатність оперувати ними.

Поняття «абстрактне» протиставляється «конкретному», наприклад, конкретне мислення – абстрактне мислення. Абстрактне мислення (за нього відповідає ліва півкуля головного мозку) має на увазі операції з абстракціями («людина взагалі», «число три», «дерево» і т.д.), конкретне мислення (за яку відповідальна права півкуля головного мозку) має справу з конкретними об'єктами і процесами («брат Вася», «три яблука», «дуб у дворі», і т.д.). Здатність до абстрактного мислення є однією з відмінних рис людини, яка сформувалась одночасно з мовними навичками і багато в чому завдяки мові.

Конкретизація (від concretus – густий, твердий) – метод дослідження предметів у всій їх різнобічності, у якісній багатосторонності реального існування на відміну від абстрактного вивчення предметів. При цьому досліджується стан предметів у зв’язку з певними умовами їх існування та історичного розвитку.

Процес конкретизації спрямований на відновлення в мисленні об’єктивної цілісності, що існує через зв’язки одиничних речей.

Конкретизація сприяє наповненню когнітивної систематизованої картини якого-небудь предмета (явища, системи) певними відмітними ознаками та характеристиками.

Композиція (лат. compositio – складання, скріплення, з’єднання) – побудова цілісного об’єкта, всі елементи якого знаходяться в гармонійній єдності.

Декомпозиція – науковий метод, що використовує структуру завдання і дозволяє замінити рішення одного великого завдання вирішенням серії менших завдань. Декомпозиція має на увазі закріплення цілей, завдань, критеріїв їх досягнення і відповідних числових показників за структурними елементами організації різного ієрархічного рівня.

Глибина декомпозиції обмежується. Якщо при декомпозиції з'ясовується, що модель починає описувати внутрішній алгоритм функціонування елемента замість закону його функціонування у вигляді «чорного ящика», то в цьому разі відбулася зміна рівня абстракції. Це означає вихід за межі мети дослідження системи і зумовлює припинення декомпозиції.

У сучасних методиках типовою є декомпозиція моделі на глибину 5-6 рівнів. На таку глибину декомпозується зазвичай одна з підсистем. Функції, які вимагають такого рівня деталізації, часто дуже важливі, і їх детальний опис дає ключ до основ роботи всієї системи.

У загальній теорії систем доведено, що більшість систем можуть бути декомпозовані на базові підсистеми. До них відносять: послідовне (каскадне) з’єднання елементів, паралельне з’єднання елементів, з’єднання за допомогою зворотного зв’язку.

Проблема проведення декомпозиції полягає в тому, що в складних системах відсутня однозначна відповідність між законом функціонування підсистем і алгоритмом, що його реалізовує. Тому здійснюється формування декількох варіантів (або одного варіанта, якщо система відображена у вигляді ієрархічної структури) декомпозиції системи.

Найбільш часто вживані стратегії декомпозиції:

- функціональна декомпозиція – базується на аналізі функцій системи. При цьому ставиться питання, що робить система незалежно від того, як вона працює. Підставою розбиття на функціональні підсистеми служить спільність функцій, виконуваних групами елементів;

- декомпозиція за життєвим циклом. Ознака виділення підсистем – зміна закону функціонування підсистем на різних етапах циклу існування системи «від народження до загибелі». Для життєвого циклу управління організаційно-економічної системи виділяють етапи планування, ініціації, координації, контролю, регулювання. Для інформаційних систем розділяють етапи обробки інформації: реєстрацію, збір, передачу, обробку, відображення, зберігання, захист, знищення;

- декомпозиція за фізичним процесом. Ознака виділення підсистем – кроки виконання алгоритму функціонування підсистеми, стадії зміни станів. Хоча ця стратегія корисна при описі існуючих процесів, результатом її часто може стати дуже послідовний опис системи, який повною мірою не враховуватиме обмеження, що диктуються функціями одна одній. При цьому може виявитися прихованою послідовність управління. Застосовувати цю стратегію слід тільки за умови, що метою моделі є опис фізичного процесу як такого;

- декомпозиція за підсистемами (структурна декомпозиція). Ознака виділення підсистем – сильний зв’язок між елементами за одним із типів відносин (зв'язків), що існують у системі (інформаційних, логічних, ієрархічних, енергетичних і т.п.). Силу зв’язку за інформацією можна оцінити коефіцієнтом інформаційного взаємозв’язку підсистем:

, (2.1)

де N – кількість взаємовикористованих інформаційних масивів в підсистемах; N₀ – загальна кількість інформаційних масивів.

Для опису всієї системи повинна бути побудована складена модель, що об’єднує всі окремі моделі;

- декомпозиція за критерієм входу в організаційно-економічні системи. Ознака виділення підсистем: джерело дії на систему, це може бути вища або нижча система, а також внутрішнє чи зовнішнє середовище.

- декомпозиція за типами ресурсів, споживаних системою. Формальний перелік типів ресурсів складається з енергії, матерії, часу й інформації (для соціальних систем додаються кадри і фінанси);

- декомпозиція за кінцевими продуктамисистеми. Підставою можуть служити різні види продукту, що виробляються системою;

- декомпозиція діяльності людини. Виділяється суб’єкт діяльності; об'єкт, на який спрямована діяльність; засоби, використовувані в процесі діяльності; навколишнє середовище, всі можливі зв'язки між ними.

Зазвичай декомпозиція здійснюється за декількома підставами, порядок їх вибору залежить від кваліфікації і переваг системного аналітика.

Приклад

Спроба вивчити діяльність підприємства, лише розчленувавши його на підрозділи, приречена на невдачу. Ми ніколи не зможемо зрозуміти, чому та або інша компанія досягає успіху, якщо вивчатимемо кожен її цех окремо, поза зв’язком з іншими підрозділами підприємства. Лише загальний дух корпорації, моральні й матеріальні стимули і реакції, що діють на підприємстві в цілому, злагодженість у взаємодії підрозділів, обумовлені загальною стратегією, пояснюють результат її роботи. Він зумовлений інтегральною якістю системи загалом, яка відсутня в кожній частині окремо, якщо частини роз’єднати.

