• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Ірпінь 2011

ЗАТВЕРДЖУЮ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА СЛУЖБА УКРАЇНИ

Завідувач кафедри

філософії та політології

_____________ Л.С. Воробйова

“____” __________ 20__ р.

ОПОРНИЙ

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

З КУРСУ

“ІСТОРІЯ УКРАЇНИ”

для підготовки бакалаврів

з усіх напрямів та спеціальностей

денної форми навчання

статус дисципліни – нормативна

Укладачі: Н.Ю. Громакова,к.і.н., доцент

О.Б. Готра, к.і.н.,доцент

Розглянуто і схвалено на засіданні

кафедри філософії та політології

Протокол №__ від “___”__________ 20___ р.

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

Серед різних форм організації навчального процесу у вищій школі лекція залишається провідною формою і методом навчання, способом управління пізнавальною діяльністю студентів. З неї розпочинається перше знайомство студента з навчальною дисципліною, саме лекція закладає основу наукових знань.

Лекція – це систематичне, послідовне монологічне викладання педагогом (лектором) навчального матеріалу, як правило, теоретичного характеру.

У навчально-виховному процесі створюється ряд таких ситуацій, коли лекційну форму навчання неможливо замінити на будь-яку іншу:

· при відсутності підручників з нових курсів, що запроваджуються (лекція – основне джерело інформації);

· новий навчальний матеріал ще не знайшов відображення в існуючих підручниках або в разі, якщо деякі його розділи застріли;

· окремі теми підручника особливо важкі для самостійного вивчення і вимагають методичної переробки лектором;

· з основних проблем курсу існують заперечливі концепції (лекція необхідна для їх об'єктивного висвітлення).

Сучасна лекція має виконувати наступні дидактичні функції:

· постановку й обґрунтування завдань навчання;

· повідомлення й засвоєння нових знань;

· розвиток інтелектуальних умінь і навичок;

· мотивацію студентів до подальшої навчальної діяльності;

· інтегрування викладачем дисципліни з іншими предметами;

· формування інтересу до теоретичного аналізу.

Дидактичними елементами лекції визначені:

· методика викладання лекційного матеріалу;

· сукупність попередніх знань студентів;

· зміст і структура лекційного матеріалу;

· контроль і оцінка знань (зворотній зв'язок);

· навчальна література й ТСО.

Проте існує загальний "структурний каркас", який може бути застосований до будь-якої лекції, насамперед це:

· чітке формулювання теми, її основних навчальних завдань;

· визначення проблеми, яка потребує розв'язання, висвітлення її значення для науки, техніки та практики, пояснення явищ суспільного життя;

· перед студентами може бути поставлене завдання виявити подібні й відмінні риси в тих однорідних фактах, які викладаються під час лекції чи показати явище, що розглядається в його динаміці, порівняти приведені факти з раніше вивченим матеріалом і самостійно зробити висновки;

· повідомлення плану лекції й обов'язкове його дотримання (до плану вносяться основні питання лекції, які можуть бути використані при складанні питань до екзаменаційних білетів);

· нагадування змісту попередньої лекції й зв'язування його з новим матеріалом,

· визначення міста й призначення в дисципліні, в системі наук;

· докладне висвітлювання найважливіших фактів, явищ, подій, скорочене викладання другорядного матеріалу, пояснення складних явищ, понять;

· по кожному з положень, що аналізуються, необхідно робити висновок, виокремлюючи його повторенням та інтонацією і тільки потім переходити до наступного питання (рекомендується називати кожне наступне питання теми).

Чіткий розподіл теми лекції на основні питання полегшує її сприйняття, запис та засвоєння; у кінці лекції корисно зробити загальний висновок із викладеного навчального матеріалу.

Сьогодні пропонуються різні форми активної лекції нарівні із традиційною, що дозволяє значно підвищити творчий поведінковий потенціал аудиторії. Сучасні форми лекції спрямовані на інтенсифікацію навчального процесу, активізацію пізнавальної діяльності студентів та розвиток їхніх особистісних якостей. Так, проблемна лекція вимагає реалізації принципу проблемності при відборі та обробці змісту лекційного матеріалу (студентам пропонується для вирішення проблемна ситуація, розв'язання якої крок за кроком підводить їх до шуканої мети). Для цього новий теоретичний матеріал подається у формі проблемного завдання, яке містить протиріччя. їх необхідно виявити й розв'язати.

Співпраця лектора і студентів у процесі розв'язання проблеми дозволяє отримати нові знання, сформувати (удосконалити) уміння дослідницької діяльності, ведення діалогічного спілкування.

Проблемна лекція сприяє розвитку творчого мислення, пізнавального інтересу до заміста навчальної дисципліни, професійної мотивації, корпоративності.

Опорний конспект лекцій з курсу «Історія України» складений у відповідності до робочої навчальної програми з курсу «Історія України», затвердженої у 2011 р.

Вступ.

ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ І МЕТА КУРСУ. ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ, НАУКОВА ПЕРІОДИЗАЦІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Мета і завдання:

Ознайомити студентів із значенням та завданнями вивчення курсу “Історія України”. Охарактеризувати методологічні засади, джерельну базу та стан історіографічних досліджень вітчизняної історичної проблематики; визначити особливості наукової періодизації історії України.

План лекції:

1. Курс “Історія України”, його мета і завдання.

2. Методологічні засади курсу “Історія України”.

3. Джерела та історіографія історії України. Наукова періодизація історії України.

Основні поняття:

Історичні джерела, історіографія, методологія історії, періодизація історії.

Література:

1. Брайчевський М.Ю. Вступ до історичної науки. – К., 1995.

2. Грушевський М.С. Звичайна схема “русской” історії і справа раціонального укладу східнього слов’янства // Пам’ятки України. – 1991. - № 3.

3. Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: альтернативи поступу. – К., 1996.

4. Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблема суспільної трансформації. – К., 1998.

