Види та цілі

ВСТУП

Колективи (групи) працівників в організації.

Еволюція соціальних організацій.

Лекція 4.

4.1. Соціальна спільність та соціальна організація.

У кожному стабільному суспільстві формуються і функціонують відносно стійкі форми суспільного життя, які дають змогу створити міцну і стійку систему відносин між людьми у складному суспільному середовищі, сформувати соціальний порядок, необхідний для задоволення об’єктивних потреб щодо безпеки, збереження умов матеріального життя, соціальних благ, цінностей культури тощо. Таку роль виконують у суспільному житті соціальні інститути. Найзагальніше поняття «соціальний інститут» виражає ідею упорядкування суспільного життя. До вивчення цього феномену соціологія вдавалася з часу становлення її як науки. Так, Г. Спенсер вважав, що соціальні інститути (інституції є каркасом соціуму і виникають внаслідок процесу диференціації суспільства. Еволюцію регулятивної системи суспільства він поєднував з розумінням соціальних інститутів. Е. Дюркгейм пов’язував природу соціальних інститутів з визначенням суспільства як цілісності, тлумачив їх як «фабрики відтворення» соціальних відносин і зв’язків між людьми. Нині це поняття широко вживається у вітчизняній і зарубіжній літературах і вказує на такі суттєві ознаки соціальних інститутів: соціальні інститути є комплексом формальних і неформальних правил поведінки, принципів, культурних норм, які регулюють різні сфери діяльності індивідів у суспільстві (сферу економіки, політики, освіти) і обмежують вчинки людей відповідно до суспільних інтересів; -соціальні інститути охоплюють певну сукупність людей та установ, які покликані розв’язувати важливі для розвитку суспільства завдання. Наприклад, інститут освіти реалізує свою діяльність щодо навчання, виховання, професійної підготовки через школи, університети та ін.

Соціальні інститути забезпечують відносну стійкість соціальних відносин, є подвійним соціальним утворенням: за формою – це організаційний механізм (сукупність організацій, спеціалістів, матеріальних та інформаційних засобів), за змістом – це функціональний механізм (сукупність соціальних норм у конкретній сфері соціальних відносин). Сучасне суспільство характеризується розростанням та ускладненням системи соціальних інститутів. З одного боку, одна і та сама потреба може породжувати існування численних інститутів, з іншого – кожен інститут реалізує комплекс базових потреб щодо соціалізації індивідів, трансляції соціальних норм і культурних цінностей, соціального досвіду.

Проте суспільство, як соціальна реальність, упорядковано не тільки інституціонально, а й організаційно. Соціальна організація є певним способом спільної діяльності людей, за якої вона набуває форми впорядкованої, врегульованої, скоординованої, спрямованої на досягнення конкретних цілей взаємодії. Організація як процес налагодження та узгодження поведінки індивідів притаманна всім суспільним утворенням: за об’єднанням людей, закладам, установам, тощо. Навіть поверхневий погляд на людське суспільство дозволяє сказати, що більша частина соціальних груп існує у вигляді організацій. Навіть ще в глибоку давнину люди усвідомлювали значну перевагу організованих груп. Чому ж організація служить найбільш ефективним засобом в діяльності соціальних груп? Сутність її ефекту полягає в тому, що люди, діючи спільними зусиллями, можуть зробити значно більше, ніж діючи поодинці. Результат спільної діяльності групи індивідів вищий, ніж сума результатів їх індивідуальних розрізнених зусиль. Таке явище збільшення зусиль в ході сумісної діяльності називається синергією і є невід’ємною властивістю організацій. Проте щоб ця властивість проявлялася в повній мірі, організація повинна створювати дійсно оптимальні умови, які забезпечують спільні дії. Якщо ж таких умов не створено, може статися, що кожен з учасників взагалі не зможе здійснити якусь корисну діяльність, для якої дана організація утворена. Таким чином соціальна організація – це соціальна група, орієнтована на досягнення взаємопов’язаних специфічних цілей і формування високо формалізованих структур. Багато соціологів називають соціальні організації різновидом соціального інституту, але вони мають відмінні від них ознаки:

1. Соціальна організація утворена усвідомлено і цілеспрямовано для досягнення конкретних цілей своєї діяльності. Вона є певним засобом (інструментом) розв’язання завдань. Переслідувана організацією мета не обов’язково збігається з цілями людей, що беруть участь у її діяльності. Тому організація створює різні системи стимулювання, за допомогою яких залучає індивідів до діяльності для досягнення загальної мети.

