Болонський процес є програмою дій, яку мають реалізувати країни та університети

В 1999 році Україна втратила шанс шляхом простого поставлення підпису увійти в коло країн - засновників Болонського процесу. Причини цього так і залишаться невідомими широкій освітянській громадськості. Прогавили, із Росією не погодили (яка також не підписала Декларації), не було грошей на відрядження, не зрозуміли історичності події … При відсутності об'єктивної інформації причин можна вигадати скільки завгодно. Категорично не сприйму тезу про неготовність. Я достатньо добре знаю систему освіти Польщі, Австрії (на 1999 рік), Німеччини та інших країн Європи. Можу стверджувати, що з погляду основних принципів Болонської Декларації, тоді ми суттєво випереджали згадані країни, оскільки у нас вже була запроваджена багаторівнева система освіти (у Віденському технічному університеті, одному із провідних вишів Європи, на сьогодні (!) ще не на всіх напрямах запроваджено багаторівневу систему освіти). Та й за іншими показниками ми не виглядали "білою плямою" на карті Європи.

В результаті заявка була подана лише на Берлінській конференції міністрів освіти в 2003 році, синхронно із Росією. Тут також все відбулося не так, як би хотілося. Президент Росії В.Путін написав особистого листа, в якому просив прийняти Росію до Процесу без будь-яких попередніх умов та процедур, визнаючи високу репутацію російської освіти та науки в світі. Прийняли. Вище українське керівництво такого кроку не зробило, в результаті чого освітянська система України на майже два роки була втягнута, на мою думку, в достатньо принизливий підготовчий процес зовнішніх перевірок та доведення нашої гідності стати членом європейського освітянського та наукового товариства.

Але сталося так, як сталося. Всі ми пам'ятаємо численні конференції, візити "Болонських ревізорів", активну PR-кампанію в пресі та на телебаченні. Всі ці акції призвели і до того, що у свідомість українських освітян міцно засіла теза про те, що ми запізнилися на поїзд і повинні в прискореному темпі виконати певну програму дій, без реалізації якої нам Європи не бачити. В 2005 році в Бергені нас прийняли, але необхідність виконання програми у свідомості залишилася. Ми чекаємо команд зверху, нових наказів, постанов, постійно не встигаючи осмислити зроблене та продумати наступні кроки. Розумію, що накличу на себе високе незадоволення, але маю підстави стверджувати, що недостатній рівень реального поступу сьогодні сторицею компенсується написанням неймовірної кількості паперів та імітацією бурхливої діяльності виконання програми створення у 2010 році Європейського освітянського простору. Нехай вибачать мене університети, які, на щастя, не вписуються у цей висновок.

Так чим же є Болонський процес? На мою думку, це передусім - процес, який розвивається та реалізовується за відповідними законами. Незмінною залишається ціль, а завдання, пріоритети, акценти, визначення можуть змінюватися з часом.

Наведу простий приклад. В оригіналі Болонської Декларації записано, що після закінчення першого циклу навчання студенти отримують диплом бакалавра, а після другого - магістра (щоб бути до кінця об'єктивним зауважу, що назви дипломів подано в дужках). Ця теза не знайшла підтримки в багатьох країнах, які мають свої традиційні назви документів про освіту. Незабаром вона зникла із "болонських" документів, і сьогодні йдеться лише про цикли підготовки.

Інший приклад - з медицини. В середовищі медичних університетів уведення диплому бакалавра (3-4 роки навчання) викликало різкий спротив, оскільки кваліфікація такого фахівця не дозволила б йому посісти місце на відповідному ринку праці. Яке ухвалили рішення? Очевидне: запроваджено поняття інтегрованого магістра (без проміжного диплому) та визначено перелік напрямів, яких воно стосується. Напругу знято.

Подібних та набагато складніших прикладів можна чимало знайти, уважно аналізуючи звіти проекту TUNING та матеріали так званих "пост-болонських" семінарів. А тепер згадаймо (до речі, не закінчену і до сьогодні) українську дискусію на тему "Що робити із дипломом спеціаліста, якого нема в болонському процесі?".

Чому я вважаю принципово необхідним розвінчання цієї легенди? Нам необхідна зміна ментальності: від виконання програми ми повинні перейти до процесу вдосконалення освітянської системи України, щоб у 2010 році (виглядає, що термін буде скоректовано надалі) на основі забезпечення високої якості наших випускників та зрозумілості нашої системи освіти стати рівноправним членом Європейського освітянського простору.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.