Національно-культурне піднесення 20-30-х рр.

У 20-х р. в Україні радянською владою проводиться політика українізації, що відіграла певну позитивну роль у розвитку культури. XII з'їзд РКП(б) у 1923 р. офіційно проголосив курс на українізацію. Постанова була схвально зустрінута українською інтелігенцією, прагнення якої на культурній ниві відтепер збігалися з офіційною політикою.

Після обрання секретарем ЦК КП(б)У Л. Кагановича під впливом адміністративного тиску українізація прискорюється. Українізація, що відбувалася під партійним контролем, ставала часткою загального процесу розвитку української культури. Завдяки українізації вперше після століть колоніального існування українська культура отримала державну підтримку. Проте партійне керівництво та державні органи постійно втручалися у розвиток культурної сфери.

Важливим було те, що в Україні розпочалася ліквідація неписьменності. У 1920 р. було створено Надзвичайну комісію по боротьбі з неписьменністю, а в травні 1921 Раднарком України ухвалив постанову «Про боротьбу з неписьменністю», згідно з якою все населення республіки віком від шести до п'ятдесяти років повинно було вчитися читати й писати.

В Україні було відкрито доступ до освіти дітям усіх станів, школа звільнялася від церковного впливу, освіта здобувалася рідною мовою. Після 1917 р. створюється загальноосвітня школа на засадах безплатної обов'язкової загальної й політехнічної освіти для всіх дітей обох статей віком до 17 років з рідною мовою викладання.

З 1924 р. в Україні початкова освіта стала обов'язковою, а в 1932–1933 рр. було взято курс на обов'язкову семирічну освіту. Для забезпечення шкіл учителями було збільшено мережу педінститутів і технікумів (у 1926 р. в Україні було 12 педінститутів; у 1932–1946 рр. створювалася система заочної освіти. Розвивалася професійно-технічна середня спеціальна та вища школа. Для підготовки робітничих кадрів були створені школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ).

У середині 30-х р. українська школа поступово втрачає своє національне обличчя, бо у 1932–1934 рр. запроваджено загальносоюзну систему народної освіти з уніфікованими програмами і підручником.

У 20-х р. активізується наукова діяльність. Головним науковим осередком республіки була Всеукраїнська академія наук (ВУАН), заснована у 1918 р. Академія об'єднувала близько 40 науково-дослідних закладів, в яких працювали 37 членів ВУАН. Академія працювала у Києві. До 1921 р. ВУАН очолював В. Вернадський, у 1922–1928 рр. – видатний природознавець В. Липський, а в 1928–1930 рр. – академік Д. Заболотний. В Академії розгорнулася робота над словником української мови, згодом було утворено інститут української мови для розробки термінології в різних галузях науки.

У галузі історичної науки працювали відомі вже вчені Д. І. Яворницький, А. Ю. Кримський, Д. І. Багалій, з 1924 р. повернувся з еміграції М. С. Грушевський.

Значних успіхів українські вчені досягли в галузі фізики і математики. Д. О. Граве, М. М. Крилів та М. М. Боголюбов заклали підвалини нелінійної механіки. Розробками з теорії фізики займався харківський Український фізико-технічний інститут, в якому певний час працював І. В. Курчатов. У 1932 р. тут вперше в СРСР було штучно розщеплене ядро атома.

Талановитий винахідник Ю. В. Кондратюк проводив дослідження з теоріїкосмічних польотів. У 1929 р. за ініціативою Є. О. Патона було засновано електрозварювальну лабораторію, в 1932 р. реорганізовану в Інститут електрозварювання ВУАН. Вперше у світовій практиці автоматичне зварювання металу застосували на будівництві Дніпрогесу.

У галузі охорони здоров'я працювали Д. К. Заболотний, М. Ф. Гамалія, Ф. Г. Яновський, М. Д. Стражеско, В. Я. Данилевський, П. М. Буйко, П. І. Баранник, В. П. Комісаренко.

Фахівці з генетики та селекції рослин і тварин А. О. Сапєгін, В. Я. Юр'єв, М. Г. Холодний виводили нові сорти пшениці, ячменю, кукурудзи, вівса, впроваджували в сільське господарство науково обґрунтовані сівозміни.

