• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Договір — домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Момент , форма та строки чинності договору і виконання зобов’язань.

Порядок і способи укладення цивільно-правового договору.

Види договорів у цивільному праві.

План

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ДОГОВОРИ

ЦИВІЛЬНО - ПРАВОВИЙ ДОГОВІР

ЛЕКЦІЯ 2

Порядок виплати дивідендів корпоративними правами.

1.Поняття цивільно-правового договору, його юридичні ознаки та зміст.

4. Стадії укладання договору:

а) оферта;

б) акцепт.

6. Зміна та розірвання цивільно-правового договору:

а) розірвання і зміна договору за згодою сторін;

б) розірвання і зміна договору за вимогою однієї із сторін у судовому порядку;

в) розірвання і зміна договору у зв’язку із істотною зміною обставин.

1.Поняття цивільно-правового договору, його юридичні ознаки та зміст.

Зміст договору як спільного вольового юридичного акта сторін становлять, по-перше, умови, щодо яких вони дійшли згоди, І, по-друге, ті умови, які приймаються ними як обов’язкові внаслідок чинного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК, ч. 1 ст. 180 ГК). Іншими і словами зміст договору — це ті умови, на яких укладена відповідна угода сторін. Якщо договір оформлено письмово у вигляді одного документа, підписаного сторонами, або шляхом обміну листами, ні відповідні умови фіксуються у пунктах договору, в яких можуть міститися і посилання на норми чинного у цій сфері законодавства. Оскільки договір є підставою виникнення цивільно-правового зобов’язання, то зміст цього зобов’язання розкривається через права та обов’язки його учасників, визначені умовами договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК, ч. 2 ст. 180 ГК договір вважається укладеним, якщо між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами. Істотними є умови про предмет договору, умови, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Отже, істотними умовами вважаються насамперед умови про предмет договору і ті, які названі такими за законом. Коло таких умов можна визначити, проаналізувавши норми ЦК і тих спеціальних нормативних актів, що регулюють даний вид договірних відносин. Так, за ст. 10 Закону України «Про оренду державного і комунального майна» істотними умовами договору оренди є об’єкт оренди (склад і вартість майна), строк дії договору, орендна плата, порядок використання амортизаційних відрахувань, відновлення орендованого майна та умови його повернення, виконання зобов’язань, відповідальність сторін, страхування орендарем узятого ним в оренду майна.

Стосовно господарських договорів у частинах 3—7 -ст. 180 ГК зазначається, що при укладенні господарського договору сторони зобов’язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги щодо їх якості відповідно до обов’язкових для сторін нормативних документів, а в разі їх віл сутності — в договірному порядку. Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому Господарським кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними. У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, що порушує вимоги антимонопольно-конкурентного законодавства, антимонопольний орган має право вимагати від сторін зміни умом договору щодо ціни.

На відміну від ГК, в якому щодо ціни в господарському договорі акценти зміщено на директивне регулювання цін, у ст. 632 ЦК зазначено, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. В умовах ринкової економіки ціни на товари визначаються попитом і пропозицією на них, купівельною спроможністю споживачів, конкуренцією чи іншими економічними чинниками. У випадках, встановлених законом (див. Закон України від «Про ціни і ціноутворення» 3 грудня 1990 р.), в договірних відносинах застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими на те органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Ціни, які встановлюються відповідними органами, називають ще «фіксованими», тобто вони визначаються, як правило, у твердій грошовій сумі. Регульовані ціни можуть визначатися або шляхом встановлення граничного рівня ціни, або коефіцієнта до ціни, або рівня рентабельності тощо.

Залежно від ціни за одиницю товару та обсягу (кількості) товарів, робіт чи послуг, що мають бути передані або виконані за договором, визначається загальна сума договору. Грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Якщо у договорі визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу , якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів іноземній валюті при укладенні договорів та здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, установлених законом, наприклад, при укладенні зовнішньоекономічних договорів з іноземними контрагентами.

Звичайно, можлива й така ситуація, коли в договорі ціна відсутня і не може бути встановлена виходячи із його змісту. Це не означає, що покупець (замовник) не повинен розрахуватися за товари, роботи чи послуги, надані йому за договором. На цей випадок є передбачене правило, зазначене в п. 4 ст. 632 ЦК: «Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору».

