• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

АНТИГІТЛЕРІВСЬКА КОАЛІЦІЯ

воєнне та політ, об'єднання держав і народів, які під час 2-ї світ, війни боролися проти нацист. Німеччини, фашист. Італії, мілітарист. Японії та їхніх сателітів. 12.VI 1941 представники Великобританії, Австралії, Нової Зеландії, Пд. Африки, бельгійського, грец., люксемб., нідерл., норв., польс. та югосл. урядів, тимчас. уряду Чехосло-ваччини, а також Вільних французів генерала Ш. де Голля підписали Спільну Декларацію про взаємну

допомогу і відсіч агресії.

В'ячесла́в Макси́мович Чорнові́л (*24 грудня 1937 с.Єрки,Черкаської області — †25 березня 1999, Бориспіль,Київської області) — літературний критик, публіцист, діяч руху опору проти русифікації та національної дискримінації українського народу.

Кілька разів ув'язнений за «антирадянську пропаганду» (1967—1969, 1972—1979, 1980—1988).

Перебував у мордовських таборах суворого режиму і на засланні.

Один із ініціаторів створення Української гельсінської спілки.

Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод, відома також як Українська Гельсінська Група (УГГ), об'єднання діячів українського правозахисного руху, утворене в Україні 9 листопада 1976.

Пётр Ефи́мович Ше́лест (укр. Петро Юхимович Шелест; 1 (14) февраля 1908 года, село Андреевка (ныне Балаклейского района Харьковской области) — 22 января 1996 года, Московская область) — советский партийный и государственный деятель.

Член ВКП(б) с апреля 1928 года, член ЦК (1961—1976), член Политбюро (Президиума) ЦК (16.11.64 — 27.04.73, кандидат с 13.12.63). Депутат Верховного Совета СССР 5—8 созывов (1958—1974), член Президиума ВС СССР (1966—1972).

Герой Социалистического Труда (1968).

Холо́дна війна́ — термін, що позначає геополітичну й ідеологічну боротьбу між СРСР і Сполученими Штатами після Другої світової війни. Вона почалася приблизно в 1948-му, тривала (з усе меншою активністю) впродовж наступних сорока років і врешті-решт завершилася розпадом радянського блоку в 1989 році.

Вперше термін «холодна війна» застосував для опису протистояння Сполучених Штатів і Радянського Союзу Джордж Орвелл в статті «Ти і атомна бомба», що з'явилася на світ у 1945 році.

Володи́мир Васи́льович Щерби́цький (17 лютого 1918, Верхньодніпровськ, нині місто Дніпропетровської області — 17 лютого 1990, Київ) —— український партійний і державний діяч. З ім'ям Щербицького праві партії пов'язують посилення русифікації України, суворе переслідування діячів українського опору; зокрема з його ініціативи партійні з'їзди на Україні та вся діяльність партійного й державного апарату велася російською мовою.

Кріпосне́ пра́во, кріпацтво — за феодалізму система правових норм, що встановлювала залежність селянина від феодала і неповну власність останнього на селянина. Знаходило юридичний вираз у прикріпленні селянина до землі, праві феодала на працю і майно селянина, відчужуванні його як із землею, так і без неї, надзвичайному обмеженні дієздатності (відсутність у селянина права розпоряджатися нерухомим майном, спадщиною, виступати в суді, права державної присяги тощо).

Декларація про державний суверенітет України - документ про проголошення державного суверенітету України.

Прийнята Верховною Радою Української PCP 16 липня 1990 року. Верховна Рада Української PCP, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її територіі на незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.Декларація складалась з 10 розділів.

Кири́ло-Мефо́діївське бра́тство (товариство: Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві.

Ініціаторами створення братства виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич.

Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.

Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846».

Крім організаторів, до братства незабаром увійшли: Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков, Іван Посяда, Микола Савич, Олександр Тулуб.

У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко.

Восени 1846 року загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб.

1.2. Періодизація історії України

Щодо періодизації історії України (тобто поділу її на окремі періоди), то необхідно відзначити, що серед істориків немає єдиної точки зору. А тому в підручниках і посібниках з історії України більшість авторів ці проблеми, як правило, оминають. Хоч сам виклад матеріалу за розділами свідчить про дотримання ними тієї чи іншої періодизації.

Найчастіше зустрічаються три підходи до періодизації вітчизняної історії:

I - хронологічний (первісна епоха), стародавній світ, середньовіччя, новий і новітній час;

II - за соціально-економічними і політичними ознаками: первісне суспільство, капіталістичне суспільство, соціалістичне (радянське) суспільство і суспільство з перехідною економікою в період незалежності України;

III - за періодами становлення і розвитку української державності: стародавня доба, княжа доба, литовсько-руська (польсько-литовська) доба, козаччина і Гетьманська держава, боротьба за українське національне відродження (XIX – поч. ХХ ст.), українська національно-демократична революція (1917-190 рр.), радянська Україна і незалежна Українська держава.

Переважна більшість учених поділяють історію України саме за третім принципом, якого дотримувався і Михайло Грушевський. Необхідно зауважити, що ще у XVII ст. викладач Києво-Братської Колегії, видатний церковний діяч, історик Феодосій Сафонович у своєму знаменитому творі „Крайніка“ розглядав політичну історію України як процес становлення та розвитку Української держави: Київська Русь - Галицько-Волинське князівство - українські удільні князівства у складі Великого князівства Литовського - Запорізька Січ.

1. Стародавня доба - це період від появи людини на території сучасної України і її розвиток до VI–IX ст. нашої ери, коли в процесі вдосконалення знарядь праці, техніки і технології землеробства, піднесення ремесла і торгівлі, а звідси і класової диференціації та розгляду родово-общинного ладу з’являються перші протодержави, які сприяли створенню фундаменту, на якому у IX ст. зросла могутня будова Древньоруської держави.

2. Княжа доба: Київська Русь та її спадкоємниця Галицько-Волинська держава (IX–XIII ст.): утворення великої і сильної Древньоруської держави, головний осередок якої складали усі нинішні етнічні українські землі, сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов’ян, висунуло її в число провідних країн середньовічного світу.

3. Литовсько-польська доба української історії (XIV–XVI ст.) - це період, коли в результаті феодальної роздробленості, князівських міжусобиць і спустошливих набігів кочівників (особливо монголо-татарських орд) землі древньоруських князівств стали здобиччю Литви і Польщі. Наприкінці XVI ст. у складі Польського князівства опинилися всі українські землі, за винятком Північної Буковини (Молдавія), Закарпаття (Угорщина) і Чернігово-Сіверщина (Московське царство). Українські селяни були позбавлені права володіти землею і закріпачені, а великі українські землевласники здебільшого покатоличилися і спольщилися.

4. Козаччина і гетьманська держава (кінець XVI – XVIII ст.). Цей період вітчизняної історії важливий не лише виникненням специфічного соціального стану українського суспільства, але й створенням у ході національної революції 1648-1676 рр. незалежної від Польщі української Козацької держави - Гетьманщини і її втрата в результаті внутрішньої боротьби за владу і зовнішнього тиску агресивних сусідів.

5. Період боротьби за українське національне відродження (XIX - поч. ХХ ст.) - від „Руської трійці“, культурно-просвітницької діяльності до створення політичних організацій, одним із головних завдань яких була реалізація самовизначення українського народу.

6. Українська національно-демократична революція (1917-1920 рр.), визначним досягненням якої було створення Української держави – Української народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки та проголошення січня 1919 р. Акту злуки усіх українських земель.

7. Радянська державність (УСРР, згодом УРСР), яка була створена на переважній більшості українських земель після поразки української національно-демократичної революції і перебувала у складі СРСР (191-1991 рр.).

8. Незалежна Українська держава, яка проголошена в серпні 1991 р. в результаті розвалу СРСР.

Зрозуміло, що кожен з цих періодів можна було б розділити на певні етапи розвитку вітчизняної історії, які відіграли визначальну роль у долі українського народу. На цьому буде акцентуватись увага в подальшому викладі.

Історіографія (від історія і грецького – пишу) – письмова розповідь про минуле України, тобто сукупність літератури з проблем історії України, а також – суспільна історична дисципліна, яка вивчає стан та розвиток української історичної наукии. До історіографії історії України відносять усі праці, що були написані чи опубліковані з вітчизняної історії з часу первісного суспільства на території України і до сьогоднішнього дня.

До утворення незалежної Української держави комплексні дослідження з історії України майже не проводились. Українські землі розглядались як частина інших держав (імперій), а український народ – як бездержавна нація. За радянських часів історія Української РСР розглядалася лише в контексті історії Росії та СРСР. Як виняток складають лише праці М. Грушевського, В. Антоновича, М. Аркаса, Н. Полонської-Василенко, Д. Дорошенка, Д. Яворницького, І. Крип’якевича та ін., які зробили вагомий внесок у дослідження історії України.

Особливо активно збагачується історіографія історії України з часу отримання нею незалежності. Проте глибокому, всебічному та об’єктивному дослідженню вітчизняної історії перешкоджає те, що багато безцінних джерел у силу історичного розвитку нашого народу знаходиться за межами країни (в Росії, Польщі, Австрії, Угорщині, Румунії та інших державах), чимало з них втрачені назавжди.

Історичні джерела – це залишки минулого, що пов’язані з діяльністю людини і „відбивають” її історію.

Їх можна поділити на такі типи:

– писемні, літературні джерела – літописи, хроніки, грамоти, настінні і наскальні написи, документи офіційних органів влади (укази, накази, розпорядження, універсали, закони тощо), спогади очевидців подій, архівні документи, наукові і науково-популярні історичні дослідження, публікації в періодичних виданнях тощо;

– археологічні джерела: будівлі, речі, предмети, знаряддя, пам’ятки матеріальної культури;

– усні джерела: билини, перекази, пісні, інша народна творчість, в якій „відбиті” ті чи інші події історії українського народу;

– лінгвістичні: аналіз мови, її діалектів у тій чи іншій місцевості;

– етнографічні: дані про характерні особливості культури, побуту, звичаїв;

– фото-, кінодокументи, електронні носії інформації тощо.

Джерельна база є основою для дослідження, вивчення історії України.

Схема української істроії Михайла Грушевського

Актуальну на сьогоднішній день проблему іcторії бездержавних народів у свій час широко розкрив Миххайло Грушевський у своїй праці «Історія України-Руси». Свого часу ця робота, як і всі решта подібних наукових праць, була заборонена для використання тоталітарним режимом, навіть звертатання до науково-історичної спадщини М.Грушевського не мали місця

Обговорення проблеми автентичності територій та їх приналежності тим чи іншим народом значною мірою загострилось. Та сама ситуація і з мовою, культурою, історичною спадщиною та державністю. Ще до революції виникло дві різнобічні точки зору, М.П. Погодіна та М.С. Грушевського, що викликали багато дискусій.

У працях Грушевського, на відміну від Погодіна, доводиться самобутність українського народу. У одній із статей автор, розглянувши панівну роль Російської пропаганди «общерускої» концепції культури та мови, котра відкидала давньоруський період історії українсьокого та білоруських народів, визнає її помилковоість та догматичність. Автор вказує на застарілісь теорії історігарфічної схеми московських книжників, котра була перенесана на історію народу, суспільства та культури великоруського народу та його культурного життя, котру вважає безпідставною та таку, що суперечить науці. «Етнографічна й історична близькість народності українсьоко-руської до великоруської не повинна служити причиною до їх перемішувань – вони жили своїм життям поза історичними стичностями і стрічами», - зазначае Грушевський. І сама думка про спільну великоруську історію з приписаним до неї початком історії україно-руської вважається неприпустимою комбінацією, вказує на недоцільність общеруської народності. Вважає, що можливим варіантом є «історя всіх руських народностей» або «історія східного словянства», котра і мала замінити «руську історію».

Чітко виражена позиція М. Грушевського дохідно викладає концепцію історії українського народу. Робота дала можливіссть правдиво зобразити історичний процес, сприяти перетворенню етнографічної народності в єдину націю, через що і стала епохальною для української науки. Вона і зараз залишається опорою для розбудови української незалжної держави.

Переглядів: 668