Аналіз (від др.-грецьк. ἀνάλυσις «розкладання, розчленовування») – операція уявного або реального розчленовування цілого (речі, властивості, процесу, системи або відношення між предметами) на складові частини, виконувана в процесі пізнання або наочно-практичної діяльності людини.

На додаток до синтезу метод аналізу дозволяє отримати інформацію про структуру об’єкта дослідження.

Вивчення складних систем вимагає не лише аналітичного підходу, що розчленовує, але й іншого – цілісного, що досліджує систему в єдності всіх її частин. Цей підхід бере за основу не звичний нам аналіз, а протилежний дослідницький прийом – синтез, тобто об'єднання частин, виявлення системної якості, властивої лише всій системі в цілому.

Призначення синтезу полягає в тому, аби на основі знань про систему, отриманих при вирішенні завдань аналізу та декомпозиції, створити модель системи, визначити її структуру, параметри, що забезпечують ефективне функціонування системи, вирішення завдань і досягнення поставлених цілей.

Примітка

Системний підхід дає можливість розглянути з іншого ракурсу ефективність функціонування систем: взаємодія між частинами системи виявляється набагато важливішою, ніж результативна робота окремих її частин. Наприклад, точна, ефективна робота відділу маркетингу фірми не дасть позитивного результату, якщо не налагоджена його взаємодія з виробничими підрозділами, фінансовим відділом, керівництвом фірми і т.д. Жоден з елементів складної системи не може бути пізнаний без урахування його зв'язків з іншими елементами.

Синтез спрямований на виконання таких основних завдань:

- розроблення моделі системи;

- структурний синтез;

- параметричний синтез;

- оцінювання системи.

Для використання прийомів синтезу в першу чергу потрібно сформулювати причини, що об’єднують різні частини в ціле. Часто для досягнення яких-небудь цілей недостатньо застосувати окремі розрізнені засоби, що є в наявності. Тоді ці засоби об’єднують у систему засобів, яка, завдяки своїй інтегральній, новій якості володіє великими можливостями для реалізації цілей, ніж розрізнені засоби. Здійснюється досягнення цілей за рахунок виконання системою певної функції, ролі в іншій, ширшій системі, в яку вона входить як частина. Так, робітник виконує певні функції в бригаді, бригада – в цеху, цех – на підприємстві, підприємство – на ринку. Об’єднання елементів у ціле, яке дозволяє виконувати певну роль, функцію системи в ширшій системі і є здійсненням синтезу

Індукція (лат. inductio – наведення) – висновок від фактів до деякої гіпотези (загального твердження), метод міркування від часткового до загального.

Дедукція (лат. deductio – виведення) – метод мислення, при якому часткове положення логічним шляхом виводиться із загального, висновок за правилами логіки; ланцюг висновків (міркування), ланки якого (вислови) пов’язані відношенням логічного проходження.

Метод міркування від загального до часткового. Початком (посилками) дедукції є аксіоми, постулати або просто гіпотези, що мають характер загальних тверджень («загальне»), а кінцем – наслідки з посилок, теорем («приватне»). Якщо посилки дедукції істинні, то істинні і її наслідки.

Формалізація (formalization):

1) процес подання інформації про об'єкт, процес, явище у формалізованому вигляді;

2) метод відображення певної сфери у вигляді формальної системи, коли форма виділяється в особливий предмет дослідження незалежно від змісту.

За допомогою формалізації відбувається відображення результатів мислення в точних поняттях або твердженнях.

Протиставляється інтуїтивному мисленню і пов’язана з процесом абстракції. Формалізація відіграє істотну роль в аналізі й уточненні наукових понять. Невідповідність між формалізацією і змістовним знанням є важливим джерелом розвитку науки, призводить до послідовної зміни одних елементів формалізму іншими, що точніше відображають досліджувані об’єкти і явища.

Лінеаризація(лат. linearis – лінійний) – метод наближеного подання замкнутих нелінійних систем, при якому дослідження нелінійної системи замінюється аналізом лінійної системи, в деякому розумінні еквівалентної початкової. Методи лінеаризації мають обмежений характер, тобто еквівалентність початкової нелінійної системи і її лінійного наближення зберігається лише для обмежених просторових або тимчасових масштабів системи, або для певних процесів, причому якщо система переходить з одного режиму роботи на інший, то слід змінити і її лінеаризовану модель. Застосовуючи лінеаризацію, можна з’ясувати багато якісних і особливо кількісних властивостей нелінійної системи.

Структуризація – це розподіл системи на ієрархічні підсистеми і компоненти та встановлення між ними зв’язків і відносин, що дозволяє здійснювати управління такою системою.

Основні завдання структуризації :

- розподіл системи на блоки, які підлягають управлінню;

- розподіл відповідальності за різні елементи системи, визначення зв’язків між різними структурними елементами;

- визначення витрат – часу, грошей, матеріальних ресурсів;

- створення єдиної бази для планування, складання кошторисів, контролю за витратами тощо;

- встановлення взаємозв’язків між елементами системи;

- визначення комплексу робіт та завдань.

У перекладі з англійської «реструктуризація» (restructuring) – це перебудова структури чого-небудь.

Реструктуризація компанії – це зміна структури компанії (порядку розташування її елементів), а також елементів, що формують її бізнес, під впливом чинників зовнішнього або внутрішнього середовища. Реструктуризація включає: вдосконалення системи управління, фінансово-економічної політики компанії, її операційної діяльності, системи маркетингу і збуту, управління персоналом.

Основною причиною реструктуризації зазвичай є низька ефективність їх діяльності, яка виражається в незадовільних фінансових показниках, у нестачі оборотних коштів, у високому рівні дебіторської і кредиторської заборгованостей.

Успішні компанії також часто проводять структурні перетворення. Адже будь-яка модифікація масштабів бізнесу або ринкових умов вимагає адекватної зміни системи управління і проведення програм реструктуризації.