Строком договору є час його чинності (обов’язковості) (ч. 1 ст. 631 ЦК, ч. 7 ст. 180 ГК). Протягом цього строку сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору. Строк дії договору визначається на розсуд сторін, якщо тільки в законі чи акті державного органу, обов’язкового для сторін, не обмежиться строк його чинності. Наприклад, строк договору, укладеного на основі державного замовлення на поставку продукції, обмежується роком чинності державного замовлення. В договорі управління майном строк договору встановлюється сторонами. Якщо сторони не визначили строку договору управління майном, він вважається укладеним на п’ять років (ч. 2 ст. 1036 ЦК).

За загальним правилом, договір набуває чинності з моменту його укладення, проте сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються й до відносин між ними, які виникли до його укладення. Строк чинності договору обумовлює й строк чинності зобов’язання, що виникло з цього договору (ч. 7 ст. 180 ГК). Якщо зобов’язання виконане сторонами достроково, припиняється і дія самого договору. Але чинність договору не припиняється доти, поки зобов’язання не буде виконане сторонами або одна із сторін не відмовиться від договору в порядку, передбаченому для зміни чи розірвання договору(статті 651—654ЦК).

Зі строком чинності договору пов’язане й питання про застосування санкцій, зокрема цивільної відповідальності, за правопорушення, яке мало місце під час дії цього договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за порушення договору, вчинене під час дії цього договору. Проте слід мати на увазі строк позовної давності, який встановлено для застосування тієї чи іншої міри відповідальності (для стягнення збитків - загальний строк давності тривалістю у 3 роки (стаття 257 ЦК), для стягнення неустойки — 1 рік (підпункт 1 пункту 2 ст. 258 ЦК). При вчиненні правопорушення межами строку чинності договору, особи можуть притягатись до цивільної відповідальності за правилами, встановленими для зобов’язаня, заподіянням шкоди чи інших позадоговірних зобов’язань.

Отже, щодо умови про строки дії договорів і ЦК (ст. 631), і ГК (ч. 7 ст. 180) містять у принципі однакові положення, однак у цивільному кодексі відсутня загальна вказівка на те, що строк є обов'язковою істотною умовою всякого поговору, в тому числі й того, що застосовується у сфері господарювання відповідно до ст. 530 ЦК, якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Але строк (термін) виконання боржником обов’язку може бути не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги кредиторам. В цьому разі кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, а боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Так, наприклад, якщо в договорі найму (крім договору оренди державного і комунального майна, в якому строк дії договору віднесено до числа істотних умов) строк найму не встановлений, то договір вважається укладеним на невизначений строк. Кожна із сторін цього договору може відмовитися від договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна — за три місяці. Договором або законом може бути встановлений інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк (ч. 2 ст. 763 ЦК).

Отже, строк дії господарського договору, який є й строком виймання (дії) зобов’язання, заснованого на цьому договорі, можна відносити до числа істотних умов, якщо це передбачено законом для конкретного виду договору або випливає з характеру відносин сторін.

Серед договірних умов, крім істотних, виділяються також звичайні та випадкові умови. Звичайні —це ті умови, які передбачаються у законі чи іншому нормативному акті й стають обов’язковими для сторін внаслідок самого факту укладення договору. Від істотних звичайні умови відрізняються тим, що вони не потребують окремого погодження і про них не обов’язково застерігати у тексті договору. Наприклад, якщо у договорі майнового найму сторони не обумовили, хто з них — наймодавець чи наймач — проводитиме поточний ремонт зданого у найм майна, то діятиме диспозитивне правило, зазначене у ЦК, а саме: обов’язок проводити за свій рахунок поточний ремонт покладається на наймача.

Випадковими прийнято вважати такі умови договору, які погоджені сторонами у відступі від положень диспозитивних норм або з метою вирішення питань, що взагалі не врегульовані законодавством . Наприклад, якщо за договором майнового найму обов’язок проводити поточний ремонт майна буде покладено на наймодавця, то ця умова для даного конкретного договору вважатиметься випадковою.

Проте виокремлення істотних, звичайних і випадкових умов у договорі є важливим з огляду на визнання чи не визнання договору укладеним у разі відсутності в ньому погодження сторонами певних умов: у разі відсутності хоча б однієї з істотних умов такий договір вважається неукладеним, в той час як відсутність у договорі інших умов до такого наслідку не приводить. Випадкові ж умови для вивченої законом моделі (виду чи типу) договору загалом не притаманні.

Переглядів: 2043