• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ІІІ. План

І. Матеріальне забезпечення

Методичні розробки

КАФЕДРА ПЕДАГОГІКИ ТА ПСИХОЛОГІЇ

ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ РАДИ

КОМУНАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

"ХАРКІВСЬКА ГУМАНІТАРНО-ПЕДАГОГІЧНА АКАДЕМІЯ"

проведення лекційного заняття №5 ( __ год.)

з навчальної дисципліни «Болонський процес»

Тема. Євроінтеграція України

Обговорено

на засіданні кафедри педагогіки та психології

Протокол №___ "___" _________20__ р.

Харків – 201_

1. Assemblee de l’Union de l’Europe Occidentale // Une politique europeenne de renseignement. Doc. 1517, 13 mai. – 1996. – Р. 11.

2. Union de l’Europe Occidentale. Conseil des Ministres de l’UEO.

Declaration de Birmingham. Birmingham, 7 mai. – 1996. – Р. 6.

3. Union de l’Europe Occidentale. Conseil des Ministres de l’UEO. 3. Declaration de Paris. Paris, 13 mai. – 1997. – Р. 7.

4. Кузнєцова Л.І., Кузьменко В.П. Досвід Європейської інтеграції та можливості його використання у СНД.

5. Політика і час 1998 р. №№2,4,8,9

6. Політика і час 1993 р. №№ 2,8,9

7. Україна в світовому співтоваристві. - МЗС -К.1996

8. Участь України в миротворчій діяльності ООН. -Ужгород 1995.

9. Україна та ООН - МЗС -К.1995

10. Роль і місце України в світі // Урядовий кур'єр. 1996 27 липня.

11. Сайт МЗС України.

12. Конституція України.

1. Історія створення та розвиток Європейського Союзу.

2. Організаційна будова та структура Євросоюзу.

3. Європейський вибір України.

4. Політичне та інституційне зближення України з ЄС.

5. План дій Україна – Європейський Союз.

6. Пріоритетні напрямки діяльності державних органів України на зближення з ЄЕС.

1. Історія створення та розвиток Європейського Союзу

Інтеграційні процеси обумовлювали необхідність консолідації західноєвропейської економічної еліти на власній основі. З цією метою у рамках утвореної 1949 р. Ради Європи було здійснено ряд проектів регіональної інтеграції — від об'єднань у межах окремих галузей промисловості до величезних проектів західноєвропейської федерації. За одним з таких проектів (“план Шумана”) у квітні 1951 р. було підписано Паризький договір про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) у складі Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Нідерландів і Люксембургу з організацією не тільки спільного ринку чотирьох продуктів гірничорудної промисловості (вугілля, залізна руда, сталь і металобрухт), але й спільного регулювання обсягів виробництва і рівня цін, інвестиційних програм і раціонального використання робочої сили. Цей договір набув чинності 1953 р. ЄОВС контролювало 60% виплавки сталі і 50% видобутку вугілля у Західній Європі.

1956 р. в ЄОВС виник план перетворення цієї організації на зону вільної торгівлі, але суперечності між країнами, особливо між Англією і Францією, призвели до укладення у березні 1957 р. в Римі лише шістьма (з 17) країнами-членами Римської сепаратної угоди про заснування Європейського співтовариства (ЄЕС) — “Спільного ринку” — з перспективною програмою економічної і політичної інтеграції. Кінцевою метою ЄЕС було проголошено створення Сполучених Штатів Західної Європи. Одночасно в Римі цими ж державами ЄЕС було укладено угоду про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом), метою якого було створення ще одного спільного галузевого ринку, об'єднання ресурсів атомної енергії та атомної промисловості. У цей же час Великобританія, яка не приєдналась до ЄЕС, організувала Європейську Асоціацію Вільної Торгівлі (ЄАВТ) у складі 7-ми країн. [2]

1967 р. внаслідок злиття органів управління ЄОВС, ЄЕС і Євроатому утворилась триєдина інтеграційна організація з офіційною назвою Європейські співтовариства , або Європейське співтовариство. 1973 року Великобританія і Данія вийшли з ЄАВТ і приєднались до ЄЕС. Португалія зробила те саме 1986 р. Проте до ЄАВТ приєднались інші три країни, і ця організація знову стала складатися з семи членів: Австрії, Фінляндії, Ісландії, Ліхтенштейну, Норвегії, Швеції та Швейцарії. Ідея створення ЄАВТ полягала у розвитку торгівлі між країнами, проте без об'єднання влади та створення офіційних інститутів, уповноважених вести законодавчу діяльність, як це зроблено у ЄЕС.

1984 р. ЄАВТ і ЄЕС домовились створити єдиний економічний простір і поширити своє співробітництво на такі галузі, як економіка, валютна та промислова політика, дослідження та технології, охорона навколишнього середовища, рибальство, виробництво сталі та транспорт. При цьому ЄАВТ отримувала усі пільги та торговельні прибутки від членства у Європейському співтоваристві, не беручи однак участі в роботі інститутів ЄС. Ця угода набула чинності 1 січня 1994 р. Швейцарія була єдиною з країн-членів ЄАВТ, яка не приєдналась до цієї угоди, оскільки національний референдум Швейцарії відхилив її. Три країни ЄАВТ — Австрія, Фінляндія та Швеція — стали повноправними членами ЄС у січні 1995 р., припинивши своє членство у ЄАВТ. Європейський економічний простір, створений цією угодою, — це більше, ніж просто економічна зона; він розповсюджує на країни-члени ЄАВТ принцип чотирьох свобод ЄС — вільний рух товарів, послуг, капіталу і населення.

