Тема 2.

Історія виборчого процесу (2 год)

1. Вибори в історії людства.

2. Вибори в Україні: історія та реальність.

1. Демократичність держави і суспільства насамперед визначається рівнем розвитку народовладдя, тобто тим, наскільки реально існуючі процедури виявлення і здійснення волі народу впливають на управління державними та суспільними справами. Найбільш ефективно такий вплив може здійснюватись у формі прямого (безпосереднього) народовладдя, під яким розуміється безпосередня участь громадян у здійсненні державної влади, їх пряме волевиявлення під час прийняття державних рішень.

Першою в історичному плані була саме ця форма народовладдя. В умовах первісного суспільства вона здійснювалась у вигляді загальних зборів членів конкретної спільноти, а у перших державних утвореннях — у вигляді народних зборів, в яких брали участь усі громадяни (крім рабів, які громадянами, а подекуди і людьми не вважались, а тому до вирішення загальнодержавних справ не допускались). Участь у народних зборах усіх вільних громадян, в ідеалі, повинна була забезпечувати прийняття рішень, які відповідали б інтересам більшості у даному державному утворенні. Класичним прикладом народних зборів як форми прояву безпосередньої демократії є організація державної влади в античних Афінах.

Ще в VI ст. до н. е. афінський правитель Солон провів ряд суспільно-політичних реформ, внаслідок чого, зокрема з числа найзаможніших груп громадян, стали обирати колегіальний орган – раду чотирьохсот. Представництво встановлювалося від кожної так званої філи (племені), на які ще з часів родового устрою поділялося афінське суспільство. Надалі установи представницького характеру створювалися протягом майже всіх періодів існування давньогрецької демократії.

Із розвитком та ускладненням суспільних відносин класичні зразки прямого народовладдя внаслідок значного зростання кількості населення держав стало важко, а то і неможливо здійснювати з суто технічного боку. Крім того, народні збори стали перешкодою на шляху реалізації інтересів панівної верхівки суспільства, що й зумовило виникнення нових форм прояву безпосередньої демократії. Так, у Стародавньому Римі народ поділявся на декілька центурій, до однієї з яких належав кожний вільний громадянин. У відповідних центуріях відбувались загальні збори їх членів. Рішення центурії формулювалось відповідно до волі більшості учасників зборів. Загальнодержавним визнавалось рішення, яке підтримувалось найбільшою кількістю центурій. При цьому незаможні плебеї, які становили абсолютну більшість серед римських громадян, утворювали лише одну центурію. А порівняно невелика кількість заможних патриціїв поділялась на декілька центурій. Така організація суспільства забезпечувала вирішальне значення голосів меншої частини громадян при прийнятті загальнодержавних рішень. Однак і в цьому разі у прийнятті загальнообов'язкових рішень брали безпосередню участь усі громадяни держави.

