• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 13

Перша світова війна. Дезінтеграція Російської і Австро-Угорської імперій. Утворення Української Народної Республіки та її наступниці. Утворення УСРР. Політика «воєнного комунізму». Нова економічна політика. Формування сталінської адміністративно-репресивної системи. Директивне планування. Форсування індустріалізації. Суцільна колективізація. Голодомор 1932—1933 рр. Довоєнні п’ятирічки. Економіка західноукраїнських земель

Розвиток ринкового господарства в Східній Україні у пореформений період. Стабілізація фі­нансово-кредитної системи. Столипінська аграрна реформа. Особливості економічного роз­витку західноукраїнських земель

Господарський розвиток України наприкінці xix — початку XX ст.

Основною рисою економічного життя в пореформений період став бурхливий розвиток ринкового господарства. Реформи 1860—1870-х років відкрили широкий шлях новим соціально-економічним відносинам, дали можливість утвердитись їм як пануючій системі. Саме ці реформи дозволили зламати феодальні відносини, завершити промисловий переворот, сформувати ті соціальні групи, які притаманні ринковій економіці. Залишки феодальних відносин, що зберігалися в сільському господарстві, утруднювали розвиток ринкових відносин, які все-таки поступово завойовували позиції як у селянських, так і в поміщицьких
господарствах.

Високі викупні платежі, податковий тягар, який несли селяни (із загальної суми податків 94% складали ті, котрі стягувалися з селян), різко збільшили грошові потреби селян, що в свою чергу призводить до збільшення частини товарного продукту, який вироблявся в селянському господарстві, тобто до зростання товарності селянських господарств. У свою чергу цей процес прискорює інший — диференціацію останніх, поділ на заможні та злиденні селянські господарства. Серед зубожілих селян формується ринок робочої сили, який забезпечує не лише сільське господарство наймитами, але й промисловість вільнонайманими робітниками, що сприяє розширенню внутрішнього ринку. Не менш важливим наслідком диференціації, який впливає на місткість внутрішнього ринку, є також і формування верхньої верстви — так званих куркулів — господарство яких носить яскраво товарний характер, а самі вони стають стабільними споживачами сільськогосподарських машин, добрив, більш якісного насіння, елітної худоби тощо.

Помітні зміни відбуваються й у поміщицьких господарствах. Після відміни тимчасовозобов’язаного стану (1881 p.), значна частина поміщицьких господарств так і не змогла пристосуватися до нових умов, і вони змушені були закладати маєтки в кредитних установах або продавати їх. Цe становище ще погіршується у зв’язку зі світовою аграрною кризою 1870-х років, коли різко впали світові ціни на збіжжя через надходження на європейські ринки дешевого американського хліба. В цей період лише в Україні в руки селян через Селянський поземельний банк (створений у 1882 p. для скупки поміщицьких земель з метою наступного продажу їх селянам) перейшло близько 4 млн десятин землi. Якщо в 1877 р. дворянам належало 16 млн десятин, то в 1902 p. — лише 12,2 млн десятин.

Але відбуваються й інші зміни. В українських степах починають виникати так звані економії, які нараховували по декілька тисяч десятин землі й виробляли в основному продукцію на експорт. Господарства були засновані на сучасній технічній базі та найманій праці. Завдяки цьому рівень сільськогосподарського виробництва там значно зростає, збільшується врожайність зернових (в 1,7 раза), картоплі (в 2,5 раза), виробництво цукрового буряка (в 20 разів). Більш чітко визначаються спеціалізовані регіони — зернові, тваринницькі, технічних культур.

Проте аграрне питання продовжувало залишатися надзвичайно гострим, адже реформа 1861 p. не була доведена до логічного завершення. Різко зростає селянське малоземелля, що обумовлено, крім іншого, значним збільшенням кількості сільського населення. Селянське господарство було надзвичайно відсталим як у технічному, так і агротехнічному відношенні, що негативно впливало і на загальне економічне становище, й на соціальне напруження в суспільстві. Вкрай валке становище посилювалося в результаті декількох неврожайних років наприкінці 80-х — початку 90-х років.

Зростання товарності сільськогосподарського виробництва, все більше розшарування селянства об’єктивно впливало на формування та розширення всеросійського ринку, що в свою чергу вимагало створення відповідних транспортних зв’язків. Тому надзвичайно важливим стає питання прискореного будівництва залізниць.

На території України будівництво залізниць розпочинається відразу ж після відміни кріпацтва. Перші залізниці зв’язали Одесу з Києвом і проходили через головні хліборобні губернії — Київську, Подільську, Херсонську. Вже наприкінці 80-х років в Україні створено широку залізничну мережу, яка сполучала між собою найбільші міста України і промислові центри Донбасу, Україну і Росію, що об’єктивно сприяло розширенню ринку.

Залізничне будівництво викликало величезний попит на продукцію важкої індустрії: потреба в рейках, паливі потягла за собою небачене зростання важкої промисловості в Україні. В Донбасі на основі надзвичайно багатих родовищ криворізької заліз­ної руди та донецького кам’яного вугілля виросла потужна гірничо-металургійна база, яка швидко випередила старий гірничо-металургійний Урал. У Донбасі зосереджується до 70% всеросійського виробництва вугілля. З’являються центри сільськогосподарського машинобудування (Харків, Одеса, Бердянськ), металургійного виробництва (Юзівка, Kaтеринослав). В останні три деся­тиріччя XIX ст. значно зростає кількість міського населення.

Значного розвитку в Україні в другій половині XIX ст. досягає харчова промисловість, у склад якої входили цукроварна, спиртова, тютюнова, борошномельна, олійна галузі. Найбільш поширеною була цукрова промисловість. Лише в 1866—1870 pp. в Україні було засновано 11 акціонерних товариств, у 1871—1875 pp. — ще 24. Криза 1882—1887 pp. Зумовлює створення цукрового синдикату (1887 p.), який користувався відкритою підтримкою уряду. В 1895 p. був прийнятий закон, за яким Міністерство фінансів разом з цукрозаводчиками визначили норму споживання цукру в країні (10,5 фунта цукру на рік), значно нижчу, ніж в розвинутих країнах світу (в Англії душове споживання становило 92 фунти на рік). Цукор, вироблений понад норму, вивозився за кордон і продавався за демпінговими цінами (всередині країни цукор-рафінад продавався по 6 крб. 15 коп. за пуд, а в Лондоні — по 2 крб. 38 коп.), що робило цукрову промисловість однією з найприбутковіших.

Певним гальмом для розвитку ринкових відносин стала нерозвинутість кредитної системи. Лише наприкінці 60-х — на початку 70-х років XIX ст. розгортається так звана «засновницька лихоманка». Бурхливий розвиток промисловості та залізничного будівництва вимагав великих коштів, яких не могло бути в окремих підприємців, що сприяло розвитку акціонерного капіталу. Друга хвиля «засновницької лихоманки» припадає на 90-ті роки, коли економіка країни переживає найбільше економічне піднесення. На відміну від першого етапу, коли капітал спрямовувався в основному в залізничне будівництво, в 90-ті роки він, в основному, спрямовується в промисловість. З’являється й мережа приватних банків, хоча роль українських банків, підпорядкованих столичним, була незначною. Створення великих банків стимулює фінансування великої промисловості, сприяє концентрації промислового капіталу. Швидко зростають великі підприємства у металургійній, кам’яновугільній промисловості. Так, п’ять найбільших заводів Півдня давали в 1900 p. 49% металургійної промисловості регіону та понад 25% загальноросійського виробництва; 14% усіх вугільних шахт Донбасу на початку XX ст. давали 75% усього видобутку вугілля в Україні.

На початку XX ст. виникає низка монополій, найбільшою з яких був заснований в 1901 p. синдикат Продамет, що зосередив у своїх руках 2/3 виробництва заліза та сталі Південної України.

Поряд із збільшенням концентрації промислового капіталу та виникненням монополій іде зрощення банківського капіталу з про­мисловим, посилюється вплив держави на діяльність монополій.

