Ринкова економіка і раціональне природокористування

В умовах переходу до ринку цілком закономірно в сільському господарстві країни виникла і розвивається нова форма організації виробництва — фермерство, основою якого тепер стала приватна власність на землю. Господарями на землі стали люди, яким часто бракує екологічних знань. Усі численні дискусії з приводу форм землеволодіння і землекористування практично не торкалися достатньою мірою такого важливого критерію, як уміння вести господарство на високому культурному рівні, тобто вміння грамотно, раціонально використовувати і берегти землю.
Вирішення екологічних проблем набуває особливого значення в агропромисловому виробництві, зокрема у сільському господарстві, яке є своєрідною контактною зоною людини з природою. Близько 50% усіх негативних процесів, які призводять до деградації стану природного середовища, припадає саме на цю галузь. І якщо виходити з позицій екологічного захисту, головна мета зараз повинна полягати в тому, щоб зберегти землю, її якісний стан для майбутніх поколінь.

Перехід АПК до ринкових відносин вимагає вироблення концепції екологізації агропромислового виробництва в нових умовах. Основні положення цієї концепції можна сформулювати так: вироблення теоретичної, методологічної і методичної бази екологізації АПК в умовах різних форм власності, узагальнення досягнень практики; створення можливостей для екологізації виробничого потенціалу АПК, вивчення передумов переміщення центру господарських навантажень із природних компонентів на техногенні та економічні; формування фукціонування економічного механізму й фінансування охорони навколишнього середовища; раціоналізація розміщення продуктивних сил в АПК з урахуванням можливостей для самовідновлення Природного стану навколишнього середовища; створення передумов для функціонування соціально-екологічної стабільності території та соціально-екологічного захисту населення від інтенсивного впливу АПК; організація ефективної системи екологічного всеобучу як для працівників АПК, так і для людей, що бажають займатися агропромисловою діяльністю відповідно до вимог нових форм господарювання.

З точки зору логіки, встановлення ринкових відносин можливе за належного рівня соціальної, економічної та екологічної стабільності. Щоб цього досягти, потрібно, як мінімум, 50 років, а забезпечити державу продовольчими, промисловими товарами, створити відповідні соціальні та екологічні умови нам необхідно вже сьогодні. Прийнятними, на наш погляд, є два варіанти: перший — створення тимчасової «шокової» системи екологічного та соціального захисту, паралельно з якою вестиметься розробка стратегії екологічної та соціальної безпеки населення. За цим варіантом функціонують усі форми власності на територіях, що вважаються екологічно відносно безпечними (визначається цей стан за ступенем деградації природних ресурсів) при переважанні традиційних і поступовому переході до товарних селянських господарств; другий — так званий поетапний варіант, який передбачає державне нормативне регулювання господарської діяльності, визначення найбільш екологічно небезпечних зон і їх інтенсивне відновлення без припинення господарської діяльності, але зі зменшенням інтенсивних навантажень (приведення до екологічно безпечного рівня механізації, внесення мінеральних добрив і пестицидів, здійснення меліоративних робіт та ін.). З точки зору ринкових систем ведення господарства найефективнішим виступає перший варіант, а з точки зору безпеки — другий. Ситуація, що склалася, е сприятливою для функціонування першого варіанта.

Очевидно, що екологічний аспект землеволодіння і землекористування є глобальнішим і важливішим, ніж його організащ'йно-економічно-правовий аспект. Селянин, одержавши землю, врешті-решт, виходячи зі своїх можливостей і конкретних умов, самостійно обирає форму діяльності — чи вести господарство самостійно, чи об'єднатися в певні групи з іншими селянами, скажімо, створити кооператив чи асоціацію тощо. Та незалежно від форми метою такого господарювання є виробництво максимальної кількості продукції навіть за рахунок збільшення ступеня інтенсивності навантаження на земельні ресурси. Викликано це, по-перше, майже повною екологічною безграмотністю наших фермерів (до речі — як і більшої частини нашого населення); по-друге, відсутністю належного контролю за станом навколишнього середовища з боку державних органів. Крім того, поширення негативних наслідків фермерського господарювання можливе за відсутності екологічно безпечної техніки. Йдеться не про малогабаритну техніку, про яку точилось багато розмов — це техніка для присадибної чи дачної ділянки, а не для сучасної ферми, — а про потужні, справжні сільськогосподарські машини. Середня маса нашого трактора сягає 8—10 т (К-701 — 13,5 т), тоді як у США цей показник становить 6,3 т. Важка техніка призводить до зміни структури грунту, його переущільнення, погіршення воднофізичних властивостей і повітрообміну.