Як механізм формування державної влади виборинабувають свого розвитку лише з XVIII ст. Сам же термін “парламент” прийшов до нас із часів феодалізму. Ним спершу позначалося правосуддя. У Франції у XIII ст. королівська курія, до якої входили помічники й радники монарха, була поділена на дві палати. Одна з них займалася судовими справами і мала назву парламент. У період абсолютних монархій значення парламенту значно зменшується, а в період революції XVIII ст. взагалі сходить з історичної арени. Подібні установи, в рамках яких феодальні монархи обговорювали державні справи зі своїми наближеними, виникають в інших державах. Прикладом такої інституції може слугувати рейхстаг, який був створений на межі XII-XIII ст. у Священній Римській імперії германської нації. Він представляв собою установу, що складалася з феодалів-васалів імператора і діяла на більш-менш постійній основі. Подібні структури існували майже в усіх країнах тогочасної Європи. Проте дані інституції слід розглядати як державні інститути відповідного розвитку феодалізму, які не мали відношення до ідей представницького правління. Передісторія парламентаризму знайшла свій вияв в існуванні так званих станово-представницьких установ в період станово-представницької монархії. Особливістю таких установ було те, що їх організація і діяльність виходили з наявності в суспільстві різних станів. Обов’язковою рисою таких установ була участь в їхній роботі депутатів від “третього стану”, під яким спочатку розуміли тільки мешканців міст (городян), а у міру звільнення селянства і воно ввійшло до цієї групи. Першою європейською станово-представницькою установою слід вважати іспанські кортеси, які виникли ще у ХII ст. У Франції органом станового представництва виступали генеральні штати, які були вперше скликані королем на початку XIV ст. Першим станом тут вважалося духовенство, а вже потім йшло дворянство і “третій стан”. Спершу король сам призначав найтитулованіших дворян (сеньйорів) та духовенства (прелатів). А щодо “третього стану”, то саме тут звичайно проводилися вибори. Обрання представників від міст розглядалось як внутрішня справа міської громади – іноді вони призначалися міською владою, іноді обиралися всім населенням. З часом форма іменних запрошень до участі в генеральних штатах почала змінюватись на представницьку форму. Остаточно ж станова організація генеральних штатів Франції склалася до середини XVI ст. Було встановлено досить чіткий порядок формування їхнього складу. Засідання станів у генеральних штатах відбувались окремо. Спочатку штати скликались переважно для прийняття рішень про податки. Пізніше їм було передано функції контролю за управлінням і витрачанням державних фінансів, а також визнано їхнє виключне право видавати субсидії королівській владі. При цьому кожний стан мав один голос у вирішенні будь-яких справ. Наприкінці сесій генеральні штати формулювали свої побажання й передвали їх королю. Король розглядав ці побажання і відповідним чином реагував на них. У період абсолютної монархії в країнах континентальної Європи королі зосередили в своїх руках практично всю державну владу. У Англії станово-представницька установа виникла шляхом відповідної трансформації ради королівства, яка була утворена на основі положень Великої хартії вольностей.Проте вже наприкінці ХVI ст. на грунті різних економічних і суспільно-політичних інтересів виникають конфлікти між королівською владою і новими соціальними силами. Зрештою це призвело до англійської революції XVII ст. Визначну роль у ній відіграв парламент, який виступав як осередок революційних сил і як засіб реалізації відповідних соціальних інтересів. Сучасна історія британського парламентаризму почалася з часів так званої “славної революції” 1688 р. У ході цієї революції мав місце процес наповнення діяльності парламенту новим змістом. Представницькі органи періоду феодалізму не можна пов’язувати з народним представництвом в його традиційному значенні. І річ тут не лише в тім, що ці органи були засновані на засадах представництва, яке враховувало інтереси не тільки вузьких верств суспільства, а самі представники були вихідцями з верхніх прошарків цих верств. Сам характер представництва, природа і зміст мандата в феодальні часи мали принципово інше обґрунтування, ніж представництво і мандат депутата парламенту. Цікаво, що переважна більшість феодальних станово-представницьких установ європейських країн, за винятком англійської, не діяли на постійній основі. Це можна сприймати як підтвердження справедливості тези про те, що британський парламент є “матір’ю” парламентів світу. Саме англійський державно-правовий досвід дав початок сучасному парламентаризму і явив світові багато зразків парламентської практики. Загалом слід підкреслити, що парламентаризм як історичне явище знаходить свої витоки у формуванні в надрах феодального ладу нових соціальних сил, які почали претендувати не тільки на економічну, а й на політичну владу. У період абсолютної монархії значною мірою послаблюється роль станово-представницьких установ, а в деяких країнах вони деградують або навіть зникають.

Наприкінці XVIII ст. було розроблено класичну теорію виборів, основні ідеї якої зводяться до визнання того, що суверенітет невід'ємно належить народу, який є джерелом будь-якої влади. Народ доручає здійснення влади своїм представникам (депутатам), яких визначає шляхом проведення демократичних виборів. Кожен депутат законодавчого органу представляє всю націю, а не тільки округ, від якого його обрано. Тому депутат повинен бути незалежним від своїх виборців під час виконання своїх повноважень. Цими ідеями керуються й нині. Таким чином, вибори розглядаються як передача влади від виборців до тих, кого вони обирають, в ході якої народ делегує владні повноваження своїм представникам.