Реінжиніринг бізнес-процесів (РБП) – фундаментальне переосмислення і радикальне перепроектування ділових процесів для досягнення різких, стрибкоподібних покращань у вирішальних, головних показниках діяльності компанії (фірми, підприємства), таких як вартість, якість, швидкість виконання. На відміну від інших технологій поліпшення бізнесу (виробництва) головна риса РПБ – створення абсолютно нових і більш ефективних процесів (бізнесу, виробництва), без урахування того, що було раніше.

Алгоритмізація (algorithmization) – метод опису систем або процесів шляхом створення алгоритмів їх функціонування. Алгоритмізація процесів – опис процесів мовою математичних символів для одержання їх алгоритму.

Алгоритм:

- строго детермінована послідовність дій, що описує процес перетворення об’єкта з початкового стану в кінцевий, записана за допомогою зрозумілих команд;

- це послідовність дій, спрямованих на отримання певного результату за кінцеве число кроків.

Алгоритми мають ряд важливих властивостей:

1) скінченність – алгоритм має завжди завершуватися після виконання скінченої кількості кроків. Процедуру, яка має решту характеристик алгоритму, можливо, без скінченності, називають методом обчислень;

2) дискретність – процес, що визначається алгоритмом, можна розчленувати (розділити) на окремі елементарні етапи (кроки), кожен з яких називається кроком алгоритмічного процесу чи алгоритму;

3) визначеність – кожен крок алгоритму має бути точно визначений. Дії, які необхідно здійснити, повинні бути чітко та недвозначно визначені для кожного можливого випадку;

4) вхідні дані – алгоритм має деяку кількість (можливо, нульову) вхідних даних, тобто величин, заданих до початку його роботи або значення яких визначають під час роботи алгоритму;

5) вихідні дані – алгоритм має одне або декілька вихідних даних, тобто величин, що мають досить визначений зв’язок з вхідними даними;

6) ефективність – алгоритм вважають ефективним, якщо всі його оператори досить прості для того, аби їх можна було точно виконати за скінчений проміжок часу з допомогою олівця та аркуша паперу.

Моделювання – метод дослідження явищ і процесів, що ґрунтується на заміні конкретного об’єкта досліджень (оригіналу) іншим, подібним до нього (моделлю).

Основні види моделювання – фізичне і математичне.

Фізичне моделювання, при якому модель і об’єкт, що моделюється, мають одну і ту саму фізичну природу.

Математичне моделювання – моделювання, при якому модель являє собою систему математичних співвідношень, що описують певні технологічні, економічні чи інші процеси. Найчастіше застосовуються два способи математичного моделювання:

- аналітичний, що передбачає можливість точного математичного опису строго детермінованих систем,

- ймовірнісний, що дозволяє отримати не однозначне рішення, а його імовірнісну характеристику параметрів.

Експеримент (від лат. experimentum – проба, досвід) – метод дослідження деякого явища в керованих умовах. Відрізняється від спостереження активною взаємодією з об’єктом, що вивчається. Зазвичай експеримент проводиться в рамках наукового дослідження і служить для перевірки гіпотези, встановлення причинних зв'язків між феноменами.

Ідентифікація (лат. identifico – ототожнювати) – ототожнення, прирівнювання, уподібнення, розпізнавання. Наприклад, ідентифікація мінералів (англ. mineral identification).

Ідентифікація – це процес розпізнавання системою (людиною, дослідником, операційною системою) іншої системи або об’єкта (людини, користувача, предмета, процесу тощо).

Класифікація (лат. classis – клас і facio - роблю) – система розподілення об'єктів (процесів, явищ) за класами (групами тощо) відповідно до визначених ознак. Інколи вживають термін «категоризація» у значенні «розподілення об’єктів на категорії». Оскільки в результаті класифікації утворюється хоча б один клас (група), принаймні з одним елементом, – можна визначати класифікацію як групування.

Тестуваннязастосовується для визначення відповідності предмета випробування заданим специфікаціям. До завдання тестування не входить визначення причин невідповідності заданим вимогам (специфікаціям). Тестування – один із розділів діагностики.

Технологія тестування складається з таких частин:

- зовнішня дія;

- реакція випробовуваного;

- оцінка реакції і висновки.

Верифікація (лат. verificatia – підтвердження; лат. verus – істинний, facio – роблю) – логіко-методологічна процедура встановлення істинності наукової гіпотези (так само, як і поодинокого, конкретно-наукового твердження) на основі їхньої відповідності емпіричним даним (пряма або безпосередня верифікація) або теоретичним положенням, що відповідають емпіричним даним (непряма верифікація).

3.3. Сутність та зміст власних інструментів системної методології

Внесок методології системного аналізу в розвиток точних методів економіко-математичного моделювання відносно невеликий. Новизна, що вноситься системною методологією, полягає у підході не від методу, а від завдання, у вимозі комплексного використання цілої серії методів або їх системного використання для вирішення різних частин і етапів проблеми.

До власних інструментальних досягнень системної методології належать методи сценаріїв, отримання та аналізу експертних оцінок (метод Делфі) і методи побудови та аналізу дерева цілей. Тісно пов’язані з розвитком системного аналізу також і діагностичні методи. Розглянемо їх детальніше.

Метод сценаріїв є засобом первинного впорядкування проблеми, отримання і збору інформації про взаємозв'язки вирішуваної проблеми з іншими і про можливі й імовірні напрями майбутнього розвитку.

Сценарій (у прогнозуванні) – переважно якісний опис можливих варіантів розвитку досліджуваного об’єкта при різних поєднаннях певних (заздалегідь виділених) умов. Він не призначений для «прогнозу» майбутнього, а лише в розгорненій формі показує можливі варіанти розвитку подій для їх подальшого аналізу і вибору найбільш реальних і сприятливих.

Іншими словами, написання сценарію – це спроба встановлення логічної послідовності розгортання подій з тим, щоб спрогнозувати, показати, як, виходячи з існуючої ситуації, можна крок за кроком розвивати майбутній стан. Опис зазвичай виконується в явно виражених тимчасових координатах. Наприклад, послідовний розгляд альтернатив ділових переговорів при різному поєднанні чинників, що роблять вплив на висновок операцій, договорів. Його особливість, з погляду теорії ухвалення рішення, полягає в тому, що автор сценарію намагається побудувати варіанти майбутнього розвитку подій, виходячи з інформації про розвиток подій у минулому і поточному станах. Найчастіше пишуть сценарії, що розгортаються в часі. Картина майбутнього стану об’єкта дослідження наочно обговорюється, виникає поступово, послідовно, в тісному зв’язку з подіями й умовами, що супроводжують цей процес і які впливають на нього у вигляді взаємообумовленого ланцюга подій (кожна подія залежить від попередніх і впливає на подальші).