Окрім перелічених раніше країн, 1973 р. до ЄС увійшла Ірландія, 1981 р. — Греція, 1986 р. — Іспанія. І до складу співтовариства стало входити 15 країн.
У своєму інтеграційному розвитку Європейське співтовариство пройшло ряд еволюційних етапів, основою яких була лібералізація торгівлі. Розвиток співробітництва у межах ЄОВС та Євроатому підштовхнув країни до зняття цілої низки бар'єрів, що перешкоджали розширенню торгівлі між ними, а також проведенню політики гармонізації регулювання зовнішньоторговельної діяльності. Було створено митний союз. У період 1958-1969 рр. формувався спільний ринок. Мито у взаємній торгівлі країн-членів поступово знижувалось, уже 1962 р. були в основному ліквідовані кількісні обмеження товарообміну, одночасно національні митні тарифи замінювались єдиним тарифом. Єдиний тариф члени Співтовариства почали застосовувати з 1 липня 1968р. з одночасним усуненням мита у ЄС.
У цей же період в межах “Спільного ринку” здійснювався процес формування спільної сільськогосподарської політики, прийнятої під тиском Франції, зацікавленої у розширенні збуту своєї сільськогосподарської продукції у самому Співтоваристві: були введені єдині ціни і правила регулювання ринків основних сільськогосподарських товарів, а також створений протекціоністський механізм торгівлі з третіми країнами.
Спільна митно-тарифна політика забезпечила утворення у 1970-х роках власних коштів Співтовариства, головним чином за рахунок надходжень від митних виплат і компенсаційних зборів, що стягувались при імпорті товарів з третіх країн.

У 70-ті роки новий етап НТР обумовив необхідність розробки і спільної політики структурної перебудови економіки в Співтоваристві — країни-члени об'єднали свої зусилля для подолання технологічного відставання від США та Японії. На цей час у ряді галузей промисловості великі американські та японські фірми за рахунок технологічної переваги та скорочення витрат настільки поширились в економіці Європейського Співтовариства , що почали виштовхувати з ринку національних виробників та диктувати свої умови. Щоб протистояти цьому, було вирішено відійти від домінування єдиної сільськогосподарської політики на користь вирішення інших економічних та соціальних проблем. Коло сфер інтеграції розширилось. Зокрема, країни об'єднали зусилля на широкомасштабних наукових та технологічних дослідженнях, почалось формування спільної індустріальної політики. За рахунок цих заходів ситуацію вдалось переломити.

Важливим елементом подальшої інтеграції стало створення Європейської Валютної Системи (ЄВС), що почала функціонувати з березня 1979р., і перед якою були поставлені чотири головні цілі:

· досягнення валютної стабільності в межах ЄС;

· спрощення конвергенції процесів економічного розвитку;

· забезпечення стратегії зростання в умовах стабільності;

· стабілізація міжнародних валютних та економічних взаємовідносин.

Базовим елементом ЄВС є запровадження розрахункової валютної одиниці — ЕКЮ.

У 1985 р. було підписано програму подальшого розвитку Європейського співтовариства і перетворення його в Європейський Союз (“Європа без кордонів”), а потім і досягнення цілковитої інтеграції. Ця програма набула чинності з 1 липня 1987 р. як Єдиний Європейський акт (або Маастрихтська угода) — угода про створення економічного і валютного союзу, про політичне співробітництво, формування нових інституційних (організаційних) структур.

З 1 листопада 1993 р. Європейське співтовариство перейшло у нову стадію економічної інтеграції і за рішенням держав і урядів країн-членів стало називатись Європейським Союзом. У межах ЄС планується перехід і до політичної інтеграції — створення нової наддержави конфедеративного або федеративного типу. Поступово ЄС набуває рис єдиної державності, контури якої проступають в економіці, політиці і в соціальній сфері.[3]

Метою ЄС є створення умов вільного пересування в його межах товарів, послуг, капіталів та робочої сили. До 1999 р. передбачається створити Європейський центральний банк, впровадити спільну валюту, єдине громадянство, закінчити створення організаційного та правового механізму узгодження зовнішньої політики та політики безпеки держав-членів ЄС.

Основними законодавчими документами Європейського Союзу (ЄС) є Єдиний європейський акт, Договір про Європейський Союз та Договори, що укладають Європейські Співтовариства. В цих документах визначені: мета створення ЄС, інститути цієї організації, їх функції та порядок формування, викладені принципи функціонування ЄС, його компетенції, основні завдання і засади співробітництва.

Відповідно до цих документів метою ЄС є:

1. Сприяння проведенню збалансованої і довгострокової соціальної та економічної політики, зокрема шляхом створення простору без внутрішніх кордонів, шляхом економічного та соціального вирівнювання, створення економічного і валютного союзу, що має на меті введення спільної валюти.

