ОПОВІДКА П'ЯТА

Мадонна Діанора загадує мессерові Ансальду, щоб показав

їй серед зими квітучий сад; той наймає чорнокнижника

і виконує її наказ. Муж дозволяє їй оддатись мессерові

Ансальду, але він, дізнавшись про таку його великодушність,

звільняє мадонну Діанору од даного слова, а чорнокнижник

і собі не бере з мессера Ансальда заплати

Усе веселе товариство вихваляло мессера Джентіле аж до неба, коли король наказав заступити чергу Емілії; та тільки того й чекала і сміливо почала:

- Чутливі мої подруги, ніхто не уймає мессерові Джентіле благородства, але невірно було б говорити, що то вже верх великодушності; легко довести, що можливі вчинки ще благородніші. Про один такий учинок я й хочу розповісти вам коротенько.

Фріулі - край проти нашого холодний, та там є зелені гори, бистрі ріки і чисті потоки; у тім краю, в місті Удіне, жила колись велика красуня, шляхтянка, на ймення Діанора; муж у неї був чоловік багатий, із себе приємний і лагідний на вдачу; звали його Джільберто. Своїми визначними прикметами та пані полонила серце одного іменитого барона - мессера Ансальда Граденсе, чоловіка високоповажного і славного своїми бойовими подвигами та субтельними манерами. Він любив її всім палом душі своєї і робив усе, що [562] міг, аби добитись її любові, безперестань посилав до неї благальні листи, та все було даремно.

Мадонні Діанорі надокучили ті зальоти; бачачи, що лицар не зважає на її відмови і все ще шле до неї листи любовні і людей, вона задумала здихатись його, наказавши йому зробити якусь незвичайну, цілком, як на неї, неможливу річ. От прийшла раз до неї од мессера Ансальда вірниця, а вона їй і каже:

- От ти часто запевняла мене, жінко добра, що мессер Ансальдо любить мене понад усе, носила мені од нього дорогі дарунки - нехай вони при ньому зостануться, бо я за такі речі ніколи його не полюблю і волі не вволю; та якби я могла пересвідчитись, що він і справді любить мене так, як ти кажеш, то я напевне полюбила б його і покохала. Отже, як доведе він ту свою любов ділом, зробить те, що я загадаю, то я готова вчинити його волю.

- А що ж ви од нього хочете, мадонно? - питає та жінка.

- Я хочу ось чого, - одказує мадонна Діанора. - Нехай зробить так, щоб у січні місяці коло нашого міста вродився сад, щоб у ньому було повно трави зеленої, квіток, дерев густих та майних, як навесні. Коли він сього не зробить, нехай не шле більше до мене ані тебе, ані кого іншого, а то, хоч я досі все те од мужа мого й рідні приховувала, пожаліюсь їм і доб'юсь того, щоб він дав мені чистий спокій.

Як почув лицар про таке жадання своєї дами, то зрозумів одразу, що вона хоче позбавити його останньої надії - таким трудним, майже нездійсненним здавалось йому те діло. Проте він намагався зробити все можливе, щоб виконати той наказ, і став по всьому світу шукати такого чоловіка, що міг би пособити йому або порадити, та й напитав-таки одного, що помінився за добру плату зробити ту річ за допомогою чорнокнижного чарування.

Ансальдо домовився з тим чорнокнижником, зобов'язавшись дати йому велику силу грошей, і з радісним нетерпінням чекав призначеного часу. От і діждався його нарешті - надворі стояли холоди, кругом сніг, лід, а той чорнокнижник так наворожив у ніч проти першого січня, що вранці де взявся під городом чудовий сад (хто його побачив, то казав, що другого такого ніде не було зроду), а в нім трава зелена, дерева розмаїті, усякий цвіт і плід. Скоро побачив те все мессер Ансальдо, зараз велів нарвати найкращих квіток, які там були, найліпшого овощу і послав нишком своїй дамі, запрошуючи її прийти подивитись на той сад, що вона бажала, [563] - нехай упевниться в його любові і згадає про свою обіцянку, скріплену присягою, та й справдить її потім, як годиться всякій чесній людині.

Побачивши ті квіти й овочі, почувши од багатьох людей про той чарівний сад, мадонна Діанора почала жалкувати, що дала таку обіцянку. Та невьажаючи на той жаль, вона хотіла й сама на те диво глянути і пішла в сад разом з багатьма іншими городянками; помилувавшися його красою, вона вернулась додому смутна та невесела, думаючи про те, який обов'язок накладає на неї се чудо. Не могла вона жалю того великого од очей свого мужа приховати; коли він спитав її про причину, вона довго мовчала з сорому, та мусила вкінці розказати йому геть-чисто все.