Кожна проблема і підпроблема розглядаються в декількох аспектах, з різних точок зору. Вибираючи той або інший подальший шлях у кожній критичній точці сценарію (точка, де робиться вибір один із декількох можливих варіантів розвитку подій), відсікаючи всі інші варіанти в цій точці, менеджер або дослідник вимушений аналізувати ці відкидані варіанти достатньо ретельно.

Різні розділи сценарію зазвичай пишуться різними групами людей, де розгортається імовірнісний хід подій у часі. Використання різних професіоналів дозволяє простежити його розгалуження, взаємозв'язки з іншими проблемами і так далі.

Сценарій повинен відповідати меті. Його виконання вимагає обмеження безлічі подій такими, які здатні вплинути на результат досягнення мети подій і числа зв’язків, значущих для досліджуваного процесу. Коректування сценарію виконується експертами з метою зближення сценарію з дійсністю.

Використання методу дозволяє:

- встановити логічну послідовність подій, починаючи із заданої ситуації до майбутнього стану і уявити хід вирішуваного завдання;

- визначити головну мету розвитку процесу вирішення завдання з урахуванням основних чинників середовища.

Застосовується за недостатності інформації з проблемного питання. Це не метод вибору рішення, а швидше опис моделі ухвалення рішення. Є ефективним засобом отримання повного уявлення про вирішуване завдання.

Сценарії можуть бути використані на різних етапах системного аналізу, коли потрібно зібрати й упорядкувати надзвичайно різнорідну інформацію. Але головною сферою застосування цього інструменту є етапи аналізу проблеми, прогнозування розвитку проблеми, оцінки можливих наслідків проблеми та визначення їх актуальності.

Метод Делфі, на відміну від методу сценаріїв, припускає попереднє ознайомлення експертів із ситуацією за допомогою якої-небудь моделі.

У системному аналізі основною формою моделі, яка підлягає удосконаленню і насиченню інформацією за допомогою експертних оцінок, є дерево цілей. Фахівцям пропонується оцінити структуру моделі в цілому і дати пропозицію про включення в неї неврахованих зв’язків. При цьому використовується анкетний метод. Результати кожного дослідження надаються кожному експерту, що дозволяє їм далі коректувати свої думки на основі знов отриманої інформації. Метод Делфі вважають найнадійнішим засобом отримання даних.

Вершини дерева цілей(ДЦ) інтерпретуються як цілі, а ребра або дуги - як зв’язки між ними. Це головний інструмент зв’язку цілей верхнього рівня з конкретними засобами їх досягнення на нижчому рівні.

У програмно-цільовому плануванні (коли цілі плану зв'язуються з ресурсами за допомогою програм) ДЦ виступає як схема, що показує розчленовування загальних (генеральних) цілей народногосподарського плану або програми на підцілі, останніх - на підцілі наступного рівня і так далі).

Подання цілей починається з верхнього рівня, далі вони послідовно конкретизуються. Причому основним правилом розширення цілей є повнота: кожна мета верхнього рівня повинна бути подана у вигляді підцілей наступного рівня вичерпним чином, тобто так, щоб об’єднання понять підцілей повністю визначало поняття початкової мети.

Діагностичними методамиє добре відпрацьовані прийоми масового обстеження підприємств і органів управління з метою удосконалення форм і методів їх роботи. Про діагностичні методи існують різні думки: одні розглядають їх як самостійні методи, інші - як методи системного аналізу. Проте ці розмежування не мають особливого значення.

Матричні формиуявлення й аналізу інформації не є специфічним інструментом системного аналізу, проте широко застосовуються на різних етапах його як допоміжний засіб.

Матриця – не тільки надзвичайно наочна форма подання інформації, але і форма, що розкриває внутрішні зв’язки між елементами, допомагає з’ясувати і проаналізувати спостережені частини структури. Приклад використання властивостей матриці - періодична система Д.І. Менделєєва.

3.4. Поняття моделі, її види та етапи побудови

Модель у загальному значенні є створюваний з метою отримання і (або) зберігання інформації специфічний об'єкт (у формі уявного образу, опису знаковими засобами або матеріальної системи), що відображає властивості, характеристики і зв’язки об’єкта-оригіналу довільної природи, істотні для завдання, що вирішується суб’єктом. Для теорії ухвалення рішень найбільш корисні моделі, які виражаються формулами, алгоритмами та іншими математичними засобами.

При побудові будь-якої моделі процесу ухвалення рішення потрібно дотримуватися такого плану дій:

1. Сформулювати цілі вивчення системи;

2. Вибрати ті чинники, компоненти і змінні, які є найбільш істотними для даного завдання;

3. Врахувати сторонні, не включені в модель чинники;

4. Здійснити оцінку результатів, перевірку моделі, оцінку повноти моделі.

Моделі можна розподілити на такі види:

- функціональні моделі – виражають прямі залежності між ендогенними й екзогенними змінними;

- моделі, виражені за допомогою систем рівнянь щодо ендогенних величин. Виражають балансові співвідношення між різними економічними показниками (наприклад, модель міжгалузевого балансу);

- моделі оптимізаційного типу. Основна частина моделі - система рівнянь щодо ендогенних змінних. Але мета – знайти оптимальне рішення для деякого економічного показника (наприклад, знайти такі величини ставок податків, щоб забезпечити максимальний приплив засобів до бюджету за заданий проміжок часу);

- імітаційні моделі – дуже точне відображення економічного явища. Математичні рівняння при цьому можуть містити складні, нелінійні, стохастичні залежності.

З іншого боку, моделі можна поділити на керовані й прогнозні.