2. Утвердження Європейської спільноти на міжнародній арені, зокрема шляхом проведення спільної зовнішньої політики та політики в галузі суспільної безпеки, яка могла б привести до створення у разі необхідності системи спільної оборони.

3. Посилення захисту прав та інтересів громадян держав-учасниць шляхом введення громадянства Союзу.

4. Розвиток тісного співробітництва у галузі судової практики та внутрішніх справ.

5. Збереження досягнутого рівня інтеграції Співтовариства і, виходячи з нього, визначення, якою мірою політика та форми співробітництва, що встановлені Договорами, потребують перегляду для забезпечення ефективності механізмів та інститутів ЄС.

Згідно з установчими документами до компетенції ЄС належать такі види діяльності:

· скасування мита і кількісних обмежень на імпорт та експорт товарів між державами -учасницями, а також інші заходи, що мають ту ж спрямованість;

· спільна торговельна політика;

· внутрішній ринок, що характеризується зняттям перешкод для вільного переміщення товарів, осіб, послуг і капіталів між державами-учасницями;

· заходи, що стосуються в'їзду та переміщення на внутрішньому ринку;

· спільна політика в галузях сільського господарства та риболовства;

· спільна транспортна політика;

· встановлення системи, що запобігає порушенням на внутрішньому ринку;

· зближення національних законодавств держав-учасниць такою мірою, яка необхідна для нормального функціонування спільного ринку;

· політика в соціальній сфері, включаючи діяльність Європейського соціального фонду;

· економічне і соціальне єднання;

· політика захисту навколишнього середовища;

· підвищення конкурентоспроможності промисловості Союзу;

· сприяння дослідженням та технологічному розвитку;

· стимулювання зусиль по створенню та розвитку транс'європейських комунікаційних мереж та інфраструктури;

· внесок у досягнення високого рівня охорони здоров'я;

· внесок в освіту, професійне навчання та розквіт культури держав-учасниць;

· політика співробітництва у сприянні всебічного розвитку держав-учасниць;

· асоціація з заморськими країнами та територіями для розширення торгівлі й спільного сприяння економічному і соціальному розвитку;

· внесок у захист споживачів;

· заходи в галузі енергетики, соціального захисту й туризму.

2. Організаційна будова та структура Євросоюзу

Ефективність діяльності ЄС забезпечується відповідними його органами. Організаційна будова ЄС базується на загальних засадах західної політичної системи, проте її конкретні форми суттєво відрізняються від національних систем. До характерних її рис належать:

1. Об'єднання інститутів двох типів — міждержавних і наднаціональних. Особи, що входять до органів першого типу, діють як офіційні представники держав-членів. Члени органів іншого типу також призначаються кожною державою, проте діють як незалежні особи, що не зв'язані будь-якими інструкціями своїх урядів. Такий подвійний принцип формування особового складу сприяє підтримці балансу між інтересами окремих держав-членів та інтересами Союзу в цілому.

2. Гнучкий розподіл компетенцій між органами ЄС та національними урядами. Можна окреслити три основних варіанти розподілу компетенцій: сфери, де здійснюється спільна політика ЄС (аграрна, торговельна тощо); сфери змішаної компетенції, коли за окремі напрями чи групи питань відповідають органи ЄС, а решта лишається під керівництвом національних урядів (регіональна, соціальна тощо); сфери, де функції ЄС обмежуються координацією дій держав-членів та розробкою рекомендацій (макроекономічна політика, політика в галузі охорони навколишнього середовища тощо).

3. Значна кількість типів рішень, які приймаються — від регламентів та директив, що обов'язкові для виконання національними урядами і всіма учасниками об'єднання, до висновків, що мають лише рекомендаційний характер.

4. Примат права ЄС над національними законодавствами держав-членів у межах, які визначені змістом установчих договорів.

Організаційна структура ЄС побудована за принципом поділу законодавчої, виконавчої та судової функцій. До основних органів ЄС належать:

· Європейський парламент

· Європейська Рада

· Рада Міністрів

· Європейська Комісія

· Європейський Суд

· Палата аудиторів

Європейський парламент — представниць кий орган, що обирається з 1979 р. прямим загальним голосуванням громадян усіх держав-членів ЄС один раз на п'ять років. За кожною державою-членом закріплюється фіксована кількість депутатських місць, відповідно до чисельності населення країни.

Функції Європарламенту дещо відрізняються від функцій національних парламентів. Так, Європарламент не обирає уряд. Це пов'язано з тим, що на рівні ЄС не існує структури, яка може вважатись урядом у повному розумінні цього слова. Проте Європарламент впливає на формування Європейської Комісії, оскільки Голова (Президент) Комісії призначається урядами держав-членів тільки після консультації з Європарламентом. Крім того, кандидатури як Голови, так і інших членів Комісії, затверджуються Європарламентом.[5]

Основними функціями Європарламенту є: дорадчі, наглядові, прийняття рішень, політичної ініціативи, демократичного контролю та законодавча. Для виконання цих функцій в Європарламенті створено 19 комітетів:

· з іноземних справ та безпеки;

· з сільського господарства, риболовства і сільського розвитку;

· бюджетний;

· з економічних і фінансових питань та промислової політики;

· з енергетики, досліджень та технологій;

· з зовнішніх економічних зв'язків;

· з законодавчих питань та громадянських прав;

· з соціальних питань, безробіття та виробничого середовища;

· з питань регіональної політики, регіонального планування та зв'язків на місцях;

· з транспорту та туризму;

· з питань навколишнього середовища, здоров'я та захисту споживачів;

· з культури, молоді, освіти та засобів масової інформації;

· з питань розвитку і співробітництва;

· з громадянських свобод та внутрішньої політики;

· з контролю за виконанням бюджету;

· з інституціональної політики;

· з процедурних питань, підтвердження мандатів та статусу недоторканості;

· з прав жінок;

· з питань петицій.