5. Реєнт О. Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу // Український історичний журнал (далі – УІЖ). – 1999. – № 3-4.

6. Тойнби А. Постижение истории. – М., 1991.

7. Яковенко Н. Вступ до історії. – К., 2007.

8. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.

1. Курс “Історія України”, його мета і завдання.

Історія України – одна зі складових історичної науки, що досліджує генезис і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність.

Предметом курсу історії Україниє складний процес формування та розвитку багатомільйонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній і державній сферах з давніх-давен до сьогодення. Разом з тим історія України має розглядатися в тісному взаємозв’язку з глобальними історичними процесами.

Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, в якій органічно поєднуються знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток. За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох процесів, що відбуваються у суспільстві, визначити їхні чинники та передумови.

Відтворюючи історію, історики її моделюють, причому моделей може бути безліч, навіть коли йдеться про одні й ті самі факти. Історія є специфічною наукою, яка перебуває на межі класичних наук та мистецтва.

Отже, історія України – наука, що вивчає у хронологічній послідовності розвиток людського суспільства на українських землях та його закономірності.

2. Методологічні засади курсу “Історія України”

Методологія історії – сукупність прийомів, принципів та методів, що застосовуються істориком при здійсненні наукового дослідження. Методологія зосереджена на прикладній роботі історика. Вона виступає критерієм виокремлення певного наукового напрямку, школи тощо.

Зміни, які відбулися в наукознавстві та історичній науці в сере­дині XX ст. під впливом постмодернізму, зумовили формування нових методологічних парадигм в історичній науці. Історіографічне вивчення остаточно на­дало перевагу пізнавальним (епістемологічним) і знаннєвим (когнітивним) підходам до дослідження історичної творчості, в центрі якої опинилися свідомісні процеси – історична думка, знання, світогляд, ментальність. Зовнішні прояви історіописання (твори, інституції, сус­пільні умови тощо) не зникли з поля зору професійних істориків, вони розгля­дають їх передусім як передумову й тло формування індивідуальної та колективної історичної свідомості.

Можна стверджувати, що змі­на парадигм історіописання демонструє взаємопроникнення, поши­рення і застосування провідних моделей історіографії відповідного часу в усіх куточках світу, включених до сучасних інформаційних потоків. Процеси глобалізації, попри їх суперечливість, а часом конфліктність, стиму­люють комунікативну інтеграцію.

Методологічний (теоретичний) складник історичного дослідження передбачає наявність у дослідника знань про мету, принципи і засоби (методи) здійснення історичного пізнання, а також його приналежність до визначеного наукового напряму, школи, інституції;

Методологія історичного дослідження містить такі пізнавальні категорії як об'єкт, предмет і методи. Ос­кільки історіографія творить особливі історіографічні знання, що спираються на історіографічні факти і містять їх теоретичні узагаль­нення (концепції, теорії), то їй властиві всі головні компоненти пізнавальної діяльності - творення історіографічних фактів, їх гене­ралізація (узагальнення) і конструювання теоретичних історіогра­фічних знань. На кожному з етапів історіографічного пізнання – від постановки історіографічної гіпотези (моделі) і до одержання теоре­тичних історіографічних знань – використовуються як загальнонаукові (аналіз, синтез, індукція, дедукція тощо), так і адекватні для цього предмета дослідження методи.

Сучасні історіографи виокремлюють два основні рівні методів історіографічного пізнання: (1) методи конкретного історіографічного аналізу і (2) методи історіографічного синтезу. Якщо перший рівень безпосередньо пов'язаний з особливістю предмета вивчення
(соціальні, культурні, психологічні, інституційні, мовні та інші складники історичних знань), то методи другого рівня спрямовані на узагальнення (генералізацію) здобутих з допомогою попередньо­го аналізу історіографічних джерел знань[1].

2. Джерела та історіографія історії України.

Наукова періодизація історії України

Д ж е р е л а м и з історії України є матеріальні носії історичної інформації, що безпосередньо відображають той чи інший бік діяльності людей (речові, етнографічні, лінгвістичні, усні, писемні).

Одне з чільних місць серед історичних джерел належить літописам (“Повість минулих літ” 1113 р.; Галицько-Волинський літопис ХІІІ ст. та ін.). Літописну традицію Київської Русі та Галицько-Волинського князівства було продовжено у литовсько-польську добу української історії (Густинський літопис 1670 р., “Синопсис”, козацькі літописи XVII – початку XVIII ст., зокрема “Літопис Самовидця”, літопис Самійла Величка та ін.). Окрему групу джерел з давньої історії України складають юридичні пам’ятки: договори Русі з Візантією, “Руська Правда” та ін.

Вершиною активного процесу узагальнення фактологічного матеріалу і формування оригінальної концепції історії України стала поява на рубежі століть “Історії Русів” (надруковано 1846 р.).

Історичні джерела – сукупність різноманітних об‘єктів, які відображають історичний процес і створюють можливість вивчення минулого людського суспільства; усе, що було створено в процесі людської діяльності й збереглося до наших часів.

Типи історичних джерел: усні, писемні, речові, мовні, етнографічні, фоно- і фотодокументи.

Історіографія(від грец. (h)istoria + graphe [описування]) – дослівно – «описування історії».

Наприкінці XVIII ст. остаточно утверджується якісно новий етап розвитку української історіографії, який можна вважати науковим.

Починаючи від ХІХ ст. й до сьогодні під «історіографією» розуміють:

1) сукупність праць, присвячених тим чи іншим питанням історії;

2) наукову дисципліну, що вивчає стан історичної науки та історію історичного знання[2].

В першій половині ХІХ ст. у вітчизняній історичній науці було започатковано народницький напрям (М.Максимович, М.Костомаров, В.Антонович, Д.Яворницький) – дослідження історії селянства, народних рухів, козаччини.