Успіхи українських вчених були б значнішими, якби не репресії, яких вони зазнають з початку 30-х рр. Після припинення українізації в грудні 1932 р. майже всі мовознавчі праці (в тому числі правопис 1928 р.) в Україні були визнані «націоналістичними» і вилучені з наукового вжитку.

20-ті рр. відзначалися пожвавленням національного релігійного життя. Передумовою діяльності релігійних організацій став декрет уряду радянської України «Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви» (1919). Держава офіційно надавала рівні можливості для діяльності різних релігійних напрямів. Користуючись цим, прихильники незалежності православної церкви від російської на Всеукраїнському церковному соборі в Києві (жовтень, 1921) проголосили створення Української автокефальної (самоврядної) православної церкви УАПЦ (першим єпископом став В. Липківський). У 2-й половині 20-х років починаються репресії щодо керівництва цієї церкви, що були оголошені «петлюрівцями в рясах».

У розвитку мистецтва цієї доби поєднувалися традиції дожовтневого часу та досвід молодих культурних сил, покликаних до життя революцією. Про бурхливий розвиток літератури цієї доби свідчить утворення різноманітних творчих угруповань («Плуг», «Гарт», «Ланка», ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури), «Молодняк», «Аспанфут» (асоціація панфутуристів), «Нова генерація» тощо). У цей час молоді українські письменники часто відмовляються від традицій класичної літератури та орієнтуються на літературне життя Західної Європи.

У літературі 20-х рр. сформувалася яскрава революційно-романтична течія (П. Тичина, В. Сосюра, В. Чумак, В. Еллан-Блакитний). У другій половині 20-х рр. помітне місце займала ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарьских письменників) (1927–1932): ставила за мету об'єднати всіх художників слова, що прагнули до створення єдиної інтернаціональної пролетарської літератури. Керівники ВУСПП висунули гасло «союзник або ворог», проявляли нетерпимість до тих письменників, що не належали до організації (Остап Вишня, М. Куліш, Ю. Смолич, О. Копиленко, Є. Плужник, Ю. Яновський).

Група київських неокласиків (М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Рильський прагнули засвоїти досвід класичної світової літератури.

Існували літературні угруповання, які тяжіли до модернізму в різних його проявах: «Аспанфут», «Авангард», «Ланка», «Марс». Символізм, характерний для творів молодого П. Тичини, продовжував розвиватися. Його представники згрупувалися довкола журналу «Музагет» (Д. Загул, О. Слісаренко, В. Кобилянський).

Виникнувши на початку століття в Італії, футуризм поширився в Україні (спілка «Аспанфут»). Представником цього напряму був М. Семенко, який шукав нові словесні форми для вираження динаміки життя, змін, що відбувалися дуже бурхливо. Група «Авангард» тяжіла до конструктивізму.

У перше десятиліття після революції особливо бурхливо розвивається поезія. Найзначніші постаті серед поетів: В. Чумак (1900- 1919), В. Еллан-Блакитний, П. Тичина, В. Сосюра, М. Рильський, поети-неокласики.

Відомими поетами у Західній Україні у 20-х рр. були Б. І. Антонич, О. Ольжич, Є. Городинський та ін. Деякі західноукраїнські письменники (Я. Галан, П. Козланюк, Є. Тудор, О. Гаврилюк) з симпатією ставилися до подій, що відбувалися в Радянській Україні.

У 20-х рр. активізувався розвиток прози. У великих епічних творах письменники-реалісти намагалися осмислити і узагальнити події, що відбувалися, зміни в суспільно-політичному житті народу та його побуті (Ю. Яновський, П. Панч, І. Ле, А. Головко).

Серед блискучої плеяди українських письменників початку XX століття – Володимир Винниченко (1880–1951) та Григорій Косинка (1899–1934).

За високу письменницьку майстерність проти «масовізму» виступили члени ВАПЛІТЕ. Організацію очолювали М. Хвильовий, М. Яловий, О. Досвітній, згодом М. Куліш і Г. Епік.