2. Соціальна організація має чіткий загальнообов’язковий порядок, а система її статусів і ролей – ієрархічну структуру. Їй властивий високий ступінь формалізації відносин. Відповідно, правила, регламенти, розпорядок, охоплюють усю сферу поведінки її учасників, соціальні ролі яких чітко визначені, а відносини передбачають владу і підпорядкування (субординацію).

3. Для підтримування стабільності відносин, координації дій, кожна організація повинна мати координаційний орган або систему управління. Функції її різноманітні, а оптимальний їх набір залежить від цілей організації, зовнішнього середовища.

4.1. Соціальна спільність та соціальна організація

Як об'єкт теорії організації особливий інтерес представляють соціальні системи. Це впорядкована в певному відношенні безліч взаємодіючих індивідів і груп індивідів, які створюють цілісність. Сучасний світ розглядається з цієї точки зору як світ самих різних організацій, що є групами людей, об'єднаних якою-небудь метою.

Людей спонукали об'єднуватися в організації і взаємодіяти в їх рамках фізичні і біологічні обмеження, властиві кожній окремій людині. У організації люди об'єднують свої здібності, доповнюючи один одного, і тим самим добиваються як цілей організації, так і індивідуальних цілей.

Організація є сукупністю двох або більше індивідів, діяльність яких побудована на досягненні свідомо координованих цілей. Організація передбачає формування соціальних зв'язків, тобто індивіди взаємодіють усередині організації. Характер взаємодії не виникає сам по собі — він нав'язується організацією. Необхідно підкреслити, що виникла організація починає жити самостійним життям, часом не залежним від людей, що створили її. У даному контексті організація і виступає як соціальна спільність.

Соціальна спільність — це реально існуюча, емпірично фіксована сукупність індивідів, що відрізняється відносною цілісністю та виступає самостійним суб'єктом соціальної дії і поведінки.

Нижче ми хотіли б показати, наскільки складний процес впорядковування дій індивідів, що складає основу соціальної організації.

Найважливішим компонентом соціальних систем є людина. Людина — перш за все суспільна, свідома, пов'язана з іншими людьми тисячами найрізноманітніших стосунків і форм взаємодії істота. Основною її властивістю є активна, цілеспрямована поведінка. Н. Вінер вважав, що активну поведінку можна підрозділити на два класи: нецілеспрямована (випадкова) і цілеспрямована. Термін «цілеспрямована» означає, що дія або поведінка організму допускає тлумачення як «направлене» на досягнення деякої мети. Категорія мети ставиться не реальному світу, а людській свідомості. Свідома поведінка цілеспрямована, проте ця спрямованість не означає свободи від об'єктивних закономірностей зовнішнього середовища, довільності у виборі мети. І все-таки в основу ставиться розвиток людини, задоволення його інтересів. З точки зору Э. Фромма, людина не те, що вона є. Вона така, якою може стати. Більш того, вона погано адаптується до даних соціальних умов, тому що наділена пристрастями і спонуками. І може бути, саме в тому, що вона некерована, схильна до стихійності, «погана» по самій своїй природі, і є її збереження, а значить, і відтворення [1, с. 75].

Індивід дає організованому цілому постійну різноманітність, що дозволяє цьому цілому адаптуватися до зовнішнього середовища, а значить, забезпечує йому необхідну стійкість. Передумовою появи нової інформації виступає перш за все процес соціалізації індивіда, в ході якого стабільність його фізіологічних інтересів супроводжується посиленням динамізму, властивого розширенню різноманітності духовних потреб, завдяки вступу індивіда до контактів з іншими колективами. Це ще раз підтверджує значну роль індивіда в розвитку суспільства. Можна стверджувати, що складні системи, в т.ч. соціально-економічні, володіють здібністю до самопізнання, тобто можуть окремо сприймати власні стимул-реакції і реакції при аналізі власної поведінки, обумовленої зовнішнім середовищем. Звичайно, існує невизначеність, характерна як для внутрішнього стану індивіда, так і для зовнішнього середовища. Поважно підкреслити, що невизначеність системи пов'язана не з суб'єктивною обмеженістю наших знань про об'єкт в даний момент, а з об'єктивною неможливістю його остаточного опису на адекватній мові.