Вагома частина екологічних збитків є наслідком широкої хімізації землеробства, чого не в змозі уникнути і наші фермери, оскільки вони змушені вносити на поля ті мін-добрива, які їм вдається дістати, а не ті, які б хотілося. За рекомендаціями вчених, у середньому в Україні співвідношення між азотом, фосфором і калієм повинно становити 1:1: 0,8. Фактичне співвідношення між цими елементами в добривах, що постачаються сільському господарству, становить 1 : 0,48 : 0,60. Відносний дефіцит фосфору і калію в добривах, що використані в сільському господарстві, становить відповідно 52 і 20%. Недостатньо застосовуються органічні добрива, насамперед гній, торф. Елементарні підрахунки свідчать, що наявний в Україні потенціал органічних добрив використовується не більше як на 40%. Якщо в США на 1 га ріллі вносять-15,5 т органіки, в Англії — 26 т, в Голландії — 76 т, то в Україні в середньому 8,5 т. Не вистачає у нас як техніки, так і технологій утилізації і внесення органічних добрив.

Крім того, гній є значним забрудником навколишнього середовища. Стоки з тваринницьких ферм безпосередньо і з місць накопичення гною забруднюють передусім воду, а через неї — і грунт різними хімічними сполуками, а також мікроорганізмами, які можуть бути збудниками тяжких хвороб. Забруднюється і повітря: свинокомплекс потужністю 108 тис. голів худоби виділяє в атмосферу 36 млрд мікробних тіл, 3600 кг аміаку, 350 кг сірководню, 620 кг пилюки, неприємний запах.

Важливого значення в умовах ринкових відносин набувають питання розподілу сільськогосподарських культур на території держави. Доцільно було б вже зараз провести розрахунки потреб України в продукції високоінтенсивних технічних культур (цукрових буряків, льону-довгунця), оскільки порівняно висока їх питома вага пов'язана зі значно більшим ризиком порушення грунтів і необхідністю вжиття додаткових заходів для відновлення природної родючості.

Наступним необхідним заходом є створення чіткої державної системи моніторингу навколишнього середовища, що обов'язково передбачає забезпечення відповідних служб технічними засобами, лабораторіями, комплектування їх висококваліфікованими спеціалістами, оскільки фермер через свою функціональну відособленість не може здійснювати узагальнюючого контролю за станом навколишнього середовища, шкідливістю для природи свого виробництва тощо. Тому за державними органами повинен залишатися пріоритет у визначенні системи економічної оцінки природних ресурсів, розробленні системи оподаткування виробників, рентних платежів з метою створення централізованих фондів для вирішення екологічних проблем, і, виходячи із ситуації, що складається, — системи еколого-елономічних нормативів і показників, у здійснен'ні контролю за екологічними наслідками діяльності підприємств, дотриманні екологічного порядку та екологічної дисципліни.

Обов'язковим є також створення постійно діючих органів, здатних вести контроль за ступенем екологіч-ності засобів виробницгва, що використовуються в сільському господарстві, а також продукції, що в цій галузі виробляється. Кожна партія продукції, що надходить на ринок, повинна мати сертифікат, який засвідчує її екологічність і впливає на рівень цін, які складаються на дану продукцію в результаті співвідношення між попитом і пропозицією.

Ринок настійно вимагає формування нового типу екологічної свідомості як споживача, так і виробника. Тому, з одного боку, слід усіма способами намагатись організувати екологічний всеобуч населення, впровадивши екологічні дисципліни в систему вищої та середньої освіти. З другого боку, особливі вимоги в цьому плані слід висувати до фермерів, які в недалекому майбутньому можуть стати одним з основних виробників сільськогосподарської продукції в нашій державі. Тому, очевидно, перш ніж довірити ділянку землі фермеру під сільськогосподарське використання, слід пересвідчитись у наявності в нього необхідних знань з екології, вміння раціонально використовувати природні ресурси. Раціонально — це значить економічно вигідно та Екологічно безпечно.

Великого значення при переході на нові форми господарювання й ринкові відносини набувають питання екологізації виробничого потенціалу, формування і функціонування економічного механізму, фінансування на охорону навколишнього середовища. В умовах ринкових відносин екологізація виробничого потенціалу повинна виступати як основа раціонального природовикористання. У цьому контексті важливо встановити рівень інтенсифікації виробництва з метою забезпечення необхідного обсягу продукції при максимальному ресурсозбереженні і зменшенні негативного впливу на навколишнє середовище.

