Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Людина — біопсихосоціальна істота, і її унікальність пов'язана перш за все з особливостями розвитку психіки. Людина є єдиним на Землі носієм Розуму.

Поєднання біологічного і соціального в людині

Література

План

1. Поєднання біологічного і соціального в людині.

2. Життєві навички і здоровий спосіб життя.

1. Воронцова Т.В., Пономаренко В.С. Основи здоров’я. 5 клас: Посібник для вчителя. — К.: Алатон, 2005. — 264 с.

2. Гончаренко М.С., Бойчук Ю.Д. Екологія людини: Навчальний посібник / За ред. Н.В. Кочубей. — Суми: ВТД «Університетська книга»; К.: Видавничий дім «Княгиня Ольга», 2005. — 394 с.

3. Гриньова М.В. Методика викладання валеології: Навчально-методичний посібник. — Полтава: АСМІ, 2003. — 220 с.

4. Гриньова М.В., Паляниця О.В. Природознавство. Навчальний посібник. — Полтава: ПНПУ, 2012. — 252 с.

5. Концепція навчання здорового способу життя на засадах розвитку навичок / Авт.-упоряд. Марі-Ноель Бело. — К.: Генеза, 2005. — 80 с.

6. Микитюк О.М., Злотін О.З., Бровдій В.М. та ін. Екологія людини. 3-тє вид. — Харків: «ОВС», 2004. – 254 с.

7. Приклади вправ для виконання учнями на уроках з «Основ здоров’я» / Авт.-упоряд. Марі-Ноель Бело. — К.: Генеза, 2005. — 68 с.

8. Семенюк Н.В. Екологія людини. — Хмельницький: ТУП, 2002. — 171 с.

Феномен людини і пов'язаний з ним комплекс масштабних, со-ціоприродних вимірів, властивостей і характеристик потребує глибокого наукового пізнання. Вивченням природи людини в різні часи займалося багато вчених (І.І. Мечников, В.Ф. Сержантов, В.П. Казначеєв, М.П. Дубінін, В.Є. Малютин, І.І. Хомич, І.Т. Фролов, М.М. Амосов, І. Пригожий, Б.Г. Ананьєв, Ю.Г. Волков, B.C. Полікарпов, К.М. Любутін, Ю.М. Куражковський, Ю.Д. Желєзнов, Б.М. Мещеряков, П.В. Симонов, А.Л. Васильчук та ін.).

Опираючись на вільні від догм філософсько-методологічні уявлення, на результати комплексних досліджень у сфері соціальної екології, екології людини, космічної антропоекології, В.П. Казначеєв і Є.О. Спірін зробили спробу дати визначення феномена людини. З цією метою використали той постулат, що феномен людини слід вивчати як соціоприродну цілісність в єдності його соціальних і природних властивостей. Треба зауважити, що такий підхід випливає з уявлень про цілісний і взаємозв'язаний соціоприродний світ і про саму людину як центральну, найбільш важливу в ціннісному відношенні ланку цього світу.

Тільки для людини властива друга сигнальна система — особлива форма вищої нервової діяльності, пов'язана з мовленням та абстрактним мисленням. В основу другої сигнальної системи покладено умовні рефлекси, слова та поняття, що ними позначаються. У словах міститься узагальнення численних сигналів першої сигнальної системи, і слова стають сигналами сигналів.

Виникнення у стародавньої людини членороздільної мови мало вирішальний вплив на прогресивний розвиток людського суспільства. Це сприяло спілкуванню між людьми, використанню колективного досвіду у спільній боротьбі за існування. Завдяки узагальненому відображенню явищ і предметів, а також здатності до абстрактного мислення людина має необмежені можливості для орієнтації в навколишньому світі і створення його наукової картини.

Друга сигнальна система, яка виникла в процесах еволюції і суспільної праці, формується тільки під впливом спілкування з іншими людьми.

Феномен психіки людини полягає в її властивостях, найбільш вдало охарактеризованих Ю.Г. Волковим і B.C. Полікарповим:

- оперування образами і поняттями, зміст яких вільний від обмежень простором і часом і може відноситися до уявних подій, що ніколи і ніде не існували;

- пізнавальна здатність, що ґрунтується на проникненні в структуру світу і побудову його моделі;

- здатність дотримуватися певних моральних норм поведінки, а також до руйнації та саморуйнації;

- самосвідомість і саморефлексія, які виявляються в здатності спостерігати своє власне існування і усвідомлювати смерть.

