ОПОВІДКА ВОСЬМА

Гвільєльмо Борсьєре дотепними словами шпигає мессера Ерміна де Грімальді за скнарість

Поряд з Філостратом сиділа Лауретта; вислухавши похвали вигадливому Бергамінові й знаючи, що надійшла її черга, вона, не ждавши загаду, почала любенько:

- Оповідка, яку ви, милі подруги, отеє прослухали, нагадала мені про те, як один дотепний потішник-перебендя так само вміло і не без пожитку дійняв словом жаднючого [70] багатія-купця. Історія моя, правда, скинулась ніби на попередню, та нелюбою вам не буде, бо на добре вийшла.

Так от, жив давно колись у Генуї знакомитий чоловік на ім'я мессер Ерміно де Грімальді, що статками й маєтками своїми незліченними переважив, либонь, усіх італійських багатирів, а скупощами да скнарощами безмірними заломив усіх на світі скупарів і скнарюг; не тільки, було, капшуком ніколи не брязне, щоб кого тобі вгостити, а й сам, проти розкошолюбного звичаю генуезького, щоб не втрачатися, не потурав собі зроду ні смачно з'їсти, ні добре спити, ні хороше походити. Недурно ж пустили люди в непам'ять його справжнє прізвище де Грімальді і всі дражнили його мессер Ерміно Скупердяга.

От жив він собі так, скнаруючи та добро дбаючи, коли се приїхав до Генуї дотепний потішник, чоловік звичайний і вимовний, на ймення Гвільєльмо Борсьєре, не такий, як тепер повелися, що їх, на превеликий сором розбещеним ни-цакам, які вважають себе за людей благородних, годилося б скорше назвати ослами, що виросли не при дворах, а серед ледачої розопсілої черні. Тоді-бо потішні люди інакшим ро-бом ходили, інакше діло робили: як де заведуться, було, свари да чвари між панами, вони їх замиряли, подружжями та приязню людей єднали й родичали, засмучених веселими речами потішали, бенкетарів сміховинками розважали, недобрих за вчинки їхні по-отецьки картали і за все це плати великої не брали; а теперішні на те перевелися, що, знай, од дому до дому поговори переносять, розбрат сіють, всяку гидоту і мерзоту говорять, ба привселюдно творять, одне одного паплюжать і ганьбують, одне на одного пеню волочать, лестощами панів на капості й злочини призводять; і той потішник усім любіший, того ласкавіше пришановує і обдаровує ледаче та нікчемне панство, котрий гидомирними словами і вчинками всіх інших переважує... До якої несвітської соромоти ми дожилися! Чи ж не знак то, що пішли десь усі чесноти і лишили нещасне людство в багні пороків?

Та повернусь до того, з чого я почала, бо справедливий гнів завів був мене трохи вбік. Приїхав, кажу, той Гвільєльмо до Генуї, де його охоче приймали й шанували всі імениті люди. Пробувши кілька день у городі і наслухавшись про скупощі та скнарощі мессера Ерміна, він захотів його побачити. Мессер Ерміно чув, що Гвільєльмо Борсьєре - чоловік достойний, і, мавши в собі, попри всю свою жадність, якусь іскорку благородства, зустрів його з веселим видом і приязними словами, балакав із ним про всячину і, розмовляючи, [71] повів його разом із деякими генуезцями в новий гарний дім, що допіру поставив; показав він усе гостям та й питає:

- Добродію Гвільєльмо, ви людина бувала, чи не знаєте ви, спасибі вам, якоїсь невидальщини, щоб мені отут у залі намалювати?

Почувши Гвільєльмо сії недоречні слова, та й каже:

- Добродію, навряд чи зміг би я підказати вам для сього яке невидальце - от хіба що, може, чмих абощо; та, коли ваша ласка, вкажу вам на таку штуку, якої ви, надісь, зроду не бачили.

- Яку ж би то, прошу вас? - спитав мессер Ерміно, не сподіваючись на таку одповідь, яку дістав. Тоді Гвільєльмо раптом сказав:

- Намалюйте Людяність.

Як почув же мессер Ерміно сії слова, так йому зробилось соромно, що він ураз ніби переродився і не той став, що досі був.

- Добродію Гвільєльмо, - промовив він, - я так її намалюю, що ні ви, ні будь-хто інший ніколи не зможе сказати, буцім я її не бачив і не знаю.

З тії пори - отаку-то силу мало Гвільєльмове слово! - став мессер Ерміно найщедрішим і найгостиннішим господарем, який шанував і своїх городян, і захожих краще, ніж будь-який інший генуезець за тих часів.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.