Як почув про те Джільберто, спочатку розсердився тяжко, та потім, зваживши на чесну жінчину спонуку, погамував свій гнів і так їй сказав:

- Діаноро, не годиться жінці розумній і статечній вислухувати такі прохання, не подоба-річ під будь-якою умовою цноту свою комусь обіцяти. Слова, дістаючись через вуха до серця, діють на нього з більшою силою, ніж дехто гадає, а для того, хто любить, майже немає на світі речей неможливих. Ти зле вчинила тим уже, по-перше, що до слів тих прислухалась, а по-друге, тим, що поставила свої умови. Знаючи твою душевну чистоту, хочу я полегшити твоє становище в зв'язку з тією обіцянкою і дозволю тобі те зробити, що навряд чи дозволив би хтось інший; до сього спонукує мене і страх перед чародієм - він може накоїти нам великого лиха, якби ти намагалась одурити мессера Ансальда. То йди ж до того лицаря й постарайся якимось чином, щоб він звільнив тебе од даного слова й зберіг твою честь, а як не зможеш сього добитись, то оддайся йому вже на сей раз, але тільки тілом, не душею.

Пані, слухаючи мужа, плакала й казала, що не бажає од нього такої милості, та хоч як вона одмагалась, Джільберто твердо наполягав на своєму. Наступного дня рано-вранці мадонна Діанора, одягнувшись не вельми ошатно, подалася в супроводі двох слуг і покоївки до дому мессера Ансальда. Той, почувши, що кохана з'явилась до нього, здивувався непомалу, встав і, велівши покликати чарівника, сказав йому:

- Мені хочеться, щоб ти сам побачив, якого блаженства доступився я завдяки твоїм чарам.

Тоді вийшов назустріч дамі і, не піддаючись якимось бурхливим бажанням, прийняв її поштиво й шанобливо, повів у [564] прегарну світлицю, де в каміні ясно горів огонь, посадив її і промовив:

- Мадонно, якщо довга моя до вас любов заслуговує хоч якоїсь нагороди, прошу вас, скажіть мені, будьте ласкаві, що привело вас до мене такої доби і в такому товаристві?

Засоромлена дама одповіла йому, мало не плачучи:

- Мессере, сюди привела мене не любов до вас і не обіцянка, що я вам дала, а наказ мого мужа, який, зважаючи більше на ваші неймовірні звершення в ім'я тої непогамовної пристрасті, аніж на мою честь і на свою власну, велів мені прийти до вас; на його повеління я повинна сього разу вволити у всьому вашу волю.

Якщо мессер Ансальдо і спочатку був здивований, то тепер, почувши її слова, здивувався ще більше. Зворушений Джільбертовою великодушністю, він змінив пристрасть свою жагучу на співчуття і сказав:

- Мадонно, коли так воно і є, як ви кажете, то боронь боже, щоб я ущербив честь чоловікові, котрий появив таке співчуття до моєї любові. Побудьте ж тут у моїй господі, скільки самі захочете, так, ніби ви мені були сестрою, і вертайтесь додому, коли завволите, тільки прошу вас, подякуйте мужеві своєму, як лише можете, за ту його великодушність, а мене майте віднині за брата свого й слугу.

Почувши такі речі, дама зраділа невимовно і сказала:

- Хоч і знала я ваші звичаї, та ніколи була б не подумала, що моє завітання до вас скінчиться так, як воно сталось; за се я буду вдячна вам поки віку.

Попрощавшись із лицарем, вона повернулась у супроводі своїх слуг до мужа й розповіла йому все, як було; з того часу між Джільбертом і мессером Ансальдом установилась міцна й щира дружба.

Чародій, якому мессер Ансальдо збирався вже дати обіцяну винагороду, побачивши, як благородно вчинив супроти нього Джільберто, а він сам супроти дами, сказав лицареві:

- Боже мене упаси, щоб я, бачивши великодушність Джільбертову у справах честі і вашу в любові, виявився неве-ликодушним щодо моєї заслуженини. Знаючи, що вам сі гроші знадобляться на щось інше, я їх од вас не прийму.

Лицареві стало ніяково, і він почав упрохувати чарівника, щоб той узяв гроші, як не всі, то хоч частину, але все було даремно. На третій день чарівник одворожив свій сад і вирядився в дорогу; мессер Ансальдо попрощався з ним любо і, погасивши в серці своїм полум'я чуттєвої любові до тої Дами, задовольнився братерською до неї приязню. [565]

Що ви на те скажете, любії мої подруги? Де було більше великодушності - чи там, де кохана вже була напівмертва, а любов майже охолола з безнадії, чи тут, де закоханий горів іще ярою пристрастю й тримав у своїх руках любу здобич, за якою так довго полював і з якої мав певну надію натішитись? Думається мені, що нерозумною було б річчю прирівнювати той доблесний учинок до сього.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.