Відомий американський філософ Е. Фромм вважає, що розумна діяльність людини виявляється через задоволення певних потреб:

- людина - соціальна істота і потребує спілкування, між-індивідуальних зв'язків. Найвищою формою людського спілкування є любов;

- потребою людини є творчість як форма активного перетворення світу;

- потреба у відчутті коренів власного буття. Кожна людина прагне усвідомити свій зв'язок з предками і передати цю естафету Розуму своїм нащадкам;

- потреба в уподобленні. Людина інстинктивно шукає системи орієнтації, прагне бути схожою на якийсь ідеальний для себе взірець.

Біологічне різноманіття людства складають усі людські раси, субраси, популяційно-етнічні групи, нації і народності. Ця біорізноманітність - основа стійкості людської популяції на планеті.

Інтегрально індивідуальність людини визначається її конституцією. Конституція - це стійка основоположна система індивідуальності людини, яка охоплює всі складності фенотипу, залежить перш за все від генотипу та впливу зовнішнього середовища. Конституція характеризується стійкістю, асоційованістю з усіма проявами реактивності, метаболізму, статевим диморфізмом, темпами онтогенезу, темпераментом, соціальністю поведінки, психіки, мислення, статусу організму і формування особистості.

Виключно генетичне біорізноманіття людини виявляється в гормональній адаптації, імунному статусі, неспецифічній реактивності, різних ферментативних процесах, поліморфності і гетерозиготності білкових локусів.

У своєму уявленні про феномен людини В.П. Казначеєв і Є.О. Спірін виділили тріаду фундаментальних вимірів. Спираючись на останні дослідження і досягнення суспільних і природничих наук, проаналізуємо їх.

Вимір 1 — сукупність властивостей, що визначають здоров'я людини. Здоров'я треба розглядати на індивідуальному, популяційному, а також на глобальному, планетарному рівнях. Останнім часом все більш очевидною стає зростаюча залежність цього виміру від космопланетарних процесів, від переходу біосфери до її нового стану - ноосфери. Протиріччя ноосферогенезу можуть визначати такі явища, як зниження резервів здоров'я на індивідуальному і популяційному рівнях, його залежність від напруженості і втоми (психофізіологічної, біологічної, генетичної і т.д. ). Найбільш яскравого вияву ці процеси набувають у зростанні хронічних захворювань, появі нових форм патології (соціальних та екозалежних хвороб), наростанні явищ депопуляції.

На індивідуальному рівні можуть бути виділені важливі психологічні аспекти здоров'я, зокрема, можливості і обмеження щодо здійснення творчості.

Популяційний рівень заслуговує на особливу увагу, бо він взаємозв'язаний з демографічними і соціально-психологічними станами соціального і працездатного потенціалу населення.

Господарське освоєння біосфери викликає її глобальну трансформацію та різні екологічні наслідки. Видобуток природних ресурсів, використання енергоресурсів, розміщення виробництв обумовлює виробничо-господарське диференціювання регіонів планети.

Характерною рисою цього етапу ноосферогенезу є висока швидкість і потужність потоків енергії, матеріалів, міграційних потоків людей, обмін населення між різними природно-кліматичними зонами. Особливо яскраво вони виражаються при освоєнні нових територій, які найчастіше знаходяться в екстремальних природно-кліматичних зонах (Крайня Північ, пустельні зони та ін.). Адаптація до нових екологічних умов викликає появу специфічних форм напруження людського здоров'я на індивідуальному і популяційному рівнях, які полягають у зростанні психічних і фізичних витрат резервів організму на запобігання патологічним процесам. Тривале проживання людей в екстремальних екологічних умовах може викликати виснаження цих резервів і появу дизадаптаційного синдрому та загального антропоекологічного напруження як в окремих людей, так і в значних мас населення.

Поєднуючи соціально-історичні і природно-історичні закономірності, ці процеси відбивають становлення виміру 1, суперечність перетворення біосфери в ноосферу.

У зв'язку з цим важливого значення набуває комплексне фундаментальне вивчення здоров'я людини, її залежності від екологічних, географічних і космофізичних факторів, пізнання механізмів еволюційної перебудови її психофізичних властивостей та науково-практичне коригування сучасних форм антропоекологічного напруження, застосування системи заходів його профілактики.

