• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Совість

Честь

Гідність як категорія моральної свідомості

Поняття людської гідності визначає суть морального самоусвідомлення себе як людини, представника особливої матеріальної системи — людства.

Сьогодні кожен усвідомлює, що ім'я "Людина" покладає На нього особливі зобов'язання — це висока цінність, дана від природи. Розуміли це ще в давні часи. Недаремно в деяких релігіях (зокрема, в брахманізмі, будизмі), де визнається ідея переселення душ, переселення душі після смерті в тіло людини потребує особливих прижиттєвих заслуг, дотримання людських чеснот. Бути гідною людиною, чи зберегти гідність, означає: пам'ятати про своє місце в природному середовищі, берегти братів своїх менших (тварин), захищати природу та ін. Перерахувати всі вимоги, варті гідної людини, — справа нелегка.

Ми маємо не лише зобов'язання, пов'язані зі статусом людини. Людина іманентне (приховано) претендує на захист вищих цінностей, пов'язаних з цим ім'ям: життя, свободу вибору, право на освіту, віросповідання тощо. Ці права є попередньо визнаними, тобто мають характер презумпції, їх не потрібно заробляти. Отож усі люди від народження є рівними.

Гуманізація сучасного суспільства націлена на організацію захисту цих вищих людських цінностей, що, зокрема, засвідчує Конституція. Тож сьогодні ми можемо з впевненістю говорити, що гарантом захисту гідності людини є держава.

Для сучасної людини проблема "зазіхання на людську гідність" вирішується цивілізованим шляхом — через правозахисні інстанції (скажімо, суд).

Етимологічне слово "честь" пов'язане зі словом "частина", що й визначає його сутнісний зміст, адже кожен індивід є частиною якоїсь групи, де й займає певну соціальну позицію. Так, кожен є представником певної етнічної групи (українець, росіянин, німець, єврей), певної професійної групи (міліціонер, викладач, лікар), певної статевої групи (чоловік або жінка), певної територіальної спільноти (мешканець села, міста).

У суспільстві склалися певні уявлення про моральне обличчя представників соціальних груп. Власна самооцінка кожного індивіда формується на основі зіставлення із загальним уявленням, завдання ж кожного — оберігати і захищати це моральне обличчя, а отже й себе в цьому образі.

У разі зазіхання на моральне обличчя представника тієї чи тієї соціальної групи, його паплюження кожен має захищати члена своєї групи. У цьому й розкривається суть твердження "зазіхання на чиюсь честь" і, відповідно, "захист честі".

Уявлення про честь мали ще первісні люди. Чітко усвідомлюючи свою належність до роду, племені, вони відповідали за них.

Особливого значення набула ця моральна категорія в часи феодального Середньовіччя з розквітом лицарської культури. Утворення особливого комплексу лицарських звичаїв або ритуалів, формування особливого морально-естетичного ідеалу вимагали їх дотримуватися й оберігати. Від часів лицарської культури поняття честі все більше й більше вкорінювалося в людській самосвідомості.

В ХVІ-ХVІІ століттях сформувалися особливі вимоги до людини честі. Ч. Бербер в роботі "Поняття честі в англійській драмі 1591-1700 рр." (1957) їх класифікував так: людина честі:

1) не повинна витримувати образи;

2) в коханні не терпить суперників (інакше — дуель);

3) не дозволяє перехитрити себе;

4) повинна наполягати на своїх правах і захищати своє становище в суспільстві;

5) не підкоряється чужій волі;

6) має жити відповідно до своїх статків;

7) не прислуговує;

8) не терпить поганої поведінки дружини чи будь-кого з родичів;

9) з дамами — чемна, піклується про їхню репутацію;

10) не може викликати на дуель людину, перед якою має якісь зобов'язання (спершу повинна звільнитися від них);

11) на війні суворо дотримується всіх правил воєнних змагань: не чинить нападів без оголошення війни; відрізняє цивільних від військових; не втікає з полону; якщо немає засобів, щоб урятувати честь — кінчає життя самогубством;

12) обов'язково сплачує борги;

13) виконує зобов'язання;

14) завжди правдива;

15) повинна бути лояльною до законної влади;

16) відмовляється від обману, хабарів, насилля, віроломства та ін.

З тих часів вимоги до людини честі змінилися. Кодекси честі постійно переписуються. Звісно, є сталі вимоги до людини честі. Так, завжди обман і насилля паплюжать честь індивіда. Інша справа — "погана поведінка дружини чи родичів". Розвинутий індивідуалізм сучасної людини не завжди приймає відповідальність за поведінку близьких як власний гріх.

Історія засвідчила найрізноманітніші способи захисту честі, крайнім з яких був дуель. Гуманістичні принципи сучасного суспільства не дозволяють застосовувати дуель як засіб захисту честі. Нинішня культура пропонує цивілізований шлях захисту честі (як і гідності) — через правозахисні інстанції.

Загальноєвропейський термін "совість" походить від давньогрецького і латинського слів, і буквально перекладається як "сповіщення" (префікс "со-" перекладається однозначно як "сумісність" і "завершеність", та корінь "вість" — "знання"). Отже, етимологічне поняття "совість" означає "завершене й усвідомлене знання".

В історії етичної думки сформувалися два підходи до пояснення совісті як етичної проблеми.

Перший підхід обстоював таку ідею: совість є глибоко особистий погляд на моральну проблему, вона є найкращим суддею в питаннях моралі. Усе те, що підкорене зовнішньому авторитетові в будь-яких його формах, є аморальним. Прихильниками цього підходу в німецькій класичній філософії були І. Кант і Фіхте.

Такої ж думки дотримуються й сучасні західні філософи. Зокрема, Іммануїл Кант розглядав питання про "внутрішнє судилище" совісті. На таке "судилище" людина потрапляє в разі порушення морального закону, відступу від категоричного імперативу. І при усвідомленні своєї вини жодні хитрощі людини не дадуть від нього втекти.

Сучасна матеріалістична й екзистенційна філософія доводить, що совість є усвідомленням людиною своєї буттєвої визначеності. Реальне становище людини у світі створює в її свідомості критерії моральних цінностей, з чим людина зіставляє власні дії для їх моральної оцінки. Тож зрозуміла позиція К. Маркса щодо того, що республіканець має іншу совість, аніж рояліст, заможна людина, ніж незаможна.

Однак у поглядах матеріалістів і екзистенціалістів невирішеною залишається проблема загальнолюдського спрямування совісті.

Згідно з другим підходом, совість не є суб'єктивною, адже в такому разі індивід може вкладати в неї будь-який зміст, видавати зло за добро, порок - за доброчинство, будучи глибоко переконаним в своїй правоті.

Ще давньогрецька література використовує вислів "вчинити по совісті", що буквально означає "вчинити зі знанням справи", тобто за загальним уявленням про добро, а не із суб'єктивного бачення проблеми. Звідки ж береться загальне уявлення про добро?

Релігійна філософія й теологія мають відповідь на це запитання. Джерелом інформації про добро є голос Божий. Однак Для невіруючої людини "загальнолюдські орієнтири" є поняттям відносним. По-перше, в житті бувають ситуації, що вимагають особливого підходу до їх вирішення, навіть на противагу загальноприйнятій моралі. Недаремно побутує думка, що певні діяння і "лежать на совісті людини", а не "на совісті суспільства чи, навіть, людства".

Совість виконує не лише функцію наглядача. Вона є ще й джерелом інформації про моральні вчинки, основою відповідних суджень, тобто виконує функцію "сповіщення". У житті трапляються випадки, коли аморальні за своєю суттю вчинки є соціальною потребою, наприклад, обман заради порятунку людини від рук вбивці-переслідувача. Тому людина часто постає перед необхідністю обирати - сказати правду чи обманути (цю думку І. Кант доводить у роботі "Про уявне право говорити неправду через любов до людини" (1797)).

Отож, визнанням за совістю лише загальнолюдських орієнтирів фіксується недолік такого потрактування совісті, позаяк воно нівелює суб'єктивну відповідальність за вчинені дії.

Імперативи совісті завжди максималістичні. Вони вимагають від індивіда більшого, ніж він здатний на цей момент здійснити. Тож совість може "боліти", "турбувати".

На скільки ж совість повинна турбувати?

Надмірність "совісності" не є благом для людини. Це може призвести до постійних докорів совісті, до відчаю та, кінець-кінцем, до певних порушень психіки. Тож А. Швейцер стверджував, що "чиста совість є винаходом диявола".

Водночас притуплення совісті - це соціальне зло, воно призводить до аморальних, девіантних вчинків.

Тож мета людини — це рівновага в совісті. Як зазначає В. Малахов, важливим джерелом внутрішньої активності людини є творчий неспокій совісті.

Окрім критичної, совість відіграє перетворювальну роль. Унаслідок роботи совісті відбуваються якісні зміни в людському ставленні до світу, що спонукає до здійснення життєво важливих дій - розкаяння, вчинку.

Отже, совість завжди пов'язана з вибором як реалізацією людської свободи й тими відносинами, в які особа завдяки цій своїй свободі вступає. Кожен з нас обирає власний життєвий шлях, визначає собі коло друзів, професію, визначає систему моральних цінностей. Це не просто завдання для людини, бо ж результатом вибору є відмова від інших альтернатив.

У результаті здійснення вільного вибору ніщо й ніхто не визначать, правильний це крок або ні.

Читайте також:

1. Етичні категорії добро і зло, обов’язок, щастя, совість, гідність, честь
2. МАСОВІСТЬ У ВИКОРИСТАННІ ТА СТВОРЕННІ ПРОГРАМНИХ СИСТЕМ.
3. Совість, гідність і честь.
4. Совість, обов’язок, гідність і честь як форми моральної самореференції особистості.
5. Соціальні винаходи дворянства. Добровільність та примусовість в житті аристократії
6. Честь, совість, гідність людини. Інтелігентність і порядність.

Переглядів: 771