Е. Тоффлер звертав увагу на те, що визнання обмеженості будь-якого знання протиставляє його фанатизму. В цьому випадку процес розвитку виглядає не лише як процес знаходження найкоротшої дороги до поставленої мети, але і як пошук і корегування самих цілей цього розвитку. І це особливо важливо – пошук мети в процесі руху та механізм організації пошуку. Інакше кажучи, нова інформація завжди сприяє виживанню, а значить, стійкості об'єкту, тому що вона визначає необхідність змін, показуючи, що за відсутність досить швидких змін доведеться заплатити ціну значно вищу в порівнянні з труднощами, пов'язаними з адаптацією [1, с. 76].

Як наголошувалося, для дійсного збереження організації потрібні більш значущі активності, ніж ті, з яких складається те, що розглядається нами як організоване ціле. Терміни «активність» і «опір» ввів А. Богданов стосовно комплексів (систем, організацій), розглядаючи їх як властивості елементів системи, що характеризують спрямованість на розвиток або консервацію системи. Збільшення активностей може забезпечити зовнішнє середовище, що, у свою чергу, обов'язково змінює внутрішні співвідношення комплексу, його структуру. А. Богданов, проводячи паралель між соціальним і живим, відзначав, що в живій клітині процеси зростання змінюють молекулярні зв'язки, а в соціумі розвиток організації веде до зміни структури [1, с. 76].

Практична стійкість організації залежить не лише від кількості сконцентрованих в ній активностей-опорів, але і від способу їх поєднання, характеру їх організаційних зв'язків, вигляду організаційної структури.

Соціальна організація, на відміну від інших масових спільностей, характеризується наступними рисами:

· стійкою взаємодією елементів, що сприяє міцності та стабільності їх існування у просторі та часі;

· відносно високою мірою згуртованості;

· чітко вираженою однорідністю складу;

· входженням в ширші спільності як елементи структурних утворень.

Розрізняють біологічні, технічні, соціальні організації. Дисципліна "Теорія організації" вивчає соціальні організації— складні, динамічні, відкриті, цілеспрямовані, керовані системи, що створені людиною, у функціонуванні яких вона відіграє важливу роль.

Для того, щоб з'ясувати сутність соціальної організації насамперед необхідно розглянути поняття "соціальна система".

Соціальною називається система, в яку входить людина або яка призначена для людини.

Загальні системоформуючі чинники соціальних систем: загальна мета всієї сукупності компонентів; підпорядкування цілей кожного компонента загальній меті системи та усвідомлення кожним елементом своїх завдань і розуміння загальної мети; виконання кожним елементом своїх функцій, обумовлених поставленим завданням; відносини субординації та координації між компонентами системи; наявність принципу зворотного зв'язку між керуючою та керованими підсистемами.

Першим і найважливішим компонентом соціальних систем є людина — істота насамперед суспільна, свідома, пов'язана з іншими людьми різноманітними відносинами та формами взаємодії. У процесі праці люди об'єднуються в групи, артілі, соціальні прошарки, спільноти та організації. Наявність людського компонента — головна відмінність соціальної системи від інших цілісних систем.

Друга група компонентів соціальної системи — процеси (економічні, соціальні, політичні, духовні), сукупність яких є зміною станів системи в цілому або в якійсь частині її підсистем. Процеси можуть бути прогресивними та регресивними. Вони викликані діяльністю людей, соціальних і професійних груп.

Третя група компонентів соціальної системи — речі, тобто предмети, залучені до господарського і суспільного життя, так звані предмети другої природи (виробничі будівлі, знаряддя і засоби праці, комп'ютерна техніка, засоби зв'язку та управління, технологічні пристрої, створені людиною, що використовуються нею в процесі виробничої, управлінської та духовної діяльності).

Четверта група компонентів соціальної системи має духовну природу — це суспільні ідеї, теорії, культурні, етичні цінності, звичаї, ритуали, традиції, вірування, які знову-таки обумовлені діями та вчинками різних суспільних груп і окремих індивідів [4, с. 104-105].

Залежно від сутності, призначення, місця в суспільстві, типу організації, функцій, відносин з середовищем можна виділити деякі основні рівні соціальних систем.

Найширший і найскладніший рівень — все суспільство (українське, російське, американське, китайське та ін.), сукупність членів цього суспільства і весь комплекс суспільних відносин — економічних, політичних, власне соціальних, духовних. У цьому найширшому розумінні соціального конкретне суспільство виступає як динамічна соціальна система.

Другий рівень соціальних систем — співтовариства, об'єднання людей меншого порядку (нації, стани, соціальні та етнічні групи, еліти, поселення).

Третій рівень соціальних систем — організації, що діють в реальному секторі економіки (кредитно-фінансові установи, наукові, науково-освітні фірми, корпорації, громадські об'єднання).

Четвертий (первинний) рівень соціальних систем — цехи, бригади, ділянки, професійні групи, кафедри, відділи та інші підрозділи в межах організації, їх особливість полягає у безпосередніх контактах один з одним [4, с. 105].

Суспільству властиві й інші системні утворення, наприклад адміністративно-територіальні, що мають декілька рівнів: загальнодержавний, регіональний (область, район), муніципальний (місто, селище, село). Кожний із рівнів у свою чергу є складною системою з безліччю різних компонентів, специфічною структурою, функціями, органами управління. Інший вид формування систем — за сферами суспільного життя: економічна, політична, соціальна і духовна. Наприклад, економіка — це промисловість, сільське господарство, транспорт, зв'язок, будівництво. Промисловість, сільське господарство у свою чергу поділяються на галузі, підгалузі, а ті — на корпорації, фінансово-промислові групи, фірми, підприємства (малі, середні, великі), цехи, ділянки, відділи, бригади. Політична сфера — це держава (законодавчі, виконавчі та судові органи), громадські об'єднання (політичні партії, суспільно-політичні рухи). Духовна сфера — засоби масової інформації, культурні фонди, творчі об'єднання, науково-професійні асоціації [4, с. 105-106].

Соціальні організації об'єднують діяльність людей в суспільстві. Взаємодія людей через соціалізацію створює умови і передумови для вдосконалення суспільних та виробничих відносин. Є різні підходи до поняття "соціальна організація".

Під поняттям "соціальна організація" можна розуміти штучне об'єднання інституційного характеру, призначене для виконання певної функції. У цьому сенсі соціальна організація має свій соціальний статус, виступає як цільовий об'єкт, цільова спільність, в якій досягнення загальної мети визнається за можливе тільки через досягнення індивідуальної мети, і навпаки, досягнення індивідуальної мети стає можливим тільки через висунення та досягнення загальної мети.

Термін "соціальна організація" використовується для характеристики ступеня впорядкованості об'єкта, тобто для виявлення його структури і типу зв'язків цілого та його частин. У цьому сенсі термін "соціальна організація" зазвичай вживається для позначення організованих та неорганізованих систем, формальних і неформальних організацій.

Соціальна організація має соціальні властивості, до яких належать: організаційні цілі та функції, ефективність результатів, мотивація та стимулювання персоналу. Організація формується як соціальне середовище, що включає соціальні групи, статуси, норми, відносини лідерства. Соціальна організація є одним із найбільш розвинених видів соціальної системи.

На практиці соціальні системи реалізуються у формі організацій, компаній, фірм, установ, органів. У теорії організації виділяють різні види соціальних організацій: соціально-економічні, соціально-політичні, соціально-освітні. Кожен з цих видів має пріоритет власних цілей (табл. 4.1)

Таблиця 4.1

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Обслуговування покупців.	\|	Еволюція соціальних організацій

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.