ОПОВІДКА ВОСЬМА

Настаджо дельї Онесті закохується в дівчину з роду

Траверсарі і тратить на неї все своє добро, не добившись

взаємності; на прохання своїх родичів він виїздить до К'яссі,

де бачить лицаря, що переслідує дівчину, вбиває її і оддає на

поталу псам; він запрошує родичів і свою кохану на обід;

вона, побачивши муки тієї дівчини, боїться такої ж долі для

себе й виходить заміж за Настаджа

Як замовкла Лауретта, заговорила по королевиному загаду Філомена: [332]

- Милії мої подруги! Як за милосердіє і жалісливість усяке нас похваляє, так само за жорстокість та нечутливість правосуддя небесне суворою карою нас непохибно карає. Щоб сю істину вам довести і вас заразом од тої вади застерегти, розкажу я вам одну зворушливу і водночас цікаву історію.

У Равенні, найдавнішому городі Романії, жило колись багато іменитих і знаменитих людей, і серед них один молодий шляхтич на ймення Настаджо дельї Онесті, що по отцеві й дядькові своєму незліченне успадкував багатство. Як то часто буває з юнаками, будучи безженним, Настаджо закохався в доньку мессера Паола Траверсарі, панянку ще значнішого, ніж сам він, роду, сподіваючись добитись її любові подвигами своїми, та хоч були ті подвиги кругом славні і хвальні, вони йому нітрохи не допомагали, а радше шкодили - такою жорстокою, суворою й неприступною чинилась перед ним кохана дівчина: чи то красою своєю так пишалася, чи родом високим гордилася, що не то самим юнаком, а і всім, що йому подобалось, вочевидьки гребувала.

З того її гордування так тяжко мучився Настаджо, що не раз із туги великої руки на себе накласти поривався; часом намагався схаменутися й забути жорстоку або так її зненавидіти, як вона його, та шкода було тих замірів і заходів - що менше лишалося надії, то дужче розпалялася любов. Коли юнак шалів отак із кохання, заради нього добром своїм без ліку розкидаючись, деякі друзі його й родичі, побоюючись, щоб не було од того його здоров'ю ущербку, а його багатству упадку, почали вмовляти його, щоб він виїхав кудись із Ра-венни й пожив який час деінде; тоді, мовляв, і од пристрасті своєї вилікується, і од руїни вбережеться.

Настаджо не раз висміював ті їхні поради, але вони його так просили, так благали, що годі було одмовлятися, і він сказав, що поїде; після великих приготувань, так ніби він збирався мандрувати до Франції, Іспанії чи ще якої далекої країни, юнак сів на коня і виїхав у супроводі свого товариства з Равенни. Ставши на попас біля містечка К'яссі, зо три милі за Равенною, він розіп'яв там намети і одпустив до міста супровідників своїх, сказавши, що він зостається тут. На новому місці жив він так само пишно та розкішно, як і в Равенні, і часто кликав до себе знайомих на обід чи на вечерю.

Якось на самому припочатку місяця мая, як надворі стояла гарна година, згадалась йому знов та жорстока мила; наказавши челяді своїй лишити його на самоті, щоб досхочу про неї намріятися, пішов він навмання, куди ноги понесуть, та й забрів знічев'я до соснового бору. Були вже пізні [333] обіди, Настаджо заглибився в гущавінь уже, може, на півмилі, та ні разу не згадав ні про їжу, ні про що на світі; раптом почувся йому звідкілясь зойк і плач жіночий. Аж тут прокинувшись од свого мріяння, юнак підвів голову і здивувався, побачивши, що опинився в лісі. Коли дивиться - із-за тернових кущів, що густо росли по соснині, вибігає гарна-пре-гарна дівчина, гола-голісінька, волосся на голові розкудлане, вся подряпана хвоєю та терням, да так плаче, так, бідна, пощади благає. По обох боках женуться за нею два здоровенні пси - то той наздожене і вп'ється зубами в тіло, то той, а наздогінці грає вороним конем лицар якийсь, увесь у чорнім обладунку: в руці меч голий, лице так і пашить гнівом, а сам кляне дівчину страшними словами та все смертю їй погрожує. І здивувався юнак і злякався непомалу, та жаль йому стало тої нещасниці і надумав він по спромозі її од мук таких і смерті порятувати. Не мавши при собі зброї, схопив він якогось кілка соснового і став переп'ят на вершника того і на собак. Та чорний лицар, помітивши теє, закричав на нього здалеку:

- Не мішайся, Настаджо, дай мені і псам моїм розправитися з тією негідницею по заслузі!

Поки він так говорив, собаки вчепилися зубами дівчині в боки і затримали її, а вершник скочив чимдуж із коня. Юнак підійшов до нього ближче і сказав:

- Не знаю, хто ти єси, хоч тобі й відоме моє ім'я; одно скажу тобі - не подоба-річ збройному лицареві голу жінку мордувати і псами її, мов звірину яку, цькувати. Тим і буду боронити її, скільки сил моїх.

- Настаджо, - сказав тоді лицар, - я родом із того самого міста, що й ти; ти був іще малим хлопцем, коли я (мене звали тоді Гвідо дельї Анастаджі) кохав отсю от дівчину дужче, ніж ти свою панну Траверсарі; вона ж гордовитістю своєю та жорстокістю до такого довела мене горя, що я в відчаї сим мечем сам собі смерть заподіяв, і за те засуджено мене на вічні муки. Незабаром померла й вона, що без міри смерті моїй раділа. І її так само засуджено на муки пекельні за гріх жорстокості і за злорадство з моїх страждань, бо вона ніколи за гріх того собі не мала, а ще й у заслугу ставила. Скоро пішла душа її до пекла, як завдано їй і мені покуту одбувати: їй тікати од мене, а мені, жаждивому закоханцеві, гнатися за нею не як за любою втіхою, а як за смертельною своєю во-рогинею. Щоразу як я її наздожену, я мушу вбити її тим самим мечем, яким сам себе згубив, а потім, як ти зараз сам побачиш, розтяти їй груди, вийняти жорстоке й холодне серце, [334] що зроду не знало ні любощів, ні жалощів, і кинути його разом з іншими нутрощами псам на поживу. Через деякий час вона знову воскресає правосудним вироком Бога і силою його всемогутньою, мов її ніхто ніколи не вбивав, і знову починається та розпачлива втеча і люта гонитва. І так буває щоп'ятниці об такій порі, що я наздоганяю її тут і мордую, як ти зараз побачиш; та не думай, що в інші дні маємо ми якусь пільгу: я настигаю її в інших місцях, де вона колись учинила мені щось лихе або повзяла злую думку. Перетворившись таким чином із ніжного коханця в лютого ворога, я повинен переслідувати її стільки літ, скільки місяців вона знущалася з мене. То дай же мені виконати вирок правосуддя небесного і не намагайся противитись тому, чому все одно не зможеш перешкодити.

Почувши сюю мову, Настаджо з ляку ніби аж завмер, а волосся стало йому дуба; він одійшов осторонь, і, дивлячись на нещасливу дівчину, став чекати з трепетом, що далі буде. Лицар, промовивши ті слова, кинувся, немов скажений, з голим мечем на дівчину, яка, притримувана з обох боків собаками, благала в нього навколішках пощади, з усього маху вдарив її в груди так, що вістря вийшло через спину. З розпачливим зойком упала нещасна долілиць на землю, а лицар, схопивши кинджала, розпоров їй боки, вирвав серце і всі нутрощі та й кинув голоднющим псам, що все те миттю захланно пожерли. Пройшло кілька хвилин,'і дівчина, мовби то й не вона, зірвалася раптом на рівні ноги й побігла до моря, собаки шарпонули за нею, а лицар на коні вже, з мечем у руці, погнався навздогін; через деякий час вони так подаленіли, що Настаджо не міг уже їх добачити.

