Типи ландшафтних меж.

Коротка історична довідка.

МЕЖІ МІЖ ГЕОСИСТЕМАМИ

Тривалий час питання про межі в ландшафтознавстві зводилось до визначення їх місцеположення. Мабуть першим, хто вважав межу специфічним і відносно самостійним предметом географічного аналізу, був В.П. Семенов-Тян-Шанський. У 1928 р. він звернув увагу на розпливчастість (континуальність) ландшафтних меж і запропонував формальний метод виділення перехідної смуги між природними районами та умовної лінійної межі на цій смузі.

Згідно з твердженнями екологів дискретні, тобто лінійні, межі в природі є, але вони зустрічаються рідко, з’являються внаслідок катастрофічних змін едафічних факторів і існують недовго, трансформуючись у перехідні смуги – екотони, або клінальні екосистеми.

Одна геосистема іншою може змінюватись двома шляхами: 1) стрибкоподібно вздовж певної лінії (лінійна, або дискретна межа); 2) займати деяку перехідну смугу, межі якої можна визначити (ландшафтний екотон).

Незалежно від ширини, ландшафтні межі можуть бути реальними (“об’єктивними”) та умовними. Місцеположення перших можна встановити однозначно. Прикладом таких меж є вододільні лінії у різко почленованому ландшафті, тальвеги, екотони (перехідні смуги) на межі луків та лісу тощо. Умовні межі виділяють як деякі лінії на реальній перехідній смузі, коли її необхідно умовно зобразити у вигляді лінії (наприклад, на картах). Умовність їх лише в тому, що реальна ширина межі не береться до уваги.

Межі, що розділяють між собою дві елементарні геосистеми (геотопи), можна назвати топічними ландшафтними межами, або межами 1-го рангу. Межі між геосистемами вищих рангів (мікрогеохор, ландшафтних смуг тощо) мають ранг, відповідний рангу контактуючих геосистем. Ранг межі пов’язаний з її контрастністю. Загалом, чим вищий ранг межі, тим вона контрастніша. Контрастність межі – її важлива характеристика, врахування якої дає змогу обєктивізувати схеми ландшафтно-екологічного районування. Кількісно її можна оцінити за таким показником:

де l_ab – ширина межі між геосистемами А і В;

D_ab – дистанційний коефіцієнт між ними:

де та - значення і-ої змінної в геосистемі А і В відповідно;

α_і – оцінка ступеня суттєвої і-ої змінної;

n – число змінних, за якими порівнюються геосистеми.

Морфологічна вираженість меж важлива при оцінці естетичної привабливості (антративності) ландшафту. За цією характеристикою межі можна розділити на морфологічно невиражені (наприклад, між геосистемами, що різняться між собою лише за ґрунтовими ознаками); слабко виражені (між рівнинними та пологосхиловими геосистемами, вододільні лінії на рівнинних); середньо виражені (між увігнутою та опуклою частинами схилу); явно морфологічно виражені (бровки схилів, уступи та тилові шви терас). Морфологічна вираженість ландшафтних меж залежить від часу відособлення геосистем. Чим молодша територія, тим чіткіші межі (наприклад, у горах альпійської складчастості, у молодому ерозійному рельєфі). З часом внаслідок міжгеосистемних взаємодій морфологічна вираженість їх послаблюється.

За генезисом, тобто головним фактором, що зумовив появу меж, вони є літо генні, морфогенні, педогенні, гідрогенні, фітогенні, зоогенні, антропогенні, проте переважна більшість їх комплексні (морфолітогенні, педофітогенні і ін.).

За функцією у ЛТС межі бувають контактними та бар’єрними. Вздовж контактних меж відбувається взаємодія двох сусідніх геосистем. Бар’єрна межа перешкоджає або повністю виключає таку взаємодію. Яскравим прикладом їх є межі басейнів. Більшість меж по відношенню до різних типів горизонтальних міжгеосистемних зв’язків виконує і бар’єрну і контактну функції. Д. Люрі запропонував називати їх мембранними.

За напрямком горизонтальних динамічних потоків межі поділяються на дивергентні (межі розсіювання) – від них потоки розходяться у різних напрямках (вододіл); конвергентні (межі-концентратори)т – вздовж них різноспрямовані потоки зливаються (тальвеги); консеквентні – межі, які збігаються з лініями току (лінії скатів схилів); градієнтні, вздовж яких помітно змінюється інтенсивність потоку (лінії перегинів схилу); градієнтні бувають двох типів – імпульсні – вздовж них інтенсивність потоку зростає та гальмуючі -- зменшується.

10.3 Ландшафтні екотони.

Термін “екотон” увів в екологію Ф. Клементс у 1928 р. Він розумів під ним перехідну смугу між двома досить контрастними екосистемами, через своєрідність якої їх не можна віднести ні до однієї з суміжних екосистем. Типовий приклад – смуга між лісом та степом. (“буферна геосистема” – В.Б.Сучава; “геотон” – Н.Л.Беручашвілі).

Переважна більшість меж у ландшафті – екотони різної ширини. За периметром та розміром контактуючих геосистем естонські геоекологи Ю. Мандер та Ю. Ягомягі виділяють мікроекотони (при контакті окремих парцел і геотопів до 40 м у діаметрі); мезоекотони (контакт ліс – луки, болото – ліс та ін.); макроекотони (виникають на межі великих лісових, болотних масивів, великих водойм тощо).

Контактна функція ландшафтного екотону може бути реалізована у вигляді: простого контакту, коли горизонтальні потоки без перешкоди і відозміни перетинають екотон; активного контакту, коли в екотоні формуються нові потоки, невластиві контактуючим геосистемам; вторинного контакту, який проявляється в тому, що матеріал, накопичений в екотоні, починає мігрувати за його межі до суміжних геосистем.

СПОСОБИ ОПИСУ ЛАНДШАФТНО-

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Елементи структури та їх типи.	\|	Графічні та матричні моделі.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.26 сек.