Але українська історична школа постала лише наприкінці ХІХ ст. і пов’язана з діяльністю В.Антоновича, який заснував київську школу істориків (Д.Багалій, М.Довнар-Запольський, М.Грушевський, Д.Дорошенко та ін.).

Нового імпульсу вітчизняна історична наука набула після відкриття 24 листопада 1918 р. Української Академії наук.

За радянських часів українська історична наука зазнавала великодержавних утисків з боку Москви, а 1930-ті роки ознаменувалися сталінським геноцидом проти вітчизняних дослідників.

В 1939 р. відновив свою роботу Київський університет (1924-1938 рр. – КІНО), де 1956 р. засновано кафедру історії України.

Зусиллями вітчизняних істориків і науковців засновано низку періодичних видань – „Український історичний журнал” ( з 1957 р.), “Київська старовина” ( з 1992 р.), “Пам’ять століть” ( з 1997 р.).

В сучасній історичній науці немає одностайності щодоперіодизації вітчизняного історичного процесу. Більшість дослідників виокремлюють такі етапи в історії України:

І. Праісторичний період (до ІХ ст. н.е.).

ІІ. Княжа доба (ІХ ст. – 1349 р.).

ІІІ. Литовсько-польська доба (початок XIV ст. – 1648 р.).

IV. Доба козацько-гетьманської держави (1648 р. – кінець XVIII ст.).

V. Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій (ХІХ – початок ХХ ст.).

VI. Українська революція 1917-1920 рр.

VII. Україна в 20-30-х роках ХХ ст.

VIII. Україна в роки Другої світової війни (1939 – 1945 рр.).

ІХ. Україна в 1945-1991 рр.

Х. Розбудова Української держави (1991-2004 рр.).

Загальноєвропейській періодизації історії відповідає періодизація, запропонована вітчизняними дослідниками Гісемом О. В. та Мартинюком О.О.[3]

Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення предметної сфери курсу «Історія України», розкрийте його місце і роль у формуванні світоглядних засад майбутніх спеціалістів.

2. Охарактеризуйте джерела з історії України, визначте їх типологізацію.

3. Проаналізуйте етапи становлення вітчизняної історіографії. Назвіть основні наукові напрями та школи.

4. Поясність критерії наукової періодизації історії України, порівняйте її із періодизацією загальноєвропейського історичного процесу.

Тема 1.

ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТОК ПЕРВІСНООБЩИННОГО ЛАДУ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ.

ЕТНІЧНИЙ РОЗВИТОК СЛОВ’ЯНСЬКИХ ПЛЕМЕН

Мета і завдання:

Ознайомити студентів із специфікою формування людського суспільства в українських теренах, визначити основні етапи давньої історії українських земель. З‘ясувати особливості формування класового суспільства у східних слов‘ян та появи перших державних утворень на території сучасної України.

План лекції:

1. Українські землі в первісну епоху.

2. Неолітична революція та її значення. Трипільська культура.

3. Кочові племена на території України. Античні міста-поліси Північного Причорномор’я.

4. Формування класового суспільства у східних слов’ян. Перші державні утворення на території України.

Основні поняття:

Форми привласнюючого господарства; форми відтворюючого господарства; неолітична революція; етнічна спільнота; військово-політичний союз; велике розселення слов`ян; автохтонна теорія.

Література:

1. Баран В.Д. Давні слов’яни // Україна крізь віки. – Т. 3. – К., 1998.

2. Баран В.Д., Козак Д.Н., Терпиловський Р.В. Походження слов’ян. – К., 1991.

3. Бунтяк К.П., Мурзін В.Ю. Симоненко О.В. На світанні історії // Україна крізь віки. – Т. 1. – К., 1998.

4. Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. – К., 1991.

5. Винокур О., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. – К., 1996.

6. Греков Б.Н. Ранний железный век. – М., 1977.

7. Грушевський М.С. Історія України – Руси. – Т. 1, кн. 1. – К., 1991.

8. Гуржій І., Смолій В. Як почала формуватися українська нація. – К.,1991.

9. Залізняк Л. Де, як і коли виникла давньоруська народність // Пам'ять століть. – 1998. – №6.

10. Зубар В., Ліньова Є., Сон Н.. Античний світ Північного Причорномор’я. – К., 1999 р.

11. Котляр М.Ф. Русь язичницька. Біля витоків східнослов’янської цивілізації. – К., 1993.

12. Крижицький С.Д., Зубар В.М., Русяєва А.С. Античні держави Північного Причорномор’я // Україна крізь віки. – Т. 2. – К., 1998.

13. Нариси з історії українського державотворення. – К., 1995.

14. Мозолевський Б.М. Скіфський степ. – К., 1983.

15. Очерки истории культуры славян. – М.,1996.

16. Петров В. П. Походження українського народу. – К., 1992.

17. Пассек І. Трипільська культура. – К., 1990.

18. Пріцак О. Походження Русі // Хроніка 2000. – № 3-4.

1. Українські землі в первісну епоху.

Антропологія – наука, що вивчає походження і розвиток людського роду. В основу антропологічної періодизації покладена фізична еволюція людини.

Археологія – галузь історичної науки, що вивчає минуле за допомогою дослідження речових знахідок.

Археологічна періодизація історії України (в основі – зміни основних матеріалів, із яких виготовлялися знаряддя праці, предмети побуту, зброя тощо)

Археологічна культура – велика група археологічних пам‘яток, що датуються однією історичною добою, мають спільні ознаки та розташовані на певній території.

Археологічна пам‘ятка – група винайдених в одному місці речей, які є матеріальними рештками діяльності людини або змінені їх працею.

Історія України бере свій початок з появи перших людей на її території. Науково доведено, що первісні люди з`явилися в українських землях приблизно 1 млн. рр. тому – найдавніше поселення знайдене біля с. Королеве в Закарпатті.

Розселення перших людей започаткувало первісну добу в історії України, що тривала на півдні України до 1 тис. р. до н.е., на іншій території – до поч. н.е. Її головними атрибутами стали поширення колективної власності, колективного виробництва та споживання.