Європейська Рада скликається щонайменше двічі на рік на рівні глав держав та урядів. Крім них, у засіданнях Європейської Ради беруть участь міністри закордонних справ, Президент (Голова) та Віце-президент Європейської Комісії. Рішення Європейської Ради не мають обов'язкової сили, проте вони дають політичний імпульс та визначають основні орієнтири подальшого розвитку Союзу. Зважаючи на високий рівень влади, яку мають у своїх країнах глави держав та урядів, Європейська Рада стала органом, до якого можуть звернутись Рада Міністрів та Європейська Комісія з особливо складних питань, що не вирішують ся у межах звичайної процедури ЄС.
Рада Міністрів є органом прийняття остаточних рішень. У роботі Ради Міністрів беруть участь представники держав-членів на рівні міністрів урядів. На відміну від національних рад міністрів, Рада Міністрів ЄС є не виконавчим, а законодавчим органом. Рішення РМ є обов'язковими. Разом з установчими документами ці рішення утворюють право ЄС. РМ не має постійного складу. Практично існує ряд Рад, залежно від питань, що розглядаються: Рада Міністрів економіки, сільського господарства, фінансів, освіти тощо.

Міністри країн ЄС у різний спосіб підзвітні парламентам своїх країн. Проте ті рішення, які вони приймають у складі Ради Міністрів ЄС, не можуть бути змінені окремими країнами. Як правило, законодавчі акти ЄС мають форму постанов і директив. Перші є обов'язковими для виконання і стають частиною національних законодавств. Директиви також є обов'язковими, але вони лишають за державами право вибору методів виконання.
Рішення в Раді Міністрів приймаються або одностайно, або простою чи кваліфікованою більшістю. В останньому випадку кожна держава-член має кількість голосів відповідно до її масштабів. При цьому малі держави мають більшу кількість голосів, ніж вони мали б, виходячи з чисельності населення.[7]

. Поділ голосів між державами-членами ЄС здійснено таким чином, щоб зробити неможливим блокування рішень окремими державами. Для блокування рішення необхідно об'єднатись кільком державам, щоб набрати мінімум 34 голоси, з загальної їх кількості — 76.

Функції Голови РМ виконують по черзі упродовж 6 місяців міністри закордонних справ.

Європейська Комісія є виконавчим органом ЄС. Вона складається з 17 членів, незалежних від урядів своїх країн, хоча й призначених ними. До складу Комісії входять по два представники від великих держав: Франції, Німеччини, Італії, Іспанії та Великобританії. Інші країни мають по одному представнику.

Склад Комісії розглядається і ухвалюється Європарламентом, тому кожний із її членів працює 5-річний термін. Як член колективно го органу, кожний член ЄК патронує один або кілька напрямів діяльності ЄС і очолює відповідний підрозділ Комісії, що називається Генеральним Директоратом (Департаментом). Таких Директоратів 23. ЄК виконує три основні функції.

Маючи право ініціативи, ЄК зобов'язана подавати пропозиції щодо нових законів ЄС. Такі пропозиції вона висуває після активних консультацій, але не на грунті інтересів окремих регіонів чи країн ЄС, а базуючись на власному уявленні про доцільність того чи іншого рішення для долі ЄС та його громадян. У своїх ініціативах ЄК виходить з принципу допоміжності, тобто виступає з законодавчими ініціативами тільки у тих галузях, де для ефективних дій ЄС має кращі можливості, ніж окремі його члени.

Друга функція ЄК полягає у захисті угод ЄС, забезпеченні застосування державами-члена ми законодавства ЄС. У тих випадках, коли держави-члени порушують або не застосовують закони ЄС, Комісія може вжити відповідні санкції, включаючи передачу справи до Європейського Суду.

ЄК здійснює контроль за використанням субсидій, які виділяються урядами окремих країн власним галузям промисловості, а також за наданням дозволів на державну допомогу в разі, коли це не заборонено законодавством ЄС.

Третя функція ЄК полягає у виконанні обов'язків виконавчого органу, який відповідає за практичне втілення політики ЄС та управління нею. Для цього ЄК наділена суттєвими власними повноваженнями і правом прийняття рішень у різних галузях політики, зокрема аграрній, торговельній, транспортній тощо. Крім того, ЄК керує фінансами ЄС — бюджетом та роботою різноманітних фондів і програм ЄС, включаючи й ті, які стосуються допомоги країнам, що не входять до Союзу.