Керовані моделі відповідають на запитання «Що буде, якщо ...?»; «Як досягти бажаного?», і містять три групи змінних:

1) змінні, що характеризують поточний стан об’єкта;

2) дії, що керують, – змінні, що впливають на зміну цього стану і піддаються цілеспрямованому вибору;

3) початкові дані й зовнішні дії, тобто параметри, що задаються ззовні, і початкові параметри.

У прогнозних моделях управління явно не виділене. Вони відповідають на питання «Що буде, якщо все залишиться по-старому?»

Моделі можна розподілити за способом вимірювання часу на безперервні і дискретні. У будь-якому разі, якщо в моделі наявний час, то модель називається динамічною. Найчастіше в моделях використовується дискретний час, оскільки інформація надходить дискретно: звіти, баланси й інші документи надходять періодично. Але з формальної точки зору безперервна модель може виявитися більш простою для вивчення.

3.5. Методи моделювання систем

Постановка будь-якого завдання полягає в тому, щоб перевести його словесний, вербальний опис у формальний. У разі відносно простих завдань такий перехід здійснюється у свідомості людини, яка не завжди навіть може пояснити, як вона це зробила. Якщо отримана формальна модель (математична залежність між величинами у вигляді формули, рівняння, системи рівнянь) спирається на фундаментальний закон або підтверджується експериментом, то цим доводиться її адекватність до поточноїситуації і модель рекомендується для вирішення завдань відповідного класу.

У міру ускладнення завдань отримання моделі ускладнюються і доказ її адекватності. Стосовно соціально-економічних об’єктів експеримент стає практично нереалізованим, а завдання переходить у клас проблем ухвалення рішень. Постановка завдання, формування моделі, тобто переведення вербального опису у формальний, стає важливою складовою частиною процесу ухвалення рішення.

Переведення вербального опису у формальний, осмислення, інтерпретація моделі й отримуваних результатів стають невід'ємною частиною практично кожного етапу моделювання складної системи.

Для вирішення проблеми перевдення вербального опису у формальний у різних сферах діяльності почали розвиватися спеціальні прийоми і методи. Так виникли методи типу «мозкової атаки», сценаріїв, експертних оцінок, «дерева цілей» і т.п.

У свою чергу, розвиток математики йшов шляхом розширення засобів постановки і вирішення завдань, що важко формалізуються.

Разом із детермінованими, аналітичними методами класичної математики виникли теорія ймовірності і математична статистика як засіб доказу адекватності моделі на основі представницької (репрезентативної) вибірки і поняття ймовірності, правомірності використання моделі й результатів моделювання.

Для завдань із більшим ступенем невизначеності інженери почали застосовувати теорію множин, математичну логіку, математичну лінгвістику, теорію графів, що багато в чому стимулювало розвиток цих напрямів. Математика почала поступово накопичувати засоби роботи з невизначеністю, із сенсом, який класична математика виключала з об’єктів свого розгляду.

Перш ніж почати розглядати конкретні моделі процесів ухвалення рішень, необхідно визначити основні терміни, такі як:

1) компоненти системи – частини системи, які можуть бути відокремлені з неї і розглянуті окремо;

2) незалежні змінні – вони можуть змінюватися, але це зовнішні величини, не залежні від процесів, що відбуваються в системі;

3) залежні змінні – значення цих змінних є результатом (функцією) дії на систему незалежних зовнішніх змінних;

4) керовані змінні – ті, значення яких можуть змінюватися дослідником;

5) ендогенні змінні – їх значення визначаються в ході діяльності компонентів системи (тобто «усередині» системи);

6) екзогенні змінні – визначаються або дослідником, або ззовні, тобто у будь-якому разі діють на систему ззовні.

Під час побудови будь-якої моделі процесу ухвалення рішення бажано дотримуватися такого плану дій:

- сформулювати цілі вивчення системи;

- вибрати ті чинники, компоненти і змінні, які є найбільш істотними для даного завдання;

- врахувати тим або іншим способом сторонні, не включені в модель чинники;

- здійснити оцінку результатів, перевірку моделі, оцінку повноти моделі.

Таким чином, між неформальним, образним мисленням людини і формальними моделями класичної математики склався ніби спектр методів, які допомагають отримувати й уточнювати (формалізовувати) вербальний опис проблемної ситуації, з одного боку, й інтерпретувати формальні моделі, пов’язувати їх з реальною дійсністю, з іншого. Цей спектр умовно зображений на рис. 3.1.

Рисунок 3.1 – Спектр методів опису моделі

Існують різні модифікації зазначених на рис. 3.1 методів. Їх по-різному об’єднують в групи, тобто дослідники пропонують різні класифікації (в основному – для формальних методів). Найчастіше прийнято розділяти методи моделювання систем на три великі класи: методи формалізованого подання систем, методи активізації інтуїції фахівців та спеціальні методи (рис. 3.2).

Рисунок 3.2 – Методи моделювання систем

Методи активізації інтуїції фахівців.До методів експертних оцінок відносять методи «мозкового штурму», синектики, асоціацій, записника, дискусії, ліквідації тупикових ситуацій, сценаріїв (див. п. 3.3), аналогій, програмного та евристичного прогнозування.

Метод «мозкового штурму» («мозкова атака») має такі етапи:

1) підготовчий;

2) генерації ідей;

3) аналізу та оцінки ідей.

Вважається, що гальмом на шляху оригінальних рішень, що виникають у мозку людини, є критичність. Людина, особливо в діловому середовищі, боїться здатися смішною через нестандартність свого рішення. Щось подібне до синдрому «страху мати безглуздий вигляд». Наділений таким синдромом фахівець (а їх більшість у реальному професійному середовищі) поступово втрачає здатність думати «не як усі», пропонувати зухвалі, оригінальні ідеї. Тому одна з головних умов «мозкової атаки» – уникнення критичних зауважень.

Метод «мозкового штурму» («мозкової атаки») - це системно організована інтелектуальна діяльність підготовлених фахівців, що використовують прийоми і способи роботи мозку для колективної генерації ідей.

Результат досягається використанням фахівцями групової роботи, відповідними правилами формування групи і ходу обговорення проблем, певними процедурними вимогами до поведінки учасників.

