Степан все розумів, бо твердо знав, що відтепер його доля міцно пов’язана з долею тендітної дівчини, яку міцно притискав до серця.

Марина заплющила очі і стала прислухатись до ритмічного серцебиття козака. У неї ніколи не було коханого. Батьків вона бачила кожен день, але ні близьких, ані справжніх друзів у селі. Лише синьоокий легінь щоночі приходив до неї уві сні. І ось тепер цей сон цілком реально справдився.

–Що з тобою, кохана? – занепокоєно питали його сині очі.

Вони все ще розмовляли поглядом, дивлячись просто ввічі один одному. Слова обом були непотрібні–очі говорили красномовніше за будь-які слова.

–Я кохаю тебе,–шепотіли сині очі Степана.

–І я тебе,–відповідала чорна безодня очей Марини.

–Я не можу без тебе,–зітхнула Марина.

–Я не можу бути з тобою цілими днями,– промовив козак.

У Степана були обов’язки. А між ними розпалювалась пристрасть, яка, здавалось, поглинала закоханих, змушуючи забути про все на світі і про сам світ. Не було нічого, тільки двоє закоханих з одним серцем і однією пристрастю.

Ніч була напрочуд тиха, і Марина та Степан стояли, обіймаючи один одного. До закоханих впритул підійшла жінка - марево в зеленій сукні, оздобленій справжнім листям. Вона була напрочуд гарною: довжелезні кучері кольору міді дощем розсипались по плечах, на голові красувався вінок з польових квітів, а великі зелені очі захоплено дивилися на закоханих. Це була Фея кохання, невидима для людей.

Між Степаном і Мариною справді було кохання. Справжнє кохання, яке трапляється так рідко у цьому жорстокому світі…

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.