3. Європейський вибір України

Європейський вибір України - невід'ємна складова її подальшого розвитку. Беззаперечний пріоритет України у цьому зв'язку - набуття асоційованого, а згодом і повного членства в ЄC, що нещодавно знайшло підтвердження у Посланні Президента України до Верховної Ради України - Стратегії економічного та соціального розвитку України на 2000-2004 роки, а також у проекті Програми діяльності Кабінету Міністрів України "Реформи заради добробуту", де, зокрема, інтеграцію України до Європейського Союзу визначено однією з стратегічних цілей урядової політики, а адаптацію законодавства України до законодавства ЄС - одним з важливих інструментів створення в Україні цивілізованої правової системи.

Для реалізації цих завдань Міністерство юстиції України, яке разом з Міністерством закордонних справ та Міністерством економіки розглядається як основний рушій інтеграційного процесу, має докладати максимальних зусиль у тих напрямках, що належать до його компетенції. Передусім, це стосується питань правового забезпечення інтеграції.

У розбудові демократичної, соціальної, правової держави найважливішу роль покликана відігравати судова влада. Це можливо лише за умови здійснення судово-правової реформи в Україні. Мета цієї реформи - утвердження судової влади як головного гаранта прав і свобод людини і громадянина шляхом відновлення її верховенства в правозахисній діяльності та поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, які виникають на території України. Нова Конституція України піднесла роль суду на той рівень, на якому він має бути в правовій державі. З її прийняттям створено всі передумови для розбудови незалежної судової влади, яка покликана захищати права і свободи людини і громадянина.[6]

Лише за умови комплексного застосування зазначених заходів, тісної співпраці з відповідними органами країн Євросоюзу стане можливим досягнення найголовнішої мети України - побудови правової держави з неухильним дотриманням законності та правопорядку в ній.

4. Політичне та інституційне зближення України з ЄС

Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. [12]

Україна проводить виважену, послідовну та цілеспрямовану зовнішньополітичну діяльність, відповідно, основні напрямки її зовнішньої політики в цілому залишаються незмінними з часу проголошення незалежності у 1991 році.

Україна послiдовно й неухильно будує свою зовнiшню полiтику на основi беззастережного дотримання принципiв мiжнародного права, Статуту ООН та iнших мiжнародно-правових актiв. Така позицiя нашої держави закрiплена у схвалених Верховною Радою 2 липня 1993 р. "Основних напрямках зовнiшньої полiтики України" - концептуальним документом, на засадах якого базується та розвивається зовнiшньополiтична дiяльнiсть України.
Визначається три основнi напрями зовнiшньої полiтики України:

1. розвиток двостороннiх мiждержавних вiдносин;

2. європейська iнтеграцiя;

3. багатостороння дипломатiя.

У двостороннiх вiдносинах прiоритетними для України є вiдносини з сусiднiми країнами та стосунки зі стратегiчно важливими партнерами і впливовими державами свiту.[7]

В свою чергу європейська iнтеграцiя для України - це подальше полiтичне та iнституцiйне зближення з ЄС та еволюцiйне просування до кiнцевої мети iнтеграцiї до Європейського Союзу; адаптування українського законодавства до норм ЄС та Ради Європи як ключовий iнтеграцiйний елемент; поглиблення вiдносин України з НАТО як однiєю з основних складових всеохоплюючої системи європейської стабiльностi та безпеки.

В рамках багатосторонньої дипломатiї можна видiлити такi прiоритетнi напрями зовнiшньополiтичної дiяльностi:

· забезпечення ефективної участi держави у дiяльностi мiжнародних органiзацiй;

· налагодження ефективного регiонального та субрегiонального спiвробiтництва, посилення ролi України в регiональних та субрегiональних органiзацiях, форумах i об'єднаннях;

· активiзацiя дiяльностi в багатостороннiх домовленостях в галузi роззброєння, в т.ч. ядерного, заходiв довiри, у миротворчих та миропiдтримуючих операцiях, безпекових режимах i контрольних механiзмах. Історична довідка взаємовідносин УКРАЇНА-ЄС ("паспортна довідка" 1991-2007 рр.)

2 грудня 1991 р. - у Декларації Євросоюзу щодо України відзначено демократичний характер Всеукраїнського референдуму і закликано Україну підтримувати відкритий і конструктивний діалог з ЄС.

Вересень 1992 р. (м. Київ) - відбулася перша зустріч Україна-ЄС на найвищому рівні між Президентом України Л.Кравчуком та Головою Комісії Європейських Співтовариств Ж. Делором.

Жовтень 1993 р. (м. Київ) - відкрито Представництво Комісії Європейських Співтовариств в Україні.

9-11 березня 1994 р. (м. Київ) - перша зустріч Україна-Трійка ЄС на рівні міністрів закордонних справ.

14 червня 1994 р. (м. Люксембург) - підписано Угоду про партнерство та співробітництво між Україною, з одного боку, і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами, з іншого боку (переговори щодо укладення УПС тривали з 23 березня 1993р., Україна ратифікувала УПС 10 листопада 1994р., УПС набула чинність 1 березня 1998р., торговельні положення УПС почали діяти з 1 червня 1995р. на основі відповідної Тимчасової угоди).