Первісне суспільство не мало класів і держави. Двома формами суспільно-економічних відносин в цей період були первісне людське стадо, згодом – родова община і плем`я.

В розвитку первісного суспільства виокремлюють кам`яний вік (палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт), бронзовий і ранній залізний віки.

Релігія – віра людини в надприродні сили та існування богів.

2. Неолітична революція та її значення.

Трипільська культура (кін. V тис. до н.е. – середина III тис. до н.е.)

«Неолітична революція» - перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства.

Трипільська культура (кінець V тис. до н.е. – середина ІІІ тис. до н.е.)

· назва – від с. Трипілля (Київщина), відкритого в 1893 р. Вікентієм Хвойкою;

· ареал – лісостепова смуга від Румунського Прикарпаття (захід) до Середнього Подніпров‘я (схід); на пізньому етапі сягала Північного Причорномор‘я на півдні;

· основа господарства – орне землеробство (пшениця, ячмінь, горох) і скотарство (велика рогата худоба, дрібна рогата худоба, свині); землеробство – екстенсивне, переложне;

· на ранніх етапах – невеликі поселення (7-14 жител) на берегах річок, схилах долин, згодом – протоміста – великі поселення площею понад 100 га.

Про високий рівень трипільської цивілізації свідчило:

· поширення орного землеробства, що було основним заняттям трипільців (одна з перших землеробських культур в Європі). Вирощували ячмінь, просо, пшеницю, майже всі садово-городні культури, відомі сьогодні в Україні;

· трипільці вперше на території України почали виготовляти вироби з міді; надзвичайно високий рівень розвитку гончарства (глиняний посуд білого, чорного, червоного й жовтого кольорів з орнаментом і плоским дном);

· будували протоміста площею до 400 га (населення міст сягало 50 тис. чоловік);

· високого рівня досягла духовна культура: існувала писемність – буквенно-звуковий алфавіт (один з найдавніших в світі).

Дотепер залишаються дискусійними питання про походження, етнічність трипільців та про причини поступового зникнення культури. Зокрема, висловлюється думка про середземноморське походження даного антропологічного типу. Інші дослідники вважають, що трипільська культура своєрідно поєднала представників кількох антропологічних та мовних груп Європи. Що ж до зникнення, то його причинами вважають експансію кочовиків на територію трипільців та похолодання клімату.

Зміна форм суспільної організації

3. Кочові племена на території України.

Античні міста-поліси Північного Причорномор’я

Залізний вік ( з І тис. до н.е.):

· Використання заліза призвело до різкого зростання продуктивності праці й створення додаткового продукту понад прожиткового мінімуму;

· Відбувся другий суспільний поділ праці – ремесло відокремилося від сільського господарства;

· Додатковий продукт стає економічною передумовою зародження нових станово-класових відносин.

На території України початок залізної доби пов`язаний з кіммерійською культурою, поширеною у Північному Причорномор`ї на поч. І тис. до н.е., та з ранніми слов`янськими культурами поч. н.е.

Споконвіку Південь України, його неосяжний відкритий степ приваблював войовничі кочові племена Євразії. Він став осередком життя кочових народів, що хвилеподібно рухалися зі сходу і змінювали один одного з кін. ІІ тис. до н.е.: кіммерійці, скіфи, сармати тощо. Основу господарства кочовиків становило скотарство, але поряд з тим кочовики займалися землеробством, ремеслами. Дуже поширеною була військова справа.

Першими з найдавніших мешканців Північного Причорномор`я, відомості про яких містять писемні джерела, зокрема, „Одіссея” Гомера та праці Геродота, були кіммерійці (IX – VII ст. до н.е.). Ці войовничі племена доходили до країн Передньої та Малої Азії. Їхнє військо складалося з рухливих загонів вершників, озброєних сталевими й залізними мечами та кинджалами, луками, бойовими молотами та булавами. Кіммерійці вперше на сучасних українських землях навчилися обробляти залізо. Серед мирних занять переважало кочове скотарство, втім займалися й рільництвом. Конярство давало левову частку продуктів харчування, коней використовували й як засіб пересування.

Суспільна організація кіммерійців складалася з союзів племен на чолі з царями-вождями. Останні користувалися необмеженою повнотою влади в державі, яка була рабовласницькою.

В VII ст. до н.е. в українські степи прийшли іраномовні племена скіфів, що переважали кіммерійців чисельністю, військовою вправністю, вищою організацією тощо. Геродот поділяв скіфів на царських скіфів, скіфів-кочівників, скіфів-орачів, скіфів-землеробів. Племена царських скіфів та скіфів-кочовиків панували над іншими. Основним заняттям кочовиків було скотарство, що давало все необхідне для життя. Разом з тим поширеними були орне землеробство, розведення свійських тварин та садівництво. Серед ремесел домінували ковальське, бронзоливарне, гончарство, ткацтво. Вели жваву торгівлю з античними містами Північного Причорномор`я. Ударну силу скіфського війська становила кіннота. Кожний дорослий скіф був кінним воїном. Скіфські воїни відзначалися жорстокістю до ворогів.

Наприкінці VI ст. до н.е. у скіфів сформувалася держава – Скіфія, що досягла найвищого піднесення в IV ст. до н.е., коли її територія поширилася від Дунаю до Дону. На межі IV – III ст. до н.е. почався занепад Скіфської держави, яка під тиском сарматів змістилася в степи Кримського півострова.

В ІІІ ст. до н.е. починається експансія в землі Північного Причорномор`я сарматів, які в ІІ – І ст. до н.е. повністю займали степи між Доном і Дніпром, а інколи їхні поселення сягали навіть Південного Бугу й Дунаю. Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Вони розводили велику рогату худобу, овець, коней; полювали на степових звірів і птахів, ловили рибу, займалися ремеслами.