У контексті дискусій, які велися навколо проблем побудови національної культури, найбільший інтерес становив творчий доробок Миколи Хвильового (1893–1933). У циклах памфлетів «Камо грядеш» та «Думки проти течії», статті «Україна чи Малоросія» він сформулював культурологічну концепцію, вважаючи, що наша культура повинна орієнтуватися на західноєвропейську, а не на російські традиції. Літературна дискусія в Україні 1925–1928 рр., започаткована творами М. Хвильового, поклала початок політичним переслідуванням у середовищі українських письменників.

У 1934 р. відбувся 1-й Всесоюзний з'їзд письменників, на якому було утворено єдину Спілку письменників СРСР. Відтоді розпочалося постійне адміністративне втручання у творчий процес, репресії та переслідування діячів культури.

Значну роль у розбудові української культури відігравало театральне мистецтво. Продовжували працювати корифеї сцени – М. Старицький і П. Саксаганський, створювалися професійні та аматорські театри.

Справжнім реформатором театру був Лесь Курбас, що заснував «Березіль» – експериментальний театр, метою якого було формування засад нового сценічного мистецтва. Тісно співпрацюючи з драматургом М. Кулішем, Л. Курбас прагнув до оновлення театрального мистецтва, виступав проти розважальності і штампу на сцені. Перебував під впливом конструктивізму та експресіонізму. У різний час у театрі «Березіль» виступали Д. Антонович, А. Бучма, Л. Гаккебуш, М. Крушельницький, Д. Мілютенко, В. Скляренко, Н. Ужвій. Л. Курбас проводив експериментальну і навчальну роботу в театрі.

У галузі музичногомистецтва в Україні розвивалася обробка народних пісень. У цьому напрямі плідно працювали М. Леонтович, Я. Степовий, К. Стеценко. Композитори і педагоги Б. Лятошинський, Л. Ревуцький, М. Вериківський, В. Косенко, С. Людкевич збагатили українську музику інструментальними, симфонічними, оперними творами.

Широкого розмаху набула концертна діяльність. У 1920 р. було створено хорову капелу «Думка», що за короткий час стала одним з кращих хорів країни. У 1925-26 рр. створено театри опери та балету в Харкові, Києві та Одесі, а в 1928-29рр. ще чотири пересувних оперно-балетних колективи. У 1923 р. у Харкові створено перший Державний симфонічний оркестр.

Перші кроки кінематографа в Україні пов'язані з іменами механіка І. А. Тимченка та фізика М. А. Любимова, які ще в 1893 р. створили апарат для відтворення на екрані неперервного руху людей і предметів.

У 1896 р. фотограф А. К. Федецький знімав і демонстрував документальне кіно. З 1907 р. в Україні розпочалося регулярне виробництво кінофільмів (Київ, Одеса, Харків, Катеринослав), у яких знімалися відомі актори. В перші роки радянської влади знімалися документальні, агітаційні та хронікальні фільми.

З 1922 р. почалося виробництво художніх фільмів, більшість з яких розкривали події громадянської війни. У цей час продовжують працювати кінорежисери П. Чардинін, В. Гардін, І. Кавалерідзе. У кінці 20-х – на початку 30-х рр. були екранізовані твори класиків української літератури: «Микола Джеря» (1927), «Борислав сміється» (1927), «Фата моргана» (1931).

У 20-30-х р. розвивалося документальне і науково-популярне кіно. На Київській кінофабриці режисер Дзиґа Вертов (Кауфман Денис Аркадійович, 1896-1954) поставив ряд документальних фільмів: «Одинадцятий» (1928), «Людина з кіноапаратом» (1929), що зробили значний вплив на розвиток української кінопубліцистики. У кінці 20-х роках була проведена реконструкція Одеської кінофабрики, завершилось будівництво Київської кінофабрики (з 1939 р. – Київська кіностудія), яка стала центром української кінематографії.

У 1927 р. в Харкові була створена мультиплікаційна майстерня.

Значну роль у становленні українського кіномистецтва відіграв Олександр Довженко (1894–1956), який з 1926 р. працював режисером на Одеській кіностудії, знімаючи фільми за власними сценаріями («Звенигора», «Щорс», «Арсенал», «Земля» та ін.). Новаторським і визначальним у творчості О. Довженка став фільм «Звенигора» (1928). З цим фільмом пов'язаний новий етап у розвитку українського кінематографа – поетичне кіно. Шедевром світового кіно став фільм О. Довженка «Земля» (1930), у якому режисер порушує важливі загальнолюдські проблеми: життя і смерть, людина і земля, нове і старе, кохання, оспівує землю і працю на землі. У 1958 р. цей фільм було визнано одним з 12 кращих фільмів світу.