5 січня 1995 р. (м .Київ) - проведено зустріч Україна-Трійка ЄС на рівні міністрів закордонних справ (обговорено перспективи розвитку відносин Україна-ЄС і актуальні міжнародні питання).

24 березня 1995 р. (м. Брюссель) - відбулося перше засідання Спільного комітету Україна-ЄС (утворений згідно з Угодою про торгівлю і комерційне та економічне співробітництво між ЄЕС і ЄВРОАТОМом та СРСР від 18 грудня 1989 р., діяв на основі Тимчасової угоди від 1 червня 1995 р.).

1 червня 1995 р. (м. Люксембург) - зустріч Президента України Л.Кучми з Головою Європейської Комісії Ж.Сантером (підписано Тимчасову угоду про торгівлю та питання, пов'язані з торгівлею, між Україною, з одного боку, та Європейським Співтовариством, Європейським Об'єднанням Вугілля і Сталі, Європейським Співтовариством з Атомної Енергії, з іншого боку).

28 червня 1995 р. (м. Брюссель) - зустріч Україна-Трійка ЄС на рівні міністрів закордонних справ (стан розвитку відносин Україна-ЄС).

Липень 1995 р. (м. Брюссель) - відкрито Представництво України при Європейських Співтовариствах (Європейському Союзі).

24 листопада 1995 р. - зустріч Україна-Трійка ЄС на рівні міністрів закордонних справ (питання безпеки і ситуація в колишній Югославії).

5 лютого 1996 р. - зустріч Україна-Трійка ЄС на рівні міністрів закордонних справ (питання регіонального співробітництва).

6-7 травня 1996 р. - засідання Спільного комітету Україна-ЄС.

21 травня 1996 р. (м. Рим) - зустріч Україна-Трійка ЄС на рівні міністрів закордонних справ (Європейський Союз оприлюднив свою Заяву щодо політичної підтримки України).

Червень 1996 р. - ЄС визнав за Україною статус країни з перехідною економікою.

26 вересня 1996 р. - зустріч Україна-Трійка ЄС на рівні міністрів закордонних справ (питання відносин Україна-ЄС, стосунки з Росією та СНД).

5 лютого 1997 р. - зустріч Україна-Трійка ЄС на рівні міністрів закордонних справ (питання імплементації Плану дій ЄС щодо України від 6 грудня 1996р., відкриття у Києві Центру документації ЄС).

17-18 квітня 1997 р. - засідання Спільного комітету Україна-ЄС.

5 вересня 1997 р. (м. Київ) - саміт Україна-ЄС (обговорено стан і перспективи розвитку відносин Україна-ЄС).

1 березня 1998 р. - набуття чинності Угодою про партнерство та співробітництво між Європейськими Співтовариствами і Україною.

8-9 червня 1998 р. (м. Люксембург) - перше засідання Ради з питань співробітництва між Україною та Європейським Союзом у рамках УПС (Прем'єр-міністр України заявив про прагнення України набути асоційоване членство в ЄС).

11 червня 1998 р. (м. Київ) - Президент України затвердив Стратегію інтеграції України до ЄС, якою визначаються пріоритети діяльності органів виконавчої влади на період до 2007 року, протягом якого мають бути створені передумови для набуття Україною статусу асоційованого члена ЄС.

24 вересня 1998р. (м. Нью-Йорк) - зустріч Україна-Трійка ЄС на рівні міністрів закордонних справ (обговорені питання довгострокової стратегії ЄС щодо України).

16 жовтня 1998 р. (м. Відень) - перший саміт Україна-ЄС після набуття чинності УПС (відносини між Україною та ЄС визначено як "стратегічне партнерство", обговорено питання співробітництва у сфері зовнішньої і безпекової політики).

5 листопада 1998 р. (м. Брюссель) - перше засідання Комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС в рамках УПС (засновано 6 галузевих підкомітетів: з питань торгівлі та інвестицій, фінансів, економіки та статистики; енергетики, ядерних питань і навколишнього природного середовища; митного і прикордонного співробітництва, боротьби з "відмиванням" коштів і наркобізнесом; транспорту, телекомунікацій, науки та технологій, освіти та навчання; вугілля, сталі, гірничої промисловості та сировинних матеріалів).

Грудень 1998 р. (м. Київ) - перше засідання Комітету парламентського співробітництва між Україною та ЄС в рамках УПС.

26-27 квітня 1999 р. (м. Брюссель) - друге засідання Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС (питання економічного співробітництва).

28 липня 1999 р. (м. Київ) - друге засідання Комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС в рамках УПС.

23 липня 1999 р. (м. Київ) - другий саміт Україна-ЄС (досягнуто прогресу у визнанні Євросоюзом євроінтеграційного курсу України, ЄС підтвердив наміри сприяти вступу України до СОТ).

23 вересня 1999 р. (м. Нью-Йорк) - зустріч Україна-Трійка ЄС на рівні міністрів закордонних справ (ЄС відзначив важливість проєвропейського вибору України і висловив повагу до її євроінтеграційного курсу).

24-26 листопада 1999 р. - друге засідання Комітету парламентського співробітництва між Україною та ЄС в рамках УПС.