Наприкінці І ст. н.е. утворився великий союз племен, очолюваний сарматським племенем аланів, що згодом зійшов з історичної арени під тиском германських племен готів в ІІІ ст. н.е.

Нині з упевненістю можна стверджувати про взаємозв’язок трипільської культури, кіммерійців, скіфів і населення України І тис. н.е. Дослідження українських археологів та істориків дають нам уявлення про неперервність етнокультурних процесів на землях України, починаючи з IV тис. до н.е. і закінчуючи останніми століттями до н.е.

Античні міста-держави у Північному Причорномор‘ї та Криму

Причини грецької колонізації:

· аграрна;

· демографічна;

· торгівельна;

· сировинна;

· соціальна;

· воєнна;

· етнічна

Особливості:

· мирний характер;

· аграрний характер;

· незалежність від метрополії;

· поєднання стихійного і планового характеру.

За формою правління міста-держави були республіками: демократичними або аристократичними. Єдина монархія – Боспорське царство – виникла у V ст. до н.е. в результаті об`єднання понад 20 міст на чолі з Пантикапеєм. Спочатку це був союз міст, що мали елементи самоврядування. Втім поступово він трансформувався в монархію, що охоплювала територію Керченського та Таманського півостровів, Кубані. Розквіт держави припав на IV – III ст. до н.е., але незабаром внаслідок повстання рабів під проводом Савмака (107 р.до н.е.) та чисельних ударів гуннів у 70-х роках IV ст н.е. остаточно занепадає та зникає з історичної арени.

Рабовласницька економіка античних міст-держав була багатогалузевою. Торгівля велася з Грецією та північними сусідами – скіфами та сарматами. Ремесло, що досягло високого рівня, славилося виробництвом металевих, керамічних, ювелірних та ткацьких виробів. Вирощували пшеницю, ячмінь, просо, виноград, яблука тощо. Поширеними були скотарство та рибальство.

Розвивалися освіта, наука, література, музика, театр, архітектура тощо. Загалом культуру міст-держав визначають як чорноморський варіант античної культури.

Причини занепаду:

§ Загальна криза рабовласництва, що поширюється з ІІІ ст. н.е. і підірвала сили держав;

§ Натиск кочовиків (ІІІ ст. – під тиском готів гине Ольвія, IV ст. – Боспорське царство).

В V ст. н.е. античні міста-держави припинили існування. Культура античних колоній значною мірою вплинула на культурний розвиток сусідніх народів, в т.ч. і слов`ян.

4. Формування класового суспільства у східних слов’ян.

Перші державні утворення на території України

Устрій слов‘янської общини

Велике переселення народів – умовна назва масових зрушень варварських племен (германських, слов‘янських, сарматських та ін.) у напрямку Римської імперії і розселення на її території в IV-VI ст. Внаслідок Великого переселення народів відбулась варваризація Римської імперії і загибель її західної частини. На її теренах постала низка варварських королівств.

Державні об‘єднання східних слов‘ян

Слов‘янське язичництво – цілісна система уявлень про світ і місце людини в ньому. У слов‘ян існували традиційні для індоєвропейців уявлення про трищаблеву будову світу богів, де на кожному рівні розміщувалися, як правило, парні боги, що певною мірою протистояли один одному.

Слов`яни є автохтонним (корінним) населенням Європи індоєвропейського походження. Як окрема етнічна спільнота, слов`яни сформувалися на початку нашої ери. Окремі історики ототожнюють їх з венедами, згадки про яких вперше зустрічаються у римських авторів І – ІІ ст. – Плінія, Тацита, Птолемея. Більшість дослідників вважає ойкуменою їхнього розселення територію від середньої течії Дніпра до Вісли.

Термін “слов’яни” вперше вживають візантійські історики Прокопій Псевдо-Кесарійський, Іоанн Єфеський, Менандр. У 551 р. Йордан у своїй праці „Про походження та діяння гетів” або „Гетіка” розповідає про три гілки слов’ян – венедів, що населяли басейн Вісли; антів, що мешкали в Подніпров’ї й слов’ян, або склавинів з Подунав’я.

Згодом, в II – VII ст. н.е. – в період Великого переселення народів – слов`яни розселилися у всіх напрямках. Слов`янський етнос розпався на три гілки: західних (поляки, чехи, словаки, лужицькі серби), південних (болгари, серби, боснійці, хорвати, македонці, словенці, чорногірці, серби) та східних (українці, росіяни, білоруси).

З ІІ ст. н.е. на території України між Дністром та Сіверським Дінцем розселилися племена антів. Провідною галуззю економіки антів було сільське господарство (орне землеробство, двопілля, пшениця, ячмінь, овес, просо, горох, конопля, сочевиця), зерно було важливою складовою експорту антів. Підтримували торговельні зв`язки з сусідами (скіфами, сарматами, готами), а також провінціями Римської імперії.

Інтенсивний розвиток економіки обумовив розклад общинного господарства, соціальне розшарування, появу нових форм політичної організації.

В IV ст. н.е. анти створили державне об`єднання – Антський союз (від Дністра до Азовського моря і Дону на північ до Чорного моря) зі спадковим вождем, організованим військом та участю населення в політичному житті (віче). Це об`єднання мало характер військової демократії і проіснувало до VII ст.н.е., коли розпалося під ударами аварів.

М.Грушевський саме з цього моменту виводить історію України, пов’язуючи перших українців з антами. Невдовзі на зміну антам прийшов полянсько-руський політичний союз з центром у Середньому Подніпров’ї, що став колискою розвитку українського народу.

Після розпаду Антського союзу на території України утворюються окремі племінні об`єднання, відомі нам за “Повістю минулих літ”: поляни, древляни, сіверяни, тіверці, уличі, волиняни, дуліби, білі хорвати, дреговичі. Найвигідніше у геополітичному відношенні розташовувалися поляни, що мешкали в Середньому Подніпров`ї (майже в центрі слов`янських племен, на перехресті важливих торговельних шляхів).