Вимір 2 виражається в застосуванні принципу еволюціонізму щодо інтерпретації феномена людини. Цей принцип глибоко обґрунтований в працях І.І. Мечникова, В.М. Бехтерєва, М.К. Кольцова, М.І. Вавилова та ін. Слід відзначити, що для вітчизняного природознавства характерний історичний підхід до вивчення соціоприродного світу, де дослідження природи людини проводяться на природничо-науковій основі.

В еволюції людини як розумної істоти сформувалося декілька нових механізмів її видової та індивідуальної життєдіяльності, без яких не може бути осмислений феномен людини як соціоприродної істоти. Сюди належать і нові психічні, інтелектуальні і характерологічні властивості людини, які виявляються в будь-якому віці. Спостерігаються складні взаємозв'язки в ряді поколінь, соціальний (трудовий, інтелектуально-культурний) внесок с (удосконалення знарядь праці, способів виживання, прогресування) має місце як у генеративному, так і постгенеративному періоді. З'являються механізми, які регулюють гетерогенність популяції: підтримання специфічних, навіть рідкісних форм фенотипічних здібностей (обдарованості), без яких популяція не може повною мірою оволодіти колективною трудовою активністю. Тут, імовірно, відбиралися, закріплювалися специфічні для людини властивості нових взаємозв'язків нервової і генетичної пам'яті, нові конституціональні варіанти, генофенотипічні програми, можливості їх підтримання і зміни, потенційне видове довгожительство.

Зрозуміло, що особливості нової біології людини розвивалися впродовж тривалого періоду і були взаємозв'язані з масштабними природно-космічними змінами. Зміни, що постійно виникали, (наприклад, перехід до прямоходіння, освоєння мисливського способу життя, розвиток руки) ускладнювали механізми внутрішньої організації людських популяцій (психоінтелектуальна, конституціональна гетерогенність, спорідненість, міграції всіх типів та ін.), виникали специфічні механізми біосоціального добору в нових екологічних і соціально-екологічних умовах.

У походженні людини як нового психобіосоціального виду її адаптивна здатність до виживання в різних кліматичних, географічних і екологічних умовах на відміну від тварин, істотно розширилася, тому що попередні, вже накопичені в процесі еволюції (біосоціального добору) генофенотипічні адаптивні здатності не репресувалися, як у тварин, а зберігалися в генетичній пам'яті і залишалися для можливої активації.

У людини внаслідок трудової діяльності виробилися специфічні механізми психосоціальної активності, напруження, мобілізації психофізіологічних, генофенотипічних функцій. На відміну від тварин такий вид діяльності позначають як реакцію Прометея.

Найважливіші життєві соціальні установки у людини (індивіда, особистості) як видові властивості реалізуються в житті так, Що в них поєднуються добре відомі для тварин нейрогормональні механізми стрес-реакції і нові механізми специфічної для людини регуляції. Ці властиві лише людині механізми охоплюють уже відомі гормональні (біофізичні) функції. У цілому ж суто людська стрес-реакція Прометея обумовлена нейрогормональними, ней-росекреторними (біофізичними) властивостями, де соціальна установка на виконання основних (вітальних) поведінко-вих реакцій (психосоціальних за своєю спрямованістю) завдяки гормональному синтезу концентрує психофізіологічні реакції організму на досягненні певної мети (установки).

Важливе значення в реалізації генофенотипічних і морфофу-нкціональних програм належить факторам імунітету. Фундаментальне еволюційне значення має, наприклад, імуноструктурний гомеостаз. Завдяки факторам імунного контролю не було, ймовірно, повернення до попередніх форм.

Перелічене вище є рисами, властивими сучасній еволюції людини. Існуюча концепція про те, що біосоціальна еволюція людини повністю припинилася, є хибною. Накопичується все більше й більше фактів про те, що природно-історичні, генофенотипічні механізми з покоління в покоління продовжують діяти і в наш час. Еволюція певних генофенотипічних властивостей може прискорюватися, набуваючи нових якостей і властивостей. З'ясовується особлива роль у сучасній еволюції, наприклад, бактерій, вірусів та інших мікроорганізмів - у внутрішніх середовищах організму людини, клітинах, генетичних структурах, - ролі панміксії та ін. Були виявлені аналогічні механізми адаптації в нових поселенців та корінних жителів Крайньої Півночі, що свідчить про те ж саме. У них, без сумніву, ми бачимо вияв закону гомологічних рядів М.І. Вавилова. Ці механізми мають особливі риси, знання яких необхідне для глибшого розуміння еволюційно-адаптивних властивостей людського організму.

Таким чином, без розуміння механізмів еволюції людини неможливо зрозуміти її сутність як соціоприродного феномена.