6 грудня 1999 р. (м. Брюссель) - зустріч Президента України Л.Кучми з Головою Європейської Комісії Р.Проді.

10 грудня 1999 р. (м. Хельсінкі) - Європейська Рада ухвалила Спільну стратегію ЄС щодо України (ССУ), спрямовану на зміцнення відносин "стратегічного партнерства" між Україною та ЄС (у документі відзначаються європейські прагнення України і вітається її проєвропейський вибір; ЄС підтвердив свої зобов'язання щодо підтримки політичних та економічних перетворень в Україні, які мають забезпечити подальше її наближення до ЄС).

25 січня 2000 р. (м. Брюссель) - зустріч Україна-Трійка ЄС на рівні міністрів закордонних справ (обговорено питання реалізації Спільної стратегії ЄС щодо України та актуальні міжнародні питання, а також схвалений Радою ЄС перший Робочий план реалізації ССУ).

23 травня 2000 р. (м. Брюссель) - третє засідання Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС (внутрішній розвиток в Україні та в ЄС, відносини Україна-ЄС, міжнародні питання).

15 вересня 2000 р. (м. Париж) - третій саміт Україна-ЄС (українською стороною запропоновано реформування спільних органів Україна-ЄС, створених на основі УПС, а також інституціоналізацію відносин у сфері зовнішньої політики, безпеки, військового та військово-технічного співробітництва, а також юстиції та внутрішніх справ).

9-10 жовтня 2000 р. (м. Брюссель) - третє засідання Комітету парламентського співробітництва між Україною та ЄС.

11 жовтня 2000 р. - набула чинності постанова Ради ЄС, згідно з якою Україна була вилучена з переліку країн з неринковою економікою в рамках антидемпінгового законодавства ЄС.

9-10 листопада 2000 р. (м.Київ) - зустріч Президента України Л.Кучми з Президентом Європейської Комісії Р.Проді напередодні закриття ЧАЕС.

14 грудня 2000 р. (м. Брюссель) - зустріч Міністра закордонних справ А.Зленка з Генеральним секретарем Ради ЄС, Верховним представником з питань Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС Х.Соланою.

18 грудня 2000 р. (м. Брюссель) - третє засідання Комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС.

19 січня 2001 р. (м. Берлін) - зустрічі Президента України Л.Кучми з Президентом Європейської Комісії Р.Проді та Генеральним секретарем Ради ЄС Х.Соланою.

13 лютого 2001 р. (м. Київ) - засідання Україна-Трійка ЄС на рівні міністрів закордонних справ, а також зустрічі Трійки ЄС з Президентом України Л.Кучми, Головою Верховної Ради України І.Плющем, Прем'єр-міністром України В.Ющенком.

15 березня 2001 р. (м.Страсбург) - Європейський Парламент (ЄП) ухвалив Резолюцію ЄП стосовно Спільної стратегії Європейського Союзу щодо України (визнається право України стати членом ЄС).

9-10 квітня 2001 р. (м. Київ) - візит Голови Делегації Європейського парламенту по зв'язках з Україною, Молдовою та Білоруссю Я.Вірсми в Україну; його зустрічі з Президентом, Прем'єр-міністром, Головою Верховної Ради України.

18-19 квітня 2001 р. (м. Київ) - візит Генерального секретаря Ради ЄС Х.Солани, його зустрічі з Президентом, Прем'єр-міністром, Головою Верховної Ради України.

15-16 червня 2001 р. - у заключному документі за підсумками саміту ЄС у Гьотебургу Україну запрошено до участі у Європейській Конференції.

19-20 червня 2001 р. (м. Київ) - візит Голови Європейської Ради, Прем'єр-міністра Швеції Й.Перссона в Україну; його зустрічі з Президентом, Прем'єр-міністром, Головою Верховної Ради, Міністром закордонних справ України.

26 червня 2001 р. (м. Люксембург) - четверте засідання Ради з питань співробітництва Україна-ЄС (ухвалено 6 пріоритетів реалізації УПС на наступні 12 місяців; узгоджено питання про скорочення кількості підкомітетів до 4-х).

30-31 липня 2001 р. (Київ-Крим) - візит Генерального секретаря Ради ЄС, Верховного представника ЄС з питань спільної зовнішньої та безпекової політики Х.Солани в Україну; його зустрічі з Президентом, Прем'єр-міністром, Головою Верховної Ради, Міністром закордонних справ України.

10-11 вересня 2001 р. (м. Ялта) - саміт Україна-ЄС став важливою подією у відносинах між Україною та Європейським Союзом, надав новий імпульс розвитку співробітництва в енергетичному секторі, сфері юстиції та внутрішніх справ, європейської політики безпеки і оборони. На кожному з цих напрямків розпочалася конкретна робота.

20 жовтня 2001 р. (м. Брюссель) - участь Державного секретаря з питань європейської інтеграції МЗС України О.Чалого у робочому ланчі в рамках Європейської конференції, присвяченої питанням боротьби з міжнародним тероризмом та формуванню міжнародної антитерористичної коаліції.