Саме вони стали центром консолідації східнослов`янських земель, заснувавши наприкінці V – в першій половині VI ст. К и ї в. Першими київськими князями, свідоцтва про яких містять писемні джерела, були Дір і Аскольд (30-50 – ті рр. ІХ ст. – 882 р.).

З середини ІХ ст. навколо полян постає стабільне державне об`єднання, що в арабських письмових джерелах отримало назву Куявія, а сучасні дослідники називають його Руською земле або Київським князівством. Саме Київське князівство стало територіальним, політичним, етнокультурним ядром, навколо якого незабаром зрослаК и ї в с ь к а Р у с ь.

У 882 р. новгородський князь Олег разом із сином Рюрика Ігорем захопили Київ, об`єднавши Київські та Новгородські землі, й започаткував консолідацію протоукраїнських та інших східнослов`янських племен. Специфіка розташування Києва, що перебував на перетині річкових транзитних шляхів і це дозволяло контролювати весь дніпровський шлях, обумовила перетворення його на центр об`єднання східнослов`янських територій.

Отже, перебіг подій свідчить про автохтонність і споконвічність українського народу на його історичній землі. На всіх етапах формування протоукраїнців колискою цього складного неоднозначного процесу було Подніпров’я, пов’язане з цивілізацією Середземномор’я. Саме на цих землях почалося формування в середині І тис. н.е. Київської Русі.

Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте становище українських земель у первісну епоху.

2. Розкрийте зміст неолітичної революції та її значення для подальшого розвитку людського суспільства.

3. Визначте місце і роль Трипільської культури у вітчизняному історичному процесі.

4. Охарактеризуйте вплив кочовиків на формування суспільства на теренах України.

5. Античні міста-поліси Північного Причорномор’я.

6. Формування класового суспільства у східних слов’ян. Перші державні утворення на території України.

7. У чому суть норманської та хозарської теорії походження державності у східних слов’ян?

Завдання для індивідуальної роботи:

1. Проблеми етногенезу східних слов'ян.

2. Витоки Трипільської культури.

3. Піднесення Скіфії за царювання Савмака.

4. Порівняльний аналіз суспільно-економічного життя Ольвії та Херсонесу?

5. Культура дохристиянської Русі.

6. Державність у східних слов’ян у теоретичних конструкціях Л.Гумільова.

7. Вітчизняна передісторія: українські землі в зарубіжних описах.

8. Ранні форми української культури.

Тема 2.

КНЯЖА ДОБА УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ У СВІТОВИХ ВИМІРАХ

Мета і завдання

На основі матеріалів лекції ознайомити студентів з матеріалами наукової дискусії з питань походження Київської Русі та назви «Русь»; встановити специфіку феодалізації слов’янського суспільства в добу Київської Русі, визначити причини і наслідки роздробленості давньоруських земель; розкрити роль Галицько-Волинського князівства у вітчизняній історії.

План лекції:

1. Концепції походження Київської Русі і назви “Русь”.

2. Давньоруська держава (ІХ – ХІІ ст.).

3. Феодальна роздробленість Русі (ХІІ – XIV ст.).

4. Галицько-Волинське князівство та його роль у вітчизняній історії.

Основні поняття:

«Норманська» теорія, автохтонна теорія, феодальне суспільство, християнство, централізована держава, феодальна роздробленість, Галицько-Волинське князівство, монголо-татари.

Література:

1. Баран В.Д. Давні слов’яни // Україна крізь віки. – Т. 3. – К., 1998.

2. Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. – К., 1988.

3. Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. – К., 1991.

4. Винокур О., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. – К., 1996.

5. Головко О.Б. Князь Роман Мстиславович та його доба. – К., 2001.

6. Горський А.А. Ще раз про роль норманів у формуванні Київської Русі // Укр. іст. журн. – 1994. - № 1.

7. Грушевський М.С. Звичайна схема “русскої” історії і справа раціонального укладу східнього слов’янства // Пам’ятки України. – 1991. - № 3.

8. Грушевський М.С. Історія України – Руси: У 11 т., 12 кн. – К., 1991-1997.

9. Ісаєвич Я. Україна давня і нова. Народ, релігія, культура. – Львів, 1996.

10. Котляр М.Ф. Галицько-Волинська Русь // Україна крізь віки. – Т. 5. – К., 1998.

11. Котляр М. Галицько-волинський літопис. Найдавніша повість про Данила Галицького // Київська старовина. – 1992. – № 1.

12. Котляр М. В. Запровадження Християнства у Давньоруській державі // УЇЖ. – 1988. –№6.

13. Котляр М.Ф. Історія давньоруської державності. – К., 2002.

14. Котляр М.Ф. Історія України в особах. Давньоруська держава. – К., 1996.

15. Моця О.П. Населення південноруських земель ІХ – ХІІІ ст. – К., 1993.

16. Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. – К., 1996.

17. Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь // Україна крізь віки. – Т. 4. – К., 1998.

18. Толочко П. Київська Русь. – К., 1996.

19. Толочко П.П. Літописи Київської Русі. – К., 1994.

20. Яковенко Н.М. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К., 2006.

1. Концепції походження Київської Русі і назви “Русь”

До питання про походження Київської Русі вперше звернувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть тому в «Повісті минулих літ». Трактування цього питання залишається одним з найзаплутаніших у вітчизняній та світовій історіографії. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність відомого фактичного матеріалу, хибні методологічні підходи, політична заангажованість та ідеологічні симпатії істориків неодноразово ставали на заваді об‘єктивному погляду на процес виникнення Давньоруської держави. Перші спроби знайти відповіді на це питання робилися ще середньовічними хроністами. Вони штучно пов‘язували ранню історію Русі з відомими їм народами східної Європи – скіфами, кельтами, сарматами, аланами.

В другій половині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму, що пояснювала походження Давньоруської держави за допомогою скандинавського (варязького) чинника.