Вирішення фундаментальних проблем сучасного дослідження еволюційно-екологічних основ здоров'я людини відкриває нові можливості у сфері екології людини, дозволяє прогнозувати еволюцію людини і запобігати її негативним наслідкам.

Вимір 3 феномену людини пов'язаний з біосферою та проблемою створення ноосфери. Вчення про біосферу планети Земля -це результат теоретичних і природничо-наукових узагальнень академіка В.І. Вернадського.

Провідним питанням у пізнанні людини було і є визначення співвідношення біологічного і соціального в людині. На нинішньому етапі воно актуальне у зв'язку з синхронними революційними перетвореннями у природному і соціальному середовищі, що висуває необхідність по-новому вирішувати двоєдине завдання: оптимізацію науково-технічного розвитку і визначення можливостей і меж адаптації людини до нових середовищних факторів, особливо агресивних і екстремальних.

А. Боннар пише: «Відправним моментом усієї грецької цивілізації була саме людина... Людина і світ в уявленні грецької цивілізації є відображенням одне одного...». У ті часи формувалися уявлення про людину як цілісну тілесно-духовну істоту, що перебуває в єдності з усією природою. Це мало місце в поглядах мілетської школи, Емпедокла, Демокрита, софістів, Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура та ін.

Проблему співвідношення в людині біологічного і соціального вперше поставив Арістотель, який дав відоме визначення людини як «суспільної (політичної) тварини».

Вже в античній філософії починає формуватися антропоцентризм, який був властивий і всім наступним періодам розвитку філософії і науки. Він проявлявся або в натуралізмі (зокрема, в механіцизмі, біологізації) людини, або в антропоморфізації природи (зокрема, в релігійно-міфологічній і філософсько-ідеалістичній), або в крайньому суб'єктивізмі (зокрема, в соліпсизмі і агностицизмі).

У християнстві проблема дуалістичної природи людини набуває форм вічного конфлікту і несумісності небесного (духовного, священного) і земного (тілесного, гріховного, тваринного) начал у людині. Сполучення цих полярних субстанцій розглядалося церквою як божа кара людському роду за першорідний гріх, позбавлення від якого можливе лише після смерті, через страждання, покірність і важку працю в земному житті, через приниження і пригнічення тілесного в людині, звільнення душі від тіла. Так, наприклад, Фома Аквінський вважав, що людина - проміжна істота, яка знаходиться між світом тварин і ангелів.

В епоху Ренесансу відроджуються античні уявлення про людину і формуються вчення про необхідність всебічного розвитку та удосконалення душі й тіла людини. Метафізичний матеріалізм XVII-XVIII ст., розвиваючи ці ідеї з позицій аналітичного підходу і механіцизму, сприяв утвердженню спрощених уявлень про гутність людини і її тілесної організації, базуючись на даних біології, медицини та інших природничих наук свого часу.

Вже у Ф. Бекона натуралізм і емпіризм стали основою його соціально-антропологічних поглядів. Під їх впливом У. Гарвей створив механістичну у своїй основі теорію Кровообігу як основу життєдіяльності людини. Т. Гобс розглядав зоологічну боротьбу за існування як природний стан людини, що примушує її віддавати частину своїх прав державі і тим самим поєднувати в собі природне, біологічне із штучним, соціальним, яке підкорює перше, стоїть над ним.

У філософії Декарта дуалізм душі і тіла (який сполучається за допомогою спеціального органа - шишкоподібної залози) у людини поєднувався з уявленням про тварину як особливу «машину». Механіцизм пізніше одержав розвиток у роботі Ламетрі «Людина-Машина». Переборюючи подвійність картезіанства, одні філософи - Локк, Леруа, Ламетрі, Кабаніс - відстоювали спрощений матеріалістичний монізм, який приводив багатьох з них до вульгарного матеріалізму, інші - Спіноза, Дідро - приходили до гілозоїзму. Але в основі того і іншого напрямків матеріалізму було ототожнення людини з тваринами.

Більшість французьких матеріалістів вбачали в людині тварину з душею, яка пов'язана лише зовнішньо з навколишнім «середовищем», природним і соціальним.

В анатомії, фізіології людини і медицині в ці часи набув поширення принцип локаліцизму, який полягав у зведенні цілісного організму людини до властивостей його частин - органів («органопатологія» М. Біша), а органів, у свою чергу, - до властивостей їх більш дрібних елементів - клітин («целюлярна патологія» Р. Вірхова) та їх часток, окремих молекул (сучасна «молекулярна патологія», яка справедливо засуджує за метафізичність попередні концепції і не помічає такої ж, тільки ще більшої своєї позиції). Локаліцизм був історично необхідний і оправданий лише на певному рівні становлення науки.