Історично непрямі вибори передували прямим. З поширенням ідеї загального і рівного виборчого права непрямі вибори почали поступово втрачати значення як спосіб забезпечення виборного представництва. Якщо на початку XIX ст. шляхом непрямих виборів формувалися однопалатні парламенти і нижні палати двопалатних парламентів майже в усіх європейських країнах, то на початок наступного століття для таких цілей вони проводилися лише в Австрії, Прусії, Норвегії, Швеції та Румунії. Непрямий характер зберігали й вибори до верхньої палати в тих країнах, де вона була повністю або частково виборною. У XIX ст. непрямими виборами заміщували посаду (пост) президента у більшості країн Латинської Америки.

Термін "політичні вибори" і похідні від нього вживали ще у XIX ст. для позначення відповідних процедур, передусім пов'язаних з формуванням парламенту і заміщенням посади (поста) президента. Його використання дозволило відокремити такі процедури від виборчих процедур, що застосовувались і застосовуються в "недержавних" сферах суспільного життя (вибори у структурі різних об'єднань громадян, юридичних осіб тощо) або для певних, звичайно організаційних, цілей у структурі окремих державних інститутів (наприклад, вибори голови парламенту).

Із розвитком і зміцненням держав, ускладненням їх політичних систем стало неможливо вирішувати усі питання загальнодержавного значення шляхом залучення до цього всього населення, кількість якого постійно збільшувалась. За цих умов зародилась і набула поширення інша форма народовладдя — представницька. Її сутність полягає в тому, що при цьому більшість загальнодержавних питань вже вирішуються не усіма громадянами держави, а лише їх певними групами. Останні є повноважними представниками населення, від імені та за дорученням якого вони приймають рішення, що стають обов'язковими до виконання. Поряд із колективними (колегіальними) загальнодержавними органами можуть створюватись й одноособові органи, уповноважені виступати від імені держави.

Із розвитком та вдосконаленням форм прояву представницького народовладдя вони починають постійно застосовуватись для повсякденного управління справами держави і суспільства. Однак безпосереднє народовладдя не вилучається з державно-правової та політичної практики. Більше того, його значення зростає.

Практика виробила різні форми здійснення безпосереднього народовладдя (прямої демократії). Проте найбільше визнання і поширення дістали вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування і референдум.

2.Виборність на території сучасної України існувала ще до виникнення держави. Елементи виборності спостерігаються, зокрема, у слов'янських племен. Провід у цих племенах належав кращим людям, які обиралися. Це були переважно представники визнаних родів, що здобули пошану своєю діяльністю. Вони збиралися на "віче" - ради, де вирішували важливі питання життя племені, війни та миру.

З утворенням і зміцненням Київської держави принципи виборності набули загального характеру, хоча публічна влада в Київській Русі ще не мала парламентських форм.

Подальший розвиток інституту виборності в Україні пов'язується з існуванням Гетьманської держави, Запорізької Січі і Слобідської України. Їм притаманна одна й та сама форма державного управління - демократична республіка. Носієм суверенної влади в цих республіках виступає весь народ. Всі державні інституції без винятків формувались тільки шляхом виборів. Акт, що має назву "Правовий Уклад та Конституції відносно прав і вільностей війська Запорожського", названий Конституцією України 1710р. гетьмана Пилипа Орлика, можна вважати першим нормативним актом писаного виборчого права України, оскільки він вперше фіксував принципи діяльності органів державної влади, порядок, терміни й періодичність скликання вищого представницького органу тих часів - Генеральної Ради.

