І та ІІ Універсали Централььної Ради

Брестська церковна унія

79.з появою в Україні польських магнатів і шляхти тут значно посилюється феодально-кріпосницький і національно-релігійний гніт. Особливо посилився цей процес після Брестської церковної унії 1596 р., у результаті якої православна і католицька церкви об’єдналися.

Українські магнати, деякі православні єпископи (Львівський, Луцький, Володимирський, Холмський і Туровський), а також митрополит Київський Михайло Рогоза, намагаючись зрівнятися у політичних правах із польськими феодалами, а церковники — з католицькими єпископами, які мали титул «князів церкви» і брали участь у діяльності сенату, підтримували унію. На церковному соборі 18 жовтня 1596 р. у Бресті відбулося об’єднання православної і католицької церкви на території Польсько-Литовської держави і більшій частині українських і білоруських земель. На цих землях замість православної церкви утворювалася уніатська (греко-католицька) церква. Православ’я оголошувалося поза законом, а всі православні церкви, їхні землі й майно переходили до уніатів. Католики і духівники-уніати насаджували унію на території України і Білорусії.

Однак основна маса населення унію не визнавала і вела боротьбу за свою батьківську православну віру. Особливо активними були дії з боку православних церковних братств. Вони утворилися у XVI–XVII ст. у Львові, Галичі, Дрогобичі, Києві, Луцьку та інших містах. Виступаючи проти національно-релігійного гніту, братчики організовували бібліотеки, школи, друкували полемічні твори на захист православ’я. Члени братств також намагалися контролювати діяльність католицького й уніатського духівництва.

Найбільш активну роботу наприкінці XVI ст. проводило Львівське братство, яке в 1586 р. одержало право бути головним серед інших братств. Воно підтримувало тісні політичні і культурні зв’язки з Росією, Молдовою, Грецією. Значна частина братств, крім західноукраїнських, припинила своє існування у другій половині XVII ст., а Львівське братство ще й у XVIII ст. відігравало важливу роль у суспільному й культурному житті міст.

Отже, на кінець XV ст. в українських землях, що входили до складу Литви, був повністю ліквідований удільнокнязівський лад і ці землі стали звичайними провінціями Литви. Адміністративно вони поділялися на землі-воєводства, які складалися з повітів, а повіти — з волостей. У 1458 р. православна церква України й Білорусі виділилася в київську митрополію, незалежну від митрополії московської.

I Універсал УЦР. 10 червня 1917 р. УЦР на II Всеукраїнському військовому з'їзді проголосила свій I Універсал.

Основні положення I Універсалу:

- вимога надати Україні автономію в рамках демократичної та федеративної Росії;

- обрання на основі загального прямого таємного голосування Українських Установчих зборів;

- УЦР проголошувала себе виразником усенародної волі та брала на себе в цьому зв'язку всю повноту політичної відповідальності;

- Універсал закликав українських громадян до згоди і взаєморозуміння з демократичними силами інших націй;

- в Універсалі містилася вимога усунення на місцях окремих осіб і організацій, що «вороже ставились до ідеї української незалежності», але не насильницькими методами, а шляхом їхнього переобрання;

- проголошувалася необхідність створення української скарбниці за рахунок організації збирання податків з населення;

- містився заклик до населення створювати органи влади на місцях, які б перебували у підпорядкуванні УЦР;

- засуджувалася політика Тимчасового уряду на переговорах із представниками УЦР.

Тимчасовий уряд засудив I Універсал УЦР як документ «злочинний і сепаратистський». Наприкінці червня до Києва прибула з Петрограда делегація Тимчасового уряду. За кілька днів переговорів їй вдалося змусити УЦР піти на компроміс і відмовитися від деяких положень I Універсалу.

4.3. II Універсал УЦР. I Універсал став поворотним моментом у стосунках УЦР з Тимчасовим урядом. Якщо до проголошення I Універсалу УЦР послідовно підтримувала урядовий курс і розраховувала на позитивне ставлення уряду до ідеї української автономії, то проголошення Універсалу означало перехід в опозицію до Тимчасового уряду.

Тимчасовий уряд не наважився на розправу з Центральною Радою, a вислав до Києва повноважну делегацію у складі міністрів I. Церетелі, О. Керенського, М. Терещенка. Переговори завершилися компромісом, який був зафіксований у спеціальній урядовійдекларації та II Універсалі Центральної Ради. УЦР зобов'язувалася надати представникам неукраїнської революційної демократіїмісця у Раді, що сприяло б перетворенню її з національного органу у територіально-національний.

ІІ Універсалбуло оголошено 3 липня 1917 р. Він зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний секретаріат як крайовий орган України, і водночас Генеральний секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їхнього скликання зобов'язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України.

Основні положення II Універсалу:

- Українська Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть в Україні;

- поповнена Центральна Рада утворює Генеральний секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий уряд;

^аУкраїнська Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений Всеросійськими Установчими зборами. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не ставити питання про надання автономії Україні;

- Українська Центральна Рада призначає своїх представників для роботи при військовому міністрі Тимчасового уряду, генеральному штабі та Верховному головнокомандувачі, на яких покладалася безпосередня організація українських військових частин;

- формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового уряду.

У подальшому стосунки між УЦР і Тимчасовим урядом визначились відходом уряду від досягнутих у Києві домовленостей, значним звуженням прерогатив Генерального секретаріату на території, де поширювалась його діяльність. Видана 4 (17) серпня 1917 р. Тимчасовим урядом «Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду» спричинила певну політичну кризу в Центральній Раді. He наважившись відкинути ті невеликі легальні можливості переобрання влади в Україні, які давала урядова «Інструкція», УЦР у результаті втратила контроль за стихійним та інтенсивним розвитком революційних настроїв мас. В останні місяці існування Тимчасового уряду у відносинах Центральної Ради з ним зберігалася невизначеність.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Розпад Радянської системи й становлення незаложної України	\|	Помаранчева революція

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.