Суть економічного аналізу природокористування полягає в тому, щоб перевести його в дійовий функціональний режим. Найбільше значення для цього має ефективність використання матеріально-технічної бази і капіталовкладень. Економічний механізм раціонального природокористування в умовах ринку передбачає вжиття певних заходів з метою екологічної та економічної оцінки як усього комплексу виробничого потенціалу, так і його природних складових — земельних і водних ресурсів. Неправильна грошова оцінка природних ресурсів спричиняє вилучення зі сільськогосподарського обігу певної частини земельних угідь, що завдає господарству України великих економічних збитків. Тому необхідні нові підходи до визначення грошової оцінки земельних ресурсів. Сьогодні це роблять різними методами: шляхом встановлення рівня додаткових витрат на вивільнення одиниці площі, які можуть компенсувати одержання продукції із вилучених площ; капіталізація земельної ренти; прямого виконання даних земельного кадастру та ін.

Наявні методики грошової оцінки землі вже на перших порах функціонування ринку призведуть до стрімкого відторгнення сільськогосподарських угідь для непрямих потреб. Скажімо, чого варта ціна 1 га землі у 1800крб, яку встановив колишній Держагропром СРСР. Це фікція. При грошовій оцінці земельних угідь повинні бути використані можливості рентної оцінки в прямому її розумінні, а не в заідеологізованому. За розрахунками Ради по розміщенню продуктивних сил України, ціна 1 га землі на 1986— 1990 pp. повинна була становити 120 тис. крб. Введення плати за землю, як і за інші види природних ресурсів, саме і ставить своєю основною метою зниження ресурсомісткості виробництва, перенесення центру ваги з природних ресурсів на інтенсивні екологічні фактори.

Формування економічного механізму управління охороною навколишнього середовища у сфері АПК. при переході до ринкових відносин має орієнтуватися на створення системи платності природокористування й системи оподаткування природокористувачів; забезпечення правового захисту економічних обмежень та економічної доцільності навантажень на природний потенціал, а також економічної відповідальності за порушення. Система платежів за природокористування повинна стимулювати ефективність експлуатації природних ресурсів і забезпечити розширене відтворення природно-ресурсного потенціалу.

В умовах ринкових відносин концепція екологізації передбачає широке використання політичних, організаційних, економічних, соціальних, психологічних методів управління. Для надання динамічності і конкретності роботі необхідна відповідна програма організаційних науково-інженерних заходів щодо охорони природи й використання ресурсів. Головну увагу слід звернути на те виробництво, яке випускає екологічно шкідливу продукцію і є економічно невигідним.

На підставі чинного законодавства й розробки відповідних нормативних актів для конкретних територій з'являється можливість впливу на підвищення рівня природоохоронної роботи. Місцеві Ради та органи з охорони природи разом з іншими організаціями можуть здійснювати функцію контролю за станом атмосферних, водних, земельних ресурсів (при короткотривалій оренді землі) на основі фонду екологічного захисту і періодичних відрахувань до нього.

Дуже важливу роль відіграє і сам процес створення фонду екологічного захисту, який передбачає встановлення частки платежів відповідних підприємств у цей фонд. Най-оптимальнішим критерієм для визначення суми, яку необхідно перерахувати до фонду, є ступінь господарського навантаження на природноресурсний потенціал і ступінь безпечності діяльності підприємства для нормального екологічного стану території (внаслідок чого можна закрити підприємство або звузити поле його діяльності). Як показують дослідження, така політика сприяє формуванню відповідної екологічної інфраструктури підприємств, що займаються сільськогосподарською діяльністю або спільністю екологічної інфраструктури кількох підприємств, розташованих на певній території. Раціоналізація структури управління в умовах переходу до ринкових відносин потребує також вироблення нової концепції господарського підходу до природокористування, комплексу можливих дій як адміністративних органів, так і господарських одиниць.

Екологічна криза, що невблаганно насувається, вимагає формування не лише екологічного мислення, а й екологічного світогляду. Всі життєві процеси у всіх державах повинні розглядатися насамперед з точки зору екології. Зробити реальними ці процеси непросто, але в тому єдиний вихід. Важливішого завдання сьогодні у людства немає, оскільки від його вирішення залежить, бути чи не бути людині на Землі.