Радікально орієнтоване кейнсіансвто Д. Робінсона і Л. Позінетті

Посткейнсіанство сформувалося шляхом поєднання двох наукових напрямків: англійського лівого кейнсіанства з центром у Кембриджі, де тривалий час жила і працювала Дж. Робінсон — лідер цієї течії, і американської групи економістів (Р. Клауер, П. Девідсон, А. Лейонхуфвуд, С. Вайнтрауб, X. Мінскі та ін.) [81] .

Найбільш яскравим представником лівого кейнсіанства була Джоан Вайолет Робінсон (1903 – 1983), а також Н. Калдор, П. Сраффа. Вони продовжили критику неокласицизму, особливо його методологічної основи — маржиналізму; намагалися оновити вчення Дж. Кейнса та довести до логічного кінця заперечення неокласичної системи. Об’єктом своєї критики ліві кейнсіанці обрали методологічні принципи не тільки неокласичних, а й неокейнсіанських теорій. Вони категорично відмовлялися від моделі Хікса – Хансена, трактуючи її як "незаконнонароджене кейнсіанство". Джоан Робінсон однією з перших визнала кризу ортодоксального кейнсіанства.

Розробка концепції розподілу, яка спирається на теорію відтворення та зростання Дж. М. Кейнса, пов’язана з іменами Дж. Робінсон та Н. Калдора. Основні елементи посткейнсіанського підходу:

формування доходів, не зв’язане з граничною продуктивністю агентів виробництва, а отже, нерівність у розподілі не можна пояснити різними рівнями продуктивності цих агентів. Причини різниці в доходах посткейнсіанці вбачають, з одного боку, в соціальних та політичних традиціях і рішеннях, а з іншого — у дії ринкових сил;

рівні заробітної плати та прибутку, а також співвідношення між ними визначаються одночасно з іншими макроекономічними змінними, а саме: темпом зростання національного продукту, темпом розширення зайнятості, динамікою цін і т. ін.;

визначальною детермінантою процесу нагромадження є інвестиційна діяльність;

гранична схильність до заощадження у власників капіталу вища, ніж у тих, хто отримує заробітну плату. Проте, на думку посткейнсіанців, інтенсивність процесу інвестування залежить не від граничної схильності до заощадження з прибутку, а від комплексної оцінки підприємцями перспектив економічного розвитку.

Важливу роль у формуванні теоретичної концепції лівого кейнсіанства, яке виступає під гаслом "антимаржиналістської революції", крім Дж. Робінсон, відіграв один із представників кембриджської школи П’єро Сраффа. Його концепцію, викладену в роботі "Виробництво товарів за допомогою товарів" (1960) прихильники лівого кейнсіанства оцінюють як логічну підставу для побудови нової теорії розподілу. Сраффа відкидає неокласичну теорію формування вартості й розподілу, пориває з концепціями "граничної корисності" і "граничної продуктивності", повертаючись до теорії вартості Д. Рікардо. Майже ніхто, крім Мілля та Маркса, навіть не зрозумів, що мав на увазі Рікардо, шукаючи "незмінне мірило вартості", котре буде незалежним від змін як у зарплаті, так і в нормі прибутку.

Як і Сраффа, Дж. Чемберлін наголошує на тому, що в сучасній економіці чиста конкуренція є лише дефініцією, але такою є і чиста монополія. А отже, в реальній економіці ці дві тенденції тісно переплітаються, породжуючи одна одну. Робінсон і Чемберлін зазначають, що монополістична конкуренція — це конкуренція, за якої покупці можуть чітко відрізнити товари один від одного. Робінсон називає таку конкуренцію недосконалою, а Чемберлін — монопольною.

Критика ортодоксального кейнсіанства у США проводиться за такими основними напрямками:

по-перше, "ортодокси" не розробили теорії інфляції, відірвавши реальні процеси від процесів ціноутворення. В результаті цього їхні теорії циклу та рецепти антициклічної політики виявилися неспроможними в умовах стагфляції;

по-друге, вони ігнорували роль грошово-кредитних факторів і фінансової системи в цілому як причин, що породжували і зумовлювали економічну нестабільність.

Саме на цих проблемах зосереджує свою увагу нове кейнсіанство.

Історично посткейнсіанство сформувалося злиттям двох наукових напрямків: англійського лівого кейнсіанства з центром у Кембриджі, де тривалий час жила і працювала Дж. Робінсон — загальновизнаний лідер цієї течії, і американської групи економістів (Р. Клауер, П. Девідсон, А. Лейонхуфвуд, С. Вайнтрауб, X. Мінскі та ін.). Американці ще з середини 60-х pp. виступили з критикою кейнсіанської ортодоксії як теорії „рівноваги з неповною зайнятістю”. Вони стверджували, що версія кейнсіанства, розроблена Е. Хансеном, П. Самуельсоном, Дж. Хіксом, спотворила справжню суть теорії Кейнса.

Ліві кейнсіанці, найбільш яскравим представником яких була Д. В. Робінсон, а також Н. Калдор, П. Сраффа, продовжили критику неокласицизму, а особливо його методологічної основи — маржиналізму. Основним своїм завданням вони вважали оновлення вчення Кейнса та доведення до логічного кінця заперечення неокласичної системи. Саме тому за об'єкт своєї критики ліві кейнсіанці взяли методологічні принципи не тільки неокласичних, а й неокейнсіанських теорій. Так, наприклад, вони категорично відмовляються від моделі Хікса—Хансена, трактуючи її як „незаконнонароджене кейнсіанство”. Джоан Робінсон однією з перших визнала кризу ортодоксального кейнсіанства.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Економічні погляди Р. Клауєра і П. Давідсона	\|	Виробниче середовище: сутність і основні чинники.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.002 сек.