Помітно змінюється внутрішній ринок країни. Із розвитком великої промисловості та залізниць змінюються форми торгівлі. Сезонні ярмарки зберігаються лише в менш розвинутих регіонах, у великих містах створюються торговельні фірми із розгалуженою мережею стаціонарних магазинів та складів; формуються й товарні біржі, які спеціалізуються на якомусь певному товарі: хлібі, металі, будівельних матеріалах тощо. Біржі стають центрами оптової торгівлі сільськогосподарськими та промисловими товарами. Здійснюючи продаж товарів за зразками, вони прискорювали товарообіг на внутрішньому ринку. В Україні найбільшими товарними біржами були Київська та Одеська. В Харкові біржа спеціалізувалася на купівлі-продажу кам’яного вугілля та заліза, в Єлизаветграді та Миколаєві — хліба.

Зростають і обсяги зовнішньоторговельного обороту. Основним продуктом експорту залишається збіжжя, важливою його статтею стає цукор. Основними статтями імпорту були машини. Переважна частина імпорту йшла з країн Європи.

Розвиток ринкових відносин вимагав створення стабільної фінансово-кредитної системи, що передбачало проведення ряду реформ. Першим кроком стає реформування Державного банку Росії, головними функціями якого були дисконтні операції, надання позичок, купівля-продаж золота-срібла тощо. В Україні функціонувало три контори Державного банку — в Києві, Харкові та Одесі, а також 24 його філії в інших містах, які здійснювали кредитування торгівлі, промисловості та сільського господарства.

У 1894 p. за участю міністра фінансів С. Ю. Вітте (до речі, він мав надзвичайно широкі повноваження: йому підпорядковувалися торгівля, промисловість, департамент залізниць та ін.) був розроблений та затверджений новий статут Державного банку, який значно розширював його функції. Перед банком було поставлене завдання сприяти через короткотермінові кредити віт­чизняній торгівлі, промисловості та сільському господарству, полегшити грошовий обіг, зміцнити грошову та кредитну систему. В 1897 p. банку надано право здійснювати грошову емісію.

Серед банків, які належали державі, варто назвати Селянський (заснований 1882 p.) та Дворянський (заснований 1885 p.). Державний селянський банк знаходився у віданні Міністерства фінансів і мав в Україні 9 філій.

У пореформений період створювалась і велика кількість приватних, найчастіше акціонерних, банків. Перший в Росії акціонерний Комерційний банк був заснований у Петербурзі в 1864 p. А в Україні в 1868 p. засновано Київський приватний комерційний банк та Харківський торговельний банк, у 1871 p. — Київський промисловий, в 1872 p. — Катеринославський комерційний та інші великі банки. Серед 39 комерційних банків, що функціонували в 1873 p. в імперії, в Україні діяло 10 акціонерних комерційних банків.

Важливою умовою функціонування економічної системи, заснованої на ринкових відносинах, є підтримка нормального грошового обігy. Але до 1890-х років ця система була майже повністю розладнаною, паперові гроші були нестійкими, незабез­печеними, курс їх постійно знижувався, золоті та срібні гроші практично зникли з обігу. В країні існувала висока інфляція, яка була вигідна великим землевласникам, що вивозили хліб за кордон за золото. Водночас інфляція створювала великі труднощі для молодої буржуазії. Перед країною постала необхідність переходу до золотого стандарту, в якому були зацікавлені як вітчизняні, так й іноземні інвестори, адже він гарантував їм стабільність у підприємницькій діяльності.

Але для переходу до золотого стандарту був необхідний достатній золотий запас держави. На створення такого запасу і були спрямовані зусилля С. Ю. Вітте як міністра фінансів. З осені 1894 p. в Росії розпочалоля нагромадження золота в Держбанку, що досягалося не лише за допомогою активного зовнішньоторгового балансу, але й зовнішніх позичок. Крім того, було запроваджено високі непрямі податки (акцизи) на товари масового попиту: сірники, гас, тютюн, цукор, горілку, бавовняні тканини тощо, що дозволило практично ліквідувати дефіцит державного бюд­жету, а непрямі податки зросли протягом 1890-х років на 42,7%. Збільшився також поземельний податок та гербовий збір.

У 1895 p. в Росії запроваджено винну монополію, тобто виключне право держави на торгівлю спиртними напоями. Дохід від винної монополії до 1901 p. зріс у 7,5 раза.

Всі ці заходи дозволили в 1894—1895 pp. стабілізувати грошову одиницю та провести грошову реформу. В 1897 p. було прийнято закон «Про карбування та випуск в обіг золотих монет», відповідно до якого було випущено золоті монети номіналом 5 крб., 10 крб. (червінець), 7,5 крб. (напівімперіал) та 15 крб. (імперіал). Золотий карбованець дорівнював 9,774 г чистого золота. Старий паперовий кредитний карбованець прирівнювався за існуючим тоді фактичним курсом до 66,3 коп. золотом, тобто, фактично, відбулася девальвація карбованця. Слід зазначити, що російська валюта залишалася твердою до початку Першої світової війни.

Грошова реформа 1895—1897 pp. мала прогресивне значення. Вона зміцнила фінансово-кредитну систему країни, сприяла розвитку економіки, розширенню торгівлі й зовнішньоекономічних зв’язків, посилила приплив вітчизняних та іноземних капіталів у економіку, і до кінця сторіччя Росія перетворилася з аграрної в аграрно-індустріальну державу із середнім рівнем розвитку.

Взагалі іноземний капітал відігравав дуже важливу роль у промисловості країни. Він активно вкладався в гірничо-металур­гійну промисловість Донбасу та Криворіжжя, в машинобудування та інші галузі. Припливу іноземного капіталу сприяла відповідна політика царського уряду, який очолював наприкінці XIX — початку XX ст. С. Ю. Вітте, особливо посилення протекціонізму в зовнішній торгівлі. У 1891 p. встановлюється мито на іноземні товари в розмірі 33% їх вартості, а деякі товари обкладалися май­же заборонними митами, в той самий час експортне мито було досить незначним.

Високі митні збори на іноземні товари, що ввозилися, захищали внутрішній ринок, забезпечуючи його для вітчизняної промисловості, і сприяли розвитку підприємництва та промислового виробництва. Водночас така політика обумовлювала приплив у країну капіталів, а не товарів.

Протекційна митна політика, залучення іноземного капіталу, проведення ряду необхідних урядових заходів, серед яких була й здійснена міністром фінансів С. Ю. Вітте грошова реформа, сприяли бурхливому розвиткові промисловості як Росії, так і України наприкінці XIX — початку XX ст.

Проте так і залишалося невирішеним аграрне питання. С. Ю. Вітте, який розумів, що розширити внутрішній ринок можна лише за рахунок збільшення купівельної спроможності основної частини населення — селянства, що було можливим лише шляхом поширення приватного, а не общинного землеволодіння, починає роботу з підготовки нової аграрної реформи. Проте довести до кінця цю справу йому не вдалося, і реформу проводить уже його наступник — П. А. Столипін, ім’я якого вона й отримала.

Столипінська реформа передбачала, перш за все, руйнування громади, в якій П. А. Столипін, як і С. Ю. Вітте, вбачали головний гальмуючий фактор розвитку продуктивних сил сільського господарства.

Масова участь селян у революції 1905—1907 pp. фактично заставила переглянути підходи до вирішення аграрного питання та поступитися громадою.

Початком реформи вважається опублікування указу від 9 листопада 1906 p. «Про доповнення деяких положень діючого закону стосовно селянського землеволодіння та землекористування». Суть його полягала у відміні закону 1893 p. про непорушення громади. Всі громади ділилися на дві категорії: ті, де переділів землі не було протягом останніх 24 років, і ті, де переділи громадських земель мали місце. Селяни першої категорії громад відразу проголошувалися власниками землі, незалежно від їхнього бажання. Для другої категорії громад необхідна була згода 1/3 селянських дворів, після чого громада ліквідовувалася, а домовласники ставали особистими власниками землі, що відміняло особисто-подвірну власність (поширену на більшій частині України), а наділ переходив у особисту власність домовласника. Крім того, селяни другої категорії громад отримували право закріплювати за собою існуючі наділи, але повинні були сплатити за наявні надлишки землі за цінами 1861 p., істотно нижчими порівняно з цінами початку XX ст.