Рішучим опонентом і палким критиком норманізму виступив М. Ломоносов. Майже одразу полеміка перетворилася на ідеологічне протистояння. «Космополітизмові» німецьких істориків, які абсолютизували «варязький» фактор і принижували державотворчу здатність слов‘ян, було протиставлено «державницький патріотизм», що був своєрідним виявом зростаючої національної свідомості.

З 20-х років ХХ ст. на основі численних історичних, археологічних, мовних джерел значна частина науковців віддавала перевагу «варязькому» чиннику в становленні державності русів, висуваючи наступні аргументи:

1) Русь отримала назву від слова «руотси» - так в середині ХІ ст. фіни називали шведів;

2) більшість імен руських послів, зафіксованих в договорах з Візантією 911 р. і 944 р., мають скандинавське походження – Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;

3) візантійський імператор Костянтин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» (близько 950 р.) наводить як слов‘янські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження;

4) ісламські географи та мандрівники ІХ – Х ст. завжди чітко розділяли «русів» і «слов‘ян».

Антинорманісти стверджували:

1) назва «Русь» - слов‘янського походження, посилаючись на назви річок Рось, Руса, Роставиця в Центральній Україні;

2) жодного племені чи народу з назвою «руси» не було відомо в Скандинавії, відсутні відомості і в давньонорманських джерелах;

3) ісламський письменник Ібн-Хордадберг (бл. 840-880 рр.) називає русів слов‘нським племенем;

4) археологічні матеріали з міст та торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника».

Пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як на одномоментний акт, різнобічно обґрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східнослов‘янське суспільство ще до літописного закликання варягів мало свої протодержавні утворення, заклали підґрунтя сучасного якісно нового бачення процесу державотворення русів.

Проблема походження давньоруської держави Київська Русь нерозривно пов‘язана з проблематикою генезису українського народу і є важливою науковою проблемою вітчизняної історії. Серед багатьох точок зору, висловлених вченими щодо етногенезису українців та походження Київської Русі, простежується три основних підходи:

1. російський, великодержавно-шовіністичний, започаткований автором «Київського Синопсису» І. Гізелем. Він стверджував, що не було ніякого українського народу, а завжди існував єдиний руський народ. Ці ідеї знайшли подальший розвиток у працях російських дворянських істориків В. Татищева, М. Щербатова, М. Карамзіна, С. Соловйова. Історія Київської Русі трактувалась ними як початковий етап історії Росії. Після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини мігрувало на територію Центральної Росії, де згодом утворило Московську державу. Згідно з цією концепцією, заперечувалась приналежність Київської Русі до історії України і применшувався внесок українського народу в розвиток світової цивілізації.

2. визнання спільного етногенезу всіх трьох східнослов‘янських народів – ця концепція найчіткіше була сформульована в «Тезах про 300-річчя возз‘єднання України з Росією» (1954 р.). Зазначалося, що російський, український і білоруський народи походять від єдиного кореня – давньоруської народності, що утворила давньоруську державу – Київську Русь. Відповідно, українці як нація почали формуватися лише з XIV ст.

3. автохтонно-автономістичний підхід, суть якого полягає в тому, що український народ – автохтон, тобто такий, що з самого початку свого виникнення проживає на тій території, що й нині.

Остаточно сформулював систему історичних поглядів на етнічну спадщину Давньоруської держави, зв‘язки між українським та російським народами М. Грушевський. Він заперечував, що історія українського народу починається з XIV – XV ст., яка до того була загальноруська. Першим в історіографії М. Грушевський бачив український народ цілком сформованим ще в часи формування Київської Русі, тобто в ІХ ст. В «Ілюстрованій історії України» науковець простежив родовід української народності з перших століть нашої ери. М. Грушевський стверджував, що прямим спадкоємцем політичної і культурної традиції Києва було Галицько-Волинське князівство.

Інший український історик С. Томашівський назвав Галицько-Волинське князівство безперечно українською державою, оскільки в ХІІІ ст. в апогеї своєї могутності ці об‘єднані князівства охоплювали 90% населення, що проживало в межах сучасних кордонів України.

На думку окремих сучасних дослідників, Давньоруська держава була нестійким, нецентралізованим державним утворенням без єдиної праруської або давньоруської народності. В Київській Русі одночасно відбувався процес етногенезу трьох східнослов‘янських народів – українців (на території Київської, Чернігівської, Переяславської, Волинської, Галицької земель), росіян (Володимиро-Суздальська, Новгородська, Псковська, Смоленська, Рязанська землі), білорусів (Полоцька, Мінська, Туровська землі).

Водночас слід зазначити, що українці мають все ж таки більше підстав претендувати на історичну спадщину Київської Русі. Адже головний осередок цієї держави фактично сформувався на території сучасної України, а її основою стало Середнє Подніпров‘я з Києвом, який був центром об‘єднання слов‘янських племен і столицею держави.

Сучасна українська історіографія підтвердила концепцію виникнення державності у східних слов‘ян на стадії розкладу первіснообщинного та формування класового суспільства у VIII – IX ст. Ця держава й отримала назву Київська Русь.

2. Давньоруська держава (ІХ – ХІІ ст.)

Періодизація історичного розвитку Київської Русі

Склад населення Русі в ІХ–Х ст.

Причини виникнення міст на Русі:

· Формування племінних центрів;

· Формування воєнно-адміністративних центрів;

· Заснування торгівельних факторій варягами;

· Розвиток ремесел, торгівлі.

КНЯЗЮВАННЯ ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО (980-1015 рр.)

980-1015 рр. - князювання Володимира Святославовича.

988 р. - запровадження на Русі християнства як державної релігії.

989-996 рр. - спорудження Десятинної церкви.