Фіхте, Шеллінг і особливо Гегель розглядали суспільство як субстанціональне начало окремого індивіда.

Л. Фейєрбах звів сутність людини до біологічного натуралізму, а людське суспільство - до біологічного зв'язку людей. Антропологізм Фейєрбаха сприяв упровадженню в науку вульгарного матеріалізму, який зводив усі функції людини до тваринних інстинктів і постійного конфлікту між біологічним і соціальним. Цей же напрямок вплинув на І.М. Сєченова, а потім С.П. Боткіна і І.П. Павлова, які створили концепцію нервізму і рефлекторну теорію фізіології людини, що тривалий час вважалася єдиною методологічною основою для розуміння свідомості і життєдіяльності людини.

Біологізаторську концепцію людини піддавав критиці Ф. Енгельс. Помилкове розуміння природи людини він вбачав у соціальних проблемах і показав, що пізнання діалектики дуалізму людини неможливе без діалектичного і історичного матеріалізму.

Діалектичний матеріалізм дозволив розглядати проблему співвідношення біологічного і соціального з позиції загальнофілософського уявлення про єдність матеріального світу і якісної своєрідності різних його рівнів і проявів. Відкриття універсального характеру між якісно різними формами матерії обґрунтувало, з одного боку, неминучість підкорення різних сфер буття загальним закономірностям, а з іншого - затвердило дію специфічних законів для кожного рівня структурної організації матерії.

Проблему співвідношення біологічного і соціального в людині почали розглядати як ланки системної детермінації єдиного процесу розвитку, де їх взаємозв'язок і взаємодія розуміються як багатоякісна і багаторівнева цілісність системи, що розвивається. Ця система охоплює різні сторони життя людини і суспільства, зв'язок природи і суспільства, людини і біосфери, біологічне і соціальне в індивіді. Індивід, імовірно, є відправним моментом, який дозволяє зрозуміти проблему дуалізму в людині. Саме індивід є синтезом всіх своїх визначень. «Індивід існує як реальна цілісність, тоді як всі інші його визначення (природи, сутності, особистості) є тими чи іншими сторонами цієї цілісності, що реально не існують поза останньої».

У природничих науках (включаючи медико-біологічні дисципліни) акцент ставиться на пошуках матеріального субстрату взаємодії біологічного і соціального в індивіді і, зокрема, на зв'язку фізіологічного (соматичного) і психічного, фенотипічного у його структурі. Такі пошуки активізували психофізіологічну проблему, яка до цього часу знаходиться в центрі наукових інтересів фізіологи і нейрофізіології, загальної і генетичної психології, нейропсихології і нейробіології, а також морфології.

Серед варіантів підходів до вирішення психофізіологічної проблеми виділяють такі напрями:

- психофізіологічний паралелізм (психічне і нейрофізіологічне є принципово різними, паралельно існуючими процесами);

- психофізіологічна взаємодія (розглядає зв'язок між психічним і фізіологічним як взаємодію різноякісних процесів);

- концепція психофізіологічної чи психофізичної ідентичності (ототожнює фізіологічне і психічне).

Якщо перші два напрямки є, по суті, дуалістичними, то останній робить спробу подолання дуалістичних тенденцій з позиції фізіологічного (фізичного) редукціонізму - зведення психічних процесів до нейрофізіологічних та суто фізичних явищ.

У дослідженнях І.П. Павлова на основі експериментального методу дослідження обґрунтовується положення про реактивно-пристосувальний характер відбиття в живих системах, згідно з яким зовнішній вплив переломлюється через специфіку внутрішніх процесів відбиваючої системи. Але перебільшувати значення цих досліджень не можна, оскільки Павлову також не вдалося уникнути редукціонізму — зведення психічного до фізіологічного (соматичного), ототожнення їх.

Логічним продовженням ідей І.П. Павлова стала теорія функціональної системи П.К. Анохіна, яку можна розглядати як «концептуальний міст» між фізіологією, психологією та до певної міри соціологією. В основу цієї теорії покладено аналіз структури по-ведінкового акту, елементами якого є аферентний синтез, прийняття рішення, акцептор результату дії, програма дії, еферентний синтез, зворотна аферентація. Ця концепція розкриває специфіку інтеграції різних нервових процесів у поведінковому акті. При цьому психічне пов'язується з нейрофізіологічним не прямо, а опосередковано через спосіб системної організації нейродинаміки, будучи детермінованими не внутрішніми процесами, а взаємодією організму із середовищем, і перш за все поведінкою.