Указ мав ще пройти затвердження в державній Думі, aлe його відразу почали перетворювати в життя. Остаточне ж утвердження указу відбулося лише 14 червня 1910 p., після чого закон повністю набув чинності. В травні 1911 p. було видане «Положення про землеустрій», за яким проводилося створення відрубного та хутірського господарства шляхом ліквідації черезсмужжя. За згодою 1/5 домовласників можна було взяти землю однією ділянкою. Якщо садиба селянина при цьому залишалася в селі, то така ділянка називалася відрубом, а якщо селянин переносив на свій наділ і садибу — хутором. Хутори знайшли своє найбільше поширення в Україні, в той час як в інших регіонах Російської імперії більш поширеними були відруби.

За законом від 14 червня 1910 p. в індивідуальну власність перейшли землі від 48 до 51,7% у Правобережній, від 34,2 до 42% — у Степовій та від 13,8 до 16,5% — у Лівобережній Україні. Протягом 1906—1913 pp. в Україні було створено 226 тис. хутірських господарств. При цьому правом виходу з громади скористалися, в основному, дві категорії селян: бідняки та заможні, при­чому питома вага бідняків була переважаючою. Вони, як правило, укріпивши свій наділ, продавали його та переселялись у місто або на нові землі за Урал. Їх землі купували не лише заможні селяни, але й середняки, а також громада. При цьому кількість проданих та куплених земель розподілялася приблизно однаково: на 100 селян-продавців припадало 96,6 селян-покупців.

Парадоксальним було те, що найбільш заможні селяни-курку­лі не завжди надавали перевагу виходу з громади, адже набагато вигіднішим для них було зберігати її та тримати в кабалі сусідів-«общинників». До того ж, указ передбачав обмеження, за яким дозволялося скуповувати не більше 4—6 наділів, тобто землі, що припадала на одну душу чоловічої статі. Таким чином, після купівлі землі у більшості селян (53,3%) було менше 15 десятин на двір, у 30,3% — від 15 до 25 десятин, а у 14,4% селян — більше
25 десятин землі. При цьому господарства, в яких було 15 і більше десятин землі, у більшості не застосовували найману працю. З ме­тою попередження спекуляцій землею указ передбачав заборону продажу землі неселянам та іноземцям.

Помітну роль у проведенні аграрної реформи відіграв Селянський поземельний банк, який значно активізував свою діяльність, змінивши напрямок надання кредитів та позичок на користь індивідуальних власників, надаючи останнім певні пільги (у 1913 p. серед покупців землі було 79,7% селян-одноосібників). Зростають і обсяги продажу — якщо з 1882 (року заснування банку) по 1905 рік банк продав 8275,9 тис. десятин, то за 1906 — 1913 pp. — 8460,4 тис. десятин землі.

Селянський банк надавав селянам позички під купівлю землі терміном на 55,5 року. Загалом за роки реформи Селянський банк надав позичок більше ніж на 1 млрд крб.

Особливе місце в Столипінській аграрній реформі посідає переселенська політика. З метою скорочення соціальної напруги та аграрного перенаселення уряд сприяє переселенню за Урал близько 3 млн чол., з яких більше 1 млн з України. Переселенці отримали більша 31 млн десятин землі, завдяки ним населення Сибіру за 1906—1913 pp. зросло на 153%, посівні площі — на 80%. Переселенці отримували певні пільги, в тому числі звільнення від податків на п’ять років, безвідсоткові позички в розмірі від 100 до 400 крб. з відстрочкою сплати на три роки; за рахунок держави будувалися залізниці, водосховища, криниці. Проте фінансова підтримка була явно недостатньою, переїзд організовано погано, багато людей загинуло, частина не змогла пристосуватися до суворих сибірських умов. Приблизно 1/6 частина переселенців повернулась в Європейську частину Росії.

Проте, незважаючи на низку недоліків, наслідки реформи були досить успішними. Значно зросла частка селянських посівів, сільське господарство почало переходити до інтенсивних методів, зростає врожайність. Збільшується й частка товарної селянської продукції. Особлива роль у цьому процесі належить кооперативам — кредитним, виробничим, збутовим, споживчим. В Україні цей рух розпочався ще в другій половині XIX ст.: споживчі кооперативи в Харкові (1866 p.), Києві (1868 p.) та в інших українських містах, сільськогосподарські артілі М. Левицького. Але перші роки XX ст. характеризуються надзвичайним поширенням цього руху, утворенням перших кооперативних союзів, створенням Київського кредитного банку (Союзкредит).

Отже, в цілому питання реформування аграрного сектора залишається невирішеним. У своїй основі господарство залишається екстенсивним, ефективність його була низькою, врожайність зернових була майже вдвічі нижчою, ніж у Франції, втричі — ніж у Німеччині. Сільськогосподарські машини були великою рідкістю в селянських господарствах, мінеральні добрива застосовувалися лише у великих спеціалізованих господарствах, причому до 90% усіх мінеральних добрив завозилося з-за кордону.

У західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорщини, зберігалася велика земельна власність, яка складала більше 40% у Галичині та Буковині, 70% — у Закарпатті. Скасування кріпацтва та ряд інших реформ середини XIX ст. відкрили шлях капіталістичним перетворенням і в цьому регіоні. З часом великі панські латифундії почали переходити в руки підприємців, різних банків, багатих селян. Панські фільварки починають здавати в оренду. Посилюється дифференціація селянських господарств, усе більше селян позбавляється землі на користь багатих, відбувається процес подрібнення господарств. У результаті цих процесів на рубежі ХІХ—ХХ ст. тут було близько 5% багатих та більше 90% дрібних убогих селянських господарств, які володіли відповідно 27% та близько 40% землі.

Проте у великих господарствах, з метою підвищення їх прибутковості, починають застосовувати сільськогосподарські машини та вдосконалені знаряддя праці, органічні та мінеральні добрива, завдяки чому покращувалися сівозміни.

Розвиток сільського господарства у напрямку до ринку в панських маєтках іде швидше, ніж у селянських господарствах, які продовжують зберігати напівнатуральні риси, що зумовлено надзвичайно малими розмірами багатьох з них. Для покращення становища в багатьох регіонах Західної України створювалися пос­тачально-збутові кооперативи, за допомогою яких селянське господарство втягувалось у ринкові відносини. Напередодні Першої світової війни в Галичині діяло близько 1,3 тис. кооперативів, більшість з яких були об’єднані в союзи: Крайовий ревізійний союз у Львові, Руський ревізійний союз тощо. Кооперативи не лише скуповували продукцію селянських господарств, але й постачали їм добрива, машини, сортове насіння, сприяючи тим самим залученню їх до ринку.

Зміни, які відбуваються в аграрному секторі, перебудова організації сільськогосподарського виробництва сприяють підвищенню врожайності зернових (на 20—25%), розширенню посівних площ, зростанню валової продукції землеробства. Але через зростання кількості населення, зайнятого в сільському господарстві, продуктивність праці не лише не зростає, а навіть знижується. Зростання аграрного перенаселення зумовлює зубожіння основної маси селянських господарств. Це призводить до зростання еміграційних процесів: селяни західноукраїнських земель емігрують в інші країни (США, Канаду, Бразилію, Аргентину), а також в Наддніпрянську Україну і на Балкани. До початку першої світової війни звідси виїхало близько 1 млн осіб. Але, незважаючи на активні еміграційні процеси, істотного покращення ситуації в західноукраїнських землях досягти не вдалось.

