Амфібії

Амфібії ведуть або водний, або коловодний спосіб життя. Хоча б одна стадія їх розвитку обов’язково пов’язана з водою. Безногі земноводні – мешканці вологої лісової підстилки, або верхніх вологих горизонтів ґрунту. Їх личинка – типова водна тварина.

Водно-сольовий обмін амфібій заснований на тих самих морфо-функціональних механізмах, що й у прісноводних риб. Тулубова нирка амфібій виконує головну функцію виведення надлишку води, яка легко проникає осмотичним шляхом через голу шкіру цих тварин. Амфібії воду не п’ють, або п’ють її дуже мало - 0,1-04 мг/кг-год.

Під час знаходження амфібій у воді в їх нирках посилюється клубочкова фільтрація, яка продукує значну кількісь (10-25 мл/кг-год) гіпотонічної сечі. Приблизно половина води, що фільтрується в клубочках, може при необхідності реабсорбуватися. Реабсорбція іонів Na⁺, Cl^- майже повна - 99%. При дегідратації організму реабсорбція досягає 94-95%.

Здатність до осморегуляції у різних видів амфібій відрізняється. Серед європейських безхвостих найбільш стійкі до змін солоності ропуха зелена Bufo viridis та ропуха очеретяна Bufo сalamita .

Найбільш евригалінні форми безхвостих амфібій можуть підвищувати концентрацію сечовини в крові (як хрящові риби). Наприклад, у зеленої ропухи при підвищенні осмотичного тиску середовища від 55 до 806 мосм/л концентрація сечовини крові збільшувалася в 6 разів.

Пристосування, які обмежують дегідратацію

Наземні амфібії живуть у біотопах з підвищеною вологістю. Амфібії найбільш активні у періоди підвищеної вологості: в помірній зоні – вночі та після дощів (зелена ропуха проникає навіть у пустелі, де активна лише вночі, вдень вона ховається в норах гризунів).

У підтриманні водного балансу організму наземних амфібій велику роль відіграє накопичення води у сечівнику (австралійські аборигени навіть використовують деяких жаб як джерело питної води, тому що жаби, які впадають у сплячку, запасають велику кількість рідкої малоконцентрованої сечі у сечівнику).

Уповільнює процес випаровування Н₂О через шкіру слиз. Він бере участь в утворенні кокону при впаданні амфібій у сплячку.

Якщо шкіра дуже слабко обмежує вологовтрати більшості амфібій, то її роль у поповненні водного дефіциту, навпаки, дуже суттєва. Проникливість шкіри для надходження прісної води всередину організму не тільки дуже велика, але нерідко навіть посилюється спеціальними морфофізіологічними пристосуваннями. У багатьох безхвостих амфібій є особлива ділянка шкіри у вентрально-тазовій зоні, яка відрізняється більш тонким одношаровим епітелієм та яскраво вираженою васкуляризацією в порівнянні з іншими ділянками шкіри. У деяких видів це доповнюється більшою кількістю пласких бородавок, які пронизані протоками залоз.

У ропух на поверхні черевної шкіри є особливі трубчасті залози, що діють за принципом капілярів, які забезпечують надходження води з поверхні субстрату в організм.

У ропухи Bufo punctatus 70% води, що поступає через шкіру, проходить саме через вентрально-тазову ділянку шкіри, площа якої складає всього 10% від всієї поверхні покривів. При цьому абсорбція вологи інтенсивніше йде з вологої поверхні (роса рослин, вологий субстрат), ніж із водного середовища.

У водних амфібій, які всмоктують воду всією поверхнею тіла, таких спеціалізованих ділянок немає, і процес поглинання води уповільнений.

Серед наземних Amphibia такі пристосування виражені тим яскравіше та обводнення організму йде тим швидше, чим в більш посушливих умовах мешкає даний вид ( ропуха-лопатоніс). Цьогорічні особини живляться в найжаркіший сезон, і єдиним джерелом води для них є вологий грунт. У молодих ропух добре виділена абсорбційна ділянка тазово-вентральної шкіри, через яку поглинається не менше 50% всієї вологи. У дорослих особин, активність яких проходить у дощовий період, відповідна ділянка шкіри морфологічно не виражена і не відрізняється від інших ділянок проведення вологи. Цікаво, що у жаб родини Chiromantis та квакш родини Phylomeduza, які майже не випаровують воду через шкіру, гідратація через покриви тіла йде досить виражено, так як і у мешканців посушливих місць.

Наземний спосіб життя пов’язаний із деякими адаптивними особливостями білкового обміну (та й взагалі азотистого). У багатьох водних тварин головний продукт екскреції азоту – аміак. Високий ступінь розчинності та невеликі розміри молекул, забезпечують швидке виведення цієї токсичної для організму речовини через всі контактуючі з водою тканини.

Більшість прісноводних амфібій амоніотелічні, тобто виділяють аміак у якості кінцевого продукту азотистого обміну .

Для наземних тварин більш вигідним є виведення сечовини (уреотелія).

Менш токсична, ніж аміак, сечовина може в деяких кількостях накопичуватися в організмі, особливо у амфібій посушливих місць проживання, та виводитися в присутності води.

Багатьом видам характерна зміна амоніотелічного типу метаболізму на уреотелічний в залежності від екологічних умов.

Так, шпорцева жаба Xenopus laevis, яка веде водний спосіб життя, 80% азоту екскретує у вигляді аміаку. Однак, поза водою у цієї жаби активізується синтез сечовини, та її вміст в екскрементах може досягати 50-90%.

Згадані раніше південно-африканські деревні жаби Chiromantis та південно-американські Phylomeduza, нагадують рептилій не тільки малими втратами води через шкіру, а й типом азотистого обміну: як і рептилії, вони урикотелічні, тобто кінцевим продуктом азотистого обміну у них є сечова кислота, яка складає 80-97% екскреторного азоту. Оскільки сечова кислота практично нерозчинна у воді, їй не потрібна волога на екскрецію, тобто витрати вологи на її виведення досить незначні.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Прісноводна осморегуляція	\|	Водний обмін у наземних тварин. Пристосування до життя в аридних умовах

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.029 сек.