Українська архітектура початку XX ст. представлена кількома течіями, що розвивалися у руслі модерну. Чимало архітекторів, проектуючи споруди різноманітного призначення, зверталися до традицій народної дерев'яної архітектури, намагаючись поєднати їх із сучасними будівельними тенденціями. Характерними для таких споруд були чотирисхилі дахи або дахи із заломами, трапецієвидні або криволінійні прорізи, ризаліти, декоративні прикраси фасадів у вигляді вставок з кераміки чи майоліки, використання настінного живопису в інтер'єрах.

Одним із кращих зразків українського модерну є споруда Полтавського земства (1903-1908 рр., арх. В. Кричевський), інтер'єри якої прикрашені настінним живописом С. Васильківського та М. Самокиша на теми з української історії.

Типовим для українського модерну перших десятиліть XX ст. було звернення до традицій українського бароко XVII–XVIII ст. Майстерно осучаснювали риси бароко українські архітектори Д. Дяченко (корпуси аграрного університету у м. Києві, лікарня у Лубнах); С. Тимошенко (житлові будинки у Харкові); І. Якубович (приміщення шкіл у Чернігові).

На початку XX ст. архітектори знову звертаються до класицистських традицій XIX ст., поєднуючи можливості сучасних будівельних технологій з ордерними формами та іншими особливостями класицизму. У стилі неокласицизму зведено споруду Педагогічного музею у Києві (1909-1911 рр., арх. П. Альошин), оздоблену рельєфним фризом; житловий будинок у Музейному провулку в Києві (1909 р., арх. В. Риков); будинок товариства «Саламандра» у Харкові (1914-1915 рр., арх. М. Верьовкін).

У 20-х р. XX ст. перед архітекторами стояло завдання створення проектів споруд різноманітного призначення: промислових, торговельних, транспортних підприємств, культурно-освітніх, житлових, адміністративних споруд відповідно до суспільних запитів. Різноманітні творчі організації в галузі архітектури – «Товариство сучасних архітекторів України» (ТСАУ), Асоціація нових архітекторів (АСНОВА) по-різному усвідомлювали шляхи розвитку сучасного будівельного мистецтва. Значна частина митців орієнтувалася на західноєвропейську архітектуру, шукала нові форми художньої виразності, що, зрештою, привело до поширення конструктивізму. Цьому стилю властиві раціональні конструктивні і планувальні рішення з використанням новітніх будівельних матеріалів: гладенькі стіни, широкі смуги вікон, зміна нижніх поверхів відкритими опорами, плоскі дахи. Особливо яскраво новий стиль виявився в забудові Харкова: будинок Держпрому (1925-1929 рр., арх. С. Серафимов, М . Фельгер, С. Кравець), споруда проектних організацій (1930-1933 рр., арх. С. Серафимов та ін.), будинок кооперації (1933-1935 рр., арх. О. Дмитрієв).

Спілка архітекторів України, створена в 1933 р., орієнтувалася на єдиний творчий метод – соціалістичний реалізм, основою для якого стала класицистська архітектура. У 30-х роках створюються генеральні плани забудови найбільших міст України, у яких було передбачено створення промислових зон, житлових кварталів з необхідною інфраструктурою, зон відпочинку, адміністративних центрів: будинок Кабінету Міністрів України (1936- 1938, арх. І. Фомін, П. Абросимов) та споруда Верховної Ради України, 1936-1939 (арх. В. Заболотний). На жаль, у цей час було зроблено ряд непоправних помилок у галузі містобудування. Було знищено чимало культових споруд, у тому числі й Михайлівський Золотоверхий монастир, на місці якого планувалося створити Урядову площу з комплексом адміністративних споруд.