Кінець XIX ст. характеризується становленням фабрично-за­водської промисловості в західноукраїнських землях, але найбільш поширеними залишаються дрібні підприємства; великих підприємств з сотнями робітників було одиниці. Фабричне виробництво було поширене перш за все в галузях видобувної промисловості та первинної переробки сировини (нафтодобувна, озокеритна, соледобувна, а також паперова, тютюнова, цегельна про­мисловість тощо). Досить велику роль відіграє іноземний капітал, за рахунок якого створюються великі підприємства; переважаючою була його роль і в оптовій торгівлі.

Така структура промислового виробництва визначала і місце регіону в міжнародному поділі праці. Звідси експортувалися сировина та напівфабрикати, натомість імпортувалася в основному готова продукція.

Отже, у складі двох імперій економіка українських земель продовжувала зберігати колоніальний характер; незважаючи на величезні природні багатства і працьовитий народ, становище основної маси населення залишалося надзвичайно важким.

Тема 12

Господарство України
у міжвоєнний період (20—30-ті рр. ХХ ст.)

Розвиток людського суспільства у 20—30-х роках ХХ ст. багато в чому визначили неоднозначні результати Першої світової війни (серпень 1914 — листопад 1918 рр.). Війна винищила мільйони людей, руйнувала колосальні продуктивні сили, знищила матеріальні та духовні цінності. Разом із тим, вона стала безпосередньою причиною розвалу трьох багатонаціональних імперій (Російської, Австро-Угорської, Оттоманської) і однієї мо­нонаціональної (Німецької), що обумовило появу численних державних новоутворень, з яких не всім удалося утвердитися на світовій геополітичній арені як самостійній державі.

Наприкінці війни серйозну спробу відновити свою незалежність і державність зробила й Україна, землі якої були розподілені між Російською та Австро-Угорською імперіями. Будучи членами різних антагоністичних воєнно-політичних угрупувань, що протиборствували у війні, ці держави поступово втрачали свій воєнно-економічний та людський потенціал. Першою на межі економічної і воєнно-політичної катастрофи опинилася царська Росія як більш слабка за економічною міццю та рівнем організації. Її армія і флот, державний апарат, народне господарство та сус­пільство виявилися не готовими до довготривалої війни. Вже за перші півроку воєнних дій стратегічні запаси імперії майже вичерпалися. Війську бракувало як важкої, так і легкої зброї, боєприпасів, продовольства, амуніції. З’явилися ознаки продовольчих труднощів у тилу. Для забезпечення гостро необхідними матеріальними, фінансовими та людськими ресурсами Російська імперія почала прискорювати перебудову своєї економіки на воєнний лад. За прикладом провідних країн Антанти і Троїстого союзу, ця перебудова відбувалася на основі розгортання державного регулювання. В згаданих країнах запровадили державну монополію на хліб та інші товари; тверді ціни; продовольчу розкладку; карткову систему розподілу продовольчих і непродовольчих товарів; мережу громадського харчування; державний контроль за виробництвом і розподілом продукції; трудову повинність; регулювання зовнішньоторгових зв’язків; визначили організаційну структуру промисловості й сільськогосподарського виробництва тощо. В царській Росії цей комплекс заходів так і не вдалося впровадити в життя в повному обсязі, не в останню чергу через відсутність консенсусу між урядом — виразником політичних і майнових інтересів поміщицько-дворянського стану — і вітчизняною буржуазією, між капіталом і працею. Так, проігнорувавши з суто політичних мотивів ініціативу промислових кіл щодо регулювання господарської діяльності через організації підприємців, царський уряд швидко перебрав на себе справу створення спеціальних органів з вирішення основних питань функціонування воєнної економіки. В серпні 1915 р. ним було організовано чотири Особливих наради з питань оборони, палива, перевезень і продоволь­ства. Головну роль у системі регулюючих органів відігравала перша з них, голова якої мав найбільше повноважень. У своїй роботі наради спиралися на розгалужену мережу регіональних і місцевих органів. Зокрема, воєнне виробництво дев’яти українських губерній регулювали Київське, Харківське, Одеське і Кате­ринославське регіональні відділення.

З цими фактично державними регулюючими органами співпрацювали суто громадські організації — особливі воєнно-промис­лові комітети (ВПК), які створила буржуазія в травні 1915 р. для допомоги уряду в посиленні воєнного виробництва, протидії корупції в процесі розподілу воєнних замовлень. В Україні діяло чотири обласних ВПК, які контролювали виробництво в одній чи декількох губерніях. ВПК не вдалося налагодити дієвий громадський контроль за розподілом воєнних замовлень, а також налагодити співробітництво між капіталістами і трудящими за допомогою так званих робітничих груп при них. Робітничий клас країни відкинув ідею співпраці з роботодавцями через їхнє невгамовне прагнення до надприбутку на основі масштабних спекуляцій і зловживань. Свій внесок у піднесення обороноздатності зробили й органи земського і міського самоврядування. Так, створений ними в 1915 р. Всеросійський Союз земств і міст (Земгор) організував виробництво взуття, одягу, зброї і частково боєприпасів на підприємствах місцевої, дрібної і кустарної промисловості. Здійснена за допомогою вказаних чисельних регулю­ючих органів перебудова промисловості й сільського господарства не дала очікуваних результатів. Зростання воєнного виробництва відбулося в основному за рахунок різкого скорочення цивільного виробництва.

Перша світова війна обумовила значні, причому в основному негативні, зміни в економіці України. Напередодні війни це був один із найбільш розвинутих аграрно-індустріальних регіонів Російської імперії, який багато в чому визначав її воєнну міць. У 1913 р. питома вага валової продукції крупної промисловості України у загальноросійському виробництві становила 20,7%, а металообробної — 20,2%. В результаті ж багатомільйонних мобілізацій в армію, реквізицій, бездарного господарювання, організаційного колапсу, інфляції тощо економіка України з кожним воєнним роком усе більше занепадала. Загальна дезорганізація економічного життя позначилася в першу чергу на промисловості. Надприбутки, які давало виконання воєнних замовлень, викликало відкриття воєнних виробництв і закриття цивільних. Протягом 1914—1917 рр. у країні відкрилося 940 підприємств і закрилося близько 1800. На діючих підприємствах катастрофічно бракувало робочої сили, особливо кваліфікованої.

Виходячи із стратегічного значення продукції провідних галузей промислового комплексу України, царський уряд здійснив ряд заходів із забезпечення їх необхідною робочою силою. Зокрема, для задоволення настійних вимог підприємців Донбасу і Кривбасу уряд почав надавати відстрочки від призову в армію особам, які ставали до роботи в шахтах і рудниках, направляти туди військовополонених і засуджених. У 1917 р. в кам’янову­гільній промисловості Донбасу працювало вже 280 тис. осіб (проти 168,4 тис. осіб у 1913 р.), які видобули 24,3 млн т вугілля (проти 25,3 млн т в 1913 р.). Через низьку кваліфікацію гірників воєнного набору та слабкий технічний рівень вугледобувної промисловості різко знизилась якість вугілля. Збереження обсягів виробництва за рахунок збільшення працюючих зовсім не виправдало себе в металургійній промисловості України. Незважаючи на зростання тут чисельності робітників у 1917 р. порівняно з 1913 р. в два рази, випуск основних видів її продукції навпаки скоротився. В 1917 р. порівняно з 1913 р. металургійні та споріднені підприємства України виробили: чавуну — 66,6%, сталі — 66,7, прокату — 52,2, залізної руди — 53,6%. Ще більший спад виробництва був притаманний підприємствам, що виготовляли товари широкого вжитку.

Перша світова війна згубно вплинула і на продуктивні сили сільського господарства України. По-перше, через мобілізацію селян-чоловіків до армії в аграрному секторі гостро постала проблема робочої сили. Ручна або частково механізована праця, яку виконували чоловіки, виявилася не під силу жінкам і дітям. На кінець 1917 р. вже одна третина селянських господарств не мала чоловіків. Різні форми вербування, залучення біженців і військовополонених тільки частково вирішили проблему браку робочої сили на селі. По-друге, майже припинилося поповнення і оновлення сільськогосподарської техніки і реманенту в поміщицьких і селянських господарствах, де й до війни рівень механізації й особливо машинізації був вкрай низький. Водночас припинилася поставка мінеральних добрив. По-третє, негативна дія двох попередніх факторів підсилювалася в результаті зменшення основної тяглової сили на селі — робочих коней, які реквізовувалися у селян і поміщиків для потреб армії.