Під час створення групи враховується неоднорідність знань, досвіду і соціально-функціонального складу її членів. Остання вимога має на увазі не тільки різноманітність посадового складу учасників, але і характер їх залежності від організацій, яким доведеться реалізовувати ухвалені рішення. Більшість членів групи повинна бути не залежна один від одного, не пов’язана з майбутніми виконавцями особистими інтересами.

Під час створення колективу використовується принцип змагальності: до групи вводять представників різних наукових шкіл або організовується паралельна група. Склад групи періодично оновлюють, вводять до неї нових членів, що пожвавлює функціонування колективу, підвищує ініціативу, творчий настрій решти членів групи.

Організовуючи хід обговорення проблеми, членів групи інформують про тему роботи, а не про саму проблему. Цим добиваються спонтанного підходу до її рішення. Під час виступу члена колективу подається одна ідея, критика будь-яких ідей забороняється, спори не проводяться, порівняльні оцінки не робляться. Дозволяється використовувати і чужі ідеї, і найутопічніші.

На етапі оцінки критика й оцінка проводяться за спеціальними критеріями: задоволення конкретних вимог, можливість і час реалізації ідей в інших сферах діяльності.

Штурм починається з призначення ведучого. Він відповідає за організацію і процедурну частину роботи. Його функції:

- формулювання і переформулювання завдання;

- підбір учасників для подальших етапів роботи;

- вирішення організаційних питань (приміщення й організація просторового середовища, магнітофон або відеокамера, розподіл ролей серед учасників тощо).

Учасники мозкового штурму поділяються на дві групи:

- «генераторів» – людей з позитивною установкою на творчість, що володіють яскравою фантазією, здатних швидко підхоплювати чужі ідеї і розвивати їх;

- «аналітиків» – фахівців, що володіють великою кількістю знань із досліджуваного питання, здатних критично оцінити висунуті ідеї.

Умови проведення мозкового штурму:

1. Перевага віддається кількості висловлених ідей, а не їх якості.

2. Ідеї висловлюються короткими пропозиціями.

3. Під час висунення ідей, як уже було відмічено, заборонені їх критика, несхвальні зауваження, іронічні або саркастичні репліки.

4. Схвалюються зовні і приймаються всі висловлені ідеї, причому перевага віддається не систематичному логічному мисленню, а осяянням, неприборканій і безмежній фантазії в найрізноманітніших напрямах.

5. Створюється і підтримується така обстановка, в якій допустимі жарт, каламбур і сміх.

6. Висловлені раніше ідеї будь-який учасник мозкового штурму може розвивати, комбінувати, отримувати від них нові асоціативні комбінації.

7. Між учасниками мозкового штурму підтримуються демократичні і дружні відносини; ідеї можуть висуватися без обґрунтування.

8. Допускається висунення свідомо нереальних, фантастичних, жартівливих ідей.

Процес генерування нових ідей, що заохочується ведучим, відбувається, як правило, протягом 15-25 хвилин. Чисельний склад групи – 6-10 осіб. Всі ідеї записуються на магнітофон або стенографуються. Група за сеанс може видати більше 100 ідей.

Обов’язки ведучого полягають у тому, щоб під час генерування ідей забезпечити психологічну підтримку учасників і керувати творчим процесом для розширення або звуження поля пошуків; упродовж усього штурму вводити «генераторів» у стан максимальної творчої розкутості, душевного підйому, концентрації думки на даному об'єкті.

Завдання «аналітиків»: розвивати висунуті на етапі генерації ідеї для їх конкретизації, узагальнювати ідеї, здійснювати їх експертизу.

Повна тривалість мозкового штурму становить півтори-дві години з таким регламентом:

- представлення учасників і ознайомлення їх з правилами, розподіл на групи «генераторів» і «аналітиків» – 5-10 хв;

- завдання ведучим та інструктаж із відповідями на питання – 10-15 хв;

- генерація ідей – 10-15 хв;

- перерва – 10 хв;

- аналіз ідей – 10-15 хв;

- складання відредагованого списку ідей – 10-15 хв.

Дуже підвищують продуктивність мислення різні заходи щодо психологічного настроювання і психоевристичного стимулювання: чай, кава та інші напої, неголосна фонова музика, натуральний зразок, макет або ескіз об’єкта, які потрібно поліпшити, і так далі.

За допомогою мозкового штурму доцільно розвивати осіб, зайнятих збутом, науковими дослідженнями, фінансовими й інженерними обов’язками, маркетологів і фахівців з реклами, комерційних директорів.

Синектика - найбільш сильна зі створених за кордоном методик психологічної активізації творчості – є подальшим розвитком мозкового штурму.

Слово «синектика» в перекладі з грецької означає «поєднання різнорідних елементів». Мета синектики – спрямувати спонтанну діяльність головного мозку і нервової системи на дослідження і перетворення проектної проблеми. Організація проведення сесії синектиків (синектичного засідання) запозичена з мозкового штурму, проте відрізняється від нього використанням деяких прийомів психологічного настроювання, зокрема дуже активним застосуванням аналогій.

Група синектиків – 2-3 фахівці ззовні, що представляють різні професії, декілька працівників основної організації, що володіють гнучким мисленням, мають широкий діапазон знань і великий практичний досвід. Бажані контрастні психологічні типи учасників.

Синектика починається з формулювання проблеми. Після визначення основного формулювання проблеми починається дискусія, мета якої - очищення від очевидних рішень. Члени групи з'ясовують свої погляди на очевидні рішення, які навряд чи дадуть щось більше, ніж просте поєднання існуючих рішень.

Наступний крок – перетворення незвичайного у звичне. Пошук аналогій, що дозволяють виразити задану проблему в термінах, добре знайомих членам групи з досвіду їх роботи.

Потім іде крок – вирішення проблеми. Обговорюється її розуміння (хто як зрозумів), при цьому визначаються головні труднощі й суперечності, що перешкоджають вирішенню проблеми.

Черговий крок – навідні питання. Синектор (ведучий) пропонує користуватися одним із типів аналогій для ухвалення нового рішення.