Із земель від владою Російської імперії витіснено самоврядування та муніципальні вибори. У 1767 р. Спеціальна комісія, створена указом Катерини II (яка до речі обиралася по станах) винесла пропозицію про відновлення гетьманських виборів, що й стало причиною припинення її роботи. Пізніше, після скасування кріпацтва, зросла необхідність у місцевій адміністрації. Тому було введено вибори на повітовому та губернському рівнях для обрання представників для нагляду за освітою, охороною здоров’я та ін. Практика проведення регулярних парламентських виборів була запроваджена тут після першої російської революції 1905 р. Закон 6 серпня 1906 р. про Державну Думу запровадив представницький інститут, а Маніфест 17 жовтня проголошував, що до участі в державному житті залучається російський народ. Вибори до Державної Думи були куріальними. До І та ІІ Дум було обрано від України 102 депутати та створено українську парламентську громаду з 45 депутатів. Однак із змінами квот в виборчому законі змінилось і представництво українців, а в IV Думі вже навіть було неможливо створити фракцію. Інша політична доля спіткала західні землі. Тут українці пройшли вишкіл на парламентських виборах 1848 р. і навіть у Австрійському парламенті мали свою депутацію з 39 чоловік. Нова конституція Австрії 1861 р. встановила для галичан право автономії зі створенням верховного органу – Галицького Сейму.

Особливе місце в історії становлення інституту виборності за умов відновлення української державності посідають вибори до Установчих зборів Української Народної Республіки. Норми Конституції Української Народної Республіки, що формували засади виборчого права України на той час, разом із Законом про вибори до Українських Установчих Зборів становлять значну віху в історії відродження демократичних основ виборів до вищих представницьких органів.

Ідея народного представництва глибоко пронизала громадсько-політичну думку України. Так, за УНР особливе місце відводилось Установчим зборам, які організовувались через вибори. Конституція УНР встановлювала, що верховний орган – Всенародні Збори – є виборними. У період Гетьманату, хоч і були відмінені попередні напрацювання в питанні виборів, відзначалось, що найближчим часом буде видано закон про вибори до Українського Сейму. Більше того, сам П. Скоропадський був обраний Гетьманом на з’їзді хліборобів-землевласників. Політико-юридичні документи часів Директорії засвідчують, що інститут виборів також сприймався як безумовний елемент політичної системи. Згадані періоди української історії поч. ХХ ст. не стали тривалими і визначальними, поки не настав радянський період історії. Виборні Ради – пронизали все громадське і політичне життя. Проте ці вибори з самого початку практикували класовий ценз, а тому не були демократичними. Згодом сформувалась така система виборів, яка тотально контролювалась зі сторони влади і вибори фактично стали безальтернативними, а представницькі органи номінальними.

Особливий період розвитку виборчого права України становить радянське виборче право. Концептуальним моментом щодо його розвитку виступає теза Леніна про неприйнятність парламентаризму як моделі організації політичної влади. Радянська виборча система, звичайно, не була сталою. У її розвитку простежуються такі періоди: перший - з 1917 до 1936-1937 рр., другий - з 1936 до 1985 рр., третій - із 1985 до 1990 рр.

Основними ознаками першого періоду становлення "пролетарської" виборчої системи були: запровадження виборів на принципах не загального, непрямого, нерівного виборчого права при відкритому голосуванні; існування в законодавстві відкритого переліку політичних, соціальних, економічних, релігійних цензів щодо виборчих прав; відсутність встановленої законом системи проведення виборів і підрахунків голосів; вибори проводились аналогічно з виборами до партійних органів; відсутність систематизованого законодавства; заснування специфічних форм контролю за проведенням виборів, непередбачених законодавством, з боку партійних і репресивних державних органів та інше.

Започаткування другого періоду розвитку радянської виборчої системи пов'язане з Конституцією СРСР 1936 р. Виборчій системі цього періоду властиві наступні ознаки: 1) вибори проводились на принципах загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні; 2) підрахунок результатів виборів здійснювався фактично за мажоритарною виборчою системою абсолютної більшості; 3) законом встановлювались умови дійсності виборів; 4) ліквідовувалися виборчі цензи, що існували раніше, окрім передбачених в законі; 5) встановлювалось коло суб'єктів висунення депутатів тощо.

Останній третій період радянської виборчої системи почався у 1985 р. з реформування всього масиву виборчого законодавства на території СРСР, в тому числі в УРСР. Виборчі кампанії 1988-1990 рр. можна назвати першими демократичними, або , напівдемократичними виборами в СРСР.