Найбільше від дії цих основних факторів постраждало землеробство, дещо менше — тваринництво. Так, загальна посівна площа в Україні зменшилася в 1917 р. порівняно з 1913 р. на 21,3% і становила 19 млн га. Валовий збір хлібів і вівса становив у 1917 р. 183,8 млн ц, або зменшився порівняно з 1916 р. на 8,8%. Незважаючи на скорочення врожаю, поміщики і заможні селяни мали певні запаси товарного хліба, які через недолугу цінову політику уряду та воєнної адміністрації, погану роботу транспорту село притримувало.

З кожним воєнним роком все більше погіршувалося матеріальне становище міського населення, особливо робітників, які існували за рахунок заробітної плати. Збільшення робочого дня за рахунок понадурочних робіт, зростання низькооплачуваної жіночої і дитячої праці, необґрунтоване штрафування обумовили
зменшення реальної заробітної плати. Зокрема, реальна заробітна плата київського робітника складала в 1916 р. 54,8% рівня 1912 р., а в 1917 р. — вже 38,5%. На різке падіння життєвого рівня, політичне безправ’я українські робітники відповідали розгортанням страйкового руху. Зокрема, в Україні до лютого 1917 р. відбулося більше 350 страйків, в яких взяли участь 300 тис. осіб. У міру поглиблення продовольчої, сировинної, паливної і транспортної кризи, розгортання антивоєнної та революційної пропаганди тощо, ідея повалення царизму набувала все більше прихильників серед різних верств суспільства.

В результаті буржуазно-демократичної революції 27 лютого 1917 р. в Петрограді було повалено царське самодержавство і влада перейшла до Тимчасового уряду, який фактично став виразником інтересів капіталістів і поміщиків. Йому почали протистояти на місцях ради робітників і селян різної політичної орієнтації. Зокрема, в Україні було організовано Центральну раду, яка поряд з вирішенням соціально-економічних проблем добивалася української автономії в складі федеративної Російської республіки. В ході здійснення національно-державницьких завдань їй вдалося, незважаючи на протидію Тимчасового уряду, добитися від нього в липні 1917 р. визнання її виконавчого органу — Генерального секретаріату найвищим крайовим органом управління в Україні. Цей еволюційний шлях творення української державності перервав більшовицький переворот у жовтні 1917 р., який усунув від влади Тимчасовий уряд і тим самим поставив країну на грань громадянської війни. Бажаючи за-
хистити український народ від її страхіть, Центральна рада своїм Третім універсалом від 20 листопада 1917 р. проголосила Українську Народну Республіку (УНР) у складі Російської федерації. Цим же Універсалом передбачалася ґрунтовна програма соціально-економічних перетворень. Право приватної власності «на землі поміщицькі та інші землі нетрудових господарств сільськогосподарського призначення, а також на удільні, кабінетські та церковні землі» — скасовувалося. Вся земля визнавалася власністю всього трудового народу й передавалася йому без викупу. На території республіки встановлювався на всіх підприємствах восьмигодинний робочий день. Для «доброго впорядкування виробництва, рівномірного розподілення продуктів споживання і кращої організації праці» Центральна Рада приписувала Генеральному секретареві праці разом з представництвом від робітничого класу встановити державний контроль над продукцією України. Зазначалося, що в УНР забезпечуються всі свободи, здобуті всеросійською революцією: слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків тощо.

Такі положення Універсалу і конкретні можливі кроки з їхнього впровадження в життя вибивали ґрунт з-під ніг більшовицької партії, яка претендувала на монополію у вирішенні соціально-економічних проблем. З метою встановлення свого конт­ролю над Україною більшовики інспірували скликання в Києві в грудні 1917 р. І-го Всеукраїнського з’їзду Рад для переобрання Центральної Ради і українського уряду — Генерального секретаріату. Не вирішивши цього питання на свою користь, більшовицькі делегати переїхали до Харкова, де, об’єднавшись з делегатами місцевих рад Донецького і Криворізького басейну, провели з’їзд (11—12 грудня) регіонального значення, який оголосив УНР радянською державою. Було обрано її вищий керівний орган — Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК), який сформував радянський уряд — Народний Секретаріат Згідно з дорученням з’їзду ЦВК мав негайно поширити на територію України всі декрети і розпорядження РСФРР, що мають загальне значення, а саме: про мир, землю, робітничий контроль над виробництвом, про повну демобілізацію армії.

Двовладдя, що встановилося в Україні, призвело до розподілу її території на дві частини; більша з них підпорядковувалася Центральній Раді, менша — креатурі Москви — українському ЦВК. Останній 17 грудня 1917 р. опублікував маніфест про повалення Центральної Ради і Генерального секретаріату. В результаті між двома слабкими державними утвореннями розпочалася запекла братовбивча війна, яка завершилася перемогою Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР)[1], при прямій воєнній, матеріальній і фінансовій підтримці Російської Федерації. Не останню роль у поразці УНР доби Центральної Ради відіграла її внутрішня слабкість внаслідок грубих помилок у проведенні соціально-економічної, воєнно-політичної, дипломатичної політики. Скасування приватної власності на землю залишилося на папері через відсутність ефективного механізму його реалізації. Своїм зволіканням у вирішенні земельного і робітничого питання Центральна Рада різко звузила свою соціальну базу. Трагічним для УНР стало запрошення німецько-австрійських військ для спільних дій проти військ радянського уряду. Союзники-окупанти здійснювали в Україні загарбницьку військово-економічну політику, яка повинна була забезпечити термінові потреби Німеччини та Австро-Угорщини в українському хлібі та промисловій сировині. Вона переслідувала також і більш далекосяжну мету — назавжди перетворити Україну на свій аграрний придаток і навічно закріпити її в такому стані. Про це з відкритим цинізмом писав А. Шмідт, один із співробітників командуючого Східним фронтом Гофмана в «Deutshe politik»: «Аграрна Україна економічно становить собою чудове доповнення до розвинутої промисловості центральних держав». Однак слабкий державний апарат УНР не забезпечував збір і відправляння в країни німецько-австрій­ського блоку продовольства та цінної промислової сировини, не міг стримати національно-визвольний рух народних мас проти нових окупантів. Виходячи з цього, останні організували палацовий переворот і передали державну владу гетьману Скоропадському. У внутрішній політиці він стояв на твердих державницьких позиціях. Виступаючи проти анархії, економічної розрухи, безробіття, загрози голоду, він обіцяв «негайно збудувати таку Державну владу, яка здібна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці». Як прибічник правих поглядів, він виступав за відновлення в повній мірі права приватної власності — як фундаменту культури і цивілізації. Відновлювалася також повна свобода по укладенню купчих з купівлі-продажу землі. В земельному питанні Скоропадський прийняв сторону крупних землевласників. Для наділення земельними ділянками малоземельних хліборобів допускалося відчуження земель від великих землевласників за дійсною їх вартістю. Такі новації гетьмана не сприяли зростанню кількості його прихильників серед селянства. Робітничому класу обіцялося тверде забезпечення його прав.

У зовнішній політиці гетьман Скоропадський продовжив лінію Центральної Ради. Його правління позначилося ще більшими поступками на користь німецько-австрійських окупантів. Нові економічні договори, укладені між гетьманським урядом і Німеч­чиною та Австро-Угорщиною, значно розширювали масштаби пограбування України. Так, згідно з економічним договором (від 10 вересня 1918 р.) на 1918/19 господарський рік гетьманський уряд надавав право вивезти м’яса худоби до 11 млн пудів, а також овець — 300 тис. голів, птиці — 2 млн голів, до 46 тис. пудів сала, масла, сиру, близько 200 тис. пудів м’ясних товарів (за місяць), 2,5 млн пудів цукру.

