Становлення та розвиток соціального страхування

Соціальне страхування у своєму розвитку пройшло ряд етапів. Перші елементи соціального страхування спостерігалися на початку існування суспільства. У Стародавньому Римі різні організації, корпорації, колегії об'єднували своїх членів на основі професійних, матеріальних і особистих інтересів (підтримка у разі втрати працездатності, забезпечення поховання тощо). Наприклад, у положенні Статуту ланувімської колегії (м. Ланувім, 133 р.н.е.) передбачалося внесення початкового й щомісячного грошових платежів, призначенням яких було одержання нащадком певної суми на поховання у разі смерті члена колегії.

У XІІІ ст. вперше виникли організаційні засади соціального страхування у м. Дубровик на Балканах, де була визначена програма страхування здоров'я з відповідними внесками застрахованих осіб.

Подальший розвиток соціального страхування спостерігався у Середньовіччі, коли гірники Німеччини засновували спільні каси для підтримки потерпілих від нещасних випадків, нужденних членів суспільства.

Найбільшого поширення соціальне страхування набуло наприкінці  XIX ст., чому сприяв швидкий індустріальний розвиток. У Німеччині основи прогресивного соціального законодавства заклав рейхсканцлер Отто фон Бісмарк.

У багатьох європейських країнах на початку XX ст. були прийняті закони про страхування працюючих на випадок хвороби, інвалідності, старості, безробіття. Страхові фонди формувалися за рахунок внесків робітників, підприємців, власників фабрик чи мануфактур, субсидій та дотацій держави.

Перше десятиріччя XX ст. характеризувалося проведенням реформ у законодавстві про соціальне страхування в Швеції, Австрії, Бельгії, Швейцарії, Норвегії, Португалії. Ці країни удосконалювали регламентацію суспільно-економічних відносин. З 1920 року промислово розвинені країни Європи, Північної Америки та Австралії створили розширену систему соціального страхування для різних професій, що мало б забезпечити фінансування страхових виплат.

На межі XIX—XX ст. солідарну пенсійну систему запровадили Німеччина, Англія, Франція, Швеція, а згодом Чехословаччина та Румунія. Такі самі пенсійні системи у 20-х роках XX ст. ввели у Чилі, Аргентині та Уругваї.

Значний вплив на розвиток системи соціального страхування мали Отто фон Бісмарк та Вільям Беверидж. Канцлер Німеччини Бісмарк у 1883— 1889 рр. вперше у світі в законодавчому порядку запровадив систему соціального страхування, яка містила: страхування на випадок хвороби, від нещасних випадків на виробництві, на випадок старості та інвалідності. Система Бісмарка ґрунтувалася на таких принципах:

1. забезпечення, що базувалося виключно на праці, а тому обмежене лише особами, які зуміли завоювати це право своєю працею;
2. обов'язкове забезпечення існує лише для тих найманих працівників, заробітна плата яких є нижчою за визначену мінімальну суму, тобто для тих, хто не може користуватися індивідуальним страхуванням;
3. забезпечення побудовано на методології страхування, що встановлює паритетне співвідношення між внесками найманих працівників та працедавців, а також між виплатами та внесками;
4. забезпеченням управляють самі працедавці та наймані працівники;
5. обов'язковість соціального страхування.

У 1942 р. лорд Великобританії Вільям Беверидж запропонував нові підходи до політики соціального забезпечення. Головним завданням, за планом Бевериджа, є забезпечення повної зайнятості. Рекомендувалося запровадити систему соціального забезпечення на основі внесків з метою здійснення захисту на випадок хвороби, безробіття та старості, а також надання допомоги відповідним сім'ям, вагітним жінкам і вдовам.

План Бевериджа містив у собі три принципи соціального забезпечення: універсальність, єдність та інтеграцію. Принцип універсальності означав забезпечення на всі випадки соціального ризику для всього населення. Політика соціального забезпечення грунтувалася на національній солідарності та гарантованому мінімальному доході для всіх, а це входило у протиріччя з положенням Бісмарка про забезпечення лише працюючих. Принцип єдності означав адекватний характер внесків і виплат, однаковий характер організації системи. Допомога знаходилася у прямій залежності не від заробітної плати, а від нормальних потреб людини в конкретній ситуації. Єдиний внесок надходив до уніфікованої системи національного страхування (за винятком соціального страхування від нещасних випадків на виробництві, а також сімейної допомоги, яка фінансувалася з державного бюджету). Третій принцип означав інтеграцію різних форм забезпечення: страхування, соціальної допомоги і ощадних кас. Цей принцип передбачав координацію соціальної політики, що ґрунтується на гарантованому доході, політики охорони здоров'я та політики повної зайнятості.