Після здобуття Україною незалежності і створення власної державності виборче законодавство зазнало змін. На сучасний момент систему чинного виборчого законодавства складають 4 групи законодавчих актів: 1) Конституція України; 2) система спеціальних законів України про вибори: Закон "Про вибори народних депутатів України"; Закон "Про вибори Президента України"; Закон "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів"; Закон "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим"; Закон "Про Центральну виборчу комісію"; Закон "Про особливості участі громадян України з числа депортованих з Криму у виборах депутатів місцевих рад в Автономній Республіці Крим"; 3) нормативно-правові акти конституційного законодавства: Закон "Про громадянство України"; Закон "Про об'єднання громадян"; Закон "Про мови" та ін.; 4) положення нормативних актів суміжних галузей, що регулюють виборчий процес.

Ця епоха змінилась на початку 90-х років, коли постали перші, так звані “альтернативні” вибори і правляча КПРС та її складова КПУ почали втрачати позиції. Розпочався активний розвиток нових політичних сил, і функції виборів відродились. З проголошенням державної незалежності України в 1991 р. розпочався новий етап застосування виборів в процесі здійснення державної влади. З липня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закони “Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції Української РСР”, “Про Президента Української РСР”, “Про вибори Президента Української РСР”. За цими законами передбачалося створення владних структур у формі парламентсько-президентської республіки з досить сильною законодавчою і виконавчою владою.

1 грудня 1991 р. одночасно з проведенням загальноукраїнського референдуму на підтримку Акту про державну незалежність України відбулися перші президентські вибори в Україні. У них прийняло участь 32 млн. громадян України (84 % внесених у списки). Протягом вересня здійснювалось висування на посаду Президента. Леонід Кравчук на свою підтримку отримав майже 20 млн. голосів (62 %) і став першим всенародно обраним Президентом України. 7,4 млн. виборців (23,3 %) переважно мешканців Галичини, віддали свої голови В’ячевлаву Чорноволу.

19 березня 1990 р. було обрано 443 з 450 народних депутатів УРСР. Члени КПРС становили 85 % персонального складу новообраної Верховної Ради, більше 1/5 (93 особи) корпусу народних депутатів України були партійними функціонерами; порівняно з попередніми скликаннями кількість комуністів у Верховному законодавчому органі України зросла на 16,5 %. Однак низка процесів та явищ, що виявились у ході виборів, робили цю перемогу певною мірою досить умовною. По-перше, значна частина високопоставленої партійно-державної номенклатури зазнала поразки. По-друге, якщо у складі депутатського корпусу Верховної Ради України комуністи мали вагому перевагу, то на місцевому рівні ця перевага була значно менш переконливою. По-третє, суттєво звузилась традиційна соціальна база КПУ в Радах. По-четверте, національно-демократичним силам на місцевому рівні особливо в західному регіоні, вдалося завоювати міцні позиції. Опоненти КПУ становили в обласних радах значний відсоток – у Львівській, Івано-Франківській, Харківській – 2/3 місць, у Тернопільській – майже половина, у Київській міській раді – майже 40 %. Таким чином, вибори 1990 р. кардинально змінили внутріполітичну ситуацію: до важелів влади прийшли політичні лідери нової хвилі (склад Верховної Ради оновився на 90 %); представники демократичних сил набули статусу народних депутатів, що юридично посилило опозицію; перемога демократів на місцевому рівні й в ряді областей активізувала діяльність регіональних еліт.

До позачергових парламентських виборів 1994 року українське суспільство підійшло більш політично структурованішим ніж в 1990 р. У 1993 р. Міністерство юстиції офіційно зареєструвало вже 16 політичних партій України.У 1994 р. в Україні діяло 30 зареєстрованих партій, 14 з яких отримали депутатські мандати. Із 14 партій, представлених в парламенті, лише шість (КПУ, НРУ, СПУ, УРП, КУН, ПП) офіційно висунули своїх кандидатів.