Внутрішня політика:

· Продовжував політику збирання східнослов‘янських земель навколо Києва;

· Приєднав східнослов‘янські племінні князівства білих хорватів і дулібів, в‘ятичів, радимичів;

· Здійснив військову реформу: звільнив зі служби найманців – варягів і замінив їх дружинниками – варягами;

· Запровадив адміністративну реформу: позбавив влади місцеву племінну знать і замінив її своїми синами – посадниками;

· Провів судову реформу: запровадив нове зведення законів усного звичаєвого права, назване літописцем «Уставом земляним»;

· Запровадив релігійну реформу: близько 980 р. спробував реформувати язичництво, проголосивши Перуна верховним богом країни. 988 р. запровадив на Русі християнство;

· Вів боротьбу з кочовиками-печенігами, що нападали на південні кордони держави. Створив величезну систему укріплень із валів, фортець та укріплених міст уздовж річок Стугна, Сула, Десна, Трубіж та Остер;

· Розбудовував і прикрашав свій стольний град – будівництво міської фортеці площею у 10 га навколо центральної частини Києва, гори, відомої як «місто Володимира». Зведення церков св. Василя і церкви Богородиці (Десятинної).

Отже, основні зусилля внутрішньої політики князя Володимира були зосереджені на розбудові держави, формування якої загалом було завершено.

Зовнішня політика:

· Вів боротьбу з Польщею за червенські міста (Волинь, Червень, Белз, Перемишль) та на сході з Волзькою Булгарією;

· Активізував відносини з Візантією, створюючи протидію її зусиллям перетворити Київську Русь на залежну державу;

· Встановив дипломатичні відносини з Чехією, Угорщиною та Польщею, уклавши з ними договори про «мир та любов»;

· Обмінявся посольствами з Німеччиною, установив відносини з Римом;

· Започаткував «шлюбну дипломатію» руських князів.

У зовнішній політиці князь Володимир перейшов від експансії до оборони кордонів КР; докладав чимало зусиль для зміцнення міжнародного авторитету своєї держави.

КНЯЗЮВАННЯ ЯРОСЛАВА МУДРОГО (1019-1054 рр.)

1017-1037 рр. - спорудження Софійського собору, укріплень навколо «міста Ярослава», будівництво «Золотих воріт» у Києві.

1019 р. - битва Ярослава зі Святополком на р. Альті.

1019-1054 рр. - князювання Ярослава Мудрого в Києві

1048 р. - посольство французького короля Генріха І Капета до Яро­слава Мудрого.

1049 р. - шлюб дочки князя, Анни, з французьким королем.

1051 р. - призначення київським митрополитом Іларіона, пер­шого на цій посаді русича. Заснування Печерського монастиря

Особливості внутрішньої політики:

· Докладав чимало зусиль для відновлення централізованої держави, що послабилася внаслідок міжусобної боротьби між синами Володимира Великого;

· Продовжив боротьбу з нападами печенігів. 1036 р. під Києвом завдав поразки печенігам і примусив припинити напади на Русь;

· Сприяв створенню нових і розбудові існуючих міст. У Києві – нова система укріплень («місто Ярослава»), Софійський собор, Георгіївська та Ірининська церкви, Золоті ворота з надбрамною церквою;

· Остаточно ліквідував місцевий сепаратизм, означив територію і кордони держави, удосконалив державний апарат;

· Створив перше писане зведення законів КР – «Найдавніша правда» або «Правда Ярослава»;

· Сприяв утвердженню християнства. 1051 р. без згоди патріарха собор руських єпископів обрав першого митрополита з русичів Ілларіона;

· Піклувався про розвиток культури: заснування шкіл, виготовлення книжок, ведення літописання, заснування першої бібліотеки при Софійському соборі.

Зовнішня політика:

· Завершив боротьбу з Польщею за червенські міста. 1030 р. відвоював у поляків Белз, а наступного року – всю Червону Русь;

Червенські міста - група міст у Волинській землі з центром у м. Червень (нині - с. Черлено Люблінського воєводства у Польщі).

· Розширив кордони на північному заході, приєднавши землі угро-фінських племен;

· Підтримував дружні відносини з Візантією; проте 1043-1046 рр. – русько-візантійська війна, спричинена зміною ставлення до Русі нового візантійського імператора Константина Мономаха, завершилася примиренням і підписанням мирної угоди;

· Постійні дипломатичні відносини з Німеччиною (1030-1031 і 1040-1043 рр. – обмін посольствами);

· Подальший розвиток «шлюбної дипломатії».

Значення діяльності Ярослава Мудрого полягало у тому, що за його правління КР досягла вершин свого розквіту, ставши в один ряд з Візантією і Німеччиною – найрозвиненішими тогочасними державами. Він сприяв посиленню єдності та централізації Київської держави, її європеїзації.

В основу запропонованої Ярославом Мудрим нової системи управління та успадкування князівств було покладено принцип сеньйорату, тобто влади найстаршого в роді. У разі смерті одного з князів, його місце посідав молодший, що спричиняло переміщення всіх князів. Внаслідок цього, за задумом Ярослава, кожен князь мав можливість із часом стати великим князем київським мирним шляхом.

Канонізований - зарахований до числа святих; у переносному значенні - визнаний незапереч­ним авторитетом, зразком

ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ, СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК

ЗМІНА ФОРМ ПРАВЛІННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ ІХ – ХІІІ ст.

ОРГАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

• КНЯЗЬ – головний носій державної влади (законодавча, судова, військова і виконавча; необмежена влада), представник держави на міжнародній арені; військову підтримку князя забезпечувала дружина, ідеологічну – церква;
• КНЯЗІВСЬКА РАДА – дорадчий орган при князі (від давньослов‘янської ради старійшин), складалася з старших дружинників, міської знаті, представників вищого духовенства; у разі відсутності князя виконувала його функції; питання обрання нового князя;
• ВІЧЕ – народні збори всіх дор
  
  

  ---

  Переглядів: 678

  <== попередня сторінка	|	наступна сторінка ==>
  Печатаю! Любой журнал	|

  Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google: