Політичне становище Гетьманщини після смерті Б. Хмельницького

1. Політичне становище Гетьманщини після смерті Б. Хмельницького.
2.Політика І. Виговського.
3.. Полтавська битва та її наслідки.

Син Б. Хмельницького Юрій, якому підводилась важлива політична роль в утвердженні спадкового гетьманства на Україні не був такою яскравою і сильною особистістю, як його батько. Після смерті Б.Хмельницького, який своїм авторитетом і фактично необмеженою владою стримував різні складові нової правлячої верстви, і верхи тогочасного українського суспільства, і нижчі його верстви почали шукати насамперед царської протекції. В результаті влада гетьмана набувала половинчастого характеру і до певної міри зависала в повітрі. Російське самодержавство вміло використовувало відсутність консолідації, розпалювало ворожнечу між окремими верствами суспільства, послаблюючи тим самим новостворену українську державність, крок за кроком поглинаючи Україну, як незалежний політичний організм. У жовтні 1657 р. на козацькій раді було ухвалено передати гетьманську булаву І.Виговському, що означало зміцнення старшинсько-козацької і шляхетської олігархії в українській державі. Цим політичним силам протидіяла група козацької старшини на чолі з полтавським полковником Пушкарем, запорізьким кошовим Барабашем, які спиралися на незадоволені козацькі низи і найбідніші, або декласовані верстви тогочасного українського села (дейнеки, або “люди ніякі”).

Царський уряд удаючи з себе арбітра між обома сторонами, фактично підтримав опозиційних рух проти Виговського, сподіваючись змусити його дати згоду на введення російських гарнізонів в Чернігів, Ніжин, Переяслав тощо, евакуацію козацьких частин з Південної Білорусії і припинення зносин зі Швецією. Ці обставини підштовхнули Виговського до рішучих дій. У травні 1658 р. він розгромив війська Пушкаря і Барабаша під Полтавою. В цій битві загинуло 50 тис. українців. Царські війська відступили за московський кордон. Розрив з Москвою ставав неминучим.

16 вересня 1658 р. у Гадячі було укладено угоду України з Польщею і Литвою, яка дістала назву Гадяцької унії. Згідно з нею Річ Посполита мала перетворитися на федерацію трьох незалежних республік, об’єднаних лише спільно обраним королем. Україна в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств ставала самостійною державою під назвою Князівства Руського. Найвища законодавча влада в ньому мала належати депутатам від усіх земель України. Виконавча влада зосереджувалася в руках виборного гетьмана, якого затверджував король. Велике князівство Руське одержувало свій судовий трибунал, свої фінанси, монету.

Кількість козацької армії мала становити 30 тис., до неї долучалось 10 тис. регулярного найманого війська. Мала бути скасована унія у всіх 3-х державах, православна церква, зрівняна у правах з римо-католицькою, а у спільному сенаті діставали місця православні митрополит і єпископ. Одним з пунктів угоди було заснування на Україні двох університетів, колегіумів, гімназій та інших шкіл. Вводилась свобода друку і слова навіть у справах релігійних.

Весною 1659 р. 100 тис. російська армія вирушила на Україну. Під Конотопом (29.06.1659) вона була повністю розгромлена українським військом.

Однак використати блискучий успіх Виговський не зміг. Проти нього утворилась сильна промосковська партія, яка добилася його усунення від влади і проголошення гетьманом Юрія Хмельницького (1659-1663). Нав’язані йому силою нові «Переяславські Статті» суттєво урізали автономію козацької держави.

В середовищі козацтва посилився розбрід, виникло ряд угрупувань з різними політичними орієнтаціями. В такій ситуації почалися воєнні дії між Польщею і Росією, що фактично стало боротьбою двох держав за утвердження свого панування на Україні.

Після жорстоких боїв і нової поразки російських військ під Чудновом козацька Україна поділилась фактично на дві частини Правобережну і Лівобережну, кожна з яких мала свого власного гетьмана. Цей поділ був закріплений Андрусівським перемир’ям (1667р.) між Польщею і Росією, яке викликало загальне обурення на Україні. Саме в цей час надзвичайно складний період української історії (період руїни) на арені суспільно-політичного життя з’являється постать правобережного гетьмана Петра Дорошенка (1665-1676) визначного державного діяча. Він ще раз спробував з’єднати розірване тіло України в єдину державу. У своїх зносинах з царем Дорошенко висував пропозицію утвердження царського протекторату над всією Україною. Тим часом на Лівобережній Україні зростало незадоволення російським пануванням. Лівобережний гетьман Брюховецький, який ревно служив Москві, сподіваючись утримати свою владу, вирішив очолити антиросійський рух. Невдовзі почалося повстання, яке супроводжувалося розгромом російських залог на Лівобережжі. На початку літа 1668 р. Дорошенко вирушив на Лівобережжя і через якийсь час був проголошений гетьманом України обох боків Дніпра.

Знову Україна відновила свою цілісність і державність. Проте ненадовго...