26 червня 1994 р. відбулися позачергові президентські вибори.На їх початок розвіялися надії Л. Кравчука на те, що новий парламент відмовиться від ідеї дострокових президентських виборів або принаймні відкладе їх. Перший тур цілком очікувано призвів до лідерства в перегонах Л. Кравчука – за нього проголосувало 37,7 % виборців. Л. Кучма посів друге місце з 31, 3 % і був настільки пригнічений цим результатом, що навіть розмірковував про зняття своєї кандидатури. Другий тур президентських виборів став своєрідним уроком електоральної географії для майбутніх кандидатів у президенти. Л. Кравчука одностайно підтримав захід і частина центральної України. За Л. Кучму проголосував схід і південь країни, які дали “фізичну більшість” голосів. Результат – 52 % голосів за Л. Кучму (14, 6 млн. виборців) і 45 % - за Л. Кравчука (12, 1 млн).

У парламентських виборах 1998 р., які відбувалися на основі нової (змішаної) виборчої формули, приймало участь 30 суб’єктів виборчого процесу 21 політична партія і 9 виборчих блоків, які об’єднували 19 партій. Отже, загальна кількість партій, що прийняли участь у виборах, сягнула 40. Передбачений законом виборчий бар’єр зуміли подолати 8 партій і виборчих блоків. Загалом політичні симпатії виборців розподілилися наступним чином: за партійний список КПУ – віддали свої голоси 24,65 % виборців, НРУ – 9,40 %, виборчий блок СПУ та СелПУ “За правду, за народ, за Україну!” – 8,55 %, Партія зелених України (ПЗУ) – 5,43 %, Народно-демократична партія (НДП) – 5,01 %, ВО “Громада” – 4,67 %, Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ) – 4,04 %, Соціал-демократична партія України (об’єднана) (СДПУ(о) – 4,01 %. Найбільшу кількість депутатських мандатів в мажоритарних округах отримала КПУ – 38, НРУ – 14 та НДП – 13.

На чергових президентських виборах 1999 р. було зареєструвано 15 претендентів. Двоє в останній момент зняли свої кандидатури на користь П. Симоненка, і в бюлетенях залишилось 13 кандидатів. Перший тур президентських виборів відбувся 31 жовтня 1999 р.У другому турі виборів, який відбувся 14 листопада 1999 р. Леонід Кучму переконливо переміг лідера Комуністичної партії П. Симоненка. За нього проголосувало майже 16 млн. виборців, тобто 56, 2 % . П. Симоненко отримав понад 10 млн. голосів, тобто 37,8 %. Діючий президент переміг у 14 областях України, а П. Симоненко – у 9 і в Автономній республіці Крим

Виборча кампанія 2002 р. почалася, коли в Україні Мінюстом було зареєстровано близько 130 політичних партій. Основна маса цих партій – політичний мінімум. Справді загальнонаціональний вплив та вагу мали не більше шести політичних партій і ще близько двох десятків володіли певними фінансовими можливостями, спиралися на обмежену або регіональну підтримку виборців. Із 33 списків, включених у виборчий бюлетень для голосування по багатомандатному окрузі, 4 % бар’єр подолало шість (три блоки і три партії). Лідером виборчих симпатій став виборчий блок “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна” (23,57 % і 70 депутатських мандатів). КПУ отримала 19,98 % і 59 мандатів, провладний блок “За Єдину Україну!” – 11,77 % і 35 мандатів, Блок Юлії Тимошенко (БЮТ) – 7,26 % і 22 мандати, СПУ – 6,87 % і 20 мандати, СДПУ(о) – 6,27 % і 19 мандатів.