Коли з’являється перспективна ідея, її розвивають словесно до того моменту, коли члени групи зможуть виготовити і випробувати грубі прототипи пристрою або моделі. Аналогії можна розглядати як засоби для зсуву процесу дослідження структури проблеми з рівня усвідомленого мислення на рівень спонтанної активності головного мозку. Метод синектики корисний для навчання бізнесменів, підприємців і менеджерів, фінансистів і маркетологів, фахівців з реклами тощо.

Асоціативний метод активізації творчого мислення ґрунтується на застосуванні у творчому процесі семантичних аналогій і вторинних смислових відтінків. Основними джерелами для генерування ідей служать асоціації, метафори і випадково вибрані поняття.

Між двома абсолютно різними, непов’язаними поняттями можна здійснити логічний зв’язок, тобто встановити асоціативний перехід у чотири-п’ять етапів. Наприклад, два різні поняття – «деревина» і «м'яч». Під час здійснення асоціативного переходу виходить ланцюжок: «деревина» - «ліс», «ліс» - «поле», «поле» - «футбольне», «футбольний» - «м'яч». Для виникнення асоціацій і генерування ідей можна використовувати різні метафори.

Зручніше застосовувати прості види метафор:

- бінарні метафори-аналоги («дзвоник заливається», «дуги брів»);

- метафори-катахрези, що містять суперечності («сухопутний моряк», «круглий квадрат»);

- метафори-загадки («туман над лісом» - косинка).

Перевагою метафоричного мислення є його високий рівень оригінальності. Генерування метафор розвиває творче мислення.

Метод записника. До записника заноситься формулювання проблеми, яку потрібно вирішувати, і всі відомі факти, що мають пряме або непряме відношення до її вирішення.

Потім починається ґрунтовний роздум з приводу різних шляхів вирішення проблеми, при цьому кожного разу робляться записи в записнику з приводу нових думок або ідей. Щодня цьому присвячується певний час. Кількість записаних варіантів зростає. У кінці місяця аналізуються всі записи і складається список найкращих ідей і пропозицій. Цей метод можна використовувати і для колективної роботи з генерування ідей, але тоді записник повинен бути у кожного учасника творчого процесу. Головний координатор у кінці місяця збирає всі записи і зводить всі кращі ідеї в загальний список, уникаючи однакових пропозицій, а потім проводить колективне обговорення та експертизу пропонованих ідей. Вибираються кращі. Для того щоб привнести в роботу об'єктивність, доцільно заздалегідь визначити критерії відбору ідей, наприклад за ступенем новизни і конструктивністю, за ступенем обґрунтованості або ресурсного забезпечення реалізації, за появою потенційних проблем після впровадження.

Використання методу дозволяє:

- виявляти і визначати значущість проблеми, чинників, що впливають на неї, і концепцій її рішення;

- долати недоліки традиційних способів вирішення проблемних ситуацій (наприклад, нарад);

- в обмежений час знайти підхід до вирішення раптово виниклого завдання.

Метод дискусії.Це метод підготовки рішень за участю широкого кола учасників, ознайомлення їх з поглядами один одного, виявлення різних точок зору, інтересів, їх узгодження та інтеграції. Це сумісний пошук оптимальних шляхів вирішення проблем, що спирається на результати практики і на її наукове осмислення.

Дискусія припускає вільний виклад учасниками своїх позицій, зіставлення різних підходів, публічне обговорення переваг і недоліків суперечливої проблеми. Досягається це відповідною організацією спільної роботи учасників, застосуванням необхідних методичних прийомів і способів.

Використання методу дозволяє:

- вирішити важливі наукові, державні й господарські проблеми;

- виявити й погоджувати інтереси різних соціальних груп, довести до кожного члена організації і суспільства в цілому необхідність певного порядку дій;

- сформувати необхідну організаційну культуру фірми.

Ліквідація тупикових ситуацій (метод ліквідації «глухого кута»). Аналіз творчої діяльності виявляє ряд способів зміни підходу до вирішення проблеми, коли робота зайшла в безвихідь. Ці способи не відповідають послідовній методиці і їх можна розділити на декілька типів:

- правила перетворень, що дозволяють модифікувати наявне незадовільне рішення або які-небудь його частини;

- пошук нових взаємозв'язків між частинами наявного незадовільного рішення;

- переоцінка управлінської ситуації;

- розгляд ситуації з іншої позиції, сторони.

Відомі такі можливі перетворення:

1) використовувати по-іншому; пристосувати;

2) модифікувати;

3) підсилити;

4) ослабити;

5) замінити;

6) обернути;

7) об'єднати, тобто тезаурус може бути багатим джерелом зіставлень груп різних відвернутих понять, які, будучи синонімами, здатні «підказати» вихід із безвихідного стану.

Пошук нових взаємозв’язків між частинами, що мають незадовільне рішення, здійснюється з використанням матриці, яка дозволяє досліджувати, які впливи робить зв’язок кожної частини елемента рішення з рештою всіх частин.

Наприклад, альтернативне рішення під впливом системи чинників. Або використання так званих примусових відносин, за якими здійснюється пошук уявних асоціацій шляхом попарного зіставлення всіх елементів деякого комплексу.

Переоцінка управлінської ситуації - зміна погляду на результати своєї діяльності і поточну ситуацію. Досягти цього можна, написавши речення, що характеризує ускладнення, і замінюючи в ньому кожне слово на його синонім, знаходячи нове, що наводить на думку; або неодноразово повертатися до «первинної функціональної потреби», яка повинна бути виконана, щоб продовжити процес управління.

Використання методу дозволяє знайти нові напрями пошуку, якщо очевидна сфера пошуку не дала прийнятного рішення. Застосовується при недостатньому ознайомленні зі сферою пошуку, вимагає використання «розумових трюків» та деяких зусиль.

Метод аналогій - полягає у застосуванні організаційних форм, що виправдали себе у функціонуючих системах управління зі схожими економіко-організаційними характеристиками. Суть методу полягає в розробленні типових рішень (наприклад, типової оргструктури управління персоналом) і визначенні меж і умов їх застосування.