У Російській імперії на початку XX ст. страхування характеризувалося індивідуальною та колективною формами і містило у собі пенсійне страхування, страхування від нещасних випадків, страхування здоров'я. У   1903 р. було запроваджено державне страхування робітників від нещасних випадків.

Розвивалося страхування і в тій частині України, що входила до складу Російської імперії. В 90-ті р. XX ст. деякі підприємці Херсонської губернії почали страхувати своїх робітників на випадок смерті, інвалідності і непрацездатності у приватних страхових товариствах. Таке страхування набуло поширення в Одесі (у 1894 р. були застраховані робітники 22 підприємств), Миколаєві, Херсоні та деяких інших містах губернії. У 1899 р. в Одесі почало діяти Товариство взаємного страхування фабрикантів і ремісників від нещасних випадків, яке через три роки уже налічувало 7000 застрахованих. У 1905 р. на його зразок було створено Чорноморське товариство взаємного страхування судновласників від нещасних випадків із їх робітниками і службовцями. Воно діяло в усіх портах Чорного й Азовського морів та в приморських річкових портах.

На початку XX ст. Східна Галичина, яка перебувала у складі Австро-Угорської імперії, мала практику з питань соціального страхування. У Львові функціонували пенсійні фонди, організовані як за галузевим, так і за територіальним принципами.

Прикладом слугує пенсійний фонд працівників електричних закладів у Львові. Його діяльність була регламентована статутом (один з останніх затверджений 15 травня 1924 р.). Метою діяльності фонду було забезпечення пенсією працівників міських електричних закладів, а також їх родин у випадку втрати годувальника. Членами фонду мали право бути ті, хто працював у міських електричних закладах, платив внески, не належав до іншого фонду і не отримував ренти від інших страхових закладів. До членів фонду ставилися певні вимоги: вступник мав бути не старше 40 років, відбути обов'язкову військову службу та мати відповідно до вимог дорученої посади стан здоров'я.

Пенсійний фонд міських електричних закладів формувався за рахунок:

1. майна попереднього пенсійного фонду даного закладу і внесків його членів;
2. вступних внесків;
3. щомісячних внесків;
4. щомісячних дотацій міських чи районних електричних закладів;
5. інших доходів фонду, а саме: відсотків від майна фонду; непередбачених доходів; пожертв через третіх осіб; пені та
   штрафів, стягнених із членів за різні порушення.

Пенсія після 10 років належності до фонду становила 40% від рівня оплати праці й зростала за кожен додатковий рік на 2,4%, і після 35 років членства пенсія сягала 100% (максимуму) службових виплат.

Досвід пенсійного фонду міських електричних закладів у Львові свідчить про переваги формування галузевих пенсійних фондів, їх велике значення для пенсійного забезпечення працівників, які досягли пенсійного віку.

У царській Росії у 1912 р. були прийняті закони про страхування від нещасних випадків та страхування на випадок хвороби, дія яких поширювалася і на територію українських губерній. Цей вид страхування був припинений у 1917 р. у зв'язку з громадянською війною та зміною державного устрою, а відновлений лише в 1921 р.

27 жовтня 1917 р. створюється Народний комісаріат праці (Наркомпраці), який повинен був здійснювати політику у сфері охорони праці та соціального забезпечення. Далі запроваджується страхування на випадок безробіття та хвороби.

Після проголошення політики «воєнного комунізму» соціальне страхування було замінене соціальним забезпеченням на підставі «Положення про соціальне забезпечення трудящих», затвердженого 31 жовтня 1918 р. Надання соціальних виплат за рахунок страхових внесків було замінене на пряме фінансування за рахунок асигнувань з бюджету.

Закінчення громадянської війни і оголошення нової економічної політики сприяло відновленню соціального страхування, і 15 листопада 1921 р. був підписаний Декрет РНК «Про соціальне страхування осіб, зайнятих найманою працею». Страхування поширювалося на всі види тимчасової та повної втрати працездатності, на випадок безробіття, а також смерті. Сплата страхових внесків повністю покладалася на підприємства і установи (приватні — у більшому розмірі). На органи соціального страхування було покладено функції з фінансування медичної допомоги населенню через страхові каси. З 1924 р. органи соціального страхування розпочали організацію санаторно-курортного лікування і будинків відпочинку, які до цього часу були у віданні органів охорони здоров'я та профспілок.

До 1928 р. настання старості не входило до сфери соціального страхування. З 1924 р. почали вводити пенсійне забезпечення зі старості для окремих категорій працівників (викладачів вузів, працівників текстильної промисловості, транспорту). Лише з 1932 р. пенсійне забезпечення було поширене на робітників усіх галузей народного господарства. Законодавчо було закріплено пенсійний вік - 55 років для жінок і 60 років — для чоловіків. Рішення щодо різного пенсійного віку було прийнято на основі вивчення солідарної пенсійної системи Німеччини за часів канцлера Отто фон Бісмарка. Наприкінці XIX ст. у середньостатистичній німецькій сім'ї чоловік був на п'ять років старший за дружину. З метою одночасного їх виходу на пенсію встановлено різний пенсійний вік.

У 1930 р. була призупинена програма соціального страхування з надання допомоги на випадок безробіття. 23 червня 1931 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про соціальне страхування», якою були внесені зміни в роботу страхових кас. Замість головсоцстрахів були створені республіканські каси соціального страхування. На транспорті та в окремих галузях промисловості створювалися центральні галузеві каси соціального страхування. На підприємствах призначали та видавали допомогу виплатні пункти. Вводилися також диференційовані норми соціальної допомоги та пенсії залежно від загального та безпосереднього стажу роботи та умов праці.

У червні 1933 р. було прийнято рішення про злиття Нарком-праці (з усіма його місцевими органами, включаючи і органи соціального страхування) з профспілковими органами з покладенням на ВЦРПС його функцій. Профспілки організували соціальне страхування за виробничо-галузевим принципом. Було запроваджено галузеві тарифи внесків на соціальне страхування.

При центральних комітетах і обкомах профспілок були створені галузеві каси соціального страхування, а на підприємствах — виплатні пункти соціального страхування при комітетах профспілок. Соціальне страхування почало перетворюватися у соціальне забезпечення. З 1937 р. виплату пенсій непрацюючим пенсіонерам здійснювали за рахунок коштів місцевих бюджетів із звільненням від них бюджету соціального страхування.

З грудня 1938 р. внесені зміни в соціальне страхування, у тому числі в Положення про соціальну допомогу з тимчасової непрацездатності. Розмір допомоги було поставлено в залежність від тривалості безперервної роботи на підприємстві. Тривалість відпусток у зв'язку з пологами було скорочено до 35 днів до пологів і до 28 днів після. Витрати на виплату пенсій непрацюючим пенсіонерам знову стали здійснюватися за кошти соціального страхування. Було підвищено мінімальний розмір пенсій, збільшено пенсії інвалідам, сім'ям, які втратили годувальників.
Конституція СРСР від 5 грудня 1936 р. проголосила право громадян на матеріальне забезпечення у старості, у разі хвороби та втрати працездатності. Інші види соціального забезпечення регулювалися відповідними постановами. За Конституцією право на пенсійне забезпечення, крім робітників, набули і службовці. Колгоспники на призначення державних пенсій чекали ще 30 років.

У роки Другої світової війни уряд збільшив розміри пенсій усім працюючим пенсіонерам, а також встановив виплату пенсій без урахування заробітку. У 1944 р. збільшилися строки післяпологової відпустки до 42 днів (при народженні двійні або ускладнених пологах — до 56 днів).
У 1948 р. на адміністрацію підприємств було покладено нові обов'язки: визначення працюючим стажу роботи при призначенні допомоги за державним соціальним страхуванням і перевірку правильності призначення, обчислення та виплати соціальної допомоги.

У 1953 р. соціальне страхування було поширене на всіх постійних, сезонних, тимчасових працівників машинно-тракторних і спеціалізованих станцій.

5 липня 1955 р. Президією ВЦРПС було затверджено Положення про порядок призначення і виплати допомог з державного соціального страхування. З 1956 р. знову було подовжено строки відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами: 56 днів до і після пологів, а у випадку народження двійні чи ускладнених пологів тривалість післяпологової відпустки була збільшена до 70 днів. Право на допомогу у зв'язку з вагітністю та пологами не пов'язувалося із виробничим стажем.

14 липня 1956 р. було прийнято закон про державні пенсії. Закон значно розширив коло осіб, що мали право на пенсію та підвищив її рівень. Пенсійне забезпечення було також відокремлене від державного соціального страхування. Фонд соціального страхування, що входив до складу державного бюджету, наповнювався за рахунок страхових внесків, які обов'язково сплачували всі підприємства і організації за працюючих у них робітників і службовців. На той час пенсії фінансувалися з державного бюджету.

15 липня 1964 р. був прийнятий закон про пенсії та допомогу членам колгоспів. Цей закон вперше ввів загальнодержавну систему пенсійного забезпечення за рахунок коштів централізованого фонду соціального забезпечення. Колгоспникам встановлено пенсії за старістю та інвалідністю, а їх сім'ям — у разі втрати годувальника. За рахунок цього самого фонду вперше стали виплачувати жінкам-колгоспницям допомогу з вагітності та пологів. Підвищили пенсійний вік колгоспників: 65 років —для чоловіків і 60 — для жінок. У 1968 п. колгоспники отримали право на пенсію за старістю з того самого віку, як і робітники та службовці, однак рівень їх пенсійного забезпечення був значно нижчим.

У 1970 р. вводиться єдина система соціального страхування членів колгоспу, що передбачала забезпечення допомогою з тимчасової непрацездатності та іншими видами допомоги.

З серпня 1972 р. Рада Міністрів СРСР затвердила нове положення про порядок призначення і виплати державних пенсій, у якому були враховані зміни з 1956 р. У 1973 р. відбулося подальше підвищення розмірів пенсій інвалідам і сім'ям, що втратили годувальника. У 1974 р. вводиться допомога на дітей малозабезпеченим сім'ям.

Конституція СРСР 1977 р. закріпила в країні дію державної системи соціального забезпечення (ст. 24). Однак залишився низький рівень соціального забезпечення та нерівність у забезпеченні робітників і службовців, з одного боку, і колгоспників — з іншого.

У наступні роки було покращено пенсійне забезпечення колгоспників, матеріально-побутові умови учасників Великої Вітчизняної війни, інвалідів війни І і II груп, підвищено матеріальне забезпечення інвалідів з дитинства. В 1981 р. було вжито заходів, спрямованих на посилення допомоги сім'ям, що мають дітей. Вводилась одноразова допомога при народженні дитини, встановлена часткова оплата відпустки із догляду за дитиною до досягнення нею одного року.

Постановою від 23 лютого 1984 р. затвердили основні умови забезпечення допомогою з державного соціального страхування.

У вересні 1986 р. було прийнято рішення про підготовку нового закону про пенсійне забезпечення громадян. 15 травня 1990 р. був прийнятий Закон СРСР «Про пенсійне забезпечення громадян в СРСР», що встановив єдині умови пенсійного забезпечення всіх громадян. У СРСР існувала державна система соціального забезпечення, складовою частиною якої було державне соціальне страхування. Витрати на його потреби становили близько 80% усіх коштів, що виділялися державою на соціальне забезпечення [51, 50]. Підприємства, організації сплачували за працюючих у них робітників страхові внески до бюджету державного соціального страхування, який був частиною державного бюджету СРСР. З бюджету кошти направлялися на виплату пенсій та інші види забезпечення з державного соціального страхування. Управління соціальним страхуванням здійснювали профспілкові органи та державні органи соціального забезпечення, котрі займалися призначенням і виплатою пенсій, працевлаштуванням пенсіонерів та їх матеріально-побутовим обслуговуванням. Окремі елементи функціонування соціального страхування в колишньому СРСР та ряді зарубіжних держав були використані у процесі формування системи соціального страхування незалежної України.