Се видовище наповнило юнакову душу тривогою й жалем, та скоро він зміркував, що воно може стати йому в великій пригоді, бо повторювалося щоп'ятниці. Добре затямивши те місце, він повернувся до челяді своєї, а через деякий час послав до Равенни по родичів своїх і друзів і сказав їм:

- Довго прираджували ви мені, щоб я одкинувся од своєї жорстокої коханої і не руйнував заради неї добра свого й здоров'я. Нині я готовий усе те вчинити, якщо ви зробите, мені одну ласку: влаштуйте так, спасибі вам, щоб наступної п'ятниці прибули до мене на обід у гості Паоло Траверсарі з дружиною і дочкою та з якими вони захочуть родичами й друзями; а навіщо я того бажаю, ви згодом побачите.

Юнаковим друзям здалося, що його волю легко можна буде вволити. Повернувшись до Равенни, вони, як настав слушний час, запросили всіх тих осіб до нього в гості; хоч [335] дівчину, котру він любив, було не так-то просто вмовити, та врешті згодилась і вона туди поїхати.

Настаджо велів спорядити розкішну учту, причому столи поставлено в сосновому бору біля того місця, де мала відбутися кара тій жорстокій коханій. Розсаджуючи гостей за столами, він зробив так, щоб його дівчина мала те видовище прямо перед очима. Коли подавали останню потраву, всі гості почули раптом одчайдушні крики і зойки переслідуваної. Всі аж перелякалися - що воно за притичина, та ніхто не міг того з'ясувати. Повставали з-за столу, аж бачать - біжить дівчина та плачуща, а за нею собаки й вершник. Кинулись усі до них з голосним криком, дехто вискочив наперед, щоб ту нещасницю порятувати, але вершник, звернувшись до них з такою самою мовою, як перше до Настаджа, примусив їх одступити, здивувавши й налякавши всіх несказанно. Коли той чорний лицар зробив усе те, що й тиждень тому, всі жінки (а між ними було багато родичок і дівчини тієї, і лицаря, які пам'ятали про його кохання й смерть) так заплакали й заголосили, ніби та кара впала на них самих.

Коли все скінчилося і дівчина з вершником щезли, ся незвичайна подія навела всіх присутніх на довгі розмови; найдужче за всіх перелякалась та жорстока дівчина, котру любив Настаджо, бо вона все те бачила й чула виразно з самого початку; згадавши своє ненастанне гордування юнаковою любов'ю, урозуміла вона серцем, що то не кому, а їй сувора пересторога: здавалось їй, що вона сама вже тікає од нього, а він, розлючений, наздоганяє її з собаками.

І так їй стало страшно, щоб і справді їй такого не при-ключилось, що змінила вона раптовно гнів на ласку, і не могла дочекатись нагоди (не довго ж і ждала, лиш до вечора), щоб послати до юнака свою вірну служебницю й переказати йому, нехай до неї приходить, а вона вже всяку його волю учинить. На те одказав Настаджо, що він дуже радий, та, якщо вона згодна, він хоче досягти того чесним шляхом, тобто одружитися з нею.

Дівчина, певно знаючи, що се вже давно сталося б, якби вона була до нього прихильна, веліла переказати йому, що на все згодна. Тоді, ставши сама собі за старосту, сказала батькові й матері, що хоче вийти заміж за Настаджа; старі були тому вельми раді. Вже наступної неділі Настаджо одружився з нею, справив весілля і довго жив із нею щасливо. Те жахливе видовище не одній тільки пішло на користь: усі інші жорстокосерді жінки й дівчата в Равенні так настрахалися, [336] що стали відтоді набагато прихильнішими й ласкавішими до мужчин.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.