Ефективним методом використання типових рішень при вдосконаленні управління персоналом є блоковий метод типізації підсистем лінійно-функціональних і програмно-цільових структур. Типові блокові рішення ув'язуються разом із оригінальними організаційними рішеннями в єдиній системі управління. Блоковий метод прискорює формування нової системи управління і підвищує ефективність функціонування системи з найменшими витратами.

Метод аналогій базується на багатократному використанні зафіксованого в тезаурусі організації досвіду розв’язання тих або інших ситуацій, вирішень звичних виробничих завдань.

Вирішення завдання або проблеми здійснюється спеціальною групою фахівців, що використовують обговорення аналогій як засіб для орієнтування свого спонтанного мислення на поставлену проблему.

Зазвичай використовуються аналогії чотирьох типів:

- прямі аналогії (реальні), що знаходяться в біологічних системах;

- суб'єктивні аналогії - це уявлення себе, як можна використати власне тіло для досягнення результату;

- символічні (абстрактні) аналогії - це поетичні метафори і порівняння, в яких характеристики одного предмета ототожнюються з характеристиками іншого;

- фантастичні (нереальні) аналогії дозволяють уявити собі речі такими, якими їх хотіли б бачити, а не такими, якими вони є.

При використанні цього методу серед фахівців, що входять до групи, повинна бути створена довірлива атмосфера.

На практиці застосовується така послідовність вирішення проблеми:

1. Формулювання проблеми, керівниками організації.

2. Проведення дискусії з метою з’ясування поглядів з очевидних рішень та їх поєднань.

3. Перетворення незвичайного у звичайне, тобто пошук аналогій, що дозволяють виразити задану проблему в термінах, знайомих всім членам групи.

4. Виявлення головних перепон, що перешкоджають вирішенню проблеми.

Кожним членом групи пропонується варіант вирішення з використанням одного типу аналогій. Результат застосування методу залежить від інтенсивності й широти пошуку аналогічних ситуацій.

Для забезпечення пошуку аналога необхідне узагальнення відомостей про досвід роботи персоналу управління, тобто створення запасу рішень аналогічно. Це робить необхідним володіння спеціальним пошуковим апаратом, здатним за певними ознаками здійснити пошук аналога.

Застосування методу вимагає спеціальної натренованості членів групи і кваліфікованого керівництва. Використовувані в методі аналогії можуть розглядатися як метамова, що дозволяє обговорювати не тільки структуру проблеми і моделі альтернативних рішень, але і зіставні структури в навколишній дійсності, в мові й у функціях людського організму.

Мислення, що стимулюється в процесі ухвалення рішення, є синтезом активності мозку і нервової системи членів групи, що працюють за типом універсальних аналогових обчислювальних машин. Ці «машини» виявляються здатними досліджувати і зіставляти різні моделі.

Метод програмного прогнозування.Метод використовується для визначення ймовірності настання тих або інших подій і оцінки ймовірного часу їх настання. Цей метод є узагальненням методу Делфі з методом мережевого планування і управління «Перт».

Метод евристичного прогнозування (МЕП). Суть методу полягає в отриманні й спеціалізованій обробці прогнозних оцінок об’єкта шляхом систематизованого опитування висококваліфікованих фахівців у вузькій сфері діяльності.

Експертні оцінки відображають індивідуальну думку фахівця, що ґрунтується на мобілізації професійного досвіду та інтуїції.

МЕП схожий за технікою методу колективної генерації ідей із методом колективної експертної оцінки. Схожість виявляється в самому факті збору і обробки думок експертів. Відмінністю ж є чіткіша теоретична основа, способи формування анкет і таблиць, порядок роботи з експертами і порядок обробки отриманої інформації.

Застосування МЕП знаходить у виявленні уявлень про перспективи розвитку однієї з галузей науки, техніки системи управління.

Метод екстраполяції. Екстраполяційним методом пошуку рішень називають групу прийомів і способів, що базуються на логічній процедурі перенесення висновків, отриманих у межах спостереження за якийсь проміжок часу, на явища, що знаходяться поза відрізанням спостереження.

Часто розрізняють два види екстраполяції:

- тимчасову (тобто поширення закономірностей розвитку об’єкта у минулому на розвиток цього об’єкта в майбутньому);

- просторову (тобто перенесення властивостей однієї частини об’єкта управління на цілий об’єкт або інші його частини).

Суть цього методу полягає у вивченні історії поведінки (розвитку, зміни) системи у минулому й сьогоденні, перенесенні закономірностей її розвитку на майбутнє. Наприклад, погода минулого липня була такою, змінювалася певною закономірністю, в нинішньому липні картина погоди повторилася і є велика ймовірність, що і в подальші роки зберігатиметься ця тенденція (потепління на земній кулі, наприклад).

При цьому дії відмічених закономірних явищ екстраполюються в майбутнє й отримують інформацію, необхідну для ухвалення рішення. Екстраполяція може здійснюватися на основі статистично встановлених тенденцій зміни якісних характеристик об’єкта, або екстраполюються і самі тенденції, що формуються на кількісному, описовому рівнях.

Виділяють такі види екстраполяції:

- екстраполяція кількісних характеристик;

- екстраполяція функціональних характеристик;

- екстраполяція системних і структурних характеристик.

На практиці використовуються різні форми екстраполяції. Найчастіше бувають: функціональні залежності, ймовірнісні залежності, зразкові якісні характеристики або емпірично побудовані криві. Наприклад, крива залежності швидкості та розвитку транспортних засобів.

Метод екстраполяції найчастіше застосовується для прогнозування параметрів керованої системи. Прогнозування базується на гіпотезі, що в майбутньому розвиватиметься тенденція, зафіксована у минулому або сьогоденні. Ця упевненість ґрунтується на припущенні того, що надалі не очікується зміна впливу чинників, які обумовлюють цю тенденцію. Це уявлення не завжди виявляється правильним, оскільки збереження тенденції залежить від взаємодій її з іншими тенденціями.

Урахування цих взаємодій далеко не завжди можливе. Проте метод екстраполяції тенденцій набуває великого поширення в теорії і практиці управління. Найуспішніше він застосовний в умовах стабільності розвитку прогнозованого явища, монотонності зміни його характеристик.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.041 сек.