Образотворче мистецтво 20-початку 30-х рр. також відзначалося наявністю великої кількості напрямів, шкіл та угруповань. Створюються художні угруповання: Асоціація революційного мистецтва (АРМУ), Товариство художників імені К. Костанді в Одесі, Асоціація художників Червоної України (АХЧУ), Об'єднання сучасних митців України. Працюють такі визначні майстри, як М.Бурачек, І.Їжакевич, Ф.Кричевський, М.Самокиш, Г.Світлицький, К.Трохименко, О.Шовкуненко, М.Бойчук, І.Падалка, В. Седляр, П.Волокидін, І.Труш, О.Новаківський тощо.

Традиції книжкової графіки заклав Г.Нарбут. Переважно монументальним живописом займався М.Бойчук та його учні: І.Падалка, В.Седляр, О.Павленко, які у своїй творчості намагалися уникати зайвих деталей, поєднували національні традиції з художньою мовою авангарду. Плідно працюють живописці Ф.Красицький, І. Їжакевич, О.Новаківський тощо.

Розвивається скульптура. Було створено пам'ятники Т.Шевченку у Москві (1918, С.Волнухін), Петрограді (1918, Я.Тільберг), Ромнах (І.Кавалерідзе), Одесі, Катеринославі, Чернігові. Величний монумент Г.Сковороді у 1922 р. зведено у Лохвиці на Полтавщині (І.Кавалерідзе). Розпочинає творчу діяльність О.Архипенко (1887-1964) («Жінка, яка зачісується», «Постать», «Ступаюча жінка»).

У 20-х рр. була сформована самобутня художня культура, яка майже цілком була знищена в 30-ті рр. Започатковане в 20-х роках після революційних соціальних і національних катаклізмів Відродження української культури стало розстріляним Відродженням і на кінець 30-х рр. жанрово-стильова, формальна різноманітність попереднього десятиліття була зведена до єдиної соцреалістичної «ноти», назагал вимальовувалася похмура картина ідеологічного диктату, схематизму, кон'юктурності.

Під загрозою репресій у різний час деякі митці та вчені виїжджають за кордон (О.Олесь, В.Винниченко, Є.Маланюк, Ю.Клен, О.Теліга, О.Ольжич, О.Кошиць, Д.Антонович, Д.Чижевський та ін.) та своєю діяльністю сприяють посиленню інтересу світової громадськості до української культури.

30-і рр. – це час масових репресій у середовищі інтелігенції. У всіх сфабрикованих справах судили не якихось злочинців і контрреволюціонерів, а інтелектуальну, творчо активну частину українського народу. У суспільстві сформувався духовно-ідеологічний монополізм, всі галузі культури підпадали під ідеологічний тиск. За правління Сталіна відбувалася деінтелектуалізація та дегуманізація суспільства, бо жертвами репресій ставала духовна еліта країни – вчені, вузівські викладачі і студенти, митці (С.Єфремов, М.Старицька-Черняхівська, М.Зеров, М.Куліш, Л.Курбас, М.Ірчан, Остап Вишня, 3.Тулуб, Б.Антоненко-Давидович, І.Кулик, І. Микитенко, В.Підмогильний, Є.Плужник, В.Поліщук, О.Слісаренко, М.Бойчук, Ю.Михайлів, І.Падалка, В.Седляр та ін.).

Зазнавали переслідувань священнослужителі. У 30-х рр. укорінилася думка про ворожість релігії. Священників і ченців виселяли, позбавляли громадянських прав, а культові споруди руйнувалися чи передавалися на господарські потреби. У період боротьби з релігією та церквою було втрачено велику кількість культурних пам'яток: ікон, старовинних книг, речей церковного вжитку, серед них Михайлівський Золотоверхий собор (XII ст.), церква Богородиці Пирогощі (XII ст.) та інші споруди.

У 30-х рр. були заборонені твори значної кількості дореволюційних вчених та митців демократичного напряму, а також твори репресованих письменників (М.Драгоманова, Б.Грінченка, М. Костомарова, М.Максимовича, П.Куліша, В.Винниченка, М. Грушевського, М.Куліша, М.Зерова, Г.Косинки, М.Ірчана, Л. Старицької-Черняхівської та ін.).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Українська культура початку XX ст.	\|	Українська культура повоєнного періоду та 50-90-х рр.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.