Сутність і виді калькуляцій

В системі техніко-економічних розрахунків на підприємстві важливе місце займає калькуляцію— визначення собівартості окремих виробів. Останнє необхідне для вирішення ряду економічних задач:

1. обґрунтовування ціни виробу;
2. визначення рентабельності виробів;
3. аналізу витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах;
4. розрахунку ефективності різних організаційно-технічних заходів.

На підприємствах, як правило, складають плановіі фактичнікалькуляції. Перші розраховуються по планових нормах витрат, другі — по фактичному їх рівню. Різновидом планових калькуляцій є так звані проектно-кошторисні калькуляції, які складають на разові замовлення, нові вироби на стадії їх проектування. Особливість цих калькуляцій полягає в тому, що обчислення є приблизними через відсутність детальної і достовірної нормативної бази.

Незалежно від конкретних особливостей виробництва і продукції калькуляція передбачає рішення властивих йому методичних задач: визначення об'єкту калькуляції і вибір калькуляційних одиниць, чітке виділення калькуляційної статі витрат (витрат) і застосування тієї або іншої методики їх визначення.

Об'єкт калькуляції— це та продукція або робота (послуга), собівартість якої розраховується. Об'єктами калькуляції є: основна і допоміжна продукція (інструмент, енергія, запасні частини); послуги або роботи (ремонт, транспортування і т. п.). Основним об'єктом калькуляції є готові вироби, які поставляються за межі підприємства (на ринок). Калькуляція іншої продукції має допоміжне значення.

Для кожного об'єкту калькуляції вибирається відповідна калькуляційна одиниця— одиниця його кількісного вимірювання. Наприклад, об'єкт калькуляції — трактори, калькуляційна одиниця — один трактор певного вигляду (призначення); відповідно звугливши — одна тонна; електроенергії — один кіловат-година і т.д.

Існують різні методи калькуляції продукції. Їх застосування залежить від особливостей виробництва, призначення калькуляцій, традицій підприємства і т.п. Перш за все слід розрізняти методи калькуляції залежно від повноти обліку витрат. По цій ознаці виділяють:

1. калькуляція по повних витратах;
2. калькуляція по неповних витратах.

Відповідно до першого методу всі операційні витрати підприємства як виробничі, так і невиробничі (адміністративні, збутові) повністю відносяться на собівартість продукції. Це був традиційний метод калькуляції у вітчизняній промисловості до 2000 року. Він застосовується в певних межах і в світовій практиці. Його гідність полягає в достатній універсальності. Так, собівартість виробів дозволяє визначити їх рентабельність; оскільки повна собівартість служить базою ціни, остання може бути визначений з використанням моделі ціноутворення «собівартість плюс прибуток»; сума творів собівартості окремих виробах на загальний об'єм їх випуску формує повну собівартість товарної продукції і ін.

Разом з тим калькуляція по повних витратах має недоліки. До основних з них відносяться: складність калькуляції і його трудомісткість в багатопродуктовому виробництві унаслідок складної процедури розподілу непрямих витрат; неточність калькуляцій через неможливість точного розподілу непрямих витрат; неповне відшкодування невиробничих витрат в певному періоді, якщо збільшуються залишки готової продукції на складі і т.п.

Калькуляція по неповних витратах теоретично була обґрунтована в 20-х роках XX сторіччя. Його єство полягає в тому, що не всі витрати включаються в калькуляцію. Це спрощує калькуляцію і робить його більш оперативним. Які витрати включаються в калькуляції, а які не включаються, а відносяться в повній сумі на певний період — особлива проблема. В більшості випадків не включаються в собівартість окремих виробів адміністративні витрати і витрати на збут. Такий порядок передбачений і національними положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку в Україні, розробленими відповідно до міжнародних стандартів (МСБУ). В даному випадку калькуляція складається по витратах виробничих підрозділів і утворює виробничу собівартість продукції. Всі інші непрямі невиробничі витрати відносяться на певний період і при розрахунках прибутку підприємства просто віднімаються з виручки.

Одним з варіантів калькуляції по неповних витратах є метод «direkt—cost», коли собівартість визначається тільки по прямих витратах, а непрямі витрати відносяться на певний період.

Істотно впливають на метод калькуляції широта номенклатури продукції підприємства і специфіка виробництва. Найточнішим і методично простим є калькуляція в однопродуктном виробництві: собівартість одиниці продукції тут розраховується шляхом розподілу сукупних витрат за певний період на кількість виготовленої продукції. Проте в більшості виробничих галузей економіки переважає багатопродуктове виробництво. В цих умовах калькуляція помітно ускладнюється і стає менш точним, оскільки, як вже було сказано, виникає проблема правильного розподілу непрямих витрат.

Під час калькуляції витрати групуються по калькуляційних статтях, номенклатура яких залежить від особливостей виробництва. Встановлюючи статті витрат, необхідно дотримувати такі вимоги:

1. максимальну частку витрат, що включаються в собівартість, потрібно обчислювати прямо на окремі вироби;
2. статті непрямих витрат необхідно формувати так, щоб їх можна було обґрунтовано розподілити між виробами.

Орієнтовна номенклатура калькуляційної статі витрат приведена на рис. 4.4.

Рис. 4.4. Орієнтовна номенклатура калькуляційної статі витрат

При калькуляції по повних витратах до перерахованих статей додаються такі статті, як адміністративні витрати, інші операційні витрати і витрати на збут.

В окремих галузях економіки і перш за все в промисловості номенклатура калькуляційної статі відрізняється від приведеної вище. Зокрема, для машинобудування специфічними є статті «Купувальні вироби, напівфабрикати, виробничі послуги сторонніх організацій і підприємств», «Знос інструментів і пристосувань спеціального призначення», «Втрати від браку», в деяких галузях промисловості виділяються статті «Напівфабрикати власного виробництва» (чорна металургія) і ін.