Восени 1918 р. німецько-австрійська окупація України зазнала краху, а з нею і гетьманський режим. За листопад—грудень 1918 р. пряма спадкоємниця Центральної Ради — Директорія відновила контроль УНР над значною територією України. Порівняно з попереднім періодом її соціально-економічна політика була більше поміркованою. Директорія декларувала свою відданість інтересам селян і робітників, але конкретних кроків для
поліпшення їх становища майже не зробила. Маєтки великих землевласників підлягали експропріації, але строки і порядок поділу землі не визначалися. Місцева адміністрація силою придушувала робітничі страйки, забороняла профспілки. Зовнішня політи­ка була переорієнтована на країни Антанти, проте здійснювалася дуже непослідовно. За надання допомоги нові союзники зажадали від Директорії таких поступок на свою користь, які фактично зводили нанівець суверенітет України. Так, згідно з пунктом 5 воєнної угоди між Францією і Директорією «уся фінансова, торгова, промислова і воєнна політика України протягом п’яти років, з дня підписання договору, ведеться під безпосереднім контролем представників французького уряду».

Під тиском переважаючих сил Червоної Армії та внутрішньої слабкості УНР доби Директорії припинила своє існування, як і її попередниці — УНР доби Центральної Ради та Українська держава. Усі вони не витримали експансії тоталітарного режиму, який встановили більшовики в жовтні 1917 р. в Росії. В умовах збройної боротьби більшовицька партія форсувала реалізацію положень своєї програми по заміні ринкової економіки безтоварним, тобто комуністичним виробництвом, яким керують із одного центру. Країна була перетворена на воєнний табір на основі методів насилля, націоналізації нетільки крупної, але й середньої і навіть дрібної промисловості. Комплекс цих заходів одержав назву політики «воєнного комунізму». Її важливою складовою частиною була продовольча розкладка. Вона і прямий продуктообмін обумовили згортання вільної торгівлі й натуралізацію господарських відносин.

В ході формування нової організаційної структури управління економікою Російської Федерації в грудні 1917 р. була створена Вища рада народного господарства (ВРНГ). Паралельно на місцях створювалися обласні (губернські) і районні ради народного господарства (раднаргоспи), якими керувала ВРНГ. Їх діяльність контролювалася відповідною Радою робітничих, солдатських і селянських депутатів.

На ВРНГ були покладені функції з організації всього народного господарства і фінансів, вироблення загальних норм регулювання економічного життя країни, об’єднання і погодження діяльності місцевих РНГ і економічних наркоматів. Після створення Ради робітничої і селянської оборони (згодом Ради праці й оборони) ВРНГ став органом керівництва тільки промисловості, капітальним будівництвом і автомобільним транспортом. З завершенням масової націоналізації ВРНГ почала керувати підпри­ємствами, що перейшли у власність держави. Для цього було перебудовано її апарат: поряд з виробничими відділами функціонували главки і центри, які й здійснювали керівництво підприємствами. Вони керували не тільки крупними, але й дрібними підприємствами. Місцеві ж раднаргоспи керували найдрібнішими підприємствами. Така система управління одержала назву «главкізму» і була заходом вимушеним. Завдяки крайній централізації управління вдалося раціонально розподіляти обмежені економічні ресурси і зберегти в умовах розрухи промисловість.

В Україні послідовний перехід до політики «воєнного комунізму» почався з відновленням радянської влади на початку 1919 р. Враховуючи місцеві умови, її заходи впроваджували помірними темпами. 11 січня 1919 р. радянський уряд України видав декрет про порядок націоналізації підприємств. Керівництво цим процесом здійснювали Укрраднаргосп та його главки — Укрголовцукор, Укрголовспирт тощо. За короткий строк були націоналізовані підприємства провідних галузей промисловості й транспорту: металургійної, машинобудівної, хімічної, харчової, легкої тощо. Зокрема, тільки в цукровій промисловості було одержавлено понад 200 заводів, на яких працювали більш як 100 тис. робітників.

Одночасно з націоналізацією промисловості вирішувалася і продовольча проблема. На початку 1919 р. низкою декретів в українському селі було запроваджено продовольчу розкладку. Її обсяг визначили в 140 млн пудів. Їх розверстали між губерніями і повітами, а вже ті доводили відповідні завдання для кожного села і селянського господарства. Була заборонена хлібна торгівля на базарах. Улітку 1920 р. вся Україна була оголошена територією державних заготівель. Тут було заготовлено 71,5 млн пудів хліба (проти 10,5 млн пудів у 1919 р.).

У мирних умовах вирішення продовольчої проблеми на основі збереження нееквівалентного обміну між містом і селом було неможливим. За свій хліб та інші продовольчі товари і сировину селяни вимагали не знецінені радянські гроші, а предмети широкого вжитку, сільськогосподарську техніку і реманент Задовольнити цей попит було несила майже повністю одержавленій, зруйнованій і керованій збюрокраченим апаратом промисловості.

На кінець громадянської війни стало ясно, що воєнний комунізм як політика і як тип господарської системи себе не виправдав. Соціалістична «держава – фабрика», являючи собою продукт матеріалізації марксистських схем побудови комунізму в трактовці радикального крила російської соціал-демократії, ідеї тотальної мілітаризації економіки і всіх інших сфер діяльності людини, нічого не могла поробити з деструктивними процесами, що проходили в її надрах. В. І. Ленін та інші партійні діячі прийшли до висновку, що наступаючий економічний і політичний крах країни і суспільства — результат не тільки несприятливого розвитку конкретно-історичних подій, але й самої системи «воєнного комунізму».

Гранично централізовані, понадбюрократичні структури влади, що визнавали тільки одні методи керівництва економікою і суспільством — воєнно-комуністичні — і після перемоги над протистоячими силами, як і раніше спиралися на насильство. В мирних же умовах це спрацьовувало: люди бажали бути вільними виробниками вільної країни, а не бійцями трудових армій. Економічна неспроможність системи воєнного комунізму обумовила політичну кризу 1920—1921 рр., яскравим проявом якої стали селянські повстання проти продрозкладки і додаткових реквізицій, кронштадтський заколот

Навесні 1921 р. збанкрутіла політика «воєнного комунізму» була замінена новою економічною політикою (НЕП). Проте треба зразу ж зазначити, що в момент створення нова економічна політика не становила собою чітку програму переходу до товарно-грошових відносин, ринку, тим більше госпрозрахункового чи ринкового соціалізму. Проголошена Х-м з’їздом РКП(б) у березні 1921 р., вона лише трохи прочинила двері для проникнення товарно-грошових відносин у народне господарство, що, до речі, і не планували її автори. Офіційно з’їзд прийняв рішення про заміну розкладки як способу державних заготівель продовольства, сировини і фуражу натуральним податком. Резолюція з’їзду була законодавчо закріплена декретом ВЦВК від 21 березня 1921 р. Згід­но з законом допускалася свобода торгівлі в рамках місцевого обороту і паралельно з нею обмін надлишків селянської продукції на товари промисловості й сільськогосподарського виробництва.

Отже, господарські зв’язки міста і села повинні були розвиватися за двома напрямами: по лінії товарообміну (в натуральній формі) і місцевої ринкової торгівлі. Передбачалася така техніка здійснення товарообміну: сільськогосподарські машини та устаткування, реманент, добрива, інші промислові товари повинні були передаватися державою кооперації, а та — розподіляти їх серед селян в обмін на надлишки продуктів і фуражу. Ці товари і продукти повинні були належати державі. Товари ж самої кооперації обмінювалися між кооперативами, а також між кооперативами і приватними особами.