Президентські вибори 2004 р. були, мабуть, найдраматичнішими в новітній історії України. Кандидатами у Президенти було зареєстровано 23 претенденти. Проте основними конкурентами були лідер Партії регіонів та чинний прем’єр-міністр В. Янукович та лідер блоку “Наша Україна” колишній прем’єр-міністр В. Ющенко Остаточні результати виборів, які відбулися 31 жовтня були оприлюднені лише 10 листопада. В. Ющенко посів перше місце, набравши 39,87 % голосів. За ним йшли В. Янукович (39, 32 %) та О. Мороз (5, 81 %). Лідер комуністів П. Симоненко набрав менше 5 %. “Підготовка до другого туру ознаменувалась проведенням давноочікуваного політичного шоу – теледебатів, які вперше в історії виборів були проведені 15 листопада 2004 р. 21 листопада 2004 р. відбувся другий тур виборів. Увечері консорціум соціологічних служб “Національний екзит-пол” оприлюднив дані екзит-полу: за В. Ющенка – 52, 9 %, за В. Януковича – 44, 2 %. Ці дані суттєво розходились з даними ЦВК. 24 листопада голова ЦВК С. Ківалов оприлюднив офіційні результати другого туру виборів: за В. Януковича – 49, 46 % голосів, за В. Ющенка – 46, 61 %. З грудня 2004 р. Верховний Суд України після інтенсивних драматичних дебатів сторін, що транслювалися по телебаченню, ухвалив визнати дії ЦВК неправомірними і ухвалив рішення провести повторне голосування 26 грудня 2005 р. Остаточний підсумок “третього туру” – В. Ющенко отримав 51, 99 % голосів виборців (15, 1 млн), В. Янукович – 44, 2 % (12, 8 млн).

Парламентські вибори 2006 р., відбувалися вперше за пропорційною виборчою системою в загальнодержавному виборчому окрузі з 3 % виборчим бар’єром. Було зроблено перехід до пропорційної виборчої моделі, що застосовувалась в єдиному загальнодержавному виборчому окрузі. За результатами підрахунку голосів право на формування українського парламенту отримали п’ять політичних сил, яким вдалося подолати 3 % виборчий бар’єр - це Партія регіонів (ПР), яка здобула 32,14 % голосів виборців, БЮТ – 22,29 %, Блок “Наша Україна” – 13,95 %, СПУ – 5,69 %, КПУ – 3,66 %.

Посилаючись на політичну корупцію в парламенті Президент України 2 квітня 2007 р. видав указ про проведення дострокових парламентських виборів. Після довгого і затяжного протистоянняміж Президентом та Верховною Радою 27 травня 2007 р. Президент, Голова Верховної Ради та Прем’єр-Міністр підписали спільне заяву про проведення позачергових парламентських виборів, які й відбулися 30 вересня 2007 р. Вони відбулися за пропорційною виборчою системою, однак зі встановленням явки виборців у 50 %. Блок НУ-НС отримав – 14,15 % голосів виборців, а БЮТ – 30, 71 %. Партія регіонів, яка хоча й отримала абсолютне лідерство на виборах (34,37 %), однак не змогла сформувати парламентської більшості (КПУ отримала – 5,39 %, Блок Володимира Литвина – 3,96 %) й змушена була піти в опозицію

Чергові вибори Президента України були призначені строго після закінчення строку президентських повноважень, тобто 17 січня 2010 р. У виборчому змаганні за посаду Президента України прийняло участь 18 претендентів, однак основна боротьба розгорілася між діючим прем’єр-міністром України, лідером блоку свого імені – Ю. Тимошенко та лідером Партії регіонів – В. Януковичем. За підсумками голосування у першому турі симпатії виборців розділились наступним чином: В. Янукович отримав підтримку 35.32 % виборців, Ю. Тимошенко – 25.05 %, С. Тігіпко – 13.05 %, А. Яценюк – 6.96 %, В. Ющенко – 5.45 %, П. Симоненко – 3.54 %, В. Литвин – 2.35 %, О. Тягнибок – 1.43 %, А. Гриценко – 1.20 %. Решта кандидатів отримали менше 1 % підтримки виборців. У другому турі, який відбувався 7.02.2010 р., за В. Януковича проголосувало 12 481 266 виборців (48.95 %), а за Ю. Тимошенко – 11 593 357 (45.47 %).

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема 2. Історія соціології.	\|	Передумови утворення Київської Русі

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.