І Росія і Польща занепокоєні зміцненням козацької державності, активно підтримували суперників Дорошенка. Це спонукало Дорошенка до більш тісних відносин з Туреччиною і сподівань з її допомогою відродити державну незалежність України.

Корсунська генеральна старшинська рада (березень 1669 р.) погоджується на офіційне прийняття турецького протекторату, хоча і відмовляється від принесення присяги турецькому султанові. На початку 70-х рр. Дорошенко на боці Туреччини проводить воєнні дії з Польщею на території Поділля. Союз з турками не сприяв популярності гетьмана. У вересні 1676 р. покинутий усіма своїми прихильниками, Дорошенко був змушений зректися влади на користь І.Самойловича, гетьмана Лівобережної України. Падіння гетьманства на Правобережжі стало завершальним актом Української національної революції.

Значення революції в історії України:

привела до витворення національної держави;
формувала національно-державну ідею;
була могутнім імпульсом для розвитку національної свідомості;
сформулювала нову політичну еліту, що захищала національні інтереси;
зумовила закріплення за витвореною державою назви «Україна», й започаткувала зміну назви «Руський народ» на «Український народ»;
істотно збагатила й зміцнила традиції боротьби як проти національно-релігійного, так і соціального гніту, пробудила волю народу до самоутвердження й самовираження у формі національної держави;
протягом тривалого часу після її завершення козаки, селяни і міщани продовжували користуватися плодами соціально-економічних завоювань у роки революції;
сприяла розвитку усної народної творчості, історичної науки (літописи), художньої літератури тощо.

Виснажений тривалими і надзвичайно жорстокими безперервними війнами народ був знесилений, як йому здавалося, у безперспективній боротьбі і будь-що хотів спокою. Як наслідок – Україна крок за кроком втрачала рештки своєї політичної автономії, народ переставав бути господарем на своїй землі. В результаті Бахчисарайського миру, миру Москви з Туреччиною (1681) і укладання «Трактату про вічний мир» між Росією та Польщею (1686) Україна виявилась розділеною між сусідніми державами.

Кінець ХVІІ – початок ХVІІІ ст. характеризувався загостренням соціальних суперечностей в Україні, дальшим наступом російського царизму на автономію козацької держави. Згідно з Коломацькими статтями (1687р.) новому гетьману – І.Мазепі довелося погодитись на дальше звуження прерогатив своєї влади і політичних прав України. Було обмежено владу гетьмана у розпорядженні військовими землями, усуненні з посад генеральної старшини, обмежено право Війська Запорізького у справі виборів і скинення гетьмана, відхилено домагання надати гетьманській адміністрації права зносин з іноземними державами, фактично підтверджено обов’язок старшини доглядати за діяльністю гетьмана і доносити на нього.

Соціальна політика Мазепи свідчила про перемогу старшинської олігархії і здачу перед нею позицій гетьманської влади, яка в усьому солідаризувалася з новою українською аристократією. Під час свого перебування у Москві він зажадав від царя дозволу на здійснення перепису козаків з тим, щоб відділити козацький стан від «посполитих» і не допускати переходу селян у козацтво. У 1701 р. гетьманським універсалом офіційно було підтверджено панщинні обов’язки у два дні на тиждень. Однак ця регламентація не стала перешкодою дальшому зростанню класових протиріч.

Уніфікація всіх частин імперії, якої прагнув російський царизм, не залишила в ній місця для автономії України з її традиціями козацького демократизму і прагнення до незалежності.

Ця тенденція посилилася з початком Північної війни, яку почала Росія у 1700 р. прагнучи здобути узбережжя Балтійського моря. Україна виявилась втягнутою у війну, яка була чужою її інтересам і завдавала значних матеріальних і людських втрат. Уніфікафійна політика російського царизму спричинила усвідомлення Мазепою необхідності зміни свого ставлення до російського уряду і його політики щодо України. Гетьман був речником насамперед устремлінь старшинських кіл, які рішуче вимагали захисту інтересів козацького стану, зазіхань з боку російського уряду на політичну автономію України. Керуючись цими загальними інтересами, Мазепа виступив на боці Карла ХІІ.

24 жовтня 1708 р. козацькі полки гетьмана І.Мазепи з’єдналися з військом шведського короля Карла ХІІ біля міста Макошина на правому березі Десни. 2 листопада 1708 р. за наказом Петра І царськими військами було зруйновано резиденцію І.Мазепи – місто Батурин. 14 травня 1709 р. царські війська взяли штурмом і зруйнували Запорізьку Січ.

27 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва, яка завершилася поразкою шведів та козацьких полків. Перехід І.Мазепи та сторону шведів був використаний царизмом для повної ліквідації державності України.

Після укладання між Росією та Р.Посполитою «Вічного миру» центр політичного та культурного життя українських земель зосередився на Лівобережжі, яке українці називали Гетьманщиною, росіяни Малоросією. Тривалий час тут зберігалися певні елементи державності, створені в ході Української національної революції 1648 – 1676 рр. – виборність гетьмана та старшини, система місцевого управління, судочинство, козацьке військо тощо.