Запроваджений замість відміненої продрозкладки продподаток був значно меншим за останню за розмірами. Доводився продовольчий податок до селян заздалегідь, до початку польових робіт Після виконання поставок з податку в селянських господарс­твах залишалася значна частина виробленого продукту, яким селяни могли розпоряджатися за власним розсудом. У цілому по країні продподаток 1921/22 р. був визначений у розмірі 240 млн пуд. хліба замість 423 млн пуд. продрозкладки, встановленої на 1920/21 р. Крім того, намічалося зібрати шляхом так званого товарообміну ще 160 млн пуд., який в майбутньому, як гадали, і стане єдиним джерелом одержання сільськогосподарських продуктів і сировини. В Україні розмір податку на 1921 р. становив 117 млн пуд. на зернові культури проти 160 млн пуд. розкладки у 1920 р.

Товарообмінні операції, які організовувала споживча кооперація, так і не вийшла із зародкового стану. Через слабкість свого апарату, який залишився по суті постачально-розподільчим, нерозвинутість власної виробничої бази, а головне, — руйнацію легкої та харчової промисловості споживча кооперація не справлялася з покладеними на неї функціями. Її апарат по-старому використовувався для розподілення незначних товарних фондів за директивами і планами центральних державних органів. У рамках натурального товарообміну селяни не могли реалізувати свої економічні інтереси, тому що запропонований державою обмін був нееквівалентним. Встановлений державою так званий «твердий еквівалент», тобто цінове співвідношення промислових товарів і сільськогосподарських продуктів у три рази знижувало вартість останніх. Відкидаючи його, селяни почали здійснювати товарообмін між собою та контрагентами за допомогою грошей. Поступово під тиском селян товарообмін за допомогою грошей почали здійснювати і державно-кооперативні збуто-постачальні структури. Враховуючи такі факти, фінансова комісія РПО в червні 1921 р. запропонувала застосувати грошову форму розрахунків між державою і приватними господарствами.

Явна невдача із впровадженням натурального товарообміну змусила кооперативні й державні підприємства та організації брати дедалі більшу участь у вільній торгівлі, що стихійно відрод­жувалася. Раднарком, бажаючи ввести цей процес у законні рамки, прийняв 9 серпня 1921 р. «Наказ про проведення в життя основ нової економічної політики», яким дозволяв там, де це можливо і вигідно, перехід до грошової форми обміну. 17 жовтня 1921 р. ВЦВК і РНК прийняли декрет, яким надавав право сільськогосподарським колективам вільно розпоряджатися надлишками виробленої продукції, що залишались у них після виконання державних податків. 26 жовтня 1921 р. РНК своєю поста­новою скасував обов’язковий безгрошовий товарообмін і «твердий еквівалент». Восени 1921 р. РНК надав також право кооперації проводити обмін у трьох будь-яких формах: у вигляді натурального обміну, змішаного і просто купівлі-продажу за гроші. Таким чином, партія і вищі державні органи влади змушені були відійти від повного відкидання та стримування розвитку товарно-грошових відносин до безпосереднього регулювання торгівлі й грошового обігу. Певний час вирішенню цього завдання заважали фактичний розпад фінансово-кредитної системи, дефіцитний державний бюджет, стрімке знецінювання радянських грошей.

На швидкості розповсюдження і результативності все нових і нових заходів нової економічної політики, а отже, і темпах відбудови народних господарств чотирьох радянських республік негативно позначалася їх слабка координованість у справі подолання економічної кризи та забезпечення обороноздатності. З метою поглиблення консолідації своїх економічних і воєнних потенціалів, вирішення завдань національно-культурного будівництва то­що Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка (РРФСР), Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР), Білоруська Радянська Соціалістична Республіка (БРСР) і Закав-
казька Радянська Федеративна Соціалістична республіка (ЗРФСР) створили нову союзну державу — Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). Його утворення офіційно було проголошено І Всесоюзним з’їздом Рад 30 грудня 1922 р. В «Декларації про утворення СРСР» зазначалося, що даний Союз радянських республік закріплює на принципах взаємної рівності їх тісний економічний і політичний зв’язок і водночас забезпечує самостійність національно-культурного будівництва і необхідні гарантії вияву госпо­дарської ініціативи кожного з членів Союзу. Однак, через невироблення реального механізму захисту цих гарантій, уже на кінець 20-х років обюрокрачені загальносоюзні органи влади звели нанівець господарські та інші права союзних республік.

Продовольчий податок як форма заготівель сільськогосподарських продуктів застосовувався три роки. У 1922/23 р. замість 18 продуктових податків запровадили єдиний натуральний податок, який вираховувався в хлібних одиницях (жито, пшениця). В 1923/24 р. було дозволено вносити податок (за бажанням селян) продуктами і грошима. З 1924/25 р., коли було здійснено перехід до грошового оподаткування селян, продподаток як форма заготівель сільськогосподарських продуктів державою перестав існувати.

Така стрімка еволюція податкової системи від натуральної форми до грошової, від натурального товарообміну до вільної торгівлі пояснюється тільки одним: розповсюдженням в умовах радянської дійсності нових відносин — ринкових (хоча і не в повному обсязі), які так підвищували заінтересованість селян в обробітку землі, піднесенні рівня агрокультури, що швидка відбудова сільського господарства стала неминучою.

Відбудова сільського господарства розпочалася і була здійснена в основному на базі дрібнотоварних одноосібних селянських господарств. Громадське господарство на той час становило зовсім незначну частку у всьому аграрному виробництві. Селяни тільки переходили від простої і найбільш доступної для них споживчої кооперації (яка займалася переважно заготівлею і збутом продукції) до виробничої. Навіть на середину 20-х років усіма видами виробничої кооперації було охоплено 1,5 млн, або понад 30% селянських господарств. При цьому на досить низькому рівні залишався процент охоплення сільськогосподарського виробництва колгоспами. В 1925/26 господарському році вони об’єдну­вали тільки 1,2% загальної кількості селянських господарств України і 1,4% їх земельної площі. В загальній масі колективних господарств превалювала артільна форма (51,9%), комуни становили 5,8% ТСОЗи — 42,3%.

Матеріально заінтересовані у виробництві й реалізації продукції мільйони селянських господарств розширювали посівні площі і підвищували рівень агрокультури і тим самим — урожайність. У 1926 р. в Україні було засіяно 24,1 млн га, тобто на 5,3% більше, ніж у 1913 р. Валовий збір зерна в республіці становив: у 1923 р. — 154,2 млн ц.; у 1925 р. — 172,5; у 1926 р. — 169,1; у 1927 р. — 173,4 млн пуд.

Зі зростанням валових зборів зерна збільшувались і його заготівлі, але не без проблем. На розмірах заготівель позначалася низька товарність зернового виробництва. Питома вага товарної зернової продукції в усій валовій продукції зернового виробництва України становила: у 1923/24 р. — 25,1%, у 1924/25 р. — 15,6, у 1925/26 р. — 22,9%. Порівняно з дореволюційним періодом (1909—1913 рр.) товарна продукція зернового господарства України знизилась у 1923—1929 рр. майже наполовину.

Низький рівень товарності зерна в цілому пояснюється насамперед здрібненням селянських господарств та їх натурально-споживчим характером. Якщо в 1921 р. їх було 4146,7 тис., у 1925 р. — 4960,6 тис., то в 1928 р. — 5173,8 тис. Зі збільшенням кількості господарств зменшилась і забезпеченість їх посівною площею, реманентом. У 1928 р. — в Україні налічувалось 40,1% безреманентних господарств (проти 29,9% у 1921 р.). Отже, протягом 20-х років селянське виробництво базувалося в основному на малопродуктивній ручній праці. Гальмом для технічного переоснащення сільськогосподарського виробництва були слабкі фінансові можливості селян і недостатній випуск сільськогосподарських машин і реманенту вітчизняною промисловістю та малий довіз їх з-за кордону.

Подальший розвиток продуктивних сил сільського господарства вимагав його технічної реконструкції, але за такої роздрібненості виробництва воно було неможливим. Дрібні, розрізнені
індивідуальні селянські господарства, виробництво яких було підпорядковано, головним чином, задоволенню особистих і власних господарських потреб, не були придатними ані до підвищення товарності, ані до технічної реконструкції.