Положення про нерозривну єдність нейрофізіологічного і психічного в детермінації поведінки і діяльності, а також про психічне як системну якість нейрофізіологічного набуло розвитку у працях інших дослідників - Б.Г. Ананьєва, М.О. Бернштейна, Л.С. Виготського, Л.М. Леонтьєва, М.М. Ліванова, Б.Ф. Ломова, С.Л. Ру-бінщтейна, Б.М. Теплова, К.К. Платонова, В.Д. Небиліцина, Д.М. Узнадзе, О.О. Ухтомського, Н.П. Бехтеревої та ін. їх дослідження виявили ту чи іншу сторону системної організації нейро-динаміки, покладену в основу психічних процесів.

Значну увагу в структурі біологічних детермінант людини привертають генетичні фактори. Накопичений наукою досвід свідчить про те, що немає таких нервово-психічних і поведінкових властивостей, які визначають індивідуальні і особистісні якості людини, які б не піддавалися міжособистісній генетичній варіації. Від генетичної основи тією чи іншою мірою залежить широкий спектр психічних характеристик людини. Має місце відповідність морфофункціональної організації мозку не менш складній його генетичній детермінації. Але слід зауважити, що, без сумніву, виявлення всіх індивідуальних і особистісних властивостей людини визначається взаємодією генетичної системи і зовнішніх, особливо соціальних умов. Останні асимілюються вже на ембріональному етапі розвитку людини через систему обміну речовин і тим більше після народження, коли на формування індивіда чинить вплив наростаючий обсяг сенсорної інформації. І якщо врахувати величезну динамічність нервових процесів і генної системи, це усуває фатальність впливу генетичної програми на розвиток психіки та індивідуальних властивостей у цілому.

Індивід - нерозривна єдність генетичного (біологічного) і соціального, і ця об'єктивна суперечна цілісність найбільш реально виявляється у формуванні і функціонуванні унікальної структури - мозку людини як біосоціального органу особистості. Тут у найвищому синтезі проявляється біо-соціальна природа людини, і це усуває будь-який дуалізм його природних і особистісних рис.

В.В. Купріянов і Б.О. Никитюк також дійшли висновку, що головний мозок, будучи акумулятором антропо- і соціогенезу, є єдиним носієм біологічних і соціальних, соматичних і психічних властивостей. Еволюція нервової системи ними трактується як інтегральний процес, детермінований двома системотвірними факторами - генетичним і соціальним при домінуванні соціального фактора.

Унікальність біосоціальної організації людини полягає не тільки в тому, що вона реалізується в індивідуальному характері функціонування мозку, але і в тому факті, що на рівні людини вона породжує «третій елемент» (поряд з біологічним і соціальним)

Його можливих потенцій. Це індивідуальна «сфера духу» людини, п власне «Я», своєрідність особистісних установок, думок, пристрастей, поведінки і власних рішень, тобто властивості самооцінки, самоконтролю і саморегуляції, які знайшли відображення в концепції стресування і самостресування.

Таким чином, дотримуючись провідного значення соціального в співвідношенні з біологічним, їх взаємозв'язок не можна розглядати як недиференційований моноліт. Тут правильним є твердження, що соціальне підкорює біологічне в процесі філогенезу, онтогенезу і функціонально. Біологічне в людині функціонує за своїми законами, і лише на рівні індивіда як цілісної системи інтегровані поведінкові реакції людини суворо опосередковані соціальними факторами. Разом з тим соціальне більш лабільне, вразливе і тому нестійке, і, напроти, біологічне відрізняється стійкістю і стереотипністю. Але цілісна поведінка людини, її діяльність і дієздатність як індивіда в сукупності всіх її визначень (природи, сутності і особистості) можливі лише при функціонуванні всіх регуляторних механізмів, які взаємообумовлюють виявлення кожного з них. Тому правомірною є думка, що формування і функціонування психіки людини в діяльності є справжньою органічною єдністю біологічного і соціального.




Переглядів: 1769

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Актуальні проблеми біоетики | Найчастіше життєві навички об'єднують у три групи. Наприклад: соціальні, когнітивні та емоційно-вольові навички.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.015 сек.