13 листопада 2001 р. (м. Нью-Йорк) - зустріч Україна-Трійка ЄС на рівні міністрів закордонних справ. Сторони обговорили підготовку до парламентських виборів в Україні, а також стан співробітнитцва в енергетичній сфері, торговельно-економічних відносин, зокрема, в контексті вирішення проблемних питань, пов'язаних з виконанням УПС та наголосили на необхідності послідовного втілення в життя досягнутих на під час Ялтинському саміті домовленостей. Представникам Європейського парламенту було передано запрошення взяти участь у спостереженні за підготовкою та проведенням виборів до Верховної Ради України.

11 грудня 2001 р. (м. Київ) - Парламентські слухання з питань реалізації державної політики інтеграції до ЄС, які вперше відбулися в Україні продемонстрували консолідацію зусиль Верховної Ради та Уряду України навколо курсу на європейську інтеграцію нашої держави.

12 грудня 2001 р. (м. Київ) - засідання Комітету з питань співробітництва Україна-ЄС, під час якого було схвалено План дій ЄС щодо України у галузі юстиції та внутрішніх справ, що дозволило вивести співробітництво у зазначеній сфері на якісно новий рівень.

10 січня 2002 р. (м. Мадрид) - зустріч Україна-Трійка ЄС на рівні міністрів закордонних справ. Українська сторона запропонувала перевести відносини Україна-ЄС у площину асоціації.

8 лютого 2002 р. (м. Київ) - нарада у Президента України з питань реалізації стратегії європейської інтеграції України. Президент України Л.Кучма визначив стрижнем Стратегії соціально-економічного розвитку України на наступне десятиріччя практичну реалізацію до кінця 2011 року завдань, пов'язаних із створенням необхідних передумов для вступу нашої держави до Євросоюзу. Завданням найближчої перспективи Президент України Л.Кучма визначив набуття не пізніше 2007 року нашою державою асоційованого статусу з Європейським Союзом.

20-21 лютого 2002 р. (м. Київ) - візит Генерального секретаря Ради ЄС, Верховного представника ЄС з питань СЗБП в Україну. В ході зустрічей з Президентом України Л.Кучмою, Головою Верховної Ради України І.Плющем, Прем'єр-міністром України А.Кінахом, Міністром закордонних справ України А.Зленком чільний представник ЄС підтвердив значну зацікавленість ЄС до розвитку та поглиблення співробітництва з Україною у сфері Європейської політики безпеки та оборони.

11 березня 2002 р. (м. Брюссель) - п'яте засідання Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС. В ході засідання було обговорено стан виконання пріоритетів у рамках УПС, розглянуто міжнародні питання, які становлять взаємний інтерес, включаючи спільну боротьбу з міжнародним тероризмом. Сторони затвердили пріоритети виконання УПС на період 2002-2003 років, серед яких чільне місце зайняли співробітництво у сфері енергетики, торгівлі та інвестицій, юстиції та внутрішніх справ, наближення законодавства України до законодавства ЄС, охорони навколишнього середовища та транспорту, а також було додано новий пріоритет - міжрегіональне та транскордонне співробітництво.

8 липня 2004 року, м. Гаага - пленарне засідання саміту "Україна-Європейський Союз" Завершенням нинішньої хвилі розширення ЄС європейці продемонстрували усьому світові готовність позбутися стереотипів минулого заради спільного майбутнього. Вони надали добрий приклад об'єднання заради поширення на континенті простору миру, стабільності та процвітання.[11]

5. План дій Україна – Європейський Союз

Розширення Європейського Союзу, яке відбулося 1 травня 2004 року, призвело до історичних змін політичних, географічних та економічних умов для України та Євросоюзу. Сьогодні Європейський Союз та Україна мають спільний кордон і як безпосередні сусіди будуть посилювати свою політичну та економічну взаємопов‘язаність. Розширення дає можливість для України та Європейського Союзу розвивати якомога тісніші відносини, що виходитимуть поза рамки співробітництва до поступової економічної інтеграції та поглиблення політичного співробітництва. Європейський Союз та Україна сповнені рішучості посилити свої відносини та сприяти утвердженню стабільності, безпеки і добробуту. Такий підхід заснований на спільних цінностях, спільній власності та диференціації. Це сприятиме подальшому зміцненню нашого стратегічного партнерства.

Європейський Союз та Україна сповнені рішучості працювати разом шляхом виконання цього Плану дій в рамках Європейської політики сусідства, щоб не допустити появи нових розподільчих ліній в Європі.

Україна та ЄС погодилися інтенсифікувати політичні, безпекові, економічні та культурні відносини, включаючи транскордонне співробітництво та спільну відповідальність у запобіганні та врегулюванні конфліктів.

Швидкість прогресу у відносинах буде повністю залежати від зусиль України та конкретних досягнень у виконанні зобов’язань щодо спільних цінностей.

Цей План дій є важливим новим кроком у цьому процесі. Він охоплює часові рамки у три роки. Його імплементація допоможе реалізації положень Угоди про партнерство та співробітництво (УПС) як діючої основи співробітництва України та ЄС та сприятиме і підтримуватиме мету України щодо подальшої інтеграції до європейських економічних та соціальних структур. Імплементація Плану дій значно наблизить українське законодавство, норми та стандарти до законодавства Європейського Союзу.

Переглядів: 889