Загалом націленість партійно-державних органів на першочергову відбудову сільського господарства виправдала себе. Незважаючи на великі труднощі, сільське господарство з багатьох показників досягло довоєнного рівня, а в подальшому навіть перевершило його. Країна повністю забезпечила себе продовольством і сільськогосподарською сировиною, відновила експорт хліба за кордон.

Успіхи сільського господарства допомогли відродити промисловість. У свою чергу відновлювана промисловість сприяла подальшим досягненням сільськогосподарського виробництва, забезпеченню змички між містом і селом, становленню ринку в масштабах країни.

Важливе значення у втягуванні промисловості, транспорту і всього державного сектора у стихійно відроджувані ринкові відносини мало їхнє переведення на комерційні засади та господарський розрахунок, запровадження оренди, концесій та твердої валюти. Організація роботи і взаємовідносин державних і коопера­тивних підприємств на основі переважно економічних методів управління відбувалася в умовах певного протистояння партійно-господарської номенклатури, значна частина якої не бажала відмовлятися від заснованих на насильстві і наказах та «воєнно-комуністичних» методах побудови нового суспільства. Однак, уже на середину 1922 р. значна кількість підприємств, підпорядкованих ВРНГ і місцевим раднаргоспам, була знята з безплатного державного постачання, і їм було надано право повністю реалізовувати свою продукцію на ринку. На державному постачанні залишилися ті підприємства, основним споживачем продукції яких була сама держава. В основному це були суто воєнні виробництва, паровозобудівні й металургійні заводи тощо. В 1923 р. із 13697 державних підприємств СРСР уже 4212 (тобто 30,8%) знаходились на госпрозрахунку.

Проте широкому впровадженню госпрозрахунку заважав ряд причин: брак основних і оборотних коштів, економічно підготовлених кадрів, відсутність розвинутого постачально-збутового апарату, тривала неприбутковість підприємств важкої індустрії тощо. До того ж багато із переведених на госпрозрахунок підприємств практично не зуміли налагодити роботу на засадах самофінансування й окупності. В зв’язку з цим державні промислові підприємства стали об’єднуватися в трести. Трести перейняли на себе всю повноту відповідальності за організацію виробництва і якість продукції. Вони перебували в підпорядкуванні головних управлінь ВРНГ або безпосередньо її Президії. З часом трест став основною госпрозрахунковою ланкою в організаційній структурі виробництва. Саме трест, особливо середини 20-х років, був юридичною особою і суб’єктом самостійних майнових прав. Підприємства, що входили до складу тресту, прав юридичної особи, виробничої, комерційної і фінансової самостійності не мали.

Джерелами самофінансування трестів була амортизація, кредити банків, прибуток, у зв’язку з чим трести намагались одержати найбільший прибуток. Найважливіший момент їх діяльності — послідовне застосування принципу матеріальної зацікавленості до всіх робітників незалежно від того, яку посаду він посідає. Підвищенню віддачі робітників сприяли прогресивні форми оплати праці (відрядна, акордна), премії з прибутку. «Нагородні», що виплачувалися членам правління, знаходились у прямій залежності від розмірів одержаного трестом прибутку.

Як основна промислова госпрозрахункова одиниця трест проіснував приблизно дев’ять років. Певна річ, протягом цього періоду організаційні форми трестів, їх соціально-економічна сутність не залишалися у своєму первісному вигляді: зі зміною гос­подарської системи вони еволюціонували, причому в більшості випадків у результаті коливань економічної політики держави (більшовицької партії), а не ринкового механізму. Якщо на початку непу трести — автономні й оперативно самостійні ланки соціалістичного сектора виробництва, то з 1927 р. вони перетворюються в господарських агентів держави, що виконують планові завдання.

Потенційні можливості трестів як учасників ринкових відносин не були використані через певні обставини. Зокрема, через нерозвинутість власної системи матеріально-технічного постачання і збуту вони не могли стати на ринку ані повноцінними продавцями, ані покупцями. Усвідомивши нерозв’язаність цієї проблеми власними силами, нагальну потребу в координації своєї роботи у зв’язку з необхідністю організованого виступу на ринку, трести за своєю ініціативою стали створювати такі господарські організації, як синдикати. Синдикати були об’єднаннями добровільного типу, що будували свої відносини з трестами на договірних комерційних засадах. Капітал синдикатів формувався за рахунок кредитів банку, державних позик, пайових внесків тресту і випуску акцій. Основні функції синдикатів полягали в тому, щоб сприяти своїм трестам — пайщикам у реалізації готової продукції і забезпеченні їх матеріалами, напівфабрикатами, сировиною, паливом. Діяльність синдикатів будувалась на комерційній основі (тобто була платною). Їх робітники були заінтересовані в одержанні прибутку.

Однак, у міру нарощування зусиль партгоспноменклатури на реанімацію курсу на централізацію й адміністрування в управлінні народним господарством, у практичній діяльності синдикатів з’являються суто панівні тенденції відносно до трестів. Через своє монопольне становище в галузі збуту і постачання тієї чи іншої галузі промисловості синдикати з власної ініціативи або за розпорядженням зверху із вільно створених пайових товариств перетворювалися на господарські центри з переважанням регулятивних і управлінсько-виробничих функцій. Знищенню синдикатів як породженню вільної ініціативи й одночасно їх перетворенню в безініціативну ланку держапарату максимально сприяла постанова Комісії РПО (1927 р.) про перехід до примусового син­дикування і підвищення відсотка здачі трестом своєї продукції синдикатам.

У період непу в промисловості поряд із відроджуваними державними і кооперативними підприємствами та їх об’єднаннями з’явилися і приватні фабрики і заводи. Однак через протидію партійно-державних структур приватний капітал не спромігся укоренитися. Так, відповідно до діючих декретів кожний громадянин мав змогу організовувати в промисловості переважно дрібне підприємство (або взяти його в оренду). Велике підприємство можна було одержати в оренду тільки з дозволу ВРНГ, на що вона йшла дуже рідко. Дуже мало сприяло зростанню приватного капіталу і повернення націоналізованих підприємств колишнім власникам. Часткова денаціоналізація в широку приватизацію так і не перетворилась. У фабрично-заводській промисловості України в 1922/23 р. налічувалося 497 приватних підприємств, а у 1924/25 р. — 493 підприємства. В загальній кількості державних, кооперативних і приватних підприємств їх частка коливалася в межах 23—24%, у кількості зайнятих на них робітників — від 2,5% до 2%, у загальному випуску валової продукції — від 8,7% до 5,3%.

Нові організаційно-економічні форми і методи управління, часткова денаціоналізація підприємств, кількісне і якісне зростання кадрів, освоєння все більших за розмірами капітальних вкладень тощо сприяли прискоренню відбудови промислового комплексу України і збільшенню обсягу його продукції. Найбільш ефективними виявилися відбудовчі процеси в легкій промисловості. Вже у 1924/25 р. валова продукція легкої промисловості України становила 62,7 млн крб. (довоєнних), тобто зросла порівняно з 1912 р. на 33,4%. Серед її підгалузей найбільш швидкими темпами зростання виробництва відзначалися шкіряна та хутряна, а також текстильна промисловість. Так, виробництво продукції шкіряної та хутрової промисловості у 1924/25 р. збільшилося проти 1912 р. на 94%, текстильної — на 23,8%. Відбудовні роботи забезпечили різке збільшення випуску продукції і в підгалузях харчової промисловості республіки. Зокрема, виробництво цукру-піску збільшилося в Україні з 43,9 тис. т в 1921/22 р. до 883 тис. т в 1925/26 р., тобто більше ніж у 20 разів. Проте, незважаючи на такі швидкі темпи розвитку, цукробурякова промисловість все ж таки не досягла довоєнного рівня випуску цукру-піску (999,6 тис. т у 1913 р.).

На середину 20-х років не вдалося відновити довоєнні обсяги виробництва і в технічно складних та капіталомістких галузях важкої промисловості